Схоже, 2018 рік пройде під знаком вибудовування противаг і пошуку стримувань в сфері державно-церковних відносин в Україні.
Не можна сказати, що для такої тактики не було жодних підстав: ці відносини почали загострюватися ще в січні. Джина з пляшки випустила Запорізька єпархія УПЦ МП, потім розгорівся конфлікт через незаконність побудови Десятинного храму, потім горів храм цієї юрисдикції у Львові, що тільки додало нервовості в суспільстві. І, схоже, немає такого заклинання, за допомогою якого ситуацію можна взяти під контроль. Традиційна сором'язливість органів влади, які не бажають брати на себе відповідальність за врегулювання церковних конфліктів за буквою закону, тільки погіршує становище. Бо природа не терпить порожнечі, і наводити порядок виходять ті, кого за певних обставин теж можна вважати джинами в пляшках.
Природно, що якщо є якийсь запит суспільства на відновлення справедливості, то гра в мовчанку з боку держави — не найкраще рішення. У лютому заступник голови СБУ Віктор Кононенко попередив, що спецслужби Російської Федерації готують провокації за допомогою підконтрольних їм церковних і біляцерковних організацій УПЦ МП, причому ґрунтом для конфліктів і провокацій можуть бути «штучні захоплення храмів» цієї юрисдикції. Чесно кажучи, цю заяву було зчитано неоднозначно. Якщо ми всі правильно зрозуміли Кононенко, то громадські організації, які брали участь в пікетуванні «Десятинки» і Києво-Печерської лаври — і є ті самі «підконтрольні спецслужбам РФ біляцерковні організації УПЦ МП».
А в кінці березня в м.Покровську Донецької області пройшов круглий стіл «Агресія РФ проти України: історичні паралелі та сучасний вимір».
Представники СБУ, які брали участь у заході, дали більш зрозумілі суспільству меседжі. Зокрема, було визнано, що українські спецслужби в курсі таких «витівок» УПЦ МП, як:
— використання релігійних і культових споруд, що належать цій юрисдикції, спецслужбами Російської Федерації для ведення розвідувальної діяльності;
— участь духовенства УПЦ МП в терористичній діяльності;
— підтримка ними бойовиків.
Зазвичай за такими гучними заявами повинні слідувати певного роду правові та політичні дії. Однак щось пішло не так. На Благовіщення Президент України Петро Порошенко раптово з'явився в Маріуполі, де відвідав собор Архістратига Михаїла в юрисдикції Московського патріархату. Патріотично налаштована частина суспільства по-своєму зчитала цей меседж: президента звинуватили в «зраді». Розчарую «зрадофілов»: вибір президента занадто поспішно викреслили із загального контексту. Справа в тому, що готується візит прем'єр-міністра Греції Алексіса Ціпраса до України, в рамках якого спільна делегація планує відвідати і маріупольську грецьку громаду. Так що фактично президентський візит в храм МП можна вважати реверансом у бік приазовських греків. І вже саме до них всі претензії, що вони обрали для себе окормлення в храмах саме Московського патріархату, який має безпосередній канонічний зв'язок з рідною для греків Елладською Православною Церквою. Так що багато в чому цей не дуже приємний візит був політичним жестом, і зовсім не у бік Москви. Храм обрано не випадково – на його подвір’ї встановлено пам'ятник Митрополиту Ігнатію, засновнику Маріуполя, який вивів греків-румеїв з Кримського ханства в 1778-1780 роках внаслідок російсько-турецької війни. Грецькі діаспори по всьому світу є впливовим співтовариством, і немає нічого дивного, що український президент скористався нагодою похвалитися наявністю такої доброзичливої діаспори і в Україні.
Якщо вірити офіційному президентському сайту, грецька діаспора підтримала Закон України від 05.09.2017 р. № 2145-VIII «Про освіту», яким навчання дітей національних меншин остаточно переводиться на українську мову. Як відомо, негативно до закону поставилися Польща, Румунія, Угорщина, Греція і Болгарія. Заручитися підтримкою маріупольських греків в цій ситуації — надзвичайно важливо. В обмін на лояльність діаспорі було обіцяно, що «ми домовимося, приїдемо з нашими грецькими партнерами, подивимося для того, щоб греки разом з нами започаткували декілька важливих проектів і щодо навчання, і щодо будівництва, і щодо підтримки церкви. І багато інших речей, які будуть виходити від вас, і я буду це захищати». Чи означає це, що Порошенко планує диверсифікацію фінансування окремих об'єктів УПЦ МП і поступове усунення монополії російського капіталу — поки сказати важко.
Побувавши на Великдень в декількох храмах (Київського Патріархату та УГКЦ), наступного дня президент був помічений в Стамбулі, де відвідав Предстоятеля найважливішої для України Константинопольської патріархії Варфоломія Першого. Останнім часом помітно активізувалися контакти української влади з Першою кафедрою, фоном для яких послужили чутки про створення подвір'я Константинополя в Україні. Різні джерела по-різному датують початок переговорів про відкриття подвір'я, проте ніхто не може достовірно описати умови і цілі його роботи, кадровий склад, набір ключових тез для переговорів і стартові позиції всіх зацікавлених сторін. Біляцерковні ЗМІ вже кілька разів допускали фальстарт, анонсуючи відкриття подвір'їв у Києві та Львові в режимі «ось-ось», однак, схоже, не все так просто. Поки на даний момент всі прогнози, що має бути на виході цієї неординарної події (наприклад, що все затівається заради визнання УАПЦ), не знаходять підтвердження.
Чи є активізація українського президента в стамбульському напрямку елементом його передвиборчої парадигми? Можливо. Це навіть було б логічно і розумно. Відмова від форсування подій може означати, що президент усвідомлює: церковний електорат поляризований. Опоненти української автокефалії вже зараз мобілізують прихожан УПЦ МП в якості політичного тарана. Ще з часів Віктора Януковича прийнято вважати, що гра в церковні піддавки забезпечить до 10% голосів виборців. Перефразовуючи Шерлока Холмса, це такий куш, заради якого варто почати ризиковану гру. Правда, ризикувати поки готова лише одна сторона — «Опозиційний блок», який ставить своїм головним завданням, з одного боку, максимальну єдиноначальність, а з іншого — максимальну асоціацію УПЦ МП тільки з однією політичною партією. Звідси маргіналізація новонароджених «Християнських соціалістів» Михайла Добкіна. Звідси ж подразливі дефіле лідерів УПЦ МП в оточенні політиків тільки однієї політичної партії — всупереч усім запевненням представників Московського патріархату, що їх Церква об'єднує всіх віруючих незалежно від політичних поглядів.
Уважним спостерігачам кинулася в очі одна деталь. Візит Петра Порошенка до Маріуполя не було висвітлено на єпархіальному сайті Донецької єпархії та на сайті місцевого благочиння. Релігійна організація, яка витратила два десятиліття на укорінення в державних структурах, не вважала за потрібне знайти навіть кілька ввічливих слів для цієї події. Ігнор візиту такого статусного рівня — це публічний жест. В УПЦ МП прекрасно розуміли, заради чого була ця поїздка, і не стали використовувати її заради власного піару. На жаль, але нинішньому президентові України рано чи пізно доведеться прийняти той неприємний факт, що він вже ніколи не буде «своїм» для пастви УПЦ МП, і спробу домогтися її прихильності буде розцінено патріотичним флангом як зраду в першу чергу саме країни.
Скільки електоральних дивізій у обох патріархатів в Україні — науці невідомо. Навряд чи статистика церковних симпатій корелює з політичними уподобаннями опитаних. На жаль, у нас поки немає громадських інститутів моделювання церковно-політичних пасьянсів хоча б для оцінки ризиків радикалізації. Якщо спрощено зобразити контури глобальної громадської радікацізаціі за основними критеріями «свій — чужий» (критерій безпеки) і «правильний — неправильний» (критерій визнаності), то графік може виглядати так:
Як бачимо, обидва варіанти в чистому вигляді є когнітивним дисонансом, що викликає внутрішній дискомфорт. По суті, пропонується вибір з двох шаблонів: «неправильна (неканонічність, невизнана) церква, але своя» — або «правильна (канонічна, визнана), але чужа». Так, УПЦ МП у свій час намагалася працювати в секторі «правильний — свій», але з приходом на Київську кафедру митрополита Онуфрія (Березовського) ця юрисдикція згорнула всю активність в напрямку «свій» і стала експлуатувати тільки тему власної «правильності», ігноруючи критерії громадської безпеки («небезпечний правильний»). За великим рахунком, УПЦ МП останнім часом навіть хизується своєю «чужинністю», демонстративно конфронтуючи з державою і налаштовуючи проти себе суспільство. Їй здається, що таким чином відбувається посилення «правильності». Її гасло «ми єдині об’єднуємо Україну» категорично протирічить поведінці цієї юрисдикції.
Одночасно активізуються дії в напрямку оволодіння квадрантом «свій-правильний» з боку опонентів УПЦ МП (до числа яких входять і деякі державні мужі). Зрозуміло, що якщо ці зусилля увінчаються успіхом, у нинішньої УПЦ МП не залишиться жодних шансів експлуатувати свою «правильність» з колишньою ефективністю. Це її історична монополія, і боротьба за її збереження буде вестися до останнього патрона. Поки патронів (тобто спонсорів-покровителів) не бракує. Але це доти, доки українська філія РПЦ буде декларувати єдність скреп з головним офісом (не плутати з керівним центром!). Тому в УПЦ МП своїми патронами дорожать. Так що не варто сумніватися: за російською традицією всі пожежні та запасні виходи повинні бути заварено і запечатано — «на випадок терористичної загрози».
Про що б не домовився президент України в Стамбулі, це вимагає обговорення в Синоді Вселенської патріархії. Хоча багато українців вже втратили надію на позитивні новини з берегів Босфору, терпіння завжди вважалося християнської чеснотою, що відкриває багато дверей. Поки можна сказати, що підстави для обережного оптимізму не втрачені.