Джерело: Релігійна правда
Понад десятиліття українські соціологи фіксують одну цифру: 80 відсотків людей вважає себе віруючими, більшість з них православними.
«Релігійна правда» і надалі за допомогою авторитетних спікерів пояснюватиме події, які відбуваються в українському православ’ї.
Що таке ротація Священного синоду, яка днями відбулася в Православній Церкві України. (Це друга ротація, перша відбулася в березні, але пройшла непоміченою через карантин – ред.).
Чи існує загроза новій Церкві від спроб владики Філарета створити паралельну ієрархію. Чи повинна Церква виробити якесь спільне етичне ставлення чи стандарт до питання статків, рухомого чи нерухомого майна єпископа. Чи повинен єпископ декларувати гроші та цікавитися джерелом походження статків свого жертводавця.
Це все РП обговорила з одним з найавторитетніших ієрархів ПЦУ митрополитом Львівським та Сокальським Димитрієм (Рудюком).
Я НЕ ПЕРЕЖИВАЮ ЧЕРЕЗ ВТРАТУ МІСЦЯ В СИНОДІ — ВСІ ІЄРАРХИ БРАТИМУТЬ УЧАТЬ В УПРАВЛІННІ ЦЕРКВОЮ
– Владико, незабаром очікується ротація Синоду Православної Церкви України (розмова відбувалася за кілька днів до неї – ред.). До речі, ані україномовний сегмент Інтернет, ані російськомовний сегмент популярно про це не розповідають. Поясніть читачам, що зміниться?
– У п’ятому розділі нового статуту нашої Церкви, який був прийнятий на об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 року, пояснюється, що таке синод, як він має виглядати і зазначено, що там звершується ротація. Тобто, кожні півроку половина від дванадцяти членів синоду змінюється. З першого вересня, згідно статуту, має зайти шість нових членів синоду. Нагадаю, що частина членів перебуває вже півтора року після створення Церкви, частина членів змінилася 1 березня, я вже відбув свою каденцію. Старі члени синоду змінюються. А ті, хто заступив півроку тому, перебуватимуть там до літньої сесії синоду, до 1 березня.
– Узагальнюючи, ротація – такий первинний крок демократизації церковного управління, якого не існує в церквах московської традиції на пострадянському просторі?
– Так, це процедура у нас невідома і для багатьох незрозуміла. В статуті Церкви чітко прописано: ротацію здійснює її предстоятель, головуючий синоду, у даному випадку – блаженнійший Епіфаній. До об’єднання УПЦ Київського Патріархату мала старих членів, які затверджувалися Помісним собором, від собору до собору, скажімо так. Це були одні й ті самі маститі архієреї. І, до речі, в старій Церкві було запроваджено такий принцип. Має бути один постійний член Синоду від Заходу, один – від Сходу, один – від Півночі, один – від Півдня.
Регіональний принцип, власне так географічно поділена країна. Але була ще одна кафедра зі своєю, скажімо так, історичною прерогативою. Це Львівська кафедра, тож в статуті УПЦ КП було прописано: ким би не був Львіський архієрей, але як голова стародавньої та впливової кафедри на Заході він мав би бути постійним членом синоду. Власне, я за такою відповідністю перебував в старому синоді УПЦ КП.
– Ви також на якійсь час піддаєтеся ротації. Вам, як постійному члену синоду, не важко якійсь час перебувати поза своєрідного “церковного уряду”?
– Повірте, я це сприймаю дуже спокійно. Я є постійним членом синоду з 2009 року, і в старій Церкві і в Православній Церкві України був півтора роки. Ні, я не переживаю з втрати такого місця. Ми всі одноголосно прийняли статут. Спостерігачі навіть подивувалися, що двісті людей підняли руки, навіть без обговорення та зауважень, мовляв, приймаємо — нас все задовільняє. Нова Церква, нове життя, нова запропонована цікава зміна: всі архієреї братимуть участь в управління Церквою. Я взагалі завжди був прихильником того, щоб Церквою управляв архієрейський собор. Тобто, щоб не виникало запитань: одні в синоді сидять, інші не сидять. Нехай всі собі сидять. Але у нас в статуті є положення, що раз чи два на рік має збиратися архієрейський собор. І у нас відбувся собор, який затверджував всі постанови синоду ПЦУ.
Зараз через механізм ротації всі архієреї, окрім вікарних, будуть брати участь в засіданнях синодів. Перша ротація відбулася 1 березня, туди увійшло багато архієреїв, які навіть і не сподівалися, що вони стануть його членами так швидко. Але всі вони відчули цей релігійний демократизм. Відчули, яка це відповідальна праця: приймати рішення, зрештою, їхати до Києва у такий неспокійний час. Ми останнім часом працювали і в онлайні. Але цього разу (владика зустрівся з намив час серпневого синоду – ред.) нас викликали, очевидно, перед ротацією, для безпосередньої оффлайн-участі у засіданні останньої літньої сесії. Ми не знаємо, якою буде ситуація із коронавірусом і чи матимемо ми змогу збиратися далі в такому особистому режимі.
– Питання про розвиток ПЦУ. Є така думка, що Почесний Патріарх Філарет створив московську систему строгого послуху та навіть диктату і що, мовляв, нова церква несе оці «родинні плями» УПЦ КП. Це правда чи ні?
– Дуже важко знайти межу в оцінках московського православ’я, його щоденного життя, скажімо так. Звичайно, ми знаємо, в цілому що таке московське православ’я. Але церква жила як жила. Я завжди підкреслював, що я був з Патріархом Філаретом двадцять один рік. Був і особистим секретарем, і вікарним, займав посаду ректора Київської православної богословської академії, останні десять років був намісником монастиря. А до того часу, одинадцять років, починаючи з іподиякона я бачив цю постать перед собою. І я не можу сказати, що в його управлінській методі бачив це все, що приписували Патріарху, у тому числі, авторитарні методи управління. Патріарх любить церковну дисципліну. А цього бракує, особливо зараз, коли наше суспільство дещо змінює ставлення до Церкви. Він хотів бачити біля себе високоосвічених людей.
Але я не можу сказати, що він був занадто авторитарним. Правда, якщо говорити про московськість, то нами багато що копіювалося. Наприклад, статут Київського Патріархату. Деколи його положення навіть звірялися з “Уставом об управлении Русской Православной Церкви”. Деякі положення ми хотіли мати саме для УПЦ Київського Патріархату, ми їх мали, особливо активно включалася наша діаспора в цей процес. Або білий куколь Патріарха Філарета, нам дорікали, що це куколь саме Московського Патріарха. Ну у нас є своя легенда: відколи київські митрополити почали носити білі клобуки.
– Що за легенда?
– Що білі клобуки пішли з Новгородського православ’я, яке мало свій статус, не схоже на Московське. Там особливий стиль архітектури, богослужінь.
МИ ВСІ ЖИЛИ ІДЕЯМИ ВИЗНАННЯ, СТОСУНКІВ ІЗ КОНСТАНТИНОПОЛЕМ, ДАРУВАННЯ ТОМОСУ
– Повертаючись до Почесного Патріарха. Його період поділений на два періоди: до Собору і після нього, про який ми воліємо мовчати. Але владика Філарет почав висвячувати паралельну ієрархію. Це не стане на заваді розвитку Церкви?
– Я вважаю великою помилкою висвячувати паралельну ієрархію.
– А він має право взагалі когось висвячувати?
– Наша позиція засвідчена рішеннями Синоду (в лютому Синод припинив членство Патріарха Філарета в синоді та заборонив звершувати хіротонії – ред.). Почесний Патріарх свою позицію озвучує так, що він не належить до Православної Церкви України, що він самостійний глава іншої структури, яка не має жодного відношення до Православної Церкви України, і він це задекларував у цих постановах.
Якщо він залишається і надалі Патріархом «УПЦ КП», то він вважає, що має право висвячувати нових ієрархів. Я не хотів би вдаватися до оцінки цих процесів, бо ми все рівно перебуваємо в одній церкві. Рано чи пізно цей процес буде завершений на користь єдності українського православ’я і Православної Церкви України. Як формуватиметься у подальшому позиція Церкви, не знаю, але ми вже заявляли, що не вважаємо їх ієрархами. Але ж ви розумієте, що і раніше, коли тільки надавався Томос, Патріарх був звільнений від анафем, він вийшов, як Київський митрополит згідно умов та постанов, винесених Константинополем. Ми не чули про нові санкції, і ми досі вважаємо його Почесним Патріархом. Ми хотіли бачити у ньому старця, духівника, до якого ми б могли приходити, розмовляли, радитися.
– Його поради завжди були затребувані, чи не так?
– Він би вказував на особливі речі у розвитку церкви і перші три синоди він перебував поруч із нами. Я сидів поруч із ним, ми мали навіть якісь тет-а-тет розмови. Але я здивований тим, як розвернуто цю постать та позицію. Я все-таки думав, що Патріарх залишиться з нами. Що ми будемо мати, якщо говорити по-грецьки, мати за геронду. Але цього не сталося і маємо те, що маємо. Спілкуючись з деякими ієрархами МП, вони мені кажуть: ви бачите, ми ж вам казали, що він любить владу і ніколи не примириться зі своїм положенням. А тепер він створює паралельну структуру. Мовляв, це заважає вашому іміджу і нас стримує від певних процесів. Багато, хто каже, мовляв, можна було зупинити цей процес. Ні. Дуже важко було зупинити. Не було таких важелів впливу, щоб Патріарх залишився на цій позиції, яка йому було запропонована в Православній Церкві України.
Я дивлюся на постать, у тому числі, як історик. Деколи хотілося йому сказати, Ваша Святосте, ви двічі увійшли в одну і ту саму воду. Адже в 1992 році його підтримав один ієрарх Яків Панчук, далі доєднався мій попередник Львівський Андрій Горак, а інших ієрархів висвятили в УПЦ, яка швидко об’єдналася з УАПЦ і була створена УПЦ КП.
Але мене дуже шокує, як історика, у відрізку 28 років повторюється картина. Це якась трагедія чи рок людини-легенди для українського православ’я. І ще Господь дає йому пережити спробу збудувати ніким не визнану і ніде не зареєстровану структуру. А це вже не той подих, не та сила і не та…
– Правда?
– І не та правда. Ми всі жили ідеями визнання, стосунків із Константинополем, дарування Томосу. Ми постійно про це говорили. Чи це був собор, чи розмова в синодальному залі чи за трапезою. Були безкінечні розмови: нашу Церкву буде визнано, Константинополь — Церква-мати, ми повинні це робити. Підвів, двері відчинилися, всі зайшли, а він залишився за тими дверима…
САМОДІЯЛЬНІСТЮ ПРИ СВЯТКУВАННІ РІЗДВА ЗАЙМАТИСЯ НЕ ПОТРІБНО
– Церква багато зробила за рік, позбулася анахронізмів у богослужбовій практиці, запровадила ротацію, дала певну свободу парафіям. А тепер про календарну реформу. Ми її на якійсь час відклали, але цього року коли владика Луцький та Волинський Михаїл почав служити 25 грудня Різдвяну літургію, то виникає запитання: а що далі? Пікантна ситуація… Що краще: нагадати про дисципліну окремим владикам чи дозволити служити всім на свій розсуд?
– Є очевидна одна річ: ці розмови розпочинаються тоді, коли наближається Різдво нашого Господа та Спасителя. Як тільки приходить це свято знову піднімається це питання. Ми не заперечуємо того, що колись наша Церква здійснить цей перехід. Але до цього треба дуже підготуватися. Тому що навіть в церквах, які більше пов’язані із Заходом, наприклад, греко-католицькій чи протестантських церквах тема святкування 25 грудня не звучить так загострено, як у нас на Різдво 2019-2020 року.
Але якщо є соборні постанови церкви, то вони є обов’язкові для кожного. Самодіяльністю займатися не потрібно, це створює дисонанс і означає, що відбувається щось незрозуміле для багатьох вірян. Ми будемо працювати над календарною реформою та продовжувати цю працю. Ми будемо досліджувати на богословському, догматичному, літургійному рівнях, а тоді вже винести певну постанову.
– Вірні дозрівають до переходу на новий календар?
– Принаймні, кожного року збільшується кількість людей, які хотіли б святкувати 25-го, цього дня оголошено вихідний, ми рухаємося в цьому напрямку. Але для нас це і проблемне питання, і відкрите питання. Якщо його вирішувати соборним розумом, ми отримаємо прекрасний результат. Навряд чи це йде на користь церкві, коли одна єпархія на відміну від іншої буде святкувати в іншу дату. Моя єпархія на минуле Різдво захвилювалася. Львів виявився консервативним у питанні дати. Через те, що у нас велика релігійна строкатість, люди спілкуються між собою. Одна частина спільноти хоче змін, інша дивиться з обережністю: що це владика нам запропонує. Навіщо ця каша? Тоді вийде, що у одних свят-вечір, а ти пливеш на човні і освячуєш комусь воду.
ЗАВЖДИ В ЦЕРКВІ БУЛО ДУХОВЕНСТВО ТА ЄПИСКОПИ, ЯКІ ЖИЛИ ДУЖЕ СКРОМНО, А БУЛИ І ТІ, ЯКІ ХОТІЛИ МАТИ ВЕЛИКІ СТАТКИ
– Про гроші. Я належу до того числа вірян, яких гроші єпископів не цікавлять. Проте належу до тієї професії, яка не може не помічати трендів. На популярному інтернет-ресурсі з’явився розділ “Золото церкви”. У ПЦУ “золота” не так багато, м’яко кажучи, ваші священики скромно живуть, але тим не менше. Чи повинна Церква виробити якесь спільне етичне ставлення чи стандарт до питання статків, рухомого чи нерухомого майна? Чи повинен єпископ декларувати: я маю те і те? Чи повинні цікавитися джерелом походження пожертв єпископи?
– Я стежив за цим сайтом, де були виставлені статки єпископів різних церков. Я нічому не здивувався. Я вчергове переконався, що наші єпископи…
– Бідніші за інших?
– Може то трохи смішно, що я сам себе втішаю.
– Давайте уточнимо, що на цьому сайті порівняння статків єпископів різних конфесій, і він демонструє, що клір ПЦУ найскромніші за доходами. Але в принципі, оприлюднення статків і їхня межа…
– В принципі, це питання слід відрегулювати. По-перше, наша церква завжди жила скромно. І патріарх казав: вважайте за благо, що ви не маєте спокусливих статків, які мають наші опоненти. Вони стають “героями” сюжетів, а у нас були архієреї, які не мали навіть автомобілів. І думаю, що і зараз є. Друге. Те, що велика увага до статків архієреїв… Кажуть, що буде продовження про духовенство. Розумієте, архієрей — людина, яка живе в цьому суспільстві. Давайте про себе скажу. Я потрапив на престижну велику кафедру — Львів. Я прийшов і займався питаннями приміщень для єпархіального управління. Звичайно, я їх отримав, у 2013 році ми їх освятили, і я живу в тих приміщеннях. Мене навіть колись патріарх запитував: владика, де ви живете. Він думав, що в будинку за Львовом, але ми його продали та використали кошти для ремонту єпархії.
Єпархія та її приміщення – це те, що архієрей не забере з собою. Скільки б ти туди не вкладав коштів. Є поняття архієрейських покоїв, кухні, кабінету, залу для прийняття духовенства та гостей. Все це залишається для Церкви у подальшому. Якщо архієрей має ще якісь додаткові цінні речі, то це найчастіше те, що подаровано людьми. Переходжу до питання, чи повинен архієрей звертати увагу на походження статків жертводавців. Ви розумієте, дивлячись, які статки. Церква молиться за всіх. Не хочу називати всіх прізвищ, але є люди, які здатні фінансувати великі проекти. Церква, як структура, живе на пожертви парафіян. Але церква не вимагає пожертв. В Писанні сказано: все, що тобі принесуть до вівтаря, ти з того повинен жити, і ніяких питань, як використовується ця пожертва (парафія чи єпархія) не повинно виникати.
– А як щодо контролю начальством?
– У нас передбачені певні контролюючі органи, які є в статуті єпархії та парафії. І вони контролюють ці кошти. Але ви правильно сказали: священики дуже скромно живуть. Ми навіть зверталися листами до церковних комітетів, що вони виплачували мінімальну зарплату священикам, які фіксували б в соцфондах, щоб священик мав хоча б мінімальну пенсію. Бо в церкві такого пенсійного фонду не існує.
Тобто, проблема майна виникала завжди. За що постраждав Іоанн Златоуст? (св. Іоанн радикально скоротив витрати на утримання архієпископату та критикував за розкіш багатіїв та духовенство – ред.). Саме за це. Він виступив проти церковної симонії (хабарництва – ред.), проти багатства єпископів та духовенства, яке купувало собі єпископські посади. Завжди в церкві було духовенство та єпископи, які жили дуже скромно і були ті, які хотіли мати великі статки. Один єпископ їздив на коні, інший на кареті. Це питання було завжди, але воно не таке важливе і не таке просте, як комусь це здається. Звісно, люди наслухалися, коли архієреї мають по кілька квартир, кілька будинків. Вибачте, ну для чого їм стільки? Що воно дає?
– Ну так, Московський Патріархат трохи зіпсував репутацію церкві.
– А все тому, що бізнес завжди підтримував Московський Патріархат. Навіть за часів Ющенка. Я вважаю, що кожному єпископу має бути відведений статус. Не буде єпископ ходити в сандалях і пересуватися на заправленій кіньми кареті. Але все повинно бути в міру.
Я ЗРОСТАВ ПІД ВПЛИВОМ РЕЛІГІЙНОЇ БАБЦІ
– Питання, яке я задаю майже всі єпископам. Ми з вами одного віку народження і для мене, як для пострадянської, комуністичної дитини, завжди було загадкою, як в радянський час хлопці йшли до семінарії? Я ще на комсомольські збори ходила, ми всі ще марширували на парадах, коли юнаки обирали шлях певного соціального пониження. Бо семінарії не обіцяли успіху, добробуту. Як ви обрали цей шлях?
– Я теж був комсомольцем. Я школу закінчував в 1989 році, це був ще радянський час. Звичайно, був піонером, комсомольцем, комсоргом школи…
– А коли вас “схибило” на церковний шлях?
– Я жив у патріархальному селі, далеко від райцентру. І в нас зберігалися релігійні традиції. Я зростав під впливом релігійної бабці, вона багато розповідала мені про репресованого священика. А я продовжив пошуки відомостей про нього вже в галузевому архіві СБУ, будучи вже ректором Київської академії. Звичайно, що переді мною була людна страдник за українську віру і за православну церкву, саме автокефальну православну Церкву. І ще момент. Чи ви зустрічали в соцмережах записи типу: не вітайте мене із Яблучним спасом, із Маковієм, тобто, зі святами які мають свої обрядові соціально-побутові традиції? Але я не поділяю такого ставлення, тому що саме в радянський час ось на такому можна було відчути поруч Бога. Свята, які обросли звичаями та традиціями допомагали триматися віри.
В семінарію я прийшов значно пізніше. 1994 року, закінчивши університет, вже будучи іподияконом митрополита Філарета, відвідуючи курси Закону Божого в Лаврі, які вів отець Петро Влодек. Вже будучи на третьому курсі, я чув від нього: кидай університет, приходь, ми приймаємо тебе на третій курс, будеш вчитися в семінарії і буде у тебе священницька дорога. Але я закінчив університет і коли вже став особистим секретарем митрополита Філарета, то він сказав, ви будете читати історію України (бо ж я приніс диплом викладача історії України), а паралельно будете вчитися в семінарії, академії.
А в університеті я з комсомолом розійшовся, вступив до Спілки української молоді, почалися протести студентів. Нас ще заслали в радгосп збирати помідори, щоб ми не змогли підтримали протести старших студентів. І один мій колишній декан історичного факультету сказав: я мав через вас такі проблеми, що ви собі не уявляєте, але ви про це ніколи не знали. Йому дорікали: навіщо нам піп на факультеті. Я ж ходив до Володимирського собору і хтось стежив, тоді всюдисуще КДБ процвітало, все контролювало.
ВСЕУКРАЇНСЬКА ЦЕРКОВНА РАДА МАЛА БИ ІСНУВАТИ ПРИ ПРЕДСТОЯТЕЛІ ЦЕРКВИ, ЯК ДОРАДЧА СТРУКТУРА
– Сто років тому, коли українські віряни шукали шляхів автокефалії церковним людом управляла Всеукраїнська Православна Церковна Рада. Це унікальний досвід, вони шукали єпископа згідного на автокефалію, самі проголошували ці автокефалії. Це був такий наївний, не дуже канонічний шлях пошуку. Ви впізнаєте цей народ сьогодні, відчуваєте переємство з ним?
– Я вважаю, що такий орган, як Всеукраїнська церковна рада мав би існувати при предстоятелі Церкви. Він мав би бути, як дорадча структура. Така Вища церковна Рада існувала при Патріархові Філареті, і коли наступали критичні моменти для церкви, як це було при Януковичі, Патріарх скликав цих людей. (патріотів, вчених, політиків – ред.) і вони радили йому, як краще вчинити, зреагувати. Це повинно бути… Але таких функцій, які виконувала ця Рада при Василі Липківському і до нього вона вже виконувати не буде. Мені здається, що поняття соборноправності не зовсім правильно розуміють.
– Розуміють, як участь мирян, хіба ні?
– Мені здається, що соборноправність 20-х років частково привела до трагедії УАПЦ часів Липківського. В ці органи через світський мирянський елемент завели багато людей-шкідників. Іларіон Огієнко цей період охарактеризував, як «соціалістичну дурілку». Він вважав, що елемент, який зайшов в церкву з демократичними гаслами, мовляв, вся влада – церковним радам, загубила Церкву.
На той час хоч суспільство і увійшло в цю революцію, а там була і російська революція, більшовицька, але наше суспільство ще було віруючим, а російське всередині розкладене вільнодумством. І ієрархів воно не сприймало належно. Всі думали, що це буде реформа для церкви, а це був занепад. А потім почалися переслідування українського свідомо налаштованого кліру, боротьба з автокефалією. Спочатку ГПУ підтримувало УАПЦ, а потім почався процес Спілки визволення України (справа, сфабрикована радянською владою у тому числі проти українського автокефального руху – ред.), репресій, все було винищено.
Щодо участі мирян. Мирянський рух краще скерувати в річище таке, як у Греко-Католицької Церкви. Є там таке поняття живої парафії (активне соціальне служіння мирян при церкві – ред). Але повертаючись до питання демократії і участі мирян у кадрових рішеннях. Наприклад, у мене в єпархії помер священик в Перемишлянах, я викликав десятку, щоб з ними порадитися щодо наступника.
– Ця демократія у нас вже працює?
– Звичайно. Я цього не афішую, бо є різні парафії, різні думки. Практикуючих вірян не так багато, і вони не вимагають делегувати їм рішення. В Києво-Руський період не обирали тоді духовенства та єпископів, тим князі займалися. Коли мирянський рух почався? Коли Київська митрополія опинилася в лещатах Заходу та Сходу і коли козацтво почало опікуватися православною Церквою.
– А тепер короткий бліц. Ваша улюблена молитва на щодень?
– Отче наш. І «Господи Ісусе Христе Сине Божий, помилуй мене грішного».
– Що ви кажете одруженим парам, які кажуть, що вибирали одне одного по гороскопу і прийшли до вас вінчатися?
– Повінчав би, але сказав би: добре, що ви туди заглянули, але починайте читати писання і Новий заповіт, послання апостола Павла, про те, як треба жити в парі.
– Найдорожча для вас річ у вашій архієрейський колекції: реліквія, книга, начиння, одяг?
– Дуже важко сказати, коли в тебе 15 тисяч книг, колекція радіоприймачів. У мене є дорогі ікони, вони переважно подаровані. Напевно, бібліотека.
– Що б ви сказали патріарху Кирилу, якби зустрілися із ним віч-на-віч?
– Я з ним зустрічався. Але щоб я сказав тепер? Ваша святосте, треба вирішити питання по автокефалії з Україною і вирішуйте якнайшвидше по автокефалії із Білоруською Православною Церквою. І може так оправдаєтеся перед Богом.