Єрусалим вріс у пагорби своїми білими стінами, підпер небо білими вежами і на світанку видається білим маревом, що зваблює очі втомленого подорожнього.
Голгофа. Паломники на місці розп’яття Христа. (Фото Марії МАТЯШ.)
Єрусалим вріс у пагорби своїми білими стінами, підпер небо білими вежами і на світанку видається білим маревом, що зваблює очі втомленого подорожнього.
Таким, мабуть, і побачив місто Ісус Назарей, дивлячись на нього з Елеонської гори, перед тим, як в’їхати в Єрусалим у Вербну неділю.
Він в’їде у місто, щоб за кілька днів бути розіп’ятим на Голгофі, воскреснути і ще через сорок днів вознестися в небеса з цієї ж Елеонської гори.
Єрусалим — місто скорботи і місто торжества Ісуса Христа.
Якщо ви християнин, для вас не буде найменшого сумніву в тому, що Ісус справді ходив оцими-от стежками, молився на цьому-от камені, і саме ось тут був вкопаний хрест, на якому він приймав свої муки.
Крізь тисячоліття дійшла до нас Голгофа, і Гефсиманський сад, і сама Оливова гора, де має з’явитися Ісус у мить свого другого пришестя.
І давні цвинтарі на горі, могили яких розверзнуться під час Страшного суду — он вони, такі невблаганні у своєму містичному призначенні.
...В інформаційному центрі Старого міста нам дали карту Єрусалима англійською мовою і пояснили: найближче до Оливової гори вийти через східні Левові ворота. Виходимо.
Дорога, доволі крута, спускається вниз до річища Кедрону, за нею вже й гора.
Вважається, що вона розташована на відстані так званого «суботнього шляху» від воріт — одна тисяча кроків (саме стільки дозволяється пройти благочестивому іудею в суботу).
На жаль, не рахувала, скільки пройшли ми, але втомилися добряче.
Розумію, що самі ми не знайдемо біблійну Вифагію, з якої наступного дня після воскресіння Лазаря Ісус у неділю, яку зараз називають Вербною, вирушав у Єрусалим.
Он стоїть купа арабських таксі, але зв’язуватися з настирливими водіями не хочеться. І ми простуємо повз них угору — а дарма: арабські таксисти стояли якраз біля сходів до гробниці Діви Марії.
Дикою сумішшю з англійсько-арабських слів вони показали нам дорогу і до Гробниці, і до маленької каплички, що приліпилася поруч, — це Гефсиманська печера.
Тут Ісус та його учні збиралися на бесіди, сюди він привів їх після Таємної вечері, тут зрадив його Іуда, тут арештувала Ісуса римська сторожа і він навіть зцілив пораненого учнями воїна...
Уявляєте, яка аура в цій печері? Але відчути її заважає аж занадто сучасний інтер’єр зі стільцями для паломників.
Фотографуємося, і ловлю себе на думці, що скрізь тут, у Єрусалимі, ми будемо робити знімки на місцях великої скорботи...
Дорога веде нас вище — Кам’яна стіна, брама, напис над нею свідчить, що ми дійшли до Гефсиманського саду.
А зліва — неоковирна споруда громадських туалетів, вони зачинені, й оголошення пропонує скористатися туалетом он у тому маленькому кафе.
З кафе пахне чимось кислим... Господи, це так треба, щоб поруч із Гефсиманією?!
Моя дочка знається на біології, отож говорить щось про можливий вік олив у біблійному саду: на табличках зазначено, що деревам понад дві тисячі років.
Я не слухаю: дивлюся на покручені, зашкарублі стовбури, їх залишилося всього вісім.
До якого з них прихилявся Ісус? Торкаюся пальцями кори: передай мені своє тепло, Боже.
Тут, у Гефсиманії, на камені, в ніч перед арештом молився Ісус до Царя Небесного, щоб проминула його чаша страждань і муки. Моління про чашу. Аве, Отче...
Зараз цей камінь у храмі, що зветься Церквою всіх націй, за кілька метрiв від священних дерев.
Гроші на базиліку, споруджену в 1924 році, збирали католики з 12 країн світу. Возвели її на місці, де з давніх-давен християни ставили храми на честь Христа.
...Черниця грає на органі, кругом каменя, на якому молився Ісус, схилилися паломники.
Камінь — частина вівтаря, оточений залізною кованою огорожею у вигляді тернового вінця з чашами. Стаємо на коліна перед огорожею, торкаємося рукою каменя.
Паломники моляться польською, приєднуємося до них українською. Я не знаю, звідки прийшли слова молитви і сльози зворушення. На душі стає так легко. Боже, спаси і помилуй...
А дорога все стрімкіше піднімається на гору. Десь там, на самій вершині Оливової гори, на камені відбився слід ноги Ісуса, коли він відштовхувався від землі в момент вознесіння.
Йдемо повз древні кладовища, справа, за долиною, височіє мурами Старе місто.
Нарешті, храм Вознесіння. Відчуваю непереборне бажання поставити у слід Ісуса свою ногу. А раптом це богохульство?
Мабуть, ще більшим богохульством є думка: а що, він вознісся не духом, а тілом? Господи, прости.
Ми спускаємося з гори, вже включена підсвітка, і Золоті ворота, через які Христос у Вербну неділю в’їхав у Єрусалим, немов палахкотять.
Вже майже 500 років, як султан Сулейман Пишний наказав їх закласти.
Саме за ними містився колись Єрусалимський храм, з якого Христос вигнав торговців. Він був зруйнований римлянами через кілька десятиліть після смерті Ісуса. Зараз на його місці — одна з найвизначніших у мусульманському світі мечетей.
... Шукати на горі Сіон місце Таємної Вечері, Сіонську Світлицю, легко. Вона в єврейській частині Єрусалима, чи не кожен зустрічний говорить російською.
Євреї толерантні: Світлиця міститься на другому поверсі будівлі, тоді як на першому — синагога і гробниця царя Давида.
Раніше на цьому місці була церква, зведена святою Єленою. А ще раніше стояв будинок єрусалимського городянина, в якому і вечеряв Христос зі своїми учнями.
Зараз це порожня, доволі велика зала з колонами — така архітектура подобалася хрестоносцям, які її будували.
Стоячи в ній, важко уявити обставини тієї вечері, для настрою знайшли в інтернеті навіть знамениту картину Леонардо. Допомогло.
Тепер ці білі стіни не заперечують таїнства святого Причастя, яке вперше відбулося саме на цьому місці під час Таємної вечері.
Коли не вино і хліб подав Христос учням, а кров свою і тіло, віддане на заклання. І став Агнцем Божим...
Вулиці Старого міста метр-півтора завширшки. Кам’яні тунелі, пронизані базарами, магазинами, розкладками з найрізноманітнішим товаром.
А ще тут є квартири, хостели, туристичні агенції, релігійні школи і монастирі, церкви і поліцейські відділки.
Від тісняви і людської юрби стає млосно. І важко змиритися, що в такому стані доводиться йти по ВіаДелороса — Дорогою Скорботи, яку пройшов Ісус від місця, де йому було проголошено вирок, до Голгофи.
На цьому шляху капличками або просто хрестами позначені так звані станції — місця, пов’язані з певними біблійними подіями. Станцій чотирнадцять. Про дев’ять зупинок написано в Євангеліях, решта виникли з легенд.
Перша станція — місце, де колись височіла резиденція римського прокуратора. Зараз там монастир Сестер Сіону з капличкою Засудження. Кажуть, що плити її підлоги збереглися ще з тих часів.
Якісь паломники в екстазі прикладаються до тих плит. У нас не той настрій, ми виходимо.
Друга капличка споруджена на місці, де Ісуса катували, де на нього одягли багряну плащаницю, на чоло — терновий вінець.
Тут він прийняв хрест. Капличка має розкішні вітражі з відповідними біблійними сценами. Група китайців їх старанно фотографує. Вітражі занадто яскраві.
Починаєш сприймати їх просто як витвір мистецтва, а не як священне зображення. Гріх. Але ж краса врятує світ...
Як контраст iз капличкою абсолютно моторошно виглядає арка, на яку Пілат виводив перед натовпом (і де в цій тісняві міг поміститися натовп?) Ісуса зі словами: «Це людина!»
Дві тисячі років лунають над світом ці слова, а люди не стають більш людяними...
Цікавий момент: біля монастиря Сестер Сіона є будівля грецької церкви. Над її входом висічено різними мовами «Темниця Христа».
Ця темниця не входить до офіційних станцій Дороги Скорботи. Однак заходимо.
Якийсь чернець російською мовою пояснює, що таки справді тут, у підземеллі, збереглася темниця Христа, а ще глибше від неї — темниця Варавви.
Чи справді заглибина у скелі з кам’яною лавою — місце, де чекав на вирок Ісус?
Тепер над лавою ікони, горять лампади, поруч — скринька для пожертв. Заглядаємо і в темницю Варавви.
Ті ж кам’яні лави, крім того — металеві кільця, до яких приковували ув’язнених. Хто знає, все може бути в цьому втаємниченому місті.
... Ішла по ВіаДелороса і не могла позбавитися відчуття провини за те, що людям, які купують і продають спеції чи молитовники в навколишніх крамницях, байдуже, що відбувається це на Дорозі Скорботи.
Можливо, і в ту Страсну П’ятницю, коли Ісус падав на це каміння, вони були так само байдужі або навіть і злі: процесія на Голгофу заважала торгівлі...
За переказами, виходячи з міста, Христос зачепився за поріг Судних врат — перед ними йому востаннє оголосили його вирок. Звідси він побачив Голгофу. Нині від воріт нічого не залишилося.
Плити від них зберігаються на території російської місії. І взагалі це місце за останні двi тисячі років так забудували, що важко знайти вихід до Храму Гробу Господнього, збудованого на вершині Голгофи.
Дякувати якимось арабським торговцям — вони знають слово «храм» і ледь не за руку провели нас серед якихось магазинчиків.
Оце Голгофа? І це такий Храм? Ми трохи розгубилися: перед нами постало нагромадження будівель, врослих одна в одну і в навколишні споруди.
Чую, як якийсь екскурсовод пояснює, що в межах Храму Гробу Господнього розташовано церкви, декілька діючих монастирів, галерей, допоміжних приміщень.
Загалом сьогодні Храм покриває собою не лише територію колишньої Голгофи, а й гробницю Христа і місце, де свого часу свята Єлена знайшла хрест Розп’яття.
Вхід до Храму — як до хати: без помпезного фасаду, без сходів, треба тільки відчинити величезні дерев’яні двері, ковані залізом. Скільки їм?
Вони такі старі, що віриться в півторатисячну їхню історію. Відразу за дверима праворуч — вузькі і стрімкі сходи. Хтось підказує: це вхід на Голгофу.
От зараз і ми пройдемо цим шляхом. Тільки для нас він буде не останній...
Місце, де Ісуса прибивали до хреста, позначено вівтарем, над ним зображення розіп’ятого Сина Божого.
Під вівтарем, якщо нагнутися, можна побачити срібну позначку: ось саме тут був вкопаний той хрест. Через невеликий отвір простягаю руку і торкаюся каміння Голгофи.
Холодне, хоч навколо горить стільки свічок. Люди фотографуються на фоні Голгофи. Ми теж. Кощунство? Мабуть. Особливо якщо навколо тебе безліч людей, що підповзають до Голгофи навколішки.
Євангеліє повідомляє, що після смерті Ісус був знятий з хреста Йосипом і Никодимом.
Ці праведні мужі поклали тіло на камінь, щоб змастити його, за юдейським звичаєм, ароматичними оліями і обгорнути в плащаницю для поховання.
(Нині камінь Помазання облицьовано в мармур. Віряни навколішки моляться біля каменя, прикладають до нього ікони і натільні хрестики).
А потім Йосип заніс тіло Ісуса в печеру майже біля підніжжя Голгофи — і було до цієї печери 33 кроки — за кількістю прожитих Хрестом земних літ.
Зараз над печерою Гробу Господнього міститься невелика каплиця з рожевого мармуру, споруджена в 1910 році (Кувуклія).
У проспектах написано, що її розмір — два на півтора метри.
У гробницю веде вузький прохід, сторожить його якийсь чернець: запускає по три-чотири людини буквально на хвилину.
В капличці, освітленій лампадами, мармуровий надгробок, на який можна поставити свічку.
Так тісно, що бачиш тільки стіни і спини людей перед тобою. Не встигаєш прочитати молитву, як чернець стукає в стіну — пора виходити, черга напирає.
Бувалі люди пояснюють, що черга тут завжди, і усамітнитися в Кувуклії можуть лише патріархи, коли у страсну суботу приходять по Благодатний вогонь.
Кувуклія — остання станція на Дорозі Скорботи. Щороку на Великдень хресною ходою йдуть цією Дорогою віруючі, щоб долучитися до божих страждань і таїнства воскресіння.
Христос воскрес — отже, у християн є надія на Царство Боже.
Вшановувати місце розп’яття, поховання і воскресіння Ісуса Христа почали ще перші християни. Тоді воно було ще за міською межею Єрусалима.
А за кілька десятиліть увійшло в межу міста, було густо заселене. Років через сто після смерті Ісуса тут було споруджено язичницький храм Венери.
А першу християнську церкву на цьому місці збудувала свята Єлена у 335 році.
Сучасний Храм Гробу Господнього поділений між шістьма конфесіями християнської церкви: Греко-православною, Католицькою, Вірменською, Коптською, Сирійською та Ефіопською, кожній з яких призначено свої межі та години для молитов.
Буквально в березні закінчилася масштабна реставрація каплиці над печерою поховання Христа. Відновні роботи проводилися за рахунок пожертв і коштували 3,7 мільйона доларів.