Жорстка війна між прокурорськими та «костельними» тривала принаймні чверть століття. Врешті історія все розставила на свої місця. На місці старенької цвинтарної каплички нині височить величний храм
Історія ця настільки ж містична, наскільки ж і повчальна. Але почнемо від початку, або як казали давні римляни – «Ab ovo».
Хоча провулок о. Ванагса розташований у самісінькому центрі міста, вуличка ця досить «глуха». Тут знаходиться лише кілька приватних садиб та двійко двоповерхових «хрущівок». Основну ж частину займає територія Будинку дитячої творчості, дитячого садочку, задвірки школи та старезний цвинтар. Колись цей провулок називався Піонерським – на честь згаданого вище Будинку творчості (у дівоцтві «Палацу піонерів»). Піонерський штаб тут прописався ще з 1930-х років і навряд чи хтось тоді й уявити міг, що у світлому майбутньому «піонер палац» стоятиме за такою клерикальною адресою.
Донедавна на піонерсько-ксьондзовому провулку знаходився ще один, вельми цікавий, заклад – районна прокуратура. Під прокурорський офіс радвлада колись «віджала» досить пристойний приватний будинок старої дореволюційної забудови. Попередніх господарів, як водиться, проголосили «ворогами народу» і добре що не розстріляли. Прокурорські тут товклися десь до середини 2000-х, аж поки не перекочували у більш солідне приміщення.
Означений екс-прокурорський офіс знаходиться навпроти старого цвинтаря, того самого, на території якого стоїть зведений зусиллями о. Ванагса костел Св. Станіслава, єпископа та мученика. Нагадаємо – то є перших християнський храм, поставлений на території СРСР після 1917 року. Звели його ще за царювання дорогого товариша Леоніда Зірконосця. Правда остаточного вигляду костел набув лише 1988 р. Але то не головне…
За СРСР Божий Дім (спочатку то була скромна цвинтарна капличка) і прокуратура були антагоністами. Антагоністами, як у географічному (вони стоять по різні боки провулку) так і морально-ідеологічному. Про останнє нагадала несподівана знахідка.
Після того, як колишні господаря з’їхали, прокурорський екс-офіс довгий час стояв пусткою, аж поки не перейшов у приватні руки. Новий господар чималого особняку одразу ж розпочав капітальний ремонт з заміною перекриття між горішнім поверхом і напівпідвалом та зі знесенням внутрішніх стін та перемичок. Враховуючи, що я давно досліджую клейма на старій цеглі, останнє мене зацікавило. Тим більше, що прохід до будинку був вільним. Однак серед штабелів старої цегли цікавих клейм знайти так і не вдалося. В основному то були позначки найбільшої в Городку “старорежимної” цегельні Ісаака Клеймана («И.К.») та вогнетривка цегла з клеймом «London». Остання, зауважимо, до столиці Британії жодного відношення не має – за царату її масово штампували волинські євреї і постачали від австро-угорського Львова до російського Мурманська. Одними словом – нічого цікавого, дарма лишень у будівельній пилюці вимастився… Аж тут, просто під ногами серед будівельного сміття, я побачив якусь книжечку. Підняв. Знахідка виявилася єдиною «прокурорською» реліквією, яка ще залишалася в старому будинку. Називалася вона красномовно: «Борьба с нарушениями законодательства о религиозных культах»…
Книжка вийшла в Москві в 1967 р. досить обмеженим накладом – усього 10 тисяч примірників. Нагадаю, що зазвичай в СРСР найменшим накладом було 25 000 примірників. Аж тут така бібліографічна рідкість! Феномен пояснюється красномовною позначкою «Для службового використання». Видання аж ніяк не призначалося широким читачам.
Тут варто трохи заглибитися в історію.
Не зважаючи на всі зусилля, місцевій владі ніяк не вдавалося знищити Городоцьку римо-католицьку парафію, яка нараховувала кілька сотень активних прихожан. На початку 1970-х років невеличка цвинтарна капличка залишалася однією з небагатьох діючих римо-католицьких культових споруд в Хмельницькій області. Головної болі комуністам додалося з призначенням в Городок активного та «пробивного» ксьондза Владислава Ванагса. Того самого, на честь якого й названо провулок. Дивний, та дещо містичний збіг – вибір на користь служінню Богу він зробив саме 1967 р., коли й побачила світ знайдена серед сміття антицерковна методичка.
Зазначу, що у боротьбі з Городоцькою парафією та новим священиком комуністи не обмежувалися лише «законним» тиском. Використовували навіть справжнісінькі терористичні акти. Зокрема, такий стався в 1977 р. під час першої Великодньої Служби новопризначеного ксьондза. Після вечірньої служби близько 23 години ззовні пролунав вибух. Коли вірні вибігли на вулицю, то побачили, що горить дах каплиці. Люди заціпеніли від несподіванки. Першим оговтався панотець – він мерщій скинув з себе сутану, прожогом видряпався на дах і став сутаною збивати полум’я. За мить до боротьби з пожежею долучилися вірні Капличку врятували. Обійшлося без жертв та збитків. Лише панотець сильно попік руки. А от хто жбурнув «коктейль молотова», так і не з’ясували.
Варто зазначити, що в семидесятих роках минулого століття у всій чималій Хмельницькій обл. налічувалося усього близько десятка діючих капличок і костелів, де провадили Службу аж 4 (чотири) священика. Зрозуміло, що при такому «дефіциті» панотців на недільні Служби приїздити вірні не лише з усього Городоцького, але й сусідніх районів, а на великі релігійні свята – чи не з половини Хмельницької області. Звісно, що після Служби всі вони спускалися тоді ще Піонерським провулком до центру міста подивитися чи нема там у райунівермазі якого «дефіциту» (хто пам’ятає незабутні 1970-ті, той зрозуміє) чи просто прогулятися містом. То була грандіозна хода! Подібні в Городку траплялися хіба що на 1 травня та 7 листопада. А на свято на честь Св. Антонія, коли приїздили прочани ще й з Житомирщини, Галичини, Вінничини, ця неформальна хода за масовістю перевищувала навіть офіціозні комуністичні «паради»!
Звісно, що владі то було, як молотком по пальцях. А як вже скреготали зубами в прокуратурі – можна лише уявити, адже вся та маса народу сунула просто під прокурорськими вікнами. Тож не дивно, що «Борьба с нарушениями законодательства о религиозных культах» була там настільною книгою. Про останнє свідчать досить заяложені сторінки та чисельні позначки та підкреслювання.
Робити рецензію на саме видання – справа марна. Та й потрібно бути юристом аби дати фахові оцінки. Тут набагато цікавіше подивитися: Що ж саме шукали городоцькі прокурори у тій методичці? На щастя, чисельні підкреслювання дозволяють це зробити.
Отож перша позначка зустрічається на 29 сторінці. Невідомого прокурора зацікавила у яких випадках наступає адміністративна відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи. Наступна – на сусідній, 31, сторінці. Тут виділено ознаки, за якими визначаються організатори злочинних порушень релігійного законодавства. З подивом дізнався, що аби потрапити до «організаторів» досить «запропонувати вірним взяти участь в церемонії культу, сповістити їх про час та місце зборів…».
На сторінці 32 прокурорів зацікавило коли наступає вже кримінальна відповідальність. Зокрема, виділена така думка: «Криминальная ответственность является крайней мерой, которая применяется лишь к наиболее опасным для социалистического общества нарушителям законодательства о религиозных культах».
Далі рука невідомого служителя радянського закону підкреслила список цих страшних злочинів проти соціалістичного суспільства.
Якщо з пунктом №3 «совершение обманных действий с целью возбуждения религиозних суеверий…» можна цілком погодитися (ще цар Петро суворо карав за організацію іконного «плачу»), то пункти 4 та 5 викликають подив і обурення.
Зокрема, до кримінальних злочинів віднесено: «организацию и проведение религиозных собраний, шествий и других церемоний культа, нарушающих общественный порядок». Враховуючи, що під порушення «порядку» при бажанні можна підверстати будь-що, то кримінальним злочином може стати звичайна хресна хода (ускладнили рух авто), чи молебень біля ополонки на Водохреще (розігнали рибу та зіпсували відпочинок рибалкам).
Кримінальним злочином також визначалося «организацию и систематическое проведение занятий по обучению несовершеннолетних религии…». В подальших роз’яснення зазначається, що аби стати злочинцем не обов’язково організувати підпільну недільну школу чи гурток. «Наиболее опасным для социалистического общества» злочином, виявляється є й «занятия религией родителей со своїми детьми…», правда за умови, якщо там присутні діти сусідів, чи навіть, родичів.
До речі, згадка про зіпсовану риболовлю то не жарт автора. В роз’ясненнях (невідомий прокурор це підкреслив навіть двічі) сказано, що порушення громадського порядку – це проведення релігійних церемоній, зокрема, у місцях відпочинку трудящих.
Як все це застосовувалося на практиці розповів священик Францішек Карасевич (він служив в Городоцькій капличці в 1970-1977 роках): «На адмінкомісію при виконкомі, яка розглядала адміністративні правопорушення, мені доводилося ходити чи не з такою ж регулярністю, як на Служби, – сумно жартує він. – Не скажу, що присуджені штрафи були занадто обтяжливими, але то псувало нерви та займало час».
Оштрафувати могли за будь-що. Зокрема, отець Францішек згадав, як йому в Городку присудили штраф за «правопорушення» в Деражні (нагадаємо, на той час священики обслуговували по кілька районів). «Служити дозволялося виключно усередині храмів та капличок. А за порогом – вже ні, – розповідає він. – То був Великдень і я, на чолі з вірними, обійшов хресною ходою дережнянську капличку. Повернувся в Городок. Аж за день – викликають на адмінкомісію. Присудили штраф у 10 карбованців. Як на середину 70-х – пристойні гроші. Але то пусте. Випадок запам’ятався іншим – одночасно покарали й водія, який мене возив з Городка до Деражні. Йому «пробили» талон до водійських прав та добряче попсували нерви на роботі. Я вже до того був звик. А водія й досі шкода».
Взагалі водіям священиків перепадало на горіхи не набагато менше, ніж самим панотцям: «Їздити доводилося чимало, адже я служив одразу в кількох парафіях, – згадує о. Карасевич, – щоб обмежити наше пересування міліція влаштовувала справжнє полювання за автівками. Доводилося залишати машини принаймні за кілометр від місця призначення. Але не завжди то допомагало. Бувало, що, «впустивши здобич» в самому населеному пункті, працівники ДАІ ганялися за нами вже на трасі».
Інкримінували отцю Карасевичу і «обучение несовершеннолетних религии». «А як же без того? – посміхається він. – Проводив я звичайно катехизацію серед дітей, – то мій обов’язок. Правда, кримінальних справ проти мене за те не відкривали. Не хотіли неприємностей з громадою. Але неодноразово викликали за те на адміністративну комісію та до уповноваженого у справах релігії…»
Останній, за словами панотця, був досить достойною людиною: «На багато що уповноважений закривав очі. Наприклад, я щомісяця мав звітувати до міськради скільки дітей охрестив. Тож уповноважений просив: «Ти хоч кілька людей вкажи. Бо ніхто ж не повірить... Тоді й і мені перепаде, та й тебе затягають». Тож у звіті я подавав лише тих, хто погоджувався аби їх згадали. Переважно то були прості робітники та колгоспники. Мовляв, – далі верстата чи трактора не пошлють, нижче робітника не розжалують… А от вчителів, службовців, а особливо партійних, доводилося покривати»
Бувало, що до віруючих чіплялися взагалі на рівному місці: «Коло дзвіниці, де був прохід до каплички, старезна береза росла. Вона, до речі, є на малюнку Гуменюка 1949 р. На початку 1970-х вона всохла. Жодної живої гілочки. Засохла деревина несла чималу загрозу – з неї постійно падали гілки і могли когось сильно травмувати. От ми її й зрізали. Ой, що ж почалося по тому! Набігла і міліція, і прокуратура, і райком, і райвиконком… Лишенько ж яке – зелені насадження знищили без санкції. І неважливо, що на березі тій жодної живої гілочки… Ледь тоді відбилися.» – зітхає панотець.
За «несанкціоновані» дії «тягали» й о. Ванагса – наступника о. Карасевича. Зокрема, одним із перших значних адмінпорушень, яке «пришили» о. Ванагсу , стало «несанкціоноване» будівництво вбиральні. Заклад, до речі, вкрай потрібний та дуже корисний. Особливо враховуючи скільки людей приходили на служби. Тож після великих релігійних свят кущики довкола були ще ті. Представники влади так дістали тим «незаконним» клозетом панотця, що під час чергових «розборок» він з передсердя вигукнув: «Я ще якось можу зрозуміти, чому вам, комуністам, не подобається Бог, але ніяк не можу второпати, чому ж вам так подобається лайно?».
Зауважимо, що на той час то була чи не найпристойніша і найкомфортніша громадська вбиральня в усій Хмельницькій області – кахлі, унітази, рукомийники та навіть завжди чисті рушники! «Церковну» вбиральню одразу ж облюбували лікарі та відвідувачі сусідньої районної лікарні (держава там спромоглася лише на жахіття типу «сортир», яке ще й прибирали в кращому випадку раз на тиждень)
Сьогодні ця «туалетна» історія читається, як анекдот. Але були й зовсім не смішні випадки.
На початку 1980-х років померла одна старенька – активна прихожанка. Перед смертю вона попросила сина, аби її відспівали в костелі. Той, звісно, не міг проігнорувати останнє прохання неньки. Але на біду він був досить поважним чиновником і, відповідно, членом КПРС. Тож коли процесія проходила повз храм, він прожогом утік дворами і заховався десь у приватній забудові. До костелу хода звернула вже без нього. Можна лише уявити, яке приниження і біль він при цьому відчував. Але це «дезертирство» чоловікові не допомогло. Негідну поведінку члена партії незабаром винесли на розгляд бюро райкому. Мовляв, як так, – комуніст, а мати в костелі відспівував!? Де ж ти, падлюка, брешеш, коли кажеш, що ти сповідуєш матеріалістичні ідеї Маркса-Енгельса-Леніна, чи коли погоджуєшся на релігійний обряд?
Кожен з учасників судилища палав праведним гнівом і намагався виступити більш гостро і викривально ніж попередник. На захист обвинувачування виступив лише один член бюро – голова якогось з місцевих колгоспів: «Людоньки, - обурився він. – Та що ж ми коїмо?! Скажіть, хто б з вас у такому ж випадку не виконав останнє прохання матері?»
Заступництво не допомогло. «Підсудного» виключили з лав КПРС і одразу ж звільнили з посади. Дісталося на пироги й «адвокату» — за кілька тижнів він теж втратив крісло (бо пішов проти «лінії партії»).
Про те, як на Різдво та Великдень працівники міліції та прокуратури, вчителі та директори шкіл відловлювали під каплицею, а потім костелом дітей та несвідомих комсомольців – промовчимо. То була одна з традицій СРСР.
Повертаючись до позначок у прокурорській методичці, можна припустити, що прокурорські її робили не стільки для себе, скільки для «підсудних».
«Ой, я добре знаю цю книжечку, – зітхає старенька, яка представилася, як бабця Броня. – В 1975 році я добре її запам’ятала. І позначки ці теж, – бо мені їх просто під ніс тицяли».
Бабцю Броню я зустрів біля костелу і попросив пригадати, чи не пам’ятає вона якихось фактів адміністративного чи кримінального переслідування віруючих у 70-80 роках ХХ ст. Як виявилося вона не тільки пам’ятала, але й відчула це на собі:
«Я тоді вчила своїх дітей основам віри – вивчали молитви, читали Євангеліє, розповідала як поводитися на Службі тощо, – згадує бабця Броня. – Незабаром до нас приєдналися мої племінниці. Як виявилося, то вже вважалося «релігійним гуртком». Діти про наші заняття проговорилися в школі, хтось доніс в міліцію. Мене добряче тоді потягали і в міліцію, і у прокуратуру. Навіть до райкому викликали, хоч я не партійна. Погрожували відкрити кримінальну справу та посадити у тюрму. Тоді ж і тицяли оцю саму книжку під ніс, показуючи, що я закон порушила».
Правда, кримінальну справу все ж не відкрили. Обмежилися лише «сигналом» на роботу, в результаті чого «злочинницю» позбавили «прогресивки» та 13-ї зарплати. Однак на своє колишнє керівництво бабуся зовсім не ображається: «Вони змушені були так вчинити. Бо, якби дирекція підприємства не відреагувала, то їх би самих покарали. Такі правила тоді були. По грошах, зауважу, я тоді майже ніц не втратила. За кілька місяців мені «на рівному місці» виписали премію. А майстер пошепки пояснив, що то компенсація за попередній штраф».
Справедливості заради зазначимо, що в прокурорській методичці було приділено увагу й злочинам, пов’язаним з перешкоджанням здійснення релігійних обрядів. Але жодних прокурорських позначок на цих сторінках не виявилося. Та й з усього добре видно, що ці роз’яснення щодо цих злочинів відкривалися вкрай рідко.
Мораль
Жорстка війна між прокурорськими та «костельними» тривала принаймні чверть століття. Врешті історія все розставила на свої місця. На місці старенької цвинтарної каплички нині височить величний храм. Поряд знаходиться римо-католицька семінарія. Коло неї – недільна школа зі спеціально обладнаними класами (пам’ятаєте «злочин» про викладання релігії дітям?). Більш за те, навіть будинок прокуратури, у якому фабрикували справи проти отця Владислава, прописався у провулку його імені. А методичка з роз’ясненнями як правильно переслідувати віруючих взагалі опинилася серед сміття.
Автор висловлює подяку бібліотекарю Інтернет-центру Городоцької ЦРБ Тетяні Бойко за допомогу у підготовці цього матеріалу та за надані фотографії.