Олександр Невський, який був доволі суперечливою фігурою в історії східноєвропейських земель, з часом у Росії почав трактуватися як святий Російської Православної Церкви й російський національний герой. Уже на початках становлення Російської імперії у XVIII ст. він перетворився в політичний образ, який певним чином ідентифікував цю імперію. У створеному в той період житії Олександр Невський постає як захисник православ’я й руських земель.
Там він представлений і як мудрий дипломат, що здобув прихильність хана Батия та не допустив розорення «російських земель» (під ними в житії переважно розумілися північні землі колишньої Києво-Руської держави), а також як полководець, що дав відсіч посяганням шведів, німецьких рицарів-хрестоносців та литовців на ці землі.
При чому боротьба з останніми подається не лише як боротьба з іноземними завойовниками, але і як боротьба проти експансії латинства (католицизму) на православні «російські землі». Особливо це стосується війн із шведами та німцями, оскільки литовці в своїй більшості лишалися язичниками.
Акцентувалася увага на битвах Олександра Невського зі шведами на Неві (1240) та з німецькими хрестоносцями на Чудському озері (1242). Значення цих битв, їхня грандіозність та значення явно перебільшувалися в житії цього князя, створеному у XVIII ст., а також загалом у російській літературі. Водночас у цьому агіографічному творі акцентувалася увага на тому, що ці битви були за православну віру й допомагали Олександру Невському святі Борис і Гліб.
Говорячи про згадані битви, житіє резюмує:
«Для росіян Невська та Чудська перемоги мали величезне значення. Тепер не страшна була загроза іноземців заволодіти окраїнними російськими містами, підкорити їх своїй владі і змусити росіян змінити на католицтво святу православну віру. Сам Бог розсудив вікову суперечку, захистив нашу вітчизну від підступів латинян, вказав межу поширення німецького панування, потужною рукою Свого угодника, благовірного князя Олександра, грізно застеріг не вторгатися в чужі межі і не посягати на російську святиню – православну віру».
Далі в житії говориться про те, що Римський Папа прислав до Олександра Невського посольство, яке намагалося схилити його до католицької віри. Але з цього нічого не вийшло. Начебто князь виявився непохитним адептом православ’я. Ось як про це говориться в творі:
«У 1248 р. папа Інокентій IV відправив до Олександра Ярославича посольство, на чолі з двома вченими кардиналами – Галдом та Гемонтом. У грамоті, яку мали передати російському князеві посли, папа писав: «Ми чули про тебе, як про князя дивного і чесного, і що земля твоя велика, і ми послали до тебе двох наших кардиналів, щоб ти послухався їхнього вчення». Висловлюючи удавану скорботу, що велика земля російського князя не перебуває у підпорядкуванні Римської церкви, Папа переконував Олександра Ярославича підкоритися його владі та подбати про приведення до латинської віри свого народу. Переконуючи, що тільки в латинській Церкві можна знайти порятунок та істинну віру, Папа вказував і на ті земні вигоди, які принесе князеві його підпорядкування папській владі. У той самий час він намагався попередити, що це підпорядкування анітрохи не принизить російського князя, тим паче, додавав Папа, що «ми вважатимемо тебе найкращим між католицькими государями і завжди з особливою старанністю намагатимемося збільшення твоєї слави». Нарешті, знаючи, як шлях для благовірного князя пам'ять про його батька, Папа свідомо і неправдиво повідомляв у своїй грамоті, ніби ще Ярослав Всеволодович висловлював щире бажання підпорядкувати Російську Церкву Папі і що тільки передчасна смерть Ярослава завадила йому виконати цей намір. Але всі ці хитрощі Папи не мали жодного успіху. На довге послання Інокентія Олександр Ярославич дав дуже коротку і водночас сильну за своєю переконливістю відповідь: «Те, що відбулося від створення світу до потопу, і від потопу до поділу мов і до Авраама, від Авраама до виходу ізраїльтян з Єгипту і до переходу Червоного моря і до смерті Давида-царя, від початку царювання Соломона і до римського імператора Августа, при якому народився Спаситель світу Христос, і до пристрасті, воскресіння і вознесіння Господа і до першого Вселенського собору та інших тижнів Вселенських соборів – все це ми добре знаємо, а вашого вчення не потребуємо і не приймемо його» [1].
Наскільки представлений у житії епізод відповідав історичним реаліям. Безперечно, в той час Римський престол, заважаючи на політичну дезінтеграцію колишніх земель Києво-Руської держави, складне становище Ромейської імперії (Візантії), ординську татарську навала на Східну Європу, намагався поширити свій вплив на цей регіон.
Цілком імовірними видаються контакти Римського престолу з князем Романом Мстиславовичем, який поєднав Волинське й Галицьке князівства. Відомі контакти римського понтифіка з литовським князем Міндовгом та галицьким князем Данилом Романовичем. Ці два правителя майже одночасно в 1253 р. прийняли від Папи Інокентій IV королівські корони. Взагалі варто відзначити, що цей Папа виявляв значну активність у східному напрямку. Він також намагався встановити контакти з Олександром Невським.
На це вказує наведений епізод із житія. Тим паче, що він знайшов відображення й у російських літописах. Правда, деякі з них вказують на дещо іншу дату – 1251 р. [2] Однак ці відмінності в датуванні не мають для нас принципового значення.
Доволі проблематично встановити дату написання житія Олександра Невського. З приводу цього думки дослідників розходяться. Існує думка, що первісний скорочений варіант цього агіографічного твору з’явився в 60-их чи 80-их роках ХІІІ ст. Хоча дехто відносить його появу до початку XIV ст. У наступні часи твір доопрацьовувався, вводилися в нього фрагменти, котрі відповідали політичній кон’юнктурі.
У первісному варіанті, наскільки можемо судити, фрагменту про папське посольство й про неприйняття католицизму Олександром Невським не існувало. Цей фрагмент з’явився пізніше. Тут напрошується паралель із вигаданою повістю про відмову Володимирським і Галицьким князем Романом Мстиславовичем піти на союз із Римським Папою й прийняти від нього корону. Всі ці «благочестиві історії» стали реакцією на експансію католиків на теренах Східної Європи, зокрема, після укладення Флорентійської унії 1439 р.
Однак історія про папське посольство до Олександра Невського, попри вигідну для православних книжників інтерпретацію, все ж мала певну реальну основу. Річ у тім, що 23 січня 1248 р. Папа Інокентій IV спрямував до князя Олександра Суздальського (Alexandro duci Susaliensi) листа із твердженням, що його батько, Ярослав Всеволодович, перед своєю кончиною в Каракорумі в 1246 р. заявив про свій послух Католицькій Церкві й закликав Олександра зробити те саме [3].
Можна гадати, наскільки наведена в листі інформація про прихильність Ярослава Всеволодовича католицькій вірі відповідала реаліям. Однак вона не могла з’явитися на порожньому місці. Ярослав Всеволодич контактував із католицькими місіонерами. Якраз у той час, у 1245-1247 рр., до Монгольської імперії, зокрема її столиці Каракоруму, здійснив місіонерську подорож католицький чернець-францисканець Джованні да Плано Карпіні. Здійснювали такі подорожі також інші католицькі місіонери [4]. Плано Карпіні під час своєї подорожі зустрічався з руськими князями – волинським Васильком Романовичем і новгородським Олександром Ярославовичем (Невським). З останнім їхня зустріч відбулася в квітні 1246 р. в ставці хана Батия. Під час цих зустрічей Плано Карпіні намовляв руських князів підпорядкуватися Римському Папі.
22 липня 1246 р. Плано Карпіні прибув до ставки монгольського хана Гуюка. На ту пору було призначено урочисту церемонію сходження цим можновладцем на престол. На церемонії були присутні васали монгольського хана. Серед них був також батько Олександра Невського суздальський князь Ярослав Всеволодович. Плано Карпіні зустрічався з цим князем і, схоже, навертав його на католицизм. Він також хотів навернути на свою віру хана Гуюка – проте безуспішно.
Ярослав Всеволодович був отруєний у Каракорумі матір’ю Гуюка Торогене-хатун. Це було зроблено з наміром передати володіння суздальського князя його сину Олександру Невському, який, очевидно, в очах монгольських правителів видавався достатньо лояльним. Саме ж отруєння Ярослава Всеволодовича описав Плано Карпіні. Не виключено, що перед смертю цей місіонер отримав згоду суздальського князя стати католиком, що і знайшло відображення в згаданому листі Папи Інокентія IV до Олександра Невського.
Однак складно сказати, чи згаданий лист дійшов до цього князя. А якщо дійшов, то невідомо, яка була реакція на нього.
Тим не менше 15 вересня 1248 р. датується нове послання Папи Інокентія IV до Олександра Невського. В ньому говориться, що йому стало відомо від архиєпископа Прусського Альберта Зуєрбєєра про бажання князя визнати Папу главою Церкви й побудувати у Пскові католицький кафедральний собор. У той час Псков знаходився у володіннях Олександра Невського. Також Папа просив останнього прийняти архиєпископа Альберта Зуєрбєєра, котрий, як папський легат, хотів зустрітися з ним [5]. З інших джерел відомо, що цей єрарх мав здійснювати місіонерську діяльність на теренах Русі [6]. Інше питання, чи бував він тут і чи зустрічався з руськими князями. Принаймні джерел, які б однозначно на це вказували, немає. Однак не варто виключати того, що цей архиєпископ зустрічався з Олександром Невським.
Щодо побудови в Пскові католицького кафедрального собору, то тут теж немає достовірної інформації. Можливо, в Пскові, який мав інтенсивні торгівельні зв’язки із «латинським світом», міг з’явитися католицький храм. Хоча джерела про таке мовчать.
Загалом можемо констатувати, що в Олександра Невського справді існували певні контакти із католиками, як і в його сучасників – Волинського й Галицького князів Василька Романовича та Данила Романовича. Інше питання, що Олександр Невський, на відміну від цих князів, орієнтувався на Монгольську імперію, яка не порозумілася з католицьким Римом і пішла на конфронтацію із західним латинським світом. У такій ситуації Олександр Невський не захотів єднатися з Католицькою Церквою. Хоча певні кроки в цьому плані робилися і про це знали.
Тому з часом у житії цього діяча з’явилася оповідь про відмову його порозумітися з Римським Папою, щоб приховати ці контакти й виставити Олександра Невського ревнителем православ’я.
Примітки:
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".
##DONATE_TEXT_BLOCK##