Про нагородження непричетних і спокусу для інших

Якщо ви не припините так щедро роздаровувати нагороди
і так бездумно наділяти вінками,
то ні від нагороджуваних не чекайте подяки,
ні для держави — покращення справ;
тому що негідників ви не переробите на краще,
а добрих людей тільки вженете у глибоку нудьгу.
Есхін,
давньогрецький державний діяч
(389-314 рр. до н.е.)

Про відносини Церкви і влади можна писати трактати. Ці стосунки коливаються від відкритого протистояння до повного злиття з конкордатами в перервах. Якісь спільні акції приносять користь Церкви, якісь — державі, якісь — їм обом. Але факт залишається фактом: Церква не може надовго перебувати в повній гармонії з державою без втрати своєї репутації або самоідентифікації. Держава, в особі її офіційних осіб, може виступати як помічник Церкви, і як її ж розбещувач або гонитель. Відтінків між білим і чорним дуже багато, і часто між двома сусідніми тонами майже не видно різниці, тому легко потрапити з однієї крайності в іншу. Причому практика показує, що держава рідко коли програє від союзу з релігією. Чого не скажеш про саму релігію. У цьому питанні, як завжди, дуже важливе почуття міри.

Від приповідки перейдімо до наших реалій. Новина про те, що владика Павло, митрополит Вишгородський і Чорнобильський, намісник Києво-Печерської Лаври, нагородив від імені УПЦ (МП) прем'єр-міністра України Миколу Азарова «за внесок у зміцнення православ'я, розвиток духовності народу України і працю на ниві соціально-економічного розвитку нашої країни», підірвала ЗМІ та інтернет-простір. Не було нікого, хто б залишився байдужим до цієї, здавалося б, пересічної церемоніальної події. Як не було і нікого, хто б її схвалив. Протестували навіть клирики і миряни УПЦ МП.

Ну про те, що наш народ оцінив діяльність прем'єр-міністра на ниві соціально-економічного розвитку дещо інакше, ніж УПЦ (МП), можна навіть не говорити. Тут з народом не порадилися, відразу видно. А яким чином пан Азаров зміцнив православ'я і розвинув духовність народу? Адже це слова, за якими повинні стояти конкретні справи, для віруючих людей вони не можуть мати абстрактного сенсу. Хай вибачать мою зухвалість представники УПЦ (МП), але останнім часом стало модно зміцнювати православ'я і розвивати духовність народу тільки одним нехитрим способом — грошима. Колись дуже популярний харизматичний лідер Олексій Лєдяєв став автором одного значеннєвого парадоксу: «Гроші — колеса Євангелія». На цьому постулаті ґрунтувалася вся стратегія розвитку його громади. Схоже, актуальність цього твердження не втрачена і для православ'я.

Не секрет, що «штаб-квартира» канонічного православ'я в Україні — Києво-Печерська Лавра — регулярно отримує чималу «пожертву» від держави. Від держави – себто з бюджету, який, як відомо, наповнюють не лише представники канонічного православ'я. І на жаль, наповнення це відбувається — особливо в останні кілька років! — не найбільш порядним шляхом. Податкові закони, прийняті з порушенням регламенту за відсутності фактичного парламентського консенсусу (тобто, за допомогою кнопкодавства); вступають у силу «заднім числом», а не з моменту опублікування; зміни в елементи податків і зборів, що вступають в силу без витримки 6 місяців до початку нового бюджетного періоду (пп.4.1.9 ст.4 Податкового кодексу) — це лише частина тієї системи, яка сьогодні покликана збирати податки. Не кажучи вже про способи їх вибивання і корупційну складову багатьох стосунків платників податків з бюджетом. З бюджетними грошима можновладці прокручують багато всяких сумнівних схем.

Та хіба варто звертати якусь там пастирську увагу на законодавче свавілля «вірних чад Церкви», якщо зрештою влада з панського плеча подарує шубу? Для Церкви набагато зручніше фінансово залежати від держави і великих спонсорів, аніж від пожертв віруючих. З одного боку, фінансову увагу держави до Церкви можна виправдати, оскільки значна кількість культових споруд — пам'ятки архітектури, які з великими труднощами «пристосовуються» до сучасної екологічної обстановки і містобудівного беззаконня. А якщо врахувати, що часто церкви будувалися на височинах, яким сьогодні загрожують зсуви та руйнування схилів, то є сенс у тому, що держава бере посильну участь у збереженні цих пам'яток — по суті, наших спільних пам'яток. Але хіба в такому разі чиновники заслуговують нагород від Церкви за виконання своїх прямих обов'язків, тим більше за рахунок усіх нас? Невже їм нікому пояснити, що збереження пам'яток архітектури і зміцнення православ'я — це загалом явища різного порядку, хоч і перетинаються іноді в просторі й часі? Чи тепер так представники канонічної Церкви розуміють православ'я? Ну а як фінансування Лаври зміцнює духовність народу — взагалі незрозуміло. «Ну як же незрозуміло? Є Лавра — є й духовність!» От якби все було так просто.

Не заглиблюючись у цю тему етичного характеру, зазначу тільки, що Церква, в особі її окремих єрархів, на даний момент демонструє наявність такого майна (рухомого, нерухомого і ношеного на собі), яке, з одного боку, не в'яжеться з подобою християнського священика і його реальними професійними потребами, а з іншого — дозволяє припустити, що насправді гроші у Церкви на збереження своїх храмів є. Досить просто добре пошкребти по своїх «сирітських» засіках. А вже останні скандали, пов'язані з розслідуванням прозорості та напрямів витрачання коштів, виділених на Кафедральний собор УПЦ МП, дають привід сумніватися, що в Церкві є люди, для яких суспільний інтерес вищий особистого. І тінь цих сумнівів падає на всі православні юрисдикції!

Тому частенько фінансова допомога Церкви з бюджету сприймається так само негативно, як і пільги для народних депутатів. Не можна виглядати одночасно і розкішно, і жебраком з простягнутою рукою. Суперечність між зовнішнім і внутрішнім породжує найсильніший когнітивний дисонанс, який неможливо подолати умовлянням церковних речників не заглядати в чужу кишеню. Та хто ж винен, що весь час є спокуса всім показати вміст кишені? Статусні предмети побуту саме для того й існують, щоби створювати зовнішній ефект, вони призначені для демонстрації! Заховані в підпілля (гараж, коробочку), вони відразу ж втрачають половину цінності. І чомусь благочестиво вважати, що грішать не демонстратори незаробленої розкоші, а ті, хто обурюється цієї показухою.

У той же час абсолютно зрозуміло, що ті, хто дійсно потребують фінансової допомоги — настоятелі невеликих сільських парафій — ніколи в житті ніяких щедрот зверху не дочекаються. Навпаки, вони зобов'язані збирати єпархіальні внески і відправляти, знову ж таки, туди ж, на «сирітський» верх. Загалом, у Церкві, як і скрізь: незаможні з останніх сил платять податки або внески, від яких персонально звільнені заможні. І трудяги з цього приводу ніколи не отримують ніяких нагород.

А от Азаров отримує. Повернемося знову до нього. Оскільки ця людина чує тільки себе, він ніколи не визнає, що своїми «професійними» діями і невгамовною «працею на ниві» він і його команда фактично розоряють країну. Як людина, що постійно працює з Податковим кодексом, зазначу, що цей документ є тепер довічним пам'ятником непрофесіоналізму і безграмотності особисто Миколи Яновича. І дуже шкода, що стогони вітчизняних підприємців не чутні в стінах Києво-Печерської Лаври. Там, як завжди, тільки тиша, гладь і Божа благодать. Там люблять кататися на санчатах, які іншим штовхати під гірку. Гроші — вони ж не пахнуть, як казав імператор Доміціан. У цьому контексті останнім нагородження Азарова виглядало як плювок в обличчя мільйонів платників податків, над якими в прямому розумінні знущається влада.

І можна навіть не говорити, який кепський педагогічний ефект на наш найвищою мірою духовний народ виробляє нагородження пана Азарова. «Від Церкви можна відкупитися» — ось що повинен думати рядовий віруючий, коли йому доводиться робити якийсь моральний вибір. А дивлячись на святкові свічкостояння на камеру Президента і його оточення поруч з Митрополитом Київським, народ повинен у порядку підвищення своєї духовності зробити висновок: яким би ти не був «безпрєдєльщиком», Церква все тобі пробачить — в обмін, знову-таки, на посильну фінансову допомогу. І всі помаленьку втягуються у цю новостворену систему індульгенцій, закладаючи на майбутнє серйозний внутрішньоцерковний конфлікт між «йосифлянами» і «нестяжателями».

І як би це не було неприємно говорити, все частіше і частіше звучить думка, що саме Митрополит Володимир повинен нести персональну відповідальність за роздачу своїх благословень на проведення найодіозніших акцій і за негативний резонанс, який виникає в підсумку.

«Та ж усі Церкви нагороджують чиновників, і все Предстоятелі охоче позують з ними перед камерою!» Так, на жаль, ця традиція не могла не спокусити всіх нас. Однак сьогодні складаються якраз такі обставини, що самі собою підштовхують до зміни тренда. До усвідомлення того, що насправді такі подячні акції з боку Церкви не мають жодного ціннісного значення в очах чинуш, крім одного: легітимізації їхнього свавілля. Ці люди щиро вірять, що одне рукостискання Митрополита Володимира, показане по всіх центральних телеканалах, здатне їх захистити від народного невдоволення. «Церква за нас, Церква з нами, а значить, ті, хто проти нас, — проти Церкви і Бога!» Людям пропонують цілком аморальний вибір: бути з Церквою – а отже, схвалювати творене її «благодійниками» зло, завзято зване добром, або по совісті своїй протестувати проти зла, одночасно вступаючи в моральний конфлікт з Церквою. Так, люди виберуть щось одне. Ціною зради іншого. Але якщо перших буде більше, то тактичне пристосування обернеться стратегічним провалом у вигляді втрати Церквою свого головного «капіталу» — права називатися моральним авторитетом — і довіри мислячих людей. Втрати до такої міри, що для повернення довіри доведеться радикально змінювати вивіску.

Тетяна ДЕРКАЧ