Справа в тім, що я ніколи не допускав, що може бути саме так. Перше що ми дізналися, коли вже готувався Харківський собор, що митр. Фларет перестав спілкуватися з Москвою. Проте я не припускав, що так буде. Бо до вл. Філарета я завжди ставився з великою повагою, я знав його як розумну людину, коли щороку приїздив він до Почаєва, 5 серпня, на святкування Почаївської ікони Божої Матері.
Інтерв'ю з Архієпископом Хустським УПЦ Марком (Петровцій)
Релігія в Україні: Владико, для початку пропоную Вам пригадати, як починався Ваш шлях служіння Церкві? Де й коли це сталося?
Архієпископ Марк: Мій духовний шлях чернечий почався в Сергієвій лаврі, куди я прийшов після служби в лавах Радянської армії, об вступити до московської духовної семінарії. Це був 1972 рік. Я не вступив, бо в мене була проблема з документами, оскільки тоді паспорт жителям сільських місцевостей не давали. А мати цей документ на руках було необхідно для вступу. Коли паспорт у мене вже був – а це середина серпня – вступні іспити вже скінчилися. Тоді ректором МДАіС ще був нинішній митрополит Мінський і Слуцький Філарет, а інспектором уже спочилий нині, а тоді архімандрит Симон, який потім від свята Покрова 1972 року, став єпископом Рязанським і почив на цій же кафедрі. Тоді ж, у жовтня 1972 року, намісником Троїце-Сергієвої лаври був призначений архімандрит Ієронім (Зинов’єв), який до того був начальником Руської духовної місії в Єрусалимі. Я тоді вже працював в обителі, ніс послух трапезника – де треба було накривати столи для братії і прибирати після обіду в братській трапезній. Ми працювали через день, і в неробочий день я міг відвідувати храм, і з цього для мене почалася практика власне кліросного співу. Закінчився рік.
З Різдва Христового 1973 року, крім основного послуху, я став книгодержцем у новопризначеного намісника, а через деякий час і келійником. Кінець 1973 навчального року ознаменувався тим, що був призначений ректором нинішній предстоятель УПЦ митрополит Володимир. З титулом Дмитровський. І тоді ж я вступив до семінарії. Це було непросто, але я насправді хотів вчитися у першому класі, і хотів весь курс семінарії прослухати разом з усіма. Проте 1973 рік був особливий, коли Московські духовні школи одержали дозвіл прийняти студентів більше, ніж це було раніше. Якщо до того в перший клас приймали до 30 осіб, одного-трьох могли взяти в другий клас, якщо там були місця. А того року сталося так: звільнили маже повністю другий клас, бо колишніх першокласників через такий загальний екзамен перевели в третій клас, а нас було четверо, кого взяли одразу в четвертий.
Навчання в Московських духовних школах
РвУ: Напевно, було важко вчитися? Адже Вам бракувало необхідної підготовки?
А. М. Була підготовка життям. Адже я рік пробув у Лаврі і за цей час переписав декілька конспектів від руки – що зараз майже неможливо уявити. Крім того, ще з дитинства я виховувався в церковному дусі, знав богослужбові книжки. Тим більше, ми складали доволі непростий вступний іспит. Це було в ректорському кабінеті. Сидів владика ректор, п'ятнадцять професорів, і кожен із них ставив одне два питання. А після завершення іспитів виявилося, що я вже в четвертому класі. Це стало для мене великою несподіванкою. Було нелегко, адже доводилося дуже швидко опановувати величезні масиви знань і нової інформації. Зауважу, що моє навчання в семінарії почалося з двійки. Як це сталося? За традицією, кожен навчальний рік починався для вступників із екскурсії до Москви, до монастирів і храмів, з ознайомлення з церковним життям столиці. І ми також були в цій групі.
А коли наступного тижня в понеділок я прийшов до класу, то перший предмет був історія РПЦ. А вже минув тиждень від початку занять. І викладач протоієрей Анатолій Просвірнін викликав мене відповідати. А я вперше прийшов до класу і не знаю взагалі, як і що робиться, бо протягом тижня ми були на екскурсіях. Пояснюю це йому, а він у відповідь: «Тим більше, якщо вас не було в класі, ви мали поцікавитися, чим ми тут займалися». І ставить мені двійку. А виправити цю двійку виявилося дуже непросто: справа зрушила з місця тільки після втручання намісника архімандрита Ієроніма. Тоді о. Анатолій наступного тижня приніс мені два томи машинописного тексту (це була кандидатська робота про житія святих свят. Димитрія Ростовського) і загадав мені написати реферат. А я вперше в житті почув таке слово, не знав навіть, що це означає. Але двійку виправив. І вже в другому півріччі четвертого класу я перейшов на життя у монастир Лаври. 6 березня 1974 року стався чернечий постриг, 17 березня була дияконська хіротонія, яку звершив ректор – єпископ Володимир. 7 квітня, Вербну неділю, я став ієромонахом. А потім була академія і після її завершення мене було залишено викладачем у МДС.
РвУ: Це було рішення вл. Ректора?
А. М. Так. Я викладав Новий Завіт у другому класі семінарії, коли вивчають якраз чотири Євангелія. Діяння апостольські і соборні послання – в третьому класі, а послання ап. Павла – в четвертому. Так тривало до 1982 року, коли помер намісник лаври арх. Ієронім, у якого я був келійником. На 48-му році життя така його спіткала несподівана смерть. Це було 30 березня, а 16 квітня 1982 року за благословенням патр. Пімена мене призначено благочинним Лаври. При цьому я залишався викладачем МДС.
РвУ: Які були нагальні проблеми для монастиря тоді? З приміщеннями, з пропискою?
А. М. Так, приміщень бракувало, бо більшість їх було передано музею. Проте тоді насельники обителі не жили по одному, мешкали по двоє-троє, а послушники навіть до п’яти-шести осіб. Спеціальна кімната була для них. Зараз немає цієї проблеми, бо приміщення лаврі повернули.
Період благочинія
РвУ: А які у вас найяскравіші спогади з того періоду, коли Ви обіймали посаду благочинного?
А.М. Багато чого пригадується. Навіть саме призначення було непростим і інакше як дивом, його не можна пояснити. Справа в тім, що намісник і владика Володимир жили дуже дружно. Того часу відносини між монастирем і академією були прекрасні. І та трагедія, що сталася, відбулася через кілька годин після того, як вл. Володимир був на вечері у намісника. Це було в неділю після пасії (акафіст Страстям Христовим, що читається після вечірнього богослужіння у великопісну неділю. – А. Д.). Отець Ієронім запросив ректора на вечерю. Через кілька годин після трапези я зібрав і помив посуд і говорив з о. Ієронімом. Зненацька він упав – і на тому наше спілкування урвалося. А ми якраз говорили про те, що в суботу у намісника був з візитом митрополит Мінський Філарет (тоді голова ОВЦС МП) і просив намісника відпустити мене на послух у Руську духовну місію в Єрусалим.
І от така трагічна подія. Це було опівночі. Під ранок я звернувся за порадою до арх. Кирила Павлова, духівника Лаври, а після розмови з ним вирушив шукати лікаря в Загорську, який також лікував о. Кирила і робив йому операцію. Це була розумна освічена жінка. Жила вона в Семхозе (залізнична стація дорогою до Загорська - А. Д.), вона приїхала, подивилася й одразу поставила діагноз. «Повна паралізація». Взяла настільну лампу, посвітила в очі – немає ніякої реакції. Це був інсульт. Крововилив у мозок. Вона порадила закликати ще лікарів на консиліум. Я викликав ще спеціаліста, цей другий лікар наполягає, що треба їхати до Москви.
А я вже о п’ятій годині ранку пішов до вл. Володимира. Там усі брами в академії були зачинені. Довелося мені перестрибувати через них. Збудив його, і владика одразу почав телефонувати до Москви, звертатися по допомогу до своїх знайомих. Було залучено навіть МОЗ СРСР. Близько дев’ятої приїхали фахівці. Протягом усього дня вирішували, що робити, чи транспортувати до Москви. Але згодом дійшли висновку, що цього робити не варто. Одразу сказали, що протягом доби все з’ясується або прийде до тями – або до смерті. Наступної ночі близько другої години зупинилося в намісника дихання, а серце ще билося. Я знову побіг до вл Володимира, і він був присутній у мить його смерті. А ранком він поїхав до Москви, до патріарха, вирішувати всілякі питання, пов’язані з організацією поховання. Коли вернувся ввечері, ми зустрілися на сходинках Трапезного храму. І владика ректор каже: «Святіший благословив захоронити на території лаври, треба створити спеціальний склеп. І я хотів виконати волю о. Ієроніма». А про неї йшлося в моїй присутності. Тоді намісник просив ректора звернутися до патріарха, щоб возвести мене в сан архімандрита. Ректор каже: Отець намісник, Ви ж сам можете це зробити». А він: «Ні, краще, щоб ви». І от тепер ректор мені говорить: «Я звернувся до святішого, але той відмовив, сказавши: я знаю, що він хороший, але він молодий, щоб нам його не попсувати».
РвУ: А скільки Вам тоді було років?
А. М. Тільки-но пішов 31 рік. Святіший не благословив. А ректор каже: «Я сподівався, що буде благословення, то під час погребіння служитиму літургію і здійсню наречення тебе в архімандрита і при гробі засвідчу, що я виконав прохання спочилого». Але так склалися обставини, що через два тижні святіший викликав мене до Москви, і у Великий четвер возвів в сан архімандрита, а у Велику п’ятницю 16 квітня призначив мене благочинним.
РвУ: Але ж Велика п’ятниця – то найважчий день у православному календарі…
А. М. Так. Була велика проблема. Канцелярія патріархії не працювала. Коли секретар святішого пішов на пошту відправляти в Лавру відповідну телеграму, там не хотіли приймати. Бо телеграма такого значення має бути обов’язково з печаткою, коли йдеться про призначення на таку посаду. Довелося викликати зав. Канцелярії, щоб цю печатку поставити.