Про руйнацію сакральних пам’яток на Сумщині в часи Перебудови
Вибухове відлуння
1986 року Сумщиною прокотилася хвиля вибухів. І хоч були вони, так би мовити, мирними, війна, нехай і безкровна, все одно точилася,— її жертвами стали старі занедбані церкви. Не минулося це й для людських душ.
Фактично продовжувалася війна проти історії українського народу, проти його історичної пам’яті, війна, що триває ось уже не одне десятиліття. Вибухи 1986 року на Сумщині — лише окремий епізод. Тільки в Конотопському районі фахівцями “Харківвибухпрому” знищено церкви в селі Хижки, Сахни, Козацьке. Така сама доля спіткала храми в селі Кулешівка Недригайлівського району на Лебединщині... Скорботний перелік можна продовжити.
Зізнаюся: довідавшись про ці “богоборчі” вибухи, я подумав, що це якась руйнівна ініціатива районного керівництва раптом вирвалася на оперативний простір, що це злочинна самодіяльність суто місцевого масштабу. Та побувавши на місці подій, переконався, що все робилося “на законних підставах”, за погодженням з Москвою, з дозволу Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР...
Ось лист уповноваженого Ради в справах релігій при Раді Міністрів УРСР по Сумській області В. М. Анацького № 15/225 від 5 травня 1986 року, адресований голові виконкому Конотопської районної Ради народних депутатів В. І. Лепі: “Надсилаю Вам виписку з протоколу № 3 засідання Ради в справах релігій при РМ СРСР від 19 березня 1986 року про зняття з реєстрації релігійного товариства Руської православної церкви в селі Хижки Конотопського району і знесення недіючого культового приміщення. Знесення недіючої культової споруди рекомендуємо вам здійснити в першому півріччі 1986 року” Чим не військовий наказ? Навіть термін проведення “операції” вказано. І небезпідставно!
Конотопці не дуже поспішали зносити культові споруди: як не як — місця, освячені високим духовним піднесенням, пам’яттю не однієї тисячі людей, що починали й завершували в них свій життєвий шлях. Як не як — старі, збудовані народними майстрами на народні гроші мовчазні свідки історичних подій, бо ж не одну сотню років простояли на виду в поколінь. Не здіймалася в конотопців рука на таке, а, може, просто руки не доходили. Що зволікали — безперечно. Про це свідчить витяг з протоколу № 9 засідання Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР № 15/159 від 29 листопада 1971 року. “Постановили: прийняти пропозицію Сумського облвиконкому від 12 жовтня 1971 року про зняття з реєстрації релігійної громади в селі Козацьке і про знесення аварійної споруди церкви”. Аналогічне рішення зафіксовано протоколом № 7 від 24 липня 1975 року стосовно церкви в селі Сахни — цього разу за пропозицією Ради в справах релігій при Раді Міністрів УРСР. Як видно з документів, “аварійні” церкви проіснували ще п’ятнадцять років після ухвалення їм смертного вироку. І, можливо, стояли б і далі, якби 1986 року керівництво Сумської області не вирішило одним махом покінчити з цими “пережитками минулого”. А оскільки досвіду руйнування церков у нинішнього покоління не було (та й будували колись на совість, якісно), то в область централізовано запросили підривників з Харкова, які й провели “акцію”. Кілька десятків тисяч карбованців сплатили місцеві колгоспи та підприємства руйнівникам. На реставрацію храмів завжди не вистачає коштів, а на їх знищення, бачте, знаходяться. Та ж на ці гроші можна було дати друге життя принаймні котрійсь із знищених церков!
Тепер, на п’ятому році перебудови, маємо зовсім свіжий пам’ятник вандалізму: гору цегли та каменю в селі Хижки — рештки Хресто-Воздвиженської церкви, збудованої ще 1776 року. Востаннє в ній правилося 1970 року. 19 серпня 1965 року відбулася остання церковна служба і в храмі села Сахни...
Секретар Конотопського райвиконкому Людмила Федорівна Охонько пояснила: “Така доля чекала й церкву в селі Вирівка. Ще в грудні 1987 року обласне керівництво вимагало прискорити оформлення паперів на її знищення, погрожуючи мені партійним стягненням за зволікання. Але той храм ми таки відстояли, а в лютому 1988 року підхід до культових споруд різко змінився — наближалося тисячоліття хрещення Русі. Так і вціліла Вирівська церква — чудової архітектури й збереженості, нині вона діюча. 1988 року почали правити і в старій церкві в селі Дептівка. Розглядаємо ще кілька заяв про відкриття кількох колись закритих церков у районі, реєструємо нові релігійні громади”.
На жаль, як свідчать факти, те, що сталося в Конотопському районі, не казус, а лише частина плану систематичного нищення народної власності. Якщо лише на Сумщині зметено з лиця землі за останні кілька років десяток церков, то скільки ж їх пропало в республіці? Що це — елементарне невігластво чи неповага до історії народу? Одним з показників духовного здоров’я суспільства, нації є ставлення до минулого, його пам’яток. Зневага до історії — це зневага до свого коріння, до витоків. Адже майбутнє є своєрідною проекцією минулого, це ужинок того, що посіяли колись пращури. Зневага до минулого є зневага до самого себе.
Знищених церков не відбудувати, але час спинити тих “діячів”, котрі і в часи перебудови прагнуть нищити пам’ятки минулого, пам’ятки історичних подій. А їх і без того залишилося зовсім мало. Керівникам Сумської області (та й хіба лише їм!) належить берегти, пропагувати, а не плюндрувати історичні та культурні скарби. Висаджено в повітря не лише старі занедбані церкви — це замах на пам’ять, на довіру до перебудови, на моральні орієнтири нинішнього покоління. Вибухове відлуння може мати надто далекосяжні наслідки.
...З Конотопа до Ромна (* Мабуть, час порушити й питання про те, щоб повернути місту його споконвічну історичну назву — Ромен, зафіксовану в документах, творах Котляревського, Шевченка і втрачену в пореволюційні часи (прим. автора)) — година їзди автобусом. У Роменському краєзнавчому музеї зберігаються скарби нашої історії: у його експозиції — і “Литовський статут” 1588 року видання, і торбан Т. Г. Шевченка, і всесвітньовідома ікона XVIII століття “Роменська мадонна” художника Г. Стеценка... Тільки тут можна побачити справжній чумацький віз, виготовлений 200 років тому. А про подарунок останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського церкві його рідного села Пустовійтівка — коштовне Євангеліє — знають навіть у США... Гортаючи альбом “Дерев’яні храми України”, виданий 1987 року Українським музеєм у Нью-Йорку, я був приємно здивований, побачивши на одній з його сторінок фото цього шедевра українського золотарства. Наче давнього друга випадково зустрів — адже з 1967 по 1972 роки я працював у цьому музеї і Євангеліє Калнишевського власноручно виставив у експозицію, розкопавши його серед звалища церковних книг у фондах. Давно це було... Отож їхав я до Ромна, як на побачення з юністю і, звичайно ж, потрапивши в музей, насамперед поспішив на другий поверх, у той зал, до тієї вітрини, де експонувався подарунок останнього кошового. Але його там не було...
— Покажіть, будь ласка. Євангеліє Петра Калнишевського,— попросив я директора Роменського краєзнавчого музею Володимира Васильовича Панченка.
— Та розумієте... — зам’явся той. — Воно зараз у розібраному стані.
— Як це? — не зрозумів я.
— Та ми возили його до Харкова на аналіз, щоб пробу визначити, от і довелося розмонтувати... — Все одно покажіть!
Неохоче повели мене у фонди, почали шукати ключі від сейфу. Шукали довго. А сейф виявився відкритим.
І от переді мною замість ювелірного виробу, визначної історичної пам’ятки — гора срібла. Не срібний брухт, до цього не дійшло, але... Сумне видовище!
Свого часу витвір коштував 600 карбованців золотом. Для порівняння: за коня давали не більше п’яти. Понад пуд срібла пішло на оправу, довжина якої понад 50, ширина — 32, товщина — 10 сантиметрів. Виготовив її київський майстер Іван Равич. Ось як описує цей шедевр у книзі “Українське золотарство” М. З. Петренко: “Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа Євангелія з дарчим написом останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, яка зберігається в Роменському краєзнавчому музеї (інвентарний номер 8803). Тут ми знаходимо орнаментальні мотиви (розетки, пагінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Сорочинці, а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі овальних вінчиків, характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований оригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикраси спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових розеток, типових для будов України XVIII століття. Між дрібненьким стилізованим листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою з густого плетива лози”.
А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: “Сія книга Євангелія іздєлана коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського”. 1760 року, коли виготовлено пам’ятку, Калнишевський був суддею — вперше кошовим отаманом він став у 1762 році. Його брат Семен Калнишевський був священиком Миколаївської церкви в сусідньому містечку Сміле.
Петро Іванович Калнишевський народився 1690 року. Вже ставши кошовим, він збудував на батьківщині церкву Святої Трійці. Це підтверджують старовинні документи: “В духовну протопопію Роменську управу доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калниш, у селі відомства протопопії роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев’яну в ім’я пресвятої Трійці церкву на місті вольному збудували...” “...В духовну Роменську управу доповідь. Відомства протопопії роменської в приході троїцькім пустовійтівськім закладена в минулому 1773 році дерев’яна церква, на місці напівзруйнованої, знову будувалася всім коштом до єдиної останньої потреби цього села Пустовійтівки уродженця. Січі кошового отамана Петра Калниша і збудована вже до самих верхів”. Цій церкві й подарував козацький отаман Євангеліє в розкішному окладі.
Після Великої Вітчизняної війни культову споруду перебудували на клуб. Нині ж залишки цієї церкви своїм занедбаним станом волають про допомогу — реліквія конче потребує відбудови й реставрації. Голова Роменського райвиконкому Іван Миколайович Рішняк підтримує цей намір, та постає одвічна проблема: де взяти кошти? Може, Республіканське товариство охорони пам’яток, Український Фонд культури, Руська православна церква візьмуться за цю справу? Адже наступного року виповнюється триста літ з дня народження останнього кошового !
Петро Калнишевський... Тривалий час це ім’я було оповите таємницею. Його арештували відразу після зруйнування Січі й заслали в обстановці секретності на далеку Північ — на Соловецькі острови. Майже століття ніхто не знав, куди подівся Калниш, а між людьми ходили легенди: утік з-під варти до Туреччини, там одружився і мав сина. Побутувала й думка, що його відправили на Дон. Про це свідчать рядки народної пісні:
Ой полети ти, та чорна галко,
Та й на Дон рибу їсти.
Та принеси ти, та чорна галко,
Од Калниша нам вісті.
Лише 1863 року український історик народницького напряму П. С. Єфименко встановив істину про долю Калниша після його арешту 1775 року. Вчений знайшов унікальні документи, відвідав могилу запорозького ватажка, а 1875 року в журналі “Русская старина” надрукував статтю “Калнишевський, останній кошовий Запорізької Січі”...
Вдруге Петро Калнишевський був обраний кошовим отаманом 1765 року й відтоді аж до 1775-го, до зруйнування Січі царським військом, лишався в цьому званні, чого, як відзначають сучасники, “зроду-звіку на Січі не бувало”. Цей факт свідчить про авторитет Калнишевського, його видатні здібності політика, воєначальника, керівника. Йому — до пори до часу — вдавалося зберігати непогані стосунки з царатом, при тому таємно підтримуючи гайдамаків: після їхньої поразки зумів сховати багатьох з них від карателів. У цілому ж позиція Калнишевського щодо повстання гайдамаків була досить своєрідна й ще чекає свого дослідника.
Калниш послідовно захищав земельні інтереси й кордони Запорізької Січі, проводив активне заселення козацьких степів селянами з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя. За той час, що він був кошовим, з’явилася низка сіл: таким, зокрема, є Петриківка на Дніпропетровщині, названа на його честь. Козацький отаман дбав про розвиток хліборобства та ремесел на заселених землях. Саме тоді й народилася приказка: “Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то на столі лежав цілий книш”.
Інакше кажучи, Калнишевськии поступово створював власну економічну базу, аби не залежати від царської Росії та інших держав, був прихильником незалежності Запорізької Січі з тенденцією до державності. Чим це закінчилося, нам відомо: російський царизм з його колонізаторською політикою, особливо при Катерині II, не міг примиритися з державою в державі. Січ, ця вольниця, ця, за словами Карла Маркса, “військова християнсько-демократична республіка”, була для царизму як більмо на оці. Бо доки існувала Січ, доти неможливо було провести на Україні остаточне закріпачення, відмовитись від решток Переяславських угод. А тут ще імперію підривали повстання: гайдамацьке, ударною керівною силою якого були запорожці; селянська війна під проводом Омеляна Пугачева, або, як його тоді називали, Омелька Пугача, в якій брало участь чимало колишніх гайдамаків. Цікаво, що в січовому реєстрі зустрічається козак Омелько Пугач. Хто він? Щодо цього поки що можна тільки робити припущення.
1775 року, після того, як запорожцям було оголошено подяку уряду за участь у російсько-турецькій війні, царські війська захопили й зруйнували Січ. А самого Петра Калнишевського, перед тим нагородженого золотою медаллю з діамантами (вручала Катерина II особисто), заарештували. Неабияку роль у вирішенні його долі зіграв фаворит імператриці Григорій Потьомкін — “козак Грицько Нечеса”, як він був записаний у січовому реєстрі і як сам любив себе називати,— саме він запропонував довічно ув’язнити кошового в Соловецькому монастирі.
27 років промучився Петро Калнишевськии в одному з кам’яних мішків і в 1803-му, на 112 році життя, помер.
Коштом Калнишевського 1770 року збудовано й грандіозну дерев’яну Покровську церкву в Ромні; у 1907-му її перевезли до Полтави, де вона згоріла. Це був один з найбагатших роменських храмів, куди козацька старшина жертвувала чималі суми.
До революції в Ромні було 23 церкви — до наших днів заціліло тільки три...
Легенди та перекази про останнього кошового отамана Запорізької Січі можна почути на Роменщині й у наші дні. Ця земля тісно пов’язана з іменем Петра Калнишевського. Тож як не вшанувати його пам’ять, тим більше, що не за горами трьохсотліття з дня народження запорозького ватажка? Вулицю іменем Петра Калнишевського назвати, широку експозицію, присвячену йому, розгорнути... Та, на жаль, у Роменському музеї навіть те, що було виставлено, знято: Євангеліє, козацьку чашу “Побратими”, картину Нестора Кизенка “Словецький в’язень Петро Калнишевськии”, ще дещо. Колись місцеві “войовничі атеїсти” й “борці” з українським буржуазним націоналізмом районно-керівного масштабу вирішили, що від споглядання цих експонатів можуть прокинутися “не ті, які треба”, почуття. А тепер, розібравши Євангеліє Калнишевського, взагалі поставили під загрозу його існування. На підставі чого це було зроблено — який документ, який офіційний наказ стоїть за тим? Відповіді на ці запитання належить знайти слідству. Отож за прикладом того, як поганих батьків позбавляють батьківських прав, слід, мабуть, позбавити права зберігати Євангеліє Калнишевського і Роменський краєзнавчий музей. Шедевр золотарства, думається, варто передати (назавжди!) в Музей історичних коштовностей УРСР чи в Музей Книги, де пам’ятку відреставрують і знайдуть для неї гідне місце в експозиції...
Кілька років тому за досі не з’ясованих обставин згоріла й дерев’яна Георгіївська церква — пам’ятка архітектури першої половини XVIII століття, незадовго до того передана Роменському краєзнавчому музею. Невже це знов чистісінька випадковість? Нещадно розорюються й археологічні об’єкти — скіфські кургани... Тож слід, мабуть, нагадати, що стаття 207 Карного кодексу УРСР передбачає відповідальність за знищення і руйнування пам’яток історії та культури. А з огляду на те, що злочинне ставлення до них на Сумщині, схоже, вже стало системою, варто не тільки нагадати, а й застосувати статтю. Раз кодекс Карний.
Погляд, яким ми дивимося у майбутнє, стає проникливішим і мудрішим. Згадую, як скрушно зітхнула Людмила Федорівна Охонько: “Хто ж знав тоді, в 1986-му, що зараз усе так повернеться...” Щоб відлуння від тих вибухів не стало вибуховим, у майбутнє не треба йти руйнівниками...
СУМСЬКА ОБЛАСТЬ
Людина і світ. — 1990. — №1. — С. 16-20.
Данило КУЛИНЯК,
спеціальний кореспондент журналу
