«Про що мовчать діти?» — серія розмов про потреби дітей з погляду психології та духовності

Під час прямих ефірів учасники обговорили потреби дітей з погляду психології та духовності та шукали відповіді, як задовольнити їх у екологічний спосіб, як бути чуйним і довірливим дорослим, і як, зважаючи на ці теми, Церкві бути дружньою до дитини?

За словами експертів, від самого народження в дитини є потреба в безпеці, турботі про неї, у прийнятті. Дитяча психіатриня Юліана Маслак зауважила: «Якщо потреба у безпечній прив’язаності була задоволена, то дитина переконана, що світ безпечний, вона може довіряти іншим, розуміє свою цінність. Задоволення цієї потреби впливає на побудову хороших стосунків у дорослому житті».

Отець Роман Демуш додав: «Християнство — це релігія стосунку з Богом. Цей стосунок має будуватися на розумінні, що нас люблять, приймають, що ми важливі. А Церква — це спільнота, де є місце для всіх. Якщо говорити про місце дитини в церкві, то в першу чергу, йдеться про творення середовища, стосунків і про прийняття. Кажучи словами Ісуса: “Пустіть дітей, і не бороніть їм приходити до Мене, бо Царство Небесне належить таким” (Від Матвія 19:13,14)».

У храмі дітям часом може бути нудно, бо вони не розуміють, що відбувається, наголошує отець Роман. Священник радить починати із 10-20 хвилин присутності дитини у храмі, аби вона звикала і зрозуміли, що таке Літургія і як слід поводитися.

Отець пригадав слова митрополита Антонія Сурожського: «Кому заважають діти молитися, хай почне молитися, тоді діти йому припинять заважати». Відтак, експерти заохочують підтримувати батьків, які прийшли до храму з дітьми на Літургію і хочуть мати стосунок з Богом та спільну молитву.
 

Друга потреба дитини — автономія, компетентність. Дитяча психіатриня пояснює, аби задовольнити цю потребу, батькам слід підкріплювати спроби дітей зробити щось самостійно, заохочувати, хвалити за зусилля — так розвивається впевненість у своїх силах. У дорослому віці це вплине на відчуття власної компетентності.

Отець Роман Демуш пояснює: «Наш шлях до Бога — підняття. На цьому шляху нас можуть спіткати невдачі: помилки, провини, гріхи. Педагогіка Святих Таїнств говорить, що Бог завжди прощає. Тому не варто лякати дитину — “тебе покарає Бог, Він тебе не простить”. У християнстві Бог люблячий, а не караючий. Це релігія стосунків, а не моральних норм і правил. Бог дає нам шанс помилятися і проводити роботу над помилками, зростати над собою. Тому до дітей слід бути терплячими і толерантними, до їхнього пізнання світу, до неідеальної поведінки вдома, у публічних місцях і у храмі в тому числі. Бог не втомлюється нам прощати, щоб, можливо, ми не втомлювалися просити у нього прощення».

Священник додає, що дитині варто дати шанс брати участь в Службі Божій: поставити свічку, подати кадило, потримати книгу тощо. Таким чином вона чутиметься залученою, з’явиться зайнятість, відповідальність, а з ними – віра у власні сили й бажання перебувати в храмі.

Юліана Маслак зазначає: «Якщо дитині в церкві роблять недоброзичливо зауваження, то батькам варто відреагувати, сказавши, що такий спосіб комунікації неприйнятний, вони усвідомлюють власну відповідальність і надалі самі пояснять все дитині. Бо обов’язок батьків — захищати дітей».

Третя потреба — реалістичні межі, рамки та самоконтроль.

Чому так важливо встановлювати межі? Бо змалечку діти вчаться самоконтролю, давати раду з імпульсами, емоціями та бажаннями, а також поваги до власних меж та меж інших.

«Для того, щоб визначити межі, слід спочатку встановити стосунки любові й прийняття. З дітьми важливо говорити, пояснювати, аргументувати, а правила повинні бути чіткі, структуровані й передбачувані», — зазначає дитяча психіатриня Юліана Маслак.

Отець Роман Демуш розповідає, як Церква дивиться на виховання дітей і встановлення меж: «Запобіжна система виховання святого Йоана Боско ґрунтується на розвитку потенціалу добра і розуму, який є у кожної дитини. Три основні стовпи цієї системи: розум, релігія та любов без покарання. Дитина за своєю природою добра, тому краще захистити і зміцнити це природне добро, ніж карати. Бити дітей — це гріх. Це втрата самоконтролю у дорослих, порушення власних меж і особистих меж дитини. Адже дорослі сильніші, вони повинні захищати дітей, дбати про їхню безпеку, а не чинити насильство».

Експерти зазначають, що фізичне насильство руйнує довіру до важливих дорослих, применшує гідність дитини. Якщо ж батьки втратили самоконтроль, то вони повинні розуміти, що це не є нормою, тож, після опанування себе, слід поговорити з дитиною, пояснити ситуацію, попросити вибачення. Власний приклад найкраще працює у вихованні.

У четвертому ефірі обговорювали свободу висловлювати потреби та емоції.

Юліана Маслак каже: «Діти до певного віку не здатні керувати власними емоціями, бо ділянки мозку, що відповідають за контроль, дозрівають пізніше, приблизно до 7-8 років. Дітям варто давати простір для вираження емоцій, вчити їх розуміти, які потреби стоять за емоціями. Завдання батьків — приєднатися до емоцій дитини, допомогти їх назвати, безпечно виразити, а також розпізнати істинні потреби та відреагувати на них у належний спосіб, враховуючи інтереси дитини, обговорюючи та спільно приймаючи рішення».

Роман Демуш висловив позицію Церкви: «До 7 років діти безгрішні. Вони можуть приймати Таїнство Причастя без сповіді. У них немає повного розуміння, що таке добро і зло, їхні пустощі — це не навмисне заподіяння зла, а потреба руху, самовираження. Батьки в умінні виражати і приймати емоції, в умінні говорити про власні потреби є прикладом для наслідування дітям».

П’ятий ефір стосувався потреби спонтанності й гри.

Юліана Маслак пояснює: «Радість, рух, спонтанність, гра – природні для дітей. Завдання дорослих — направити ці потреби у правильне русло. Не відпустити, бо це призведе до хаосу, а організувати. Батькам слід мати реалістичні очікування, бути свідомими, що дитина потребує гри. Під час Богослужіння можна домовитися з нею якийсь час чемно постояти, а пізніше дати змогу вийти на вулицю, пробігтися, пострибати, а тоді – знову повернутися до храму».

«Церква дає можливість дітям задовольнити потребу в грі та спонтанності, ба більше, заохочує такі бажання. Участь у вертепі, колядування — це спосіб долучитися до молитви, до прославлення Бога у цікавій, інтерактивній формі», — зазначив отець Роман Демуш.

Діти прагнуть бути почутими, хочуть виражати власні емоції, мати можливість робити помилки, відстоювати власні межі й поважати межі інших людей, проявляти вразливість, спонтанність, отримувати підтримку і прийняття від дорослих.

Роман Демуш підсумував: «Свято Різдва в особливий спосіб говорить про гідність дитини — Бог прийшов до людей в образі дитини, щоб вони його прийняли і не боялися. Народження Ісуса змінило історію людства і ця зміна полягає в умінні любити кожного, поважати, розуміти і приймати».

Серія розмов «Про що мовчать діти?» доступна на YouTube-каналі Центру гідності дитини УКУ: