Про службу та служіння – ровесник ЗСУ і майбутній військовий капелан

Ірина Назарчук

– Я із селища Середнє, що в Ужгородському районі Закарпатської області, але народився в Словаччині, куди до родичів поїхали мої батьки.

Після закінчення гуманітарного коледжу в 2011 році пішов на строкову службу в 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон, що в Ужгороді. Під час служби доводилось брати участь в командно-штабних навчаннях «Перспектива-2012» із залученням Сухопутних військ, Повітряних і Військово-морських сил. Добре пам’ятаю, як до навчань, що тривали всього три дні, ми готувалися упродовж довгих 9 місяців.

– Взагалі не йти на строкову службу, «відкосити» – такий варіант для себе розглядали?

– Не розумію, чого так, але з дитинства ми з друзями гралися у «війнушки». Мій батько й дід свого часу відслужили, тому я навіть не задумувався, що можна не піти. Армія є атрибутом незалежної держави, не служити в її лавах, як на мене, рівноцінно підписатися, що свою родину, близьких ти не здатний захистити.

Армія навчила багато чому: вольовим якостям, особистій стійкості за різних життєвих обставин, второпності, почуттю справедливості, лідерству. Вона зміцнює характер, що однозначно знадобиться в дорослому житті. Для кожного молодого хлопця військова служба стає випробовуванням, і водночас вона формує особистість, зрощує як чоловіка, як людину. А бути людиною – це ставати собою і зуміти реалізовуватися в житті.

Тому, на мій погляд, військова служба в Україні повинна бути обов’язковою. Особливо в той час, коли триває війна.

– Коли в 2014-му війна розпочалась, як ви вчинили?

– На той момент я служив за контрактом у Державній прикордонній службі, в Чопському прикордонному загоні. З нас сформували оперативно-бойову прикордонну комендатуру, ми вирушили на схід. Щоправда, спочатку наказ був доправити нас у Бердянськ, а потрапили ми врешті-решт до Новогродівки на Донеччині. Для декого з товаришів по службі то стало просто стресом.

На КПВВ ми виконували завдання Держприкордонслужби: здійснювали контроль і пропуск в установленому порядку осіб і транспорту, виявляли підроблені документи, інколи вилучали зброю. Траплялися сутички, неподалік (в 50 кілометрах від нас знаходились Авдіївка й Піски) щодня лунали постріли.

Якось виїхали троє наших хлопців на двох машинах за продуктами, потрапили під обстріл. Капітан і сержант отримали смертельні поранення.

У 2018 році мій контракт закінчився, я звільнився.

– І після цього одразу вирішили йти до семінарії?

– Про це я розмірковував не один рік, можливо, насправді, з дитинства. Молитві навчила мене бабця. Завжди повторювала, щоб не забував молитися коли добре і коли важко – щоранку, щовечора.

Коли мав час на строковій військовій службі, то підчитував Новий Завіт. Якось до мене потрапило Святе Письмо до військового. Цю невелику книжечку зі святим писанням, псалмами завжди носив біля серця. Відкривав, читав, роздумував.

Пам’ятаю, коли перебував у відділі прикордонної служби в селі Кам’янецька Гута, то 9 місяців у горах із найкрасивішою природою, де і людей майже не було, усвідомив, що надію та спокій моїй душі приносять саме молитви.

У мене є хороший духівник. Отець Іван Ісайович – військовий капелан, нагороджений орденом «Народний герой України». Він привчив, що основне для людини – це жити в правді, бути в першу чергу відвертим для себе й тих, хто тебе оточує, жити в любові – вона робить людину більш чистою та відкритою. І десь в 2016–2017 роках він уперше спитав мене, чи не хотів би я спробувати поступити до семінарії, мовляв, на цьому терені я потрібен таким, як я є.

Зараз навчаюся в духовній семінарії, і дуже радий, бо можу робити те, що мені подобається.

– Чи плануєте ставати військовим капеланом після закінчення?

– Нині я на четвертому курсі, попереду ще два з половиною роки, але дійсно маю намір після закінчення йти військовим капеланом у ЗСУ. Як знаєте, ухвалений днями Закон («Про Службу військового капеланства» – ред.) робить посаду капелана повноцінною військовою – з правами, обов’язками, соціальним захистом. Це дає значні перспективи для розбудови руху військового капеланства, яке на початку російської агресії проти України здійснювалося фактично на добровільно-волонтерських засадах.

Зі свого досвіду служби в АТО/ООС згадую, як до нас приїздили військові капелани. Можна було поспілкуватися, посповідатися – особисто мені від цього ставало набагато легше. Поки маю час здобувати знання та інформацію, у тому числі з міжнародного гуманітарного права, в основі якого, якщо розібратися, лежать релігійні заповіді та настанови.

Капелан, вважаю, повинен в першу чергу відкрити сенс для воїна, допомогти йому «влитися» до війська, військової служби як до своєї сім'ї, щоб військовослужбовець жив повноцінним життям із правами людини та правами військового.

– Тоді які особисті якості потрібні капеланові, щоб його сприйняв командир підрозділу, офіцери й солдати?

– Капелан із бійцям будь-де, в будь-яких ситуаціях – у тому числі бойових. Тому має бути щирим, і – смиренно відважним у виконанні свого священничого обов’язку, адже служить Христу. Капеланство – не робота, це душпастирське служіння. Духовний персонал користується захистом, згідно з Женевськими конвенціями 1949 року, відповідно до яких капелан – це некомбатант, брати участь у бою він не має права.

Наше знаряддя – це слово й добрі справи, які можемо зробити для військовослужбовців. Вони мають зростати у вірі, зкріплюватися духом і цінностями.

– Але є у війську люди, для яких слово – теж знаряддя праці, це офіцери з морально-психологічного забезпечення. Капелани з ними союзники чи конкуренти?

– На мою думку, вони безперечно мають бути союзниками, підтримувати діяльність один одного.