«Українське християнство» – це не християнство sui generis, це те ж саме християнство, яке служить всім, а в даному випадку служить українському народові. В даному сенсі києво- чи україно-центризм — не релігійно-політична противага Москві чи Ватикану, а зорієнтованість на служіння в епіцентрі життя власного народу.
«Українське християнство» – це не християнство sui generis, це те ж саме християнство, яке служить всім, а у нашому випадку служить українському народові. У цьому сенсі києво- чи україно-центризм — не релігійно-політична противага Москві чи Ватикану, а зорієнтованість на служіння в епіцентрі життя власного народу.
Сам концепт «українського християнства», для кого на щастя, а для кого на жаль, позбавлений есенціалізму. Не існує магічного рецепту українськості. Не можна уявити таємничу субстанцію, з якої виникає «українське християнство». На жаль, бо без неї складніше – жоден володар тайн, пророк нації, першоєрарх Церкви не знає секрети «українського християнства» і не може створити на основі своїх знань єдину помісну Церкву. На щастя, бо без необхідної та таємничої субстанції проект «українського християнства» залишається відкритим, як те, що ми створюємо разом, а не знаходимо в когось у готовому вигляді.
Є два способи обговорення ідеї «українського християнства» – історико-теологічний та актуально-, або сучасно-теологічний. Історико-теологічний підхід пропонує реконструкцію вже існуючої традиції, і цікавий для тих, хто там (в історії) вже є, або може довести право на місце в ній. Водночас власне історична аргументація власної приналежності до традиції Володимирова хрещення, виглядає дещо дивно навіть для православних та греко-католиків, яких у 988 році ще не було, адже ще не відбулась Велика Схизма 1054 року, тим паче не було унії.
Відома теза Патріарха УГКЦ Любомира (Гузара) про єдність православ’я та греко-католиків на основі архетипічної дати Хрещення Русі є слабкою в своїй хроно-історичній частині, і сильною в частині мета-історичній, в тому сенсі, що апелює до спільної історії Церкви і народу, до християнської відповідальності за долю народів Київської Русі та їх нащадків.
Сильною частиною теза про спільність історії і єдність українських Церков відноситься радше до другого – актуально-теологічного підходу. Адже традиція не зафіксована в якійсь даті, а відкрита до формування чи до продовження. Погляд з сучасності вимагає не стільки історичного пошуку забутої традиції, скільки створення цієї традиції волею та силами відкритих до співпраці Церков. Тоді обговорюватимуться не стільки деталі минувшини, скільки принципи та умови єднання та спільного служіння різних гілок різноманітного «українського християнства».
Ідентичність «українського християнства» є відкритою, це вже не голос землі та крові, землі та віри, а свідомий вибір особи й суспільства, спільноти й культури. Не може бути «православного народу», як не може бути «протестантської етики» чи культури. Все це лише ідеальні, а не реальні типи. В реальності ж є український народ і українська культура, всередині яких є місце різним типам етики, традиціям культури і особливостям конфесій.
У світі, де відмінності тільки збільшуються, умовою мирного життя є усвідомлення себе частиною більшого. Традиції різних церков, які служать українському народові, співвідносяться між собою не як частина і ціле, а як різні частини одного цілого.
Глобалізм вимусив передивитись «націоналізм» церкви, держави, економіки й культури. Національна специфіка не зникає, але включається в більш загальні порядки, в яких відбувається усвідомлення себе як частини більшого. Так християнство саморефлексує не тільки як плюральність національних чи конфесійних традицій, але й як єдиний суб’єкт, як глобальне, світове християнство. Те, що спостерігається у макромасштабі, узгоджується з процесами на рівні національному – «українське християнство» починає ідентифікуватись як цілокупний, колективний суб’єкт.
Ця колективна ідентичність українського християнства формується на різних рівнях. Президент таки зустрінувся з Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій, що, як сподіваюсь, дало йому й владі в цілому відчуття єдності та сили українського християнства. У ВРЦРіО за одним столом сидять католики й православні, греко-католики й протестанти, а рішення приймаються консенсусом. Але це лише політико-дипломатичний вимір, який має доповнюватись робочими групами, радниками, уповноваженими представниками, комісіями. Єрархи Церков мають зустрічатись не тільки за столом в урочистій атмосфері. Між конфесіями мають постійно тривати теологічні дискусії, а всередині йти конфесійна реідентифікація як малих традицій, складових більшої традиції.
Сьогодні багато можна чути про діалог Церков та традицій, але не всім відомо, що є типи і режими діалогу, в яких спільність не цінується і не досягається. Діалог «Я та інший» може багато чому навчити, але не подарує єдності. Від «Я і він» можна згодом сягнути рівня «Я і ти», але в діалозі частин, кожна з яких вважає себе цілим, не можливий гіпостазис «Ми» як колективного суб’єкта. Українські церкви навчились бути собою, але їм досі маловідома «мужність бути частиною», описана протестантом Тілліхом (якого мало читають — і наші православні, і наші протестанти).
Спільна історична спадщина включає не тільки три православні Церкви і греко-католиків, але також протестантів і католиків. Інклюзивність історична доповнюється спільністю у сучасному, сучасно-орієнтованому служінні українському народові. Кожна Церква може мріяти про патріархат, але всім в одному патріархаті буде тісно. Є інші категорії – спільноти, сім’ї, братства, духовної єдності, де є місце кожному, де можливий вихід за вузькоконфесійні рамки.
Омріяна єдність «українського християнства» вимагає визнання всіх конфесій частинами цілого. Звісно, це буде єдність не церковно-правова, а духовна, родинна; євхаристійна спільнота, а не релігійний інститут. В такому випадку «розкол», тобто роздільне існування різних частин колишнього та майбутнього цілого, не буде сприйматись як трагедія, але як природна плюральність конфесійних проявів єдиної великої традиції.