Про Великий Піст
Детально відслідкувати історію постів у християнстві навряд чи можливо. Очевидно, що виникнення такої практики тісно пов’язане, з одного боку, з наявною в часи Христа традицією постити двічі на тиждень (пор. Лк 18,12), а з іншого – зі словами самого Господа Ісуса про необхідність посту і молитви (пор. Мт 17,21).
Детально відслідкувати історію постів у християнстві навряд чи можливо. Очевидно, що виникнення такої практики тісно пов’язане, з одного боку, з наявною в часи Христа традицією постити двічі на тиждень (пор. Лк 18,12), а з іншого – зі словами самого Господа Ісуса про необхідність посту і молитви (пор. Мт 17,21).
Сам Господь Ісус, як відомо з Євангелія (пор. Мт 4,1-11; Лк 4,1-13), постився 40 днів, перш ніж розпочати справу проповіді Царства. З цього уривка християни роблять висновок про потребу посту при серйозних справах. Фізичний піст є наслідуванням Христа, Який саме постячи готувався до найвеличнішої події в історії Спасіння. Піст може стати нагодою дієвого включення в цю спасительну аскезу. Це спроба жертвувати Богові щось від себе, принаймні символічно, з усвідомленням, що насправді ми неспроможні дати Йому щось цінне.
За деякими відомостями, вже в першому поколінні християн у Юдеї, Галілеї та Сирії дотримувалися двох днів посту на тиждень, призначивши для них середу і п’ятницю; цей останній день було вибрано з огляду на Страсті Господні («Дідахе», VIII.1). Також певні дослідники зазначають, що практика тривалого посту існувала для катехуменів, які таким чином, через піст і катехизацію, готувалися прийняти Хрещення. Але ці періоди не були ніяк визначені календарно.
Що більше розвивалася Церква, то більше учні Христові старалися «пильно й однодушно перебувати на молитві» (пор. Діян 1,14), єднати свої молитви, а також інші релігійні практики. Отож для кращого приготування вірних до святкування Пасхи Христової у ІІ ст. було встановлено два дні посту перед цим святом. Про це, зокрема, згадує Тертуліан († бл. 240 р.). Святий Іриней († бл. 202 р.) пише, що за його часів цей звичай існував також у Галлії: на честь 40-денного посту Господа Ісуса було введено 40-годинний піст (який, отже, охоплював Велику П’ятницю і Велику Суботу). У ІІІ ст. постили вже цілий тиждень. Зрештою на початку IV ст. введено 40-денний піст на спомин посту Ісуса Христа. Йшлося про те, щоб вірні якомога краще приготувалися до пасхальних свят. Згідно зі свідченням Етерії (IV ст.), 40-денний піст уже був відомий повсюди, де були християни. Однак на Сході він продовжувався вісім тижнів: оскільки суботи й неділі були вільні від посту, треба було надолужити повні 40 днів.
Розглядаючи історію Великого Посту, дослідники часто згадують 5 канон Нікейського Собору (325 р.), але там немає мови про піст як такий. Нікейський Собор займався питаннями одночасного, по змозі, святкування Великодня всіма Церквами, які жили за календарями своїх країн, – і не залишив конкретних вказівок. Собор дав лише загальні пастирські настанови, що Пасху варто святкувати не того самого дня, що і юдеї, і що християни мали б відзначати своє свято спільно. Згадується лише 40-денний період перед Великоднем (ante quadragesimas paschae). Відомо також, що в багатьох християнських спільнотах існувала практика індивідуального 40-денного покутного посту в різні періоди року, з дозволу єпископа. Церковне право цю традицію не зафіксувало, її сліди залишилися у старих формулах відпустів, коли говорилося: такий-то чин або молитва на стільки-то днів повного відпусту.
Найпевніше свідчення про існування звичаю тривалого посту знаходимо у «Великодніх листах» св.Афанасія (особливо з 330-го, 340, 341 і 347 років), у «Катехезах» св.Кирила Єрусалимського, в актах помісних синодів Церков християнського Сходу. Не бракує і західних джерел, що походять ще з часів св.Августина. Коли св.Афанасій перебував на засланні 341 р., вже знаний був 40-денний період приготування до Пасхи. Проте вірні дотримувалися лише трьох тижнів суворого посту: перший тиждень періоду приготування містив «суходні», четвертого тижня (septimana mediana) відбувалися останні приготування катехуменів до Хрещення, шостий же тиждень, власне, був Страсним. У ці тижні інтенсивнішої покути і більш палкої молитви в Римі висвячували священиків.
У VI ст. в Римі піст розпочинався за шість тижнів перед Великоднем. Проте за вирахуванням неділь, які ніколи не були днями посту, залишалося всього 36 днів. Недільний день завжди є спомином Пасхи Христової, через це по неділях ніколи не бувало жодного посту: це винятковий день радості. Тому в VII ст. було додано чотири дні, яких бракувало, і початком Великого Посту визначено Попільну Середу. Свого часу існував період «передпосту», який рахують починаючи від папи Григорія І Великого († 604 р.). Ще за три тижні до початку Великого Посту літургійні шати змінювали колір на фіолетовий, зі співів усували радісне «Алілуя», а віруючі вже постили. Однак папа Інокентій IV скоротив цей час очікувань, визначаючи початок Великого Посту саме від Попільної Середи. Остання літургійна реформа взагалі скасувала період «передпосту».
Сьогодні можемо виділити такі періоди в переживанні Посту: від Попільної Середи до IV неділі Великого Посту; період Господньої Муки: І страсна неділя, ІІ страсна неділя (Вербна), Великий Тиждень, який завершується Священним Триденням (Triduum Sacrum). Колись це означало три дні «Пасхи» – Велика П’ятниця, Велика Субота і Неділя Господнього Воскресіння (див. св.Августин, Лист 55,24). Тепер, за новим «Кодексом Рубрик» (нр.75), Святе Пасхальне Тридення охоплює Великий Четвер, Велику П’ятницю і Велику Суботу аж до хвилини початку Пасхальної вігілії.
Крім практики Великого Посту як приготування до Великодня, існувало й існує чимало інших постів, у різних традиціях і в різні календарні періоди. Певний час у Церквах, що постали в країнах впливу Римської імперії, існувала традиція постів на початку кожної нової пори року: з нагоди весняної сівби, принесення Богові першоплодів улітку, винозбору восени, врожаю оливок узимку. Святий папа Лев Великий пояснював їхнє походження від Закону Мойсея («Мови» ХІІ.2, XV.2, XVI.2 тощо; пор. Зах 8,19). Карл Великий (747-814 рр.) розпорядився впровадити це вшанування по всій своїй імперії; але вказані періоди не збігалися з реаліями селянського життя підкорених імперією країн. Та й за походженням ці відзначення радше мали поганські корені, отож не прийнялися в церковній практиці.
Період Адвенту постав в Іспанії та Галлії наприкінці IV ст. у зв’язку з приготуваннями до Хрещення, яке там приймали в урочистість Богоявлення. У центральній Галлії розпочинали урочистий шеститижневий піст після дня св.Мартина, найвидатнішого місіонера тих земель. У Римі папа Гелазій (492-496 рр.) упорядкував літургійні «години» і розширив піст грудневих «суходнів» на чотири тижні перед святом Різдва Христового.
На Сході прагнули розширити кількість днів посту до 70-ти, на спомин 70-річної неволі Вибраного народу у Вавилоні (символ очікування на Спасителя і на звільнення). На Заході більше схилялися до «педагогічного» підходу до посту: заохочувати віруючих до глибшого релігійного життя.
До наших днів не зберігся третій Великий Піст, якого ще в Середньовіччі дотримувалися після Зелених Свят.
Певні дні й періоди мають ознаки посту: наприклад, здавна відома практика вігілій – чувань перед великими святами. «Кодекс Рубрик» 1960 року залишив тільки сім вігілій, і не всі з них позначені постом. Це вігілії Різдва Господнього, Зелених Свят (Зіслання Святого Духа), Вознесіння Господнього, Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, Різдва св.Йоана Хрестителя, урочистості свв.Петра і Павла, а також римська урочистість св.Лаврентія – особливого покровителя міста Рима. Піст був обов’язковим тільки у вігілії Різдва Христового та Внебовзяття Діви Марії, причому останній (з дозволу місцевого єпископа) можна було перенести на переддень урочистості Непорочного Зачаття Діви Марії.
Суть і сенс посту
Насамперед у нашій свідомості слово «піст» пов’язане з утриманням від їжі. Це має як свій сенс, так і витоки у Святому Письмі (в цьому розумінні «постили» навіть тварини Ніневії, аби їхнє ревіння линуло до неба разом із проханнями людей про помилування – пор. Йона 3,78). Однак значення і суть посту набагато ширші й глибші від простого голодування.
Християнство знало періоди різних впливів на свої релігійні практики, в тому числі також вплив на практику посту. Зокрема, певний час піст сприймався як заборона вживати їжу до заходу сонця і вечірніх молитов. Перенесення часу головного споживання їжі на обідню пору відбулося в XV ст.
Крім того, в розумінні посту головною складовою зазвичай є неспоживання м’яса. Таке розуміння пов’язує Новий Завіт зі Старим, певним чином єднаючи «новий закон любові» із Законом Мойсея. Упродовж кількох століть, починаючи з так званого Єрусалимського собору (пор. Діян 15,29), у Церкві панував звичай невживання крові й душенини, як веліли Апостоли (Апостольські Канони, кан.62; Синод у Гангрі – 341 р., кан.2; Синод в Орлеані – 533 р., кан.20; Константинопольський Синод Quinisexta – 692 р., кан.67). Згодом цей звичай стали розуміти довільно, і папа Миколай І (858-867 рр.) рішуче висловився у відповіді болгарам (листопад 866 р.), що «можна споживати всілякого роду м’ясо, яке не є шкідливим». Східне ж християнство залишилося суворим у розумінні харчових вимагань до посту.
Хоча досвід Церкви включає аскетичні практики різних Орденів, де взагалі не їдять м’яса, то це не означає, що всіх належить схиляти до вегетаріанства. Подеколи погорда м’ясними харчами обумовлена метафізичними тезами маніхейського звучання, тобто що сотворений світ є злом, або ж пов’язана з віруваннями в реінкарнацію. Тому таку практику християнам слід відхиляти.
Період Великого Посту був і надалі залишається періодом спільних реколекцій для цілої християнської родини, яка готується до єдинодушного переживання великої радості Пасхи. Отже, він є чимось більшим, ніж тільки часом вимушеного, нерідко недотримуваного, посту в їжі. Ще наприкінці IV ст. св.Йоан Золотоустий писав, що Великий піст дає віруючим нагоду для глибшого й інтенсивнішого релігійного життя (гомілія 30).
Господь Ісус сказав: ніщо, що входить до уст, не оскверняє людину, а лише те, що виходить з її серця (пор. Мт 15,11). Отож суть кожної пісної практики – очищення серця, а не «вправи» для тіла. А якщо підійти до справи з іншого боку, то можна сказати: будь-який піст буде постом лише тоді, коли він виходить із серця і його очищує. З цієї думки випливають два способи розуміння практики посту.
Перший говорить нам, що піст як утримання від їжі – цілком звична для християнства практика, його можна (а в деяких ситуаціях і потрібно) практикувати саме так. Ось тільки до обмеження себе в їжі необхідно додавати внутрішню працю над собою, молитву, очищення Словом Божим, аби таким чином виконати веління Церкви і заповідане Богом. Як каже Святе Письмо, самого формального дотримання приписів Бог не приймає як виконання сказаного Ним:
«Вони день у день Мене шукають, хочуть Мої дороги знати, наче народ, що чинить справедливість, не відкидає закону Бога свого. (…) Та ж ви в день посту виконуєте ваші справи, гнобите всіх робітників ваших. (…) Хіба такий піст Мені до вподоби, день, коли хтось умертвлює себе? – схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе підстелювати, – чи це назвеш ти постом і днем, Господеві вгодним? Ось піст, який Я люблю: кайдани несправедливості розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, побачивши брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє як зірниця, загоїться негайно твоя рана» (Іс 58,2-8; загалом Іс 58).
Піст християнина має бути пов’язаний з Ісусом і Його стражданням. Не можна зосереджуватися єдино лише на їжі. Бо вийде, що уникаєш усього доброго й смачного, але при цьому не зовсім постиш! Якщо усвідомлюємо, що Бог насправді прагне нашого серця, і що Він задля цього прийшов на землю і помер на хресті – «аби всіх привести» до Істини, – якщо прагнутимемо відповісти любов’ю на Його любов (а це є головною мотивацією зречень), то лише тоді розпочнеться наш піст.
Саме про це йшлося Ісусові, коли Він казав учням: якщо ваша праведність не буде більша від праведності книжників і фарисеїв, – не увійдете до Царства Божого (пор. Мт 5,20). Фарисеї ретельно дотримувалися приписів Закону і через це вважали себе досконалішими за інших. Зовні, справді, могло видаватися, що неможливо бути «праведнішим» за них – якщо дивитися на праведність як на виконання суми правил. Але Богові йдеться про людські серця, а не про те, що «до уст входить, іде до нутра й виходить геть» (Мт 15,17).
Другий підхід до посту скеровує нашу увагу не на обмеження себе в їжі, а на відмові в тому, що нас відволікає від Бога, що є «необов’язковою радістю». Постом може бути обмеження годин сну або розваг – наприклад, сидіння перед телевізором або пошуків в Інтернеті. Постом може бути мовчання (воно, за словами о.Войцеха Дроздовича з Варшави, є одним із найтяжчих постів, складнішим є хіба що дати ближньому гроші). Постом можуть бути не тільки різноманітні зречення (від читання необов’язкових книжок, слухання розважальної музики, спілкування з балакучими людьми, відмова собі в купівлі привабливої, але не надто потрібної речі тощо). Цілком у дусі посту можна приймати «позитивні» постанови: наприклад, вставати раніше, аби мати більше часу на ранкову молитву, піти на св.Месу в будній день, прийти на адорацію, а не тільки на Службу Божу, допомогти комусь у якійсь життєвій справі, або встановити собі чіткіший графік дня, без відволікань. Все це може бути постом, оскільки є жертвою нашої волі, а крім того, пов’язане з певними зреченнями: примусити себе щось зробити, до когось піти або пожертвувати годинку сну.
Християнський піст має насамперед духовний вимір. Справжній піст – це завжди обмеження свого «его», практикування покори, стримання амбіцій. Піст є прагненням бути ближче до Бога, більше на Нього відкритися, а також більше відкритися на людину, щоб любити ділом, а не «словом і язиком» (пор. 1 Йн 3,18). Правильний підхід до такого посту – це прагнення панувати над собою, щоб стати більш відкритим на волю Божу. Вміння відмовляти собі в усьому з огляду на Бога робить так, що Бог справді посідає чільне місце в житті людини, яка таким чином може стати справжнім знаряддям у Його руці.
Божа і церковна педагогіка
Чому практика посту залишається важливою упродовж століть, попри зміну ментальності, сприйняття життєвих цінностей? Чималою мірою тому, що ця практика вельми дохідлива. Віруючий, який перебуває на високому рівні життя вірою, спроможний розуміти серцем, що саме Богові вгодне в конкретну мить його життя, і здатен постити аж до неможливого для інших рівня (наприклад, Марта Робен останні роки свого життя не споживала взагалі ніякої їжі, живучи самим лише Причастям). Однак те, що Бог наділяє своїх вибраних такими винятковими благодатями, не робить їхнього способу життя правилом для всіх вірних: неможливо без Божої на те волі «примусити» себе жити виключно Тілом і Кров’ю Спасителя у Причасті.
Натомість такі цілком зрозумілі речі, як певні обмеження – чи то в їжі, чи то в поведінці, – доступні для всіх охочих. Певною мірою можна сказати, що встановлені Церквою правила щодо постів схожі на молитовники. Людина, яка навчилася молитися і спілкується з Богом власними словами, або й без слів, не потребує «книжечки, в якій усе написано». Але той, хто ще мало знає голос Бога, просить дати йому молитовник, щоб знати, якими словами можна звертатися до Господа. Отак і з правилами й канонами щодо постів: вони не є безумовним законом, якому ми зобов’язані коритися, немов старозавітні юдеї з їх 613-ма заповідями; але вони можуть допомогти на шляху до Бога тим, хто не впевнений, чи все робить правильно.
Фізичний піст – це велика «педагогіка» Бога і Церкви. Конкретне переживання фізичного браку чогось є тим, що людина добре запам’ятовує. А якщо людина собі в чомусь відмовлятиме, то має шанс «вбити собі в голову», що не всі її прагнення мають бути одразу виконані, і що не потрібно так уже сильно старатися їх заспокоїти. Піст є приготуванням до боротьби з гріхом, а його спокуса нерідко представляє людині як добро. І якщо навчишся відмовляти собі в якомусь добрі з огляду на найвище добро, то легше тобі буде відмовлятися від гріха. Це дуже конкретна вправа для розуму і волі людини.
Крім того, християнське життя – це не тільки вибір поміж добром і злом. Це також – як показують приклади святих – вибір поміж добром і більшим добром…
Наша духовність, в тому числі також духовні вправи, часто не виходить поза рамки «нібитології», як це визначив о.Володимир Заторський, пріор тинецьких бенедиктинців. Вона залишається у сфері розуму й переконань, що ми – люди побожні, готові своїм життям служити Богові. На жаль, таке побожне сприйняття себе не має конкретних втілень. Можна довго думати «я люблю Бога, я віруючий, я готовий на все» – але не спромогтися навіть на обмеження собі кількості випалених за день сигарет. А людина є психофізичною цілісністю. Якщо ми забираємося до праці над собою, то ця праця має охоплювати ВСЮ людину: її дух і тіло, які, зрештою, взаємно впливають одне на одне. Отець Петро Ростворовський, видатний духовний керівник і перший пріор відновленого 1939 року абатства в Тинці, мав звичку казати: друже, якщо маєш проблеми з молитвою – почни постити. Виявляється, що одне з іншим міцно пов’язане. Можна сумніватися або дискутувати, але найкраще увійти в піст і переконатися, що йдеться про реальні речі. Піст – це те, що спрацьовує!
Ми будемо по-справжньому й гідно постити, якщо остерігатимемося помилок і віддамося молитві, сповненій скрухи серця. Вихідною точкою тут є звернення до Бога – з молитвою і жалем про гріхи. Всі зречення й умертвлення посідають лише друге місце. Найважливішою є інтенція: намір мого серця. Ми маємо постити з огляду на Бога, задля Нього, а не для того, щоб похизуватися перед іншими або покращити своє самопочуття. Якщо нашим наміром є схуднення – то не треба це називати постом. І, як повчають сестри-камедулки із Золочева, найкращим є піст без демонстративності, без силування себе: такий піст, який знає лише Бог – піст із радістю.
Правильна інтенція відкриває людину на Божу благодать. Без неї піст із корисної практики може перетворитися на величезну духовну небезпеку. Насамперед, він може переродитися у пиху: хтось буде страшенно гордий тим, як він сильно постить, як багато досяг, і вважати себе з цього приводу кращим за інших, які постять менше або й узагалі не постять. Як із цим боротися? – найкраще передати боротьбу до рук Бога, тобто постити у смиренні, і тоді Бог сам нас захищатиме. Якщо буде потрібно, то Він уділить нам немало нагод до смирення… Завдяки різним ситуаціям і збігові обставин наша пиха зазнаватиме різних ударів, і якщо триматися своїм серцем Бога, то пиху буде нищено. Для монахів таким засобом упокорення може бути наказ консультуватися з настоятелями з приводу своїх практик посту. Для мирян великою допомогою може стати духовне керівництво.
Ще однією небезпекою, від якої застерігають учителі духовного життя, є відслідковування у собі духовних плодів, спостереження за власним духовним розвитком, у тому числі й за плодами посту. Цим узагалі не потрібно займатися. Людина має давати Богові те, що може, і думати потім про щось інше, а не про себе і свої вигадані заслуги. Постійно скеровувати внутрішній погляд на себе означає й надалі ставити себе у центрі цілого світу. Саме від цього піст покликаний нас лікувати.
Піст варто приймати, виходячи зі своїх духовних і фізичних можливостей. Перш ніж прийняти якесь рішення, варто помолитися про розпізнання і витривалість у постановах. Піст має стосуватися того, відсутність чого нам насправді дошкуляє: наприклад, немає сенсу приймати постанову не їсти солодощів, якщо ти їх взагалі не полюбляєш і майже ніколи не їси. Найкраще, якщо рішенню про конкретну практику посту передуватимуть роздуми над тим, що є нашими вадами і слабкостями. Якщо хтось обмовляє інших, то для нього піст буде пов’язаний із мовчанням; якщо хтось грішить нестриманістю в їжі та інших приємностях тіла – це буде обмеження в їжі; якщо хтось втрачає час через лінощі – це буде зусилля волі, аби виконати якусь працю.
Зрештою, як свідчить церковна історія, піст інколи набирає вельми цікавих форм, саме з огляду на те, що він є засобом виховання серця, а не дієтою. В часи виникнення домініканського Ордену єретики-катари вправлялися у дуже сильних постах. Їхня теологія будувалася на тому, що фізичний світ – створений сатаною, а отже, він сам по собі є поганий, злий, і тіло потрібно нищити, виснажувати, «очищати». Отож св.Домінік навіть дав своїм першим співбратам веління пити вино, на противагу катарській поведінці! Для братів це був піст, оскільки вимагав підкорення волі настоятеля. Такою буває «церковна педагогіка».
Що саме каже Церква
Церковна заповідь «дотримуватися наказаних постів» засвідчує, що католик не тільки може забратися до певних покутних практик, але й зобов’язаний до деяких із них.
Це зобов’язання поєднане з визначеними Церквою днями покути. Кодекс канонічного права (1983 р.) пояснює, що це має слугувати переживанню посту у спільноті, в єдності.
«Всі вірні, кожен у свій спосіб, зобов’язані на підставі Божого закону чинити покуту. Щоби, однак, усі через якесь спільне дотримання покути єдналися між собою, визначено дні покути, коли вірні повинні молитися в особливий спосіб, виконувати вчинки побожності й любові, чинити акти умертвлення себе шляхом вірнішого виконання власних обов’язків, зокрема ж дотримуватися посту й неспоживання м’яса, згідно з постановами наведених нижче канонів» (кан. 1249).
«У Вселенській Церкві днями та періодами покути є окремі п’ятниці цілого року й час Великого Посту» (кан. 1250).
Кодекс канонічного права розрізняє піст кількісний і піст якісний (кан. 1249-1253). Кількісний піст полягає на їжі досита лише раз на день (два інші підкріплення мають бути легкі). Якісний піст забороняє вживати м’ясну їжу. Кожної п’ятниці, якщо на неї не випадає церковна урочистість, належить дотримуватися посту від м’яса. Натомість у Попільну Середу і Велику П’ятницю вірних зобов’язують і кількісний, і якісний піст. Його повинні дотримуватися всі вірні віком від 18 до 60 року життя, а молодь віком від 14 років має право на якісний піст.
«Утримання від м’яса або інших видів їжі, згідно з приписами конференції єпископів, належить виконувати в усі п’ятниці цілого року, за винятком тих, на які припадає якась урочистість. Утримання ж і піст обов’язкові в Попільну Середу, а також у п’ятницю Страстей і Смерті Господа нашого Ісуса Христа» (кан.1251).
«Конференція єпископів може точніше визначити порядок дотримання кількісного і якісного посту, а також повністю або частково замінити їх іншими формами покаяння, особливо ділами милосердя і благочестя» (кан.1253).
Щодо заповіді «не брати участі в розвагах» у період посту, то не так ідеться про розрізнення «гучних» і «тихих» розваг, як про християнський підхід до цілої справи. Чи ми виконуємо дії, які наближають нас до Бога, відбудовують любов, понищену гріхом, зміцнюють віру, оживлюють любов до ближнього через виконання справ милосердя? До «гучних» забав зараховувалися заходи з оркестрами і танцями, весільні учти, спеціально влаштовані танцювальні вечори, в тому числі й приватно влаштовані зустрічі, дискотеки абощо. Однак не є порушенням цієї заповіді участь у мистецьких заходах або танцювальних конкурсах. Християнська покута повинна випливати не зі страху перед Божою карою, а радше з прагнення увійти на дорогу до святості. За такого розуміння вона стає творчим натхненням, яке робить людину спроможною перевищити власні можливості, шукати внутрішню свободу, спираючись на ініціативу Господа Ісуса.
Від обов’язку дотримуватися приписів, що стосуються посту, звільняє диспенсація, вділена компетентною церковною владою, а також фізична або серйозна моральна незмога виконати наказане: наприклад, хвороба, тривала подорож, брак можливості вибирати їжу, перебуваючи поза домівкою.
«Часи і дні покути впродовж літургійного року (Великий Піст, кожна п’ятниця на пам’ять про смерть Господа) є важливими моментами практики покути в Церкві. Ці періоди особливо сприятливі для духовних вправ, покаянних богослужінь, прощ на знак покаяння, добровільних умертвлень, таких як піст і милостиня, братній розподіл (діла милосердя і місіонерські діла)» (ККЦ 1438; ККП 1249).
«Читання Святого Письма, проказування Літургії Годин і «Отче наш», усякий щирий акт культу чи побожності оживляє в нас дух навернення і покаяння, спричиняється до прощення гріхів» (ККЦ 1437).
Варто також принагідно сказати і про те, що кожен вірний зобов’язаний до євхаристійного посту. Кожен католик (крім осіб похилого віку, хворих й тих, хто ними опікується) повинен принаймні за годину до прийняття Святого Причастя утриматися від спожиття будь-якої їжі та напоїв, за винятком води та ліків, якщо постає необхідність.
