Блог о. Романа Мірчука_image

Блог о. Романа Мірчука

Про Війну на «Сході»

16.02.2017, 12:02
На Сході йде війна. Для кожного доброго українця-патріота це очевидна справа. На Сході – на Донбасі – йде війна між Україною та Росією/сепаратистами. Так, але йдеться не про той Схід, а про Близький чи Середній Схід.

На Сході йде війна. Для кожного доброго українця-патріота це очевидна справа. На Сході – на Донбасі – йде війна між Україною та Росією/сепаратистами. Так, але йдеться не про той Схід, а про Близький чи Середній Схід. Часто чуєте про цю війну в ЗМІ? З проповідальниць? У церковній пресі? Під час молитов за мир на світі? «Та, прошу отця, це далеко, ми не араби-мусульмани, наша хата скраю, маємо досить власних проблем. Зрештою, яке відношення має ця війна до нас – українців?

От у тому і ціла справа – наш уроджений український провінціялізм (москалі: «Наших бють! - Хто і де?», українці: «Наших бють! - Ну і що? Моя хата скраю!»). Хоч ми нібито християни, нібито громадяни світу, але нас цікавить тільки … наше, своє. Там, на Близькому-Середньому Сході, йде війна – жорстока, набагато гірша, ніж на нашій Рідній Землі. Гинуть тисячі (переважно християни), сотні тисяч – бездомні (велика частина з них християни), біженців – мільони (знову, багато з них християни). А від нас, нашого Уряду, нашої Церкви – ТИША. Ні слова засуду цього ґеноциду, чи якоїсь матеріяльної або хоч духовної підтримки чи допомоги. Нібито, яка нам до того справа? Чи думаємо, що після такої «благоговійної» ТИШІ ті народи, ті Церкви, ті вірні матимуть до нас (а в тому, і до так само німого Заходу) якесь почуття вдячности, солідарности, і схочуть нам помогти або нас підтримати в наших потребах, наших змаганнях? Не забуваймо, що нам потрібна підтримка цих же східніх католицьких патріярхатів у змагу за визнання Патріярхату УГКЦ.

Ми забуваємо, що та війна не тільки між джихадистами-радикальними ісламістами і законними державними урядами, між повстанцями (чи хтось ще пам’ятає т.зв. “Арабську весну”?) та урядовими силами, але й між всіма і …..Росією! «Та що Ви, отче, Росія є учасником тієї війни настільки, як і Америка.» Так – і Америка є учасницею цієї війни-ґеноциду. Але мова не про те. Мова про те, що гинуть християни й у своїй агонії звертаються по захист до християнських країн світу, включно з Америкою, включно з Україною. А їм у відповідь – ТИША. За виїмком однієї країни. Так, вгадали – Росії. Як колись у 19-му ст. Російська імперія себе виставляла оборонцем-захисником прав християн на Близькому Сході, так і Росія – сьогодні . І під небеса возносяться слова подяки – не тільки від православних християн, але і від... «уніятів». Недавно, патріярх Сирійської Католицької Церкви, Блаженніший Ігнатій Ефрем Йосиф ІІІ Йоунан сказав: “Москва дає нам надію… Сирійські християни вдячні Росії… (як рівно ж і) Російській Православній Церкві за її слова підтримки для місцевих християнських громад, які ми не почули від інших”. Хоч, правда, архиєпископ Мосула тої ж Церкви, владика Йоганн Бутрос (Іван Петро) Моше додав, що це наразі тільки слова, без конкретних дій. Але і те для них важливе! Думаю, що наші брати-одновірці-«уніяти» довго-довго будуть чекати на конкретну допомогу від Москви, бо вони «уніяти», але зародок майбутнього русофільства вже є. До речі, колишній голова цієї Церкви, секретар Конгрегації Східніх Церков у часі відвідин Папи св. Івана Павла ІІ в Україні, висловився чітко проти встановлення Патріярхату для нашої Церкви. А тут ми думали, що всі східні католицькі Церкви та патріярхи – наші друзі. Чи нашою теперішньою мовчанкою і неактивністтю ми змінимо їхню думку? Сумніваюсь. Антіохійський Патріярх та Голова Мельхітської Католицької Церкви, Блаженніший Григорій ІІІ великий прихильник нашої Церкви, навіть учасник засідань нашого Синоду і прощі в Зарваниці. Чи ми прилюдно висловили йому нашу підтримку щодо ґеноциду, що відбувається на його канонічній території? Вислали йому і його переслідуваним вірним якусь матеріяльну допомогу? Недавно, в Києві, відбувся «День Маріонітської Церкви». В нашій катедрі? В співпраці з нашим Патріярхом, нашою Церквою? Ні – в римо-католицькій, під патронатом нунція і ... архиєпископа Мокшицького, якого маронітський патріярх запросив відвідати Ливан. А чи ми висловили слова підтримки і надали якусь конкретну матеріяльну допомогу цій Церкві? А може відвідали їхню батьківщину?

Знаю, що за цей час кожний пересічний, червонокровний галицький і діяспорний греко-католицький «єґомость» вже додумається до чого йде: «Ні, Ні, НІ!!!! Що, ще одна збірка?! Ми вже і так майже кожної неділі оголошуємо збірки на різні фонди. А тут ще на якихсь арабів?» Недавно, на біблійному гуртку, одна учасниця запитала мене про уривок з Євангелії від Луки (16, 1-9), як Ісус похвалив нечесного управителя. От, наші “північні брати” вміють «мамоною цього світу» купувати собі друзів і прихильників, а ми – НІ, ПРОШУ МЕНЕ ЗЛЕ НЕ РОЗУМІТИ, БО І МИ ПІДТРИМУЄМО БЕЗЛІЧ ДОБРИХ СПРАВ ТУТ В УКРАЇНІ – тільки боїмося, що нам може часами не вистачити і боїмося здобути собі друзів цією ж грішною мамоною. Цікаво в цьому контексті було б дізнатись, скільки, наприклад, у цілій нашій Церкві, на 6,000,000 вірних, щорічно збирається на допомогу Церкві у Святій Землі?

Так – ЗБІРКА. Її можна б обминути, як би знайшлися кілька оліґархів-багатіїв, які самі пожертвували б на цю ціль. Інакше, так – ЗБІРКА. Хай буде одноразова. Хай буде на велике Свято, напр., на Квітну Неділю. Хай буде це чесна збірка при повній підтримці ієрархії та о. Пароха; хай піде вона вповності (не так як в розповіді про Ананія і Саффіру) тим нашим переслідуваним Сестрам – Помісним Східним Церквам. Хай або сам наш Патріярх, або якийсь вищий наш ієрарх поїде і на місці віддасть у руки патріярхам тих Церков, що перебувають у воєнній зоні. Хай наш Священний Синод видасть (коротке) послання, яке прочитали б по всіх наших церквах; хай доручить постити і молитись у Велику П’ятницю в наміренні тих переслідуваних християн (до речі, в наших служебниках є прошення про переслідуваних за ради віри християнської). Думаю, нам нічого не пошкодить, але можливо тоді і Бог скоріше вислухає нас та нам допоможе в наших справах і потребах, ніж коли ми тільки за себе молимося і тільки собі допомагаємо.

Хто зна – може, цим здобудемо друзів-прихильників серед арабів, головно християн-«уніятів», у Сирії, в Ливані, в Іраку для нашої війни «на Сході», для справи нашого Патріярхату, для України. І, може, на світі буде на одного москвофіла менше.