В грудні 2012 р. в часі мого побуту на УКУ редактори РІСУ  мене чемно запитали мене чи я б не хотів розпочати вести блог на цій веб-сторінці.  А я так само чемно відповів, що подумаю. І так і зробив – думав і думав. Відсвяткували ми Різдвяні Свята і напередодні Трьох Святителів вирішив писати. І таки почав писати – три дні перед святом Трьох Святителів. Вирішив я писати в цьому “Році Віри” і в 50-ті річниці відкриття Другого Ватиканського Собору. Вирішив, що буду писати про документ Gaudium et spes – Церква в Модернім Світі. Але не докінчив! Бо якраз напередодні Трьох Святителів папа Венедикт творить усьому світові найбільший с.рприз: повідомляє що 28-го лютого в 8-ій годині вечером від відходить з Римського престолу!

Стоїть переді мною рішення чи далі писати те, що почав, чи звернути свою увагу на несподівану вістку? Лишаю те, що почав – але не лишаю Gaudium et spes. В день папського повідомлення до мене звернулися кілька льокальних ЗМІ. Між різними питаннями мабуть (для них) найцікавіше: яка буде історична спадщина папи Венедикта? Моя відповідь була їм явно несподівана: сама резиґнація! Папа Венедикт, котрого загально на Заході вважають консервативним і обережним щодо імплементації постанов Другого Ватиканського Собору, вирішує відійти з престолу і тим самим відновити забуту практику Церкви: папа може резиґнувати зі свого служіння. Ось втілення основного духа Другого Ватиканського Собору: модерний світ вимагає, щоб ми пристосовувались до нових вимог, АЛЕ дуже часто ми можемо віднайти стратегію пристосування в самій історичні практиці Церкви. Сучасність вимагає второпне і молитовне пізнання вимог сучасности та дарів нашої церковної спадщини (традиції), щоб Церква завжди була живим прикладом як жити чесним християнським життям в сучасних обставинах.

Рішення папи це відповідь на те, що Церква переживала в останнім десятилітті: Богу дякувати ми живемо довше, значить глави наших церков доживають до віку в якому вони можуть зазнати значні фізичні та розумові хвороби – як вони мають відповісти на вимоги їхнього служіння в такому стані? Очевидно нема одностайної відповіді. Обставини, вимоги, стан здоров’я кожного служителя будуть відмінними. Але рішення папи показує нам, що ми повинні всі памятати що наші первоієрархи є тілесні люди так як і ми. Значить ми не сміємо ставити на них сподівання понад людської сили – вони є приклади людини котра стремить до щирого служіння і Господнього самозречення, але вони є люди. Ми вчимося від їхнього служіння тому що вони боряться з людською слабістю – але в тій слабості вони пізнають нашу людську потребу Божої ласки. Приклад предстоятеля УПЦ, митрополита Володимира це одна відповідь на таке питання – хоч він переживає хворобу, але й далі (я вважаю, у відданості цілі збереження єдности своєї пастви) служить своїй Церкві. Це акт самозречення і самопожертви. Друга відповідь це рішення папи Венедикта: пізнання що його власна фізична слабість вже є такою значною, що він не може надалі служити до тої міри, якої потрібно. Не є не менший акт самозречення і самопожертви. Людина відходить від позиції влади і пошани та дає Церкві нагоду вибрати нового предстоятеля і мабуть дещо інакший тон своє дії в світі.

Другий Ватиканський Собор розпочався із наміром папи Івана XXIII, щоб Церква відкрилася до “ознак часу” – вимог сучасности. Рішення папи Венедикта дає Церкві нагоду це зробити із вибором нового папи, але водночас він свідчить нам усім як має відбутися це усучаснення церковної науки (нова євангелізація): критичне пізнання ситуації – папа признає свою неспроможність належно виконувати своє служіння; заглиблення в повноту церковної традиції – папа пізнає, що хоч цього не було за останні 600 років Папа може зрезиґнувати; і вкінці самозречення – молитовна застанова, щоб пізнати не те що мені дороге, важне, але те, що потрібно щоби світ пізнав Боже Слово – надію і радість що несе Христова Євангелія.