Проблеми передані у спадщину
Православна церква на Катеринославщині часів Української держави (квітень — грудень 1918 р.)
В останні дні квітня 1918-го телеграфні агенції принесли на Катеринославщину ще не зовсім певну звістку про обрання на з’їзді хліборобів-власників у Києві гетьмана Української держави. Україна знову стояла на порозі змін. Центральну Раду було розпущено. Невдовзі газети широко оповістили про обнародування гетьманом Павлом Скоропадським «Грамоти до всього українського народу», сформування кабінету міністрів та перші конкретні заходи уряду. «Закон про тимчасовий державний устрій України», підписаний її. Скоропадським 29 квітня, проголошував Православну церкву провідною. Колишній Департамент ісповідань, який був лише підрозділом Міністерства внутрішніх справ УНР, відтепер поступався місцем більш повновладній структурі — Міністерству ісповідань. У середині травня його очолив авторитетний церковний діяч, професор Київського університету Василь Зіньківський.
У часи Української держави Катеринославщина була типовою православною єпархією з 38 благочинними округами, 636 парафіяльними храмами (з них 11 соборних), 64 приписними церквами та 33 безпарафіяльними. Відомо також, що в 1913-1914 рр. на Катеринославщині служили 921 священик, 350 дияконів, 660 псаломщиків. Напевно, ці цифри не зазнали суттєвих змін і під час гетьманату.
Реальну церковну владу на Катеринославщині мали правлячий архиерей — єпископ Катеринославський та Маріупольський — і духовна консисторія. З 1911 р. єпархію очолював єпископ Агапіт (Антоній Вишневський) — уродженець Волині, член Синоду РПЦ. Це була непересічна особистість. В історичній літературі звертається увага лише на міру національної орієнтації архиєрея, його ставлення до національного реформування Церкви. Причому у працях націоналістичного спрямування, з огляду на епізод урочистої зустрічі єпископом Агапітом в’їзду Директорії до Києва, наголошується на тому, що владика прихильно поставився до національного церковного руху, тоді як у російській, церковній літературі це питання взагалі обходили, і лише в останніх виданнях Агапіта названо «сепаратистом». З певністю можна сказати лише те, що владика не належав до антиукраїнських сил і був налаштований демократичніше, аніж переважна більшість архиєреїв РПЦ в Україні. Цікавий епізод за його участю трапився на травневому єпархіальному з’їзді. Коли для частини делегатів постало питання «незрозумілості» промов, які виголошувались українською мовою, архипастир подав оригінальну пропозицію: нехай особи, які не розуміють окремі фрагменти промов, звертаються до президії за роз’ясненнями, Матеріали з’їзду не зафіксували жодного подібного звернення. Вживання в Катеринославській консисторії української мови як діловодної ще до часу офіційного про те розпорядження Міністерства ісповідань також характеризує владику.
З постанням наприкінці 1917 р. у Києві Всеукраїнської православної церковної ради, що розгорнула підготовку до Всеукраїнського православного церковного Собору, у грудні 1917 р. було обрано Катеринославську єпархіальну церковну раду, яка замінила колишню єпископську раду. Нова рада фактично діяла й раніше як національна релігійна Православна церква в українській провінції намагалася поєднати у своєму житті прагнення загоїти рани, заподіяні революцією, війною і нестримніш радикалізмом, зі здійсненням обережних, поступових реформ.
інституція — Українська губерніальна церковна рада, проте її повноваження не ототожнювалися з функціями попередньої єпархіальної єпископської ради. Прикметно, що до складу цієї нової ради ввійшли національно орієнтовані й поступові елементи, які працювали на громадських засадах.
Багатовладдя на єпархіальному, повітовому, парафіяльному рівнях породили анархію та дезорганізацію. Воно виснажувало Церкву, сприяло поширенню в її середовищі нездорових тенденцій, близьких до кланової боротьби, провокувало конфлікти.
Не маючи влади над парафіяльними радами, священики змушені були скаржитись на їх незаконні дії благочинним. Парафіяльні ради вважали себе правоздатними відмовляти духовенству в утриманні, переобирати своїх членів без погодження з єпархіальним начальством або й зовсім виходили з-під контролю настоятеля. Отож невдоволення духовенства діяльністю церковних рад і потяг до «твердої руки» ставали дедалі очевиднішими.
Однак мережу місцевих державних інституцій, які б регулювали церковну політику центру, так і не було розбудовано. За браком коштів та дистанціюючись від релігійної практики Центральної Ради, уряд вирішив використати адміністративні органи самої Церкви — консисторії.
Встановлення контролю за діяльністю Церкви та залучення її до національного державного будівництва було справою часу. У збуреному революцією церковному середовищі навесні 1918 р. вирували пристрасті й гострі дискусії між правими й лівими, націоналістами й великодержавниками. Не вщухали дебати про міру демократизації Церкви, необхідність набуття автономії чи автокефалії, реформу церковної освіти; продовжували діяти єпархіальні та повітові церковні ради — представницькі органи, що прагнули обмежити всевладдя ієрархії. Але на той час ейфорія радикальних змін вже починала поступатися консервативним настроям і прагненню відновити усталене церковне життя. Ці тенденції з очевидністю виявилися в роботі делегації Катеринославщини на Всеукраїнському православному церковному Соборі та в ході єпархіальних з’їздів 1918 р.
На початку травня благочинні Катеринославської єпархії отримали обіжник духовної консисторії з пропозицією провести вибори на Всеукраїнський православний церковний Собор у тих повітах, де їх не було. Обіжник наставляв, «аби на виборах не велось ніякої агітації проти Української Влади».
Підготовка до Собору здійснювалась досить методично й у відповідності з канонічними нормами. Позиція представників Катеринославщини у найбільш важливому питанні — про вищий устрій церкви (тобто форму її стосунків з Російською церквою) виявилася принципово тотожною настроям більшості. Як відомо, рішення, прийняте другою сесією Собору з цього приводу, задекларувало наміри встановити зв’язки з всеросійським центром на правах автономії.
Соборні ухвали через посередництво делегатів та офіційні канали консисторії досить оперативно ставали відомими на місцях, особливо ті з них, що мали гострий політичний підтекст або ж стосувалися власності Церкви та матеріального утримання духовенства. Так, на підставі постанови Собору від 11 липня духовенство єпархії було оповіщене про відсоток розподілу грошових та натуральних доходів між духовенством і псаломщиками. 29 листопада консисторія приписала отцям благочинним виконувати постанову Собору від 2 листопада, котра наставляла в перший же недільний чи святковий день після її одержання здійснити спеціальне богослужіння про припинення гонінь на Православну церкву з боку безбожників і єретиків. В першому благочинному окрузі церков Олександрівського повіту відповідні розпорядження було зроблено вже наступного дня. Отож є достатньо підстав вважати, що панівні настрої вищого органу Церкви в більшості питань були співзвучні настроям і діям парафіяльного священства. Незважаючи на принципові відмінності у поглядах української державної та церков-українізації Церкви, церковної освіти, засобів здійснення релігійної політики тощо), вони дійшли згоди в несприйнятті більшовизму та стосовно національної державності. І хоча ці ідеї не були панівними в українському суспільстві доби національної революції, проте вони відображали одну з провідних тенденцій його політичної еволюції упродовж 1918 р.
23 травня було скликано перший за гетьманських часів Катеринославський єпархіальний з’їзд. Його вітав «представник державної влади Української» полковник Кравченко. Взагалі з’їзд був значно поміркованішим, аніж подібні зібрання 1917 р., де емоції і радикальні заяви часом явно переважали над конструктивною працею. Хоча Катеринослав перебував на військовому положенні й засідання доводилося припиняти за чверть до 9-ї вечора, з’їзд виявився доволі плідним. Делегати висловилися за набуття українськими єпархіями автономії у складі Російської православної церкви, задекларували 18 тез щодо природи українізації Церкви та конкретних форм і засобів її втілення, дообрали склад демократичного й національно зорієнтованого адміністративного єпархіального органу — Церковної ради, висловилися за збільшення розміру утримання нижчому прошарку кліру — псаломщикам. Протоколи засідань було складено двома мовами — українською та російською.
Товаришем голови президії з’їзду від мирян був відомий вчений і глибокий знавець церковної старовини професор Д. І. Яворницький, який, окрім іншого, був членом єпархіальної церковної ради.
На прохання присутніх професор виступив з доповіддю про українізацію Православної церкви. Як зазначалося у протоколі з’їзду, доповідь виявилася ґрунтовною й надзвичайно цікавою, «зігрітою почуттям живої любові до рідної України». Українізація Церкви, вважав Д. Яворницький, повинна торкнутися передусім церковної архітектури, іконопису, піснеспівів, ведення метричних книг, Церковнослов’янську мову богослужінь, на його думку, треба було залишити незмінною. Вчений запропонував також відкрити спеціальний відділ з українізації Церкви при єпархіальному свічковому заводі, де церковні старости, які приїздили по свічки, могли б ознайомлюватись з пам’ятками старовини.
Але демократичні тенденції весни 1918 р. досить швидко змінилися. Вже 4 жовтня газета «Приднепровский край» так прокоментувала роботу чергового — 44-го єпархіального з’їзду кліру й мирян: «Як і слід було очікувати, настрій з’їзду був поміркований, але поворот вправо досить швидкий і рішучий». Зазначена тенденція виявлялася в усьому. Майже дві третини тих, хто взяв участь у голосуванні, висловилися за скасування права вибору духовенства мирянами. Підвищувався розмір самообкладання духовенства, вводилися жорсткі заходи для порушників фінансової дисципліни. «Благочинні, від яких несправно надходять внески, — сказано в одній з постанов з’їзду, — після доведення їхньої провини піддаються покаранню аж до звільнення з посади благочинних; отці настоятелі, після встановлення їх провини в неакуратності, караються аж до переводу на іншу, гіршу парафію, а парафіяльні ради, за ту ж провину, звільняються ж переобираються».
Делегати висловилися за модель церковного управління, вироблену Всеросійським Помісним Собором і зафіксовану в «Положенні про єпархіальні управління», яка суперечила державній політиці опертя на духовні консисторії. Це означало усунення від влади єпархіальної церковної ради й перерозподіл влади на рівні єпархії. Такий крок провокував напруження у стосунках з державою й можливу відмову новому органу церковного самоуправління в матеріальному утриманні з державної казни.
Поворот вправо ініціювали представники церковної адміністрації та духовенства, позиції яких виявилися особливо загроженими внаслідок революційних змін. Так, секретар Катеринославської духовної консисторії В. І. Філіповський, який ще в березні 1917 р. палко підтримував ідеї демократизації та створення церковних рад як органів управління Церквою, в липні 1918-го повністю змінив свою позицію: «Демагогічна агітація так зруйнувала лад на місцях, так негаразд подіяла як на парафіян, так і на духовенство, що майже скрізь в єпархії церковно-приходські совіти захопили в свої руки розпорядження церковними ділами, також і церковним майном, у деяких парафіях і духовенство в цьому совітам помагає, а розпорядження духовної влади як духовенство, так і парафіяни зовсім не виконують або ж виконують як-небудь».
Проблема устрою церковної влади на місцях залишалася досить гострою. Формально її розв’язання гальмувала відсутність церковно-правової бази, яка регламентувала б статус органів управління за нових суспільних обставин. Громадянська ж війна і політичний хаос взагалі унеможливлювали створення чіткої, а головне ефективної моделі церковного управління.
Вироблені Помісним Собором РПЦ 1917-1918 рр. надзвичайно важливі документи, покликані «вилікувати» церковну анархію та дезинтеграцію, часом взагалі не досягали периферії. (Скажімо, ухваленого Собором 20 квітня 1918 р. «Парафіяльного статуту» за часів гетьманату П. Скоропадського на місцях так і не дочекались.) З іншого боку, Українська держава того періоду самостійно визначала пріоритети релігійної політики. Вони, у свою чергу, впливали на вибір форм місцевого церковного управління, відмінних від всеросійських.
Продовжували діяти єпархіальне попечительство, місіонерський комітет, мережа Братства св. рівноапостольного князя Володимира, відділ православного Палестинського товариства, єпархіальна училищна рада, єпархіальний свічковий завод, Катеринославська духовна семінарія, Катеринославське, Маріупольське, Бахмутське чоловічі духовні училища, Катеринославське та Маріупольське жіночі духовні училища, Катеринославська церковно-учительська школа, три чоловічі та жіночі монастирі, мережа церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти.
Тим часом головним церковно-адміністративним органом єпархії, який втілював державну релігійну політику гетьманату й водночас вважався керівним органом єпархіального управління та духовного суду, була Катеринославська духовна консисторія. Вона стежила за своєчасним інформуванням благочинних про рішення уряду, міністерств та відомств, які торкалися забезпечення діяльності церков, релігійних установ, їх законних прав та інтересів, питань власності, а також слідкувала за виконанням розпоряджень й ухвал єпархіального архиєрея та єпархіальної церковної ради.
Склад канцелярії духовної консисторії доби Української держави залишався майже незмінним з дореволюційних часів. Навіть у революційну епоху Православна церква була досить консервативною структурою, яка не прагнула (а почасти я не могла усвідомити необхідність) радикальних змін.
Спадкоємність дій консисторії і її тяжіння до порядку виявилися вже в тому, що обіжники колишнього Департаменту ісповідань УНР (який після встановлення гетьманського режиму перестав існувати) вона продовжувала розглядати як офіційні, обов’язкові до виконання. Настанови Департаменту відповідним чином сприймалися й на місцях, у парафіях, звідки на адресу консисторії надходило оперативне реагування.
Завдання державної ваги, виконання яких контролювала консисторія, були надзвичайно різноманітні. Обіжники консисторії вимагали від духовенства оперативного надання метричних виписок для складання призовних списків, відомостей про збитки, заподіяні церквам більшовиками, статистичних даних про кількість іновірців на території парафій, обліку предметів церковної старовини, інформації про священно- і церковно служителів-біженців, про наявність безробітного духовенства тощо. Церква також займалася проблемами біженців, церковним майном, евакуйованим з єпархій, охоплених військовими діями під час І Світової війни, а також несла свою частку тягаря, пов’язаного з перебуванням союзних гетьманатові австро-німецьких військ (які, між іншим, в офіційних документах і Міністерства ісповідань, і консисторії прямо іменувались «окупаційними»). Всі ці завдання й настанови єпархіального керівництва, які здебільшого були ланками загальнодержавних програм, як правило, виконувалися вчасно й сумлінно. З циркулярів і листування Катеринославської духовної консисторії за 1918 р. можна зробити висновок, що Православна церква займалася вирішенням численних і серйозних питань, пов’язаних із земельною власністю церков та кліру.
Державне законодавство сприяло поверненню релігійним установам і духовенству землі, відібраної у них більшовиками, революційно настроєним селянством та ін. Проте сам процес повернення, за умов аграрного перенаселення, перетворився на болісний та виснажливий і далеко не завжди сприяв авторитету Церкви. Але гетьманська держава, хоча й обережно, зайняла сторону покривджених власників, а серед них — і Церкви.
Зважаючи на те, що велика частина земельної власності церковних установ та земельних наділів духовних осіб оброблялась на умовах оренди, Катеринославська консисторія 6 вересня 1918 р. оповістила духовенство єпархії про найновіші розпорядження Міністерства землеробства відносно порядку вирішення спірних питань, пов’язаних з такою формою землекористування.
Указ Катеринославської духовної консисторії від 7 жовтня 1918 р. доводив до відома благочинних єпархії, що чинність указів Сенату про звільнення церковних і монастирських земель від оподаткування земськими зборами зберігається. Причтам і радам монастирів дозволялось оскаржувати випадки порушень.
Але найбільш виразним показником державного протегування Церкві було взяття духовенства на державне утримання. За спеціальною урядовою постановою на допомогу священно- і церковнослужителям православної віри на 1918-1919 рр. було асигновано 15 млн. крб. Кошти надходили реально. За повідомленням Катеринославської консисторії від 13 вересня 1918 р., казенна палата зробила розпорядження повітовим казначействам про видачу причтам державного утримання за першу половину 1918 р. Більше того, здійснювалася оплата затриманих коштів за 1917 р.
Але на церковну власність постійно зазіхали. За повідомленням (22 липня) причту Іоанно-Богословської церкви села Ново-Іванівки Олександрівського повіту, там було здійснено крадіжку церковних грошей і майна, причому «на верхньому аркуші напрестольного Євангелія грабіжники написали «Хай живе Більшовизм».
Подібні випадки частішали й супроводились навіть фізичною розправою над священиками. У листопаді — грудні 1918 щ було . вбито священика Андрія Маньковського, у с. Різдвян махновці повісили священика Леоніда Котовича.
Вбивства, грабунки, анархія часто унеможливлювали не лише здійснення церковних реформ, а й більш-менш нормальний плин релігійного життя. Яскраву картину нестерпних буднів парафії подає лист священика Успенської церкви с. Андріївки Олександрівського повіту до благочинного від 8 листопада 1918 р., де пояснюється причина відсутності причту на окружному з’їзді: «Ніхто з селян не згодився везти ні за які гроші; у нас досить неспокійно, — андріївців убито сім чоловік; поблизу нас одного розстріляно, іншого — старосту — повішено, скрізь грабежі, вбивства, пожежі, повсюдно плутаються озброєні банди. Ціле церковне майно з храму взято і передано в надійні руки; церковні гроші здано до місцевої зберігальної каси. Один Бог знає, як ми живемо. Якщо ми з’їздом оштрафовані, то з причини нашої невинності просимо штраф скасувати».
За умов безладдя, розрухи й терору єпархія впродовж 1918 р. спромоглася видати «Екатеринославский Благовестник», «Церковний Вісник Запорожжя» , листівки, іншу релігійну літературу. Катеринославська консисторія вимагала від усіх парафій обов’язкової передплати на офіційні церковні видання. Серед цих видань фігурували також газети та журнали всеросійських центрів — Москви та Петрограда. Ніким не був скасований указ консисторії від 16 грудня 1917 р. (підготований на розвиток постанови Святійшого Синоду) про обов’язковість передплати на «Церковные ведомости» та «Всероссийский Церковно-Общественньш Вестник». У видавництві Братства св. рівноапостольного князя Володимира друкувалися відозви Священного Собору та Всеросійського патріарха Тихона «До чад православної церкви» з приводу відокремлення Церкви від держави й конфіскації церковного майна, брошури й листівки морального, просвітнього характеру, журнал «Юный Христианин» та ін.
Церква також подавала допомогу інвалідам-сліпим, колонії малолітніх злочинців, місцевому благодійному товариству тощо. Весною й восени 1918 р. збиралися гроші на користь тих, хто постраждав у київській катастрофі від вибуху більшовицьких снарядів, на користь біженців, хворих і поранених воїнів, голодуючих Галичини й Буковини. Велись також збори на будівництво храмів у Москві та інших містах Росії, «на відновлення православ’я на Кавказі», «на місіонерство серед народів Півночі», що нагадувало про залежний від Москви статус православ’я в Українській державі.
Православні церква в українській провінції намагалася поєднати у своєму житі прагнення загоїти рани, заподіяні революцією, війною і нестримним радикалізмом, зі здійсненням поступових релігійних реформ. Строкатість політичних, національних і суспільних поглядів серед духовенства й мирян так чи інакше віддзеркалювала тодішній стан українського суспільства. Зрештою драма української історії, яка висунула перед Церквою безліч невідкладних проблем, залишила їх у спадок кінцю XX століття. І напевно — початку XXI.
Людина і світ. — 1998. — №9. — С. 32—37.
Олександр ІГНАТУША
