Проект "РПЦ"

Модернізація по-православному. Російська православна церква вступила у новий етап своєї історії. РПЦ прагне модернізуватися, не втрачаючи водночас при цьому свого консерватизму. Новий підхід намагається сформувати патріарх Кирил, який розуміє, що від глобалізації православ‘ю не втекти – пише Алєксєй Малашенко у «НГ-религии», додатку до російського видання «Независимая газета».

Алєксєй МАЛАШЕНКО.  — "НГ-религии"/"Inozmi", 28 грудня 2009 року 

Модернізація по-православному. Російська православна церква вступила у новий етап своєї історії. РПЦ прагне модернізуватися, не втрачаючи водночас при цьому свого консерватизму. Новий підхід намагається сформувати патріарх Кирил, який розуміє, що від глобалізації православ‘ю не втекти – пише Алєксєй Малашенко у «НГ-религии», додатку до російського видання «Независимая газета».

Російська Православна Церква вступила у дуже відповідальний, хоча й проміжний, етап своєї історії. Після розпаду комуністичної системи РПЦ, незважаючи на означену тенденцію до відродження церковного життя, усе ж залишалася інерційним, типовим пострадянським інститутом та повністю не відчувала можливостей, що відкрилися для зростання її впливу. Певний час Церква задовольнялася тим, що отримала: її не переслідували, їй стали поступово повертати раніше забране, а найголовніше – до неї потягнулися десятки мільйонів людей. Віросповідання стало публічним, а релігія «ввійшла в моду». Боріс Єльцин виглядав разом із Патріархом дещо комічно, але водночас викликав симпатію, як перший за майже століття глава країни, який пройшов дорогу до храму.

З руїн – на суспільний олімп

У той період у РПЦ не було серйозних амбіцій, а ті, що були наявні, виглядали загалом цілком «смиренно». Митрополит Климент якось назвав патріарха Алєксія ІІ «великим молитвеником», і це було, напевне, головною рисою пострадянського предстоятеля церкви. (Владімір Путін вважає, що покійний патріарх був «великим державним діячем», «дуже багато зробив для становлення російської державності», але це швидше данина повазі). Аналітик Алєксєй Макаркін точно зауважує, що «головним для патріарха було збереження внутрішньоцерковної стабільності в умовах драматичного російського транзиту». Що було дуже нелегко.

Водночас РПЦ не встигала за стрімкою рехристиянізацією суспільства. Церква була надто обтяжена минулим, провідну скрипку грали традиціоналісти, дехто з них ще й ностальгував за радянською владою. Порівняно невисока була і її політична вага – нагадаємо невдале посередництво Алєксія ІІ у момент жовтневої трагедії 1993 року. Думається, що перші пострадянські роки образ РПЦ швидше за все не міг бути іншим.

Але вже тоді у надрах РПЦ формувався інший підхід до життя, представлений митрополитом Кирилом. З висоти обійнятої ним у 1989 році однієї з ключових у РПЦ посад – голови відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату – Кирил особливо гостро відчував необхідність оновлення. Напередодні інтронізації в інтерв’ю журналу «Фома» Кирил зазначав, що «епоха кардинальних змін у політиці, економіці, соціальному життєустрої … триватиме досить довго». Він наголошував, що йдеться про «радикальні структурні реформи…». Фактично Кирил проголосив модернізацію Церкви, чи, як дипломатично висловлюються деякі аналітики, її адаптацію до сучасності.

У лютому 2009 року Кирил вступив на патріарший престол.

Абстрагуємося від проблем внутрішньоцерковного будівництва, суперечностей між верхами та парафіяльними низами, від вічної боротьби за колишнє церковне майно. Поговоримо про церковну стратегію.

Наступ по трьох напрямках

Пункт перший у стратегії Кирила – активне проникнення Церкви у громадсько-політичне життя, її «обмирщення». Звідси – прагнення актуалізувати запропоновану ще при Алєксії ІІ соціальну концепцію РПЦ, її присутність у збройних силах, енергійне проникнення у сферу освіти. РПЦ виробила цілий комплекс пропозицій до офіційної програми партії влади «Стратегія-2020». Освячення підводних човнів, ракет, шкіл, будівель великих фірм і т.п. може виглядати безглуздо й дратувати, однак систематичність таких акцій відбиває стратегічну лінію Церкви – бути поряд із найбільш значущим, що відбувається у мирському житті.

Другим пунктом стратегії нового Патріарха є місіонерство. Йдеться про два типи місіонерства – внутрішнє та зовнішнє. Внутрішнє – означає повернення у релігію «етнічних православних», які вважають себе належними до православної культури, але фактично з нею незнайомі та нею не цікавляться. За допомогою воцерковлення, на думку ідеологів РПЦ, можна вирішити мало не всі мирські проблеми, навіть демографічну. «Якщо ще трошки зволікти з «місіонерсько-апологетичним наступом», – пишуть деякі церковні публіцисти, – то процеси відділення Церкви від суспільства набудуть незворотного характеру». Можливо, така позиція може здатися занадто алармістською, але зате у ній міститься чітке розуміння того, що у нинішньому своєму стані Церква «програє» змагання з епохою і справді може опинитися на узбіччі.

Щодо зовнішнього місіонерства, то воно спрямоване проти інославних конкурентів, у першу чергу протестантів, які, за різними даними, залучили до своїх лав від 1,5 до 2 млн. громадян Росії. Привабливість протестантизму пояснюється тим, що він є частиною західної культурної традиції, потяг до якої, незважаючи на насаджувану в країні ксенофобію, зростає. Протестантизм – цікавий. Крім того, протестантські общини нерідко надають своїм членам невелику матеріальну підтримку, що у небагатій Росії має значення. Православне місіонерство спрямоване й проти втягування людей до різних сект, привабливих для розчарованих у традиційних релігіях, передусім у православ’ї. Навряд чи такі секти конкурентноздатні, але якусь частину православного люду вони на себе, безумовно, відтягують.

Окремим рядком зазначимо місіонерську активність серед мусульман. Визнаючи таку неминучою, зазначимо її мізерну наразі віддачу. Результати діяльності вбитого за місіонерську діяльність священника Диниїла Сисоєва, якому, за деякими даними, за два роки вдалося навернути у православ’я 80 мусульман-ґастарбайтерів, викликають певний сумнів, не говорячи вже про те, що його активність на стезі тлумачення ісламу зовсім не сприяла міжрелігійному діалогу.

Нині православна проповідь серед мусульман неактуальна. Реальним же «змагання двох релігій» може стати лише у разі докорінних демографічних змін, які у найближчі півстоліття усе ж не відбудуться. (Їх передумовою може стати питання про релігійну належність дітей від змішаних шлюбів, причому лише в тому разі, коли чоловік-мусульманин і його дружина, яка залишилася вірною православній релігії, будуть проживати у слов’янському середовищі. Саме тоді перед дітьми може постати дилема, й у представників різних релігій виникає спокуса поборотися ще за одну душу).

Третім пунктом нової стратегії РПЦ я б назвав боротьбу в інформаційно-політичному просторі. Тут і бажання створити щось на кшталт «асоціації православних політологів», «церковну громадську палату», навіть національно-православну альтернативу радіостанції «Эхо Москвы». Видається понад 20 православних журналів, позицію Церкви озвучують шість радіостанцій. У космосі зависли два супутникові православні телеканали «Спас» та «Союз» (щоправда, користі від них поки мало, а гроші на більш або менш задовільне утримання супутників не відпускаються).

Перед РПЦ постала дуже непроста, я б сказав двозначна проблема: як використати інтернет-простір. Журналіст Антон Алєксандров вважає, що на цьому напрямку «політика нарощування інформаційної потужності не може бути успішною для Церкви». Чому? Та тому, що формат інтернету тримається на жорсткій індивідуальності учасника мережі, зникає сакральність церковної місії, зате встановлюється неприпустима рівність у спілкуванні між проповідником та інтернет-користувачем.

Труднощі контактів через всесвітню мережу виникають у всіх релігій. Але православні у цьому виглядаються найбільш консервативними та невмілими. З іншого боку, це зайвий раз підштовхне до адаптації до нових інформаційних технологій, тим паче що в РПЦ розуміють, що ігнорувати комп’ютеризацію країни неможливо. Без роботи у сучасному інформаційному просторі місіонер програє боротьбу за молодь, спілкування з якою є ще одним стратегічним напрямком у діяльності РПЦ. А прориву тут поки що не відбувається.

Навіщо Церква державі?

Виконання усіх пунктів церковної стратегії неможливе без співпраці РПЦ з державою. Звісно, суто теоретично РПЦ могла зайняти більш амбівалентну, навіть скептичну позицію щодо влади та її вертикалі, підтримувати тих, хто страждає від несправедливості, шахтарів, пенсіонерів, відставників-військових, тобто принижених та ображених, але на цій стезі єпископат навряд чи зміг би реалізувати свої амбіції. Церква у Росії завжди була сильна своєю державністю і у протистоянні з владою зазнавала поразок. Державі Церква теж потрібна. Навіщо? Церква надає державі додаткової легітимності, вона, якщо хочете, видає чиновникам щось на зразок індульгенції.

Можна сказати, що ми маємо справу з елегантним і прагматичним проектом модернізації Православної Церкви. У ньому задіяні найкращі сили РПЦ, талановиті, амбітні молоді люди, ведені нестарим (що дуже важливо) Патріархом, який прагне поєднати у собі риси духовного лідера, політика та менеджера. Як це часто буває у релігійній та релігійно-політичній сфері, вступ на новий рубіж забезпечує харизматична особистість. Кирил, безумовно, певну харизму має. Якби розпорядилася доля інакше, нинішній Патріарх міг опинитися на вершинах світської політики (чи бізнесу). Втім, він і без того міцно закріпився у першому десятку найбільш впливових політиків країни.

Так, Кирил – антизахідник. Утім, іншим йому і не суджено бути. Класичним свідченням цього є його трактування прав людини, яке «народилося та розвивалося у західних країнах з їхньою особливою історичною та культурною долею… Але чи означає це, що західні стандарти людського щастя підходять для усіх країн і всіх культур?» – запитує Патріарх. Головне, що недолік ліберального підходу полягає у тому, що «права людини превалюють над інтересами суспільства», і «це стимулює егоїзм та індивідуалізм». Зате Кирил усвідомлює, що РПЦ нікуди не втекти від глобалізації і що переварити цей процес нинішнє православ’я не в змозі.

Как европейское поставить в параллель

С национальным, странно что-то!

(А.С.Грібоєдов. «Горе від розуму»)

Наголошуючи на ідентичності, він не бажає уславитися ізоляціоністом і критикує тих, хто не хоче «виходити за огорожу Церкви». Завдання ідеології РПЦ – зробити російську православну ідентичність рівною за ефективністю з західною, подібно до того, як Кремль хоче бачити Росію рівноцінною та рівновеликою до Європи й Америки. Це завдання йде як pendant (як підвіска. – Прим. ред.) до прагнень світських правителів зберегти своє місце серед грандів світової геополітики.

Можливо, сам Кирил і такі непересічні персонажі, як протодиякон Андрєй Кураєв, протоієрей Всеволод Чаплін, редактор журналу «Фома» Владімір Лєгойда та інші, у душі орієнтовані на більш амбівалентну модернізацію за іншої розстановки політичних сил. Припущу, що їм, так само як і багатьом нерелігійним персонажам нашої сучасності, справді близькі розмірковування президента Медвєдєва. Однак конкретно дотримуватися побажань лише одного з коліс правлячого тандему неможливо, навіть якщо цього хочеться.

Ідеологія РПЦ легко вписується у незграбну навіть не думку, а усього лише словосполучення «консервативна модернізація». Але ось парадокс: ця сама «консервативна модернізація» суспільства (економіки, політики та ін.), що безглуздо, зате гарно звучить, для самої Церкви може виявитися продуктивною. У словосполученні «консервативна модернізація» світська путінська еліта робить наголос на прикметнику, тоді як Патріарх та його команда справді хочуть (чи змушені хотіти) свого оновлення.

Кирил (з часом його лінія напевне здобуде персональну назву, наприклад, «кириліанство», чи, не доведи Господи, «кирилівщина») – людина суперечлива. У якомусь розумінні він – фігура трагічна. Чимось Владімір Михайловіч Гундяєв нагадує Михаїла Сєргєєвіча Горбачова. Обидва стояли перед формально схожими питаннями: один мріяв про «соціалізм із людським обличчям», інший – про «РПЦ із сучасним обличчям». Радянський режим реформуванню не підлягав …

Кирил, який пройшов радянську виучку, однозначно лояльний до нинішньої влади, але за цією лояльністю ввижається часом і поривання до самостійної думки та вчинку, що іноді засмучує деяких представників світської влади.

Завчасно передбачу два відразу взаємовиключних заперечення. Перше – від соратників Патріарха, які засудять похвалу за їхній потяг до «оновленництва», а то й зречуться її. Друге – від їхніх опонентів, які вважають, що Кирил і компанія – усього лише прокремлівські церковники консервативного націоналістичного штибу, так би мовити, «духовні сатрапи» режиму.

Наведу, однак, ще одне порівняння, яке може здатися екстравагантним. Новий Патріарх своєю невичерпною різноспрямованою енергією у чомусь схожий на відчайдушного, здатного на нестандартні комбінації апостола Павла.

Чому вище я написав про проміжність рубежу, на який стала РПЦ? Тому що за ним може з’явитися ще один, який, можливо, і стане вирішальним. І тоді чи православна модернізація так і не відбудеться і «пара піде у свисток», чи вона стане незворотною. Цей процес виявиться асинхронною частиною загальнохристиянської реформи та призведе до зменшення дистанції між східною та західною гілками християнства. А заразом і позитивно позначиться на російському суспільстві.