«Український професійний іконопис кінця XVII – початку XX століття в колекції Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана» – таку назву мала відкрита лекція в рамках проєкту «Чернігів – #МістоСили», що реалізується в межах програми «Діалог» Центру міжрелігійного і міжкультурного діалогу «Лібертас».
Зацікавленим чернігівцям зміст, символіку й стилістику старовинних зображень «розшифровувала» багаторічна дослідниця іконопису, старша наукова співробітниця відділу фондів названого музею Світлана Курач. Загалом музейна колекція налічує понад 300 різноманітних ікон. Тут є, зокрема, старообрядницькі образи, зразки народного іконопису, російські ікони.
Однак для лекції були відібрані ті, які створили професійні іконописці, що працювали в майстернях Чернігівщини й сусідньої Київщини.
Найбільше музейні працівники цінують і пишаються саме національними висококласними творами сакрального мистецтва.
«У країн-сусідок такого іконописного мистецтва, як у нас, немає, там зовсім інші традиції, – одразу наголошує пані Світлана. – Мистецтво ж українського іконопису має найяскравіші характеристики саме в роботах професійних майстрів. Автори цих творів займалися іконописом на професійному рівні – у спеціальних майстернях при монастирях і лаврах. Ці твори прикрашали численні храми й домівки мирян, які мали домашні іконостаси».
У державних музеях України і в приватних колекціях Чернігівщини нині найдавнішими є національні ікони кінця XVII століття – через війни, пожежі та інші негаразди більш ранніх, на жаль, не збереглося. Якщо говорити про збереженість, то найкращі зразки, зокрема, і в чернігівському музеї, належать до кінця XVII, XVIII, XIX і початку XX століття. Хоча іконопис на українських землях існував і в давніші часи.
«Перші ікони у нас з’явилися в добу Київської Русі, – наголошує Світлана Курач. – Згодом мистецтво іконопису набуло рис окремої української національної школи. Із плином століть і набуттям мистецьких знань іконописці напрацьовували навички як образної подачі персонажів іконописних творів, так і стилістичні особливості, свої технічні прийоми і художній почерк. Саме це є унікальним явищем в українському мистецтві в цілому, адже іконопис є складовою частиною українського образотворчого мистецтва. Тим більше, що у XVII – XVIII століттях творів світського мистецтва було набагато менше ніж релігійного. Оскільки ікони зберігалися в храмових умовах, то їх значно більше, ніж світських зображень».
У XVII – XVIII століттях основними замовниками храмових і домашніх ікон були представники козацтва. Виходячи з цих обставин, і розвивалося означене ремесло на Чернігівщині. Як підготувати основу для ікони, підібрати фарби, застосувати художні премудрості й прийоми, що сприяють збереженості образів – цього навчали в спеціальних майстернях.
Діячі української культури в той час творили в тісних зв’язках із європейськими колегами, тож прийоми і секрети художньої майстерності вони запозичували в них, а свої передавали їм. Відтак ікони козацької доби створювалися в стилі бароко (в перекладі – химерний), який запозичили у європейських художників.
Цей стиль характерний, зокрема, тим, що образи наближені до природних людських форм, але це не портрети. У зображеннях використовувалася пряма перспектива – тобто об’єкт на ближньому плані був більшим від того, що на дальньому плані. Ці ікони створювалися не за фантазією художника, а за правилами, викладеними в спеціальній церковній літературі, тобто зберігали церковні канони. Окрім цих правил, іконописці використовували сюжети з європейських книжок із зображеннями символічного значення.
«Завдяки високому професіоналізму наших іконописців, обміну досвідом із європейськими майстрами та культурному спілкуванню і набувався неповторний колорит українського бароко», – наголошує пані Світлана.
На іконах козацької доби, які писали й майстри Чернігівщини, були два найголовніші персонажі – образ Божої Матері та Ісуса Христа в різних варіаціях. Варто пам’ятати, що в Україні образ Богородиці не є Мадонною, характерною для європейського релігійного мистецтва. У нас майже тотожні зображення називалися іконами.
Музейна ікона Богородиці Одигітрії початку XVIII століття – характерний зразок барокового зображення. Образ створювався для Покровської церкви села Жукля на Корюківщині (на сході Чернігівщини). Це більш пізнє повторення відомої на Чернігівщині Богородиці Іллінської, яку в 1658 році написав чернець Іллінського монастиря, і яка майже одразу стала чудотворною через такі обставини: у 60-х роках XVII століття на Чернігів напали татари, місто горіло, цінності нищилися і грабувалися, а названа ікона, що зберігалася в Іллінській церкві, кудись зникла, сховалася. А після звільнення міста вона в дивний спосіб повернулася на своє місце і стала допомагати людям по їхніх молитвах.
Відтак багато храмів Чернігівщини хотіли мати в себе список цієї ікони, тому цей образ копіювали і поширювали. На ньому Богородиця й маленький Ісус зображені в канонічному вбранні, Божа Матір рукою вказує на Спасителя, до якого потрібно звертатися в першу чергу. Позаду – тиснене рельєфне з позолотою тло з розкішним орнаментом, що символізує райські кущі і нетварне (не людиною створене) світло. Це – важлива деталь багатьох українських ікон тієї доби, символ того, що Богородиця й Ісус перебувають не на землі серед людей, а на небі, в Раю.
Ісуса Христа писали в різних іпостасях: в образах ранніх християнських часів він постає як суворий учитель, а в козацьку добу концепція образу змінилася – Спасителя стали зображувати як мудрого правителя царства небесного і царства земного. Тому на іконі XVII століття, яка зберігається в музеї і походить з одного з ніжинських храмів, він зображений у царському вбранні, з вінцем на голові, а в руках зі скіпетром і державою. Цікава деталь цієї ікони – державу зображено не просто, а зі сценою мініатюрного письма всередині, де змальовано створення світу Богом Отцем. Оскільки іконописець не міг бачити наживо тварин, яких тут малював (кита, страуса) – тож використав зображення з європейських книг Біблії, де було вміщено багато гравюр. Із цих гравюр і запозичували українські художники необхідні елементи у свої твори, що мали вже український характер.
За певними правилами в добу козаччини створювали й образ одного з патронів сонму святих – архистратига Михаїла. У музейній збірці є дуже красива ікона – ростове зображення архистратига з однієї з ніжинських церков: пряма постава, реалістичний образ, наближений до людських форм, дуже гарний лик (не обличчя) – спеціальне багатошарове письмо напівпрозорою фарбою створювало об’єм. Цей процес малювання був доволі тривалим.
Архистратига в українському професійному іконописі зображували як керівника небесного воїнства і головного воїна, що перемагає Сатану. А в реаліях козацької доби він ще набув національного патріотичного значення – це вже був національний святий. Перед нами фактично молодий воїн із піднятим мечем, що підкреслює мирний характер образу, який не закликає до війни.
Подібні образи були дуже поширені в час Гетьманщини як покровителі війська. І нині воїни Збройних Сил України мають на шевронах образ архистратига Михаїла. Лінія пам’яті від козацького іконопису донині дуже важлива. Існує припущення, що цю ікону замовили ніжинські греки для свого храму в одній із київських майстерень.
Високопрофесійний зразок іконопису XVIII століття з Козелеччини (південь Чернігівщини) – троє жінок із сонму святих зображені в повний зріст із наближеними до людських формами тіла. І якби не німби і хрести в руках, то зображення було би схоже на портрет молодих українських панянок у коштовному одязі й прикрасах у волоссі. Але перед нами образ святих мучениць за християнську віру. Вони стоять на знаряддях власного катування і страти: у них під ногами меч і колеса – пристрої для колесування.
Художник майстерно будує композицію, він показує, що мучениці отримали страждання на землі, а подяка за віру їх чекала в Раю, який символізує золотаве тло ікони. На медальйонах з іменами святих мучениць квітку соняха зображено не просто так, а в символічному значенні: як квітка соняшника повертається за сонцем, так ці жінки слідували за вченням і світлом Ісуса Христа.
Багато тогочасних іконописних сюжетів було запозичено у європейського релігійного мистецтва. В добу середньовіччя там був поширений образ Мадонни Милостивої, яка своїм плащем укриває і захищає людей від численних епідемій і хвороб, що вирували в країнах Європи. Цей сюжет у XVII столітті був перенесений на українські землі уже з новими національними елементами. Тому композиції у вигляді ікон мають назву Покрова Богородиці.
У музейній колекції є робота невідомого майстра – двобічна, виносна, – де зображено, як Божа Матір покриває персонажів земного життя (цар із царицею, представники церковної єрархії). Особливість же козацьких ікон у тому, що поруч із владою зображували представників козацького стану – гетьманів. Такі сюжети в професійному іконописі, зокрема, створені на Чернігівщині, мають унікальне значення. Адже керівництво Церкви було не проти поєднання персонажів світу небесного і земного нарівні. Такі зображення вшановувалися як святі образи і можливість показати єдність світу небесного і українського земного світу. Така демократичність характерна і для інших сюжетів українського іконопису.
Представники російського православ’я були дуже проти таких сюжетів. У їхньому іконописі подібне заборонялося. І після того, як було скасовано автономію українських козацьких земель у другій половині XVIII століття, подібні ікони активно знищували. Менше сотні зображень із такими сюжетами збереглося до наших днів. На другому боці ікони зображено Ісуса, Божу Матір та Івана Богослова.
Цікава особливість іконописних творів XVIII століття в тому, що вони часто були запозичені з європейських релігійних творів, які поширювалися і у вигляді гравюр. Здебільшого саме гравюри й були основою для написання наших ікон. У колекції музею зберігається зображення гравюри італійця Рафаеля Моргена, яка зображує знамениту фреску Леонарда да Вінчі «Таємна вечеря». Цей предмет мистецтва був настільки популярним, що його гравіювали і масово продавали, він повторювався в іконописних варіантах. У музеї зберігається твір за мотивами (не копія) означеної гравюри. Художник не зображує тут дрібні деталі, вони в темряві, а показує трагізм сцени вечері – останньої прижиттєвої зустрічі Ісуса з учнями – шляхом висвітлення виразів облич і поз героїв. Темрява – це натяк на ті події, що відбудуться після зради Вчителя. Німбів тут майже не видно, сцена максимально наближена до земних реалій.
Окрім сюжетних гравюр, на теренах Гетьманщини були й такі, що окремо подавали християнські символи: в бібліотеки монастирів та в іконописні майстерні надходили так звані бестіарії – середньовічні збірки зоологічних статей з ілюстраціями, в яких описані різні тварини й птахи в алегоричній формі з повчальною метою.
Популярним персонажем бестіаріїв був пелікан, що сидить не у звичайному кубельці, а на терновому вінку. Він, за легендою, при нестачі їжі вигодовує потомство власною кров’ю, розриваючи дзьобом собі груди. Ченці підвели цю легенду під образ Спасителя в символічній формі: ось вам хліб – це є тіло моє, ось вам вино – це є кров моя… У добу козаччини образ Ісуса був поширений не лише в олюднених формах, а й в алегоричних образах. Подібні образи мали текстові додатки з церковних книг.
Мистецтво професійного іконопису XIX століття корінним чином відрізняється від мистецьких методів і технічних підходів попередніх століть. Адже наприкінці XVII століття доба Гетьманщини скінчилася, російські іконописці й керівництво Церкви не хотіли бачити різнобарв’я козацького бароко.
До того ж, у цей час розпочинає діяльність Петербурзька академія мистецтв. Тамтешні викладачі уніфікують іконописне ремесло. Якщо раніше в українських іконах були присутні церковні канони й певна художня фантазія майстра, то іконописні твори XIX століття не мають українського національного духу: всі красиві, але не вражають тим психологізмом, який був у козацьку добу.
На Чернігівщині та в сусідніх регіонах у той час починають створювати ікони на дереві із застосуванням рельєфів, тобто різьблення з живописними елементами. Зображення ликів виконували з допомогою фарби, а вбрання святого й орнаменти оточення були майстерно і тонко вирізані та позолочені або посріблені. Запалені перед таким образом свічки створювали неповторне красиве мерехтіння. Одним із центрів такого мистецтва на Чернігівщині був Ніжин. Тож відмінність українського професійного іконопису XIX століття полягала в поєднанні технік виконання.
Що стосується мальованих ікон, то тепер з’являється багато зображень місцевошанованих святих. Зокрема, були списки і європейських іконописних творів – дуже шановані зображення Мадонни копіювалися і поширювалися на українських землях, зокрема, і на Чернігівщині. Музей має такі зразки: це ікона Богородиці Ченстоховської (національної польської святині), Богородиця Суражзька (створена для монастиря м. Сураж Чернігівської губернії), ікона Богородиці Мохнатинської (створена для дерев’яної церкви с. Мохнатин неподалік Чернігова, якої нині немає).
Ще одним місцевошанованим святим на наших землях був Миколай. На Чернігівщині існував Миколаївський Пустинно-Рихлівський монастир, де ікона цього святого була головною цінністю. Образи Миколи пустинно-рихлівського там створювали і поширювали професійні іконописці, беручи за основу сюжети з життєписів Миколи Мирлікійського.
Український іконопис кінця XIX – початку XX століття – це твори, які майже не мають українського національного характеру через зміну стилістики. Відбувся перехід від бароко до академізму, який у той час панував і в світському мистецтві. Фігури мали майже натуралістичні особливості, ікони мали чітку симетрію, ні в одязі, ні в ликах святих не було українського характеру... Приміром, «Бесіда Ісуса і самарянки» зберігалася в одній із церков на Полтавщині. Подібні твори були красивими картинними зображеннями, тому деякі сучасні дослідники називають їх іконо-картинами.
У цей же час у Києві будується Володимирський собор, його розписують знані художники не лише з Росії, а й з України та Польщі. Тож чернігівські майстри беруться копіювати образи святих із нового собору. У збірці музею є образ земляка, одного із засновників Києво-Печерської лаври – Антонія Печерського, який походив із містечка Любеч. Стилістика цієї ікони нова – не академізм, а модерн (майже реалістичне відтворення портретних рис, суворий і загадковий психологізм, характерне для модерну обрамлення) – притаманний світським творам того часу. Тогочасні іконописці використовували прийоми і стилі, які практикувалися у світському живописі.
У музеї зберігається ікона ще одного святого – це образ Феодосія Чернігівського, якого канонізували наприкінці XIX століття, і мощі якого донині зберігаються в Троїцькому соборі Чернігова. Це також зразок українського професійного іконопису, наближений до реалістичного відтворення. Феодосія зображено в людській подобі, в парадному одязі, а святість підкреслюється красивим орнаментом і облямівкою, що свідчить про використання художником елементів стилю модерну чи псевдовізантійського стилю. Сприймається зображення не як ікона, а як іконо-портрет. Їх писали в чернігівських монастирях на продаж.
Українські іконописці створювали образи не лише за церковними канонами, а й застосовували досягнення різних мистецьких шкіл.
Нині, за словами Світлани Курач, якихось стилістичних рамок для створення ікон не існує: окрім давніх правил, є авторські доповнення. Іконописці працюють у Чернігові й тепер. Зокрема, в греко-католицькій громаді пишуть дуже гарні образи темперою у візантійському стилі, використовуючи лише чотири кольори. А для військового Катерининського храму Православної Церкви України кілька років тому створено новітню ікону Покрови Богородиці, на якій зображені сучасні воїни разом із козаками та князями.
P.S.
Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана вже двічі випустив каталог ікон зі своєї колекції, останній раз – у 2020 році. Видання ілюстрацій з описами користується популярністю у відвідувачів закладу.
##DONATE_TEXT_BLOCK##