Доповідь диякона Олександра Кащука, професора Українського католицького університету та Львівської духовної семінарії Святого Духа, про відповідь перших християнських спільнот на тогочасні епідемії та поширення хвороб.
Церква ранніх християн намагалася зайняти активну позицію у суспільному житті мірою своїх скромних можливостей, адже була малочисельною і переслідуваною. Особливо позиція Церкви проявлялася в тих обставинах, які від людей вимагали самопожертви задля ближнього: війни, природні катаклізми, соціальна несправедливість і епідемії. В нашій доповіді ми коротко розглянемо реакцію ранніх християн на появу і поширення епідемії. Слово «епідемія» походить від грецького epidemos, що означає «поширений у народі» і вказує на масову захворюваність населення, що прогресує в часі і просторі. Надвелика ж епідемія, що поширюється у багатьох країнах світу, називається пандемією (від грецького pandemos — «вселюдський»).
В 165 р. за правління імператора Марка Аврелія (161–180) серед населення Римської імперії почала поширюватися віспа, на той час недуга смертельна. Спочатку вона виморювала армію на Сході, а звідси поширилася по всій імперії. Епідемія тривала близько 15 років. Смертність була дуже високою, вимирали цілі міста і села, а на їхньому місці поставали руїни. Не оминула вона й військо на Заході. У війні 169 р. багато воїнів з германських племен було знайдено мертвими без тілесних ушкоджень. Вважається, що внаслідок цієї пошесті вимерло від третини до чверті населення Римської імперії. Ймовірно, й сам імператор Марк Аврелій помер від неї у 180 р. у Відні.
За декілька десятиліть, у 251 р., Римською імперією почала поширюватися епідемія кіру, що сильно морила людей у містах і селах. Історики пишуть, що лише у Римі смертність дійшла до позначки близько 5000 людей впродовж одного дня. Високою була також смертність у сільських місцевостях. Епідемія панувала на Заході і Сході. Відомо, що вимерло близько третини населення Єгипту. Про цю страшну епідемію писали єпископи Кипріан Карфагенський († 258) та Діонізій Олександрійський († 265).
Згадані епідемії викрили у язичницькому суспільстві рівень релігійної розгубленості від неспроможності пояснити причину і роль страждань та деморалізованість людей. Саме це дало християнам можливість проявити їхню глибоку віру та моральність у важких обставинах і стати прикладом до наслідування.
Язичницьке суспільство, діткнуте стражданнями від моровиці і страхом смерті, не змогло знайти відповіді на питання про причини і доцільність страждань ні у філософських течіях, ні в міфології. Язичницькі служителі культу не могли пояснити, звідки походять нещастя і чому вони посилаються. Більшість з них самі втікали з міст, як і світська влада та багаті сім’ї, щоб уникнути епідемії. Отже, релігія, що переважала, тобто язичництво, не могла відповісти на вимоги, які епідемії ставили перед нею, а саме — чому трапляються нещастя і яку роль вони відіграють?
Ця проблема у язичників існувала віддавна. Давньогрецький історик Тукідид (460–396 до Христа) у своїй «Історії Пелопоннеської війни», описуючи велику епідемію, що морила мешканців Афін у 431 р. до Христа, яка торкнулася також його, пише про безплідність язичницької науки і релігії. Лікарі не знали, як лікувати. Оракули не знали, що віщувати. Люди настільки були пригнічені стражданнями, що більше не зважали ні на лікарів, ні на жреців.
За декілька століть єпископ Кипріан Карфагенський влучно зауважив, що епідемії зламали фантазії грецької міфології. Суспільство поступово шукало нової віри, що здатна відповісти на виклики, з якими воно зіткнулося. Лише християнство у світлі віри в Христа могло дати пояснення, чому важкі часи випадали на долю людей і як їх пережити. Віра в Бога пояснює сенс життя серед страждань. В цьому була перевага християнства. Християнство як нова релігія, стало особливо актуальним у часі тяжких криз і випробувань.
Кипріан Карфагенський немовби вітав епідемію кіру. В 251 р. він писав, що лише нехристияни можуть боятися пошесті. Наголошував, що хоча праведні помирають разом з неправедними, не можна вважати, що вони досягли спільної руїни. Праведні переходять до вічного спочинку, а неправедні — на муки. Подібну думку висловив Діонізій Олександрійський. Він вважав, що час епідемії — це час радості.
Глибокий підсумок переосмислення ранніми християнами теми страждання здійснив папа Григорій Великий (Двоєслов) (540–604), що будував своє вчення на основі Святого Письма і творів ранніх Отців Церкви. Він жив в період особливо тяжкої історичної епохи, позначеної важкими наслідками переселення народів та занепаду Західної Римської імперії, природними катаклізмами, чумою ті іншими обставинами, несприятливими для людей.
Також власний біль св. Григорія, викликаний слабким тілесним здоров’ям, спонукав його до глибшого розважання над таємницею страждання. Папа Григорій мав особливе замилування до цієї теми. Найповніше про це свідчать автобіографічні фрагменти, в яких він співставляє себе зі страждущим Йовом. Папа відчував відповідальність, щоб своїм досвідом у розумінні страждання ділитися з людьми, особливо тоді, коли став пастирем Римської Церкви (590). У своєму вченні намагався побачити людину втягнену в труднощі її епохи і допомогти їй зайняти правильну позицію щодо них.
У вченні Григорія Великого тим, хто звершує страждання, є диявол. Хоча він збунтувався проти Бога та був вигнаний з небесного життя, не був однак позбавлений сили своєї природи, яку отримав у створенні. Папа переконаний, що диявол знаходиться під владою Бога, навіть якщо він цього не хоче, тому усіляке страждання призведене ним на людину відбувається з Божого допусту. Своє переконання св. Григорій підтверджує покликанням на Євангеліє (Мт. 8,31), де говориться, що диявол без Божого дозволу не міг увійти навіть у стадо свиней.
За св. Григорієм, страждання, яке диявол зсилає на людину, Бог використовує як середник для удосконалення людського духа. Папа порівнює диявола до ковадла. Як ковадло формує інші знаряддя, та не змінює власної форми, так і праведна людина духовно формується через переслідування диявола, а сам злий ніколи не змінюється. Тому папа переконаний, що страждання, яке служить для духовного блага людини, є проявом Божого милосердя та Його отцівської лагідності. Страждання є середником до духовного формування людини лише тоді, коли їй притаманне зріле прагнення Бога. Така людина, якщо її діткнуло страждання, може смиренно прийняти ситуацію, в якій опинилася, і з неї духовно збагатитися.
Смиренне прийняття страждання свідчить про те, що людина взялася за тяжку боротьбу зі злом. Необхідною умовою такої боротьби є постава внутрішнього відречення від душевної прив’язаності до земного світу. Ця постава проявляється не лише у відреченні від гріха, а й навіть від того, що дозволене, але зайве. Така постава вимагає від християн тяжкого зусилля, яке св. Григорій називає духовним мучеництвом. В Гоміліях на Євангелія папа вчить, що християни можуть зазнати мучеництва також у часі, коли Церква не терпить великих переслідувань. Це мучеництво є внутрішнім і невидимим, мучеництвом тяжкої боротьби з гріхом і тим, що стоїть на перешкоді до Бога. Воно полягає у знищенні, немовби духовним мечем, тілесних і земних прагнень, які розумом єднають людину з цим світом.
Григорій Великий розглядає корисні плоди страждання у смиренних людей. Він вчить, що з цього приводу, що Бог аж ніяк не дозволяє безкарно залишити людські провини, через допущене страждання передусім очищає людину від нечисті гріхів. Інколи також людина зазнає страждання не з метою очищення від гріха, а для того, щоб остерігалася скоїти його. Страждання не лише очищає людину від гріхів і оберігає від них, а й веде до глибшої духовної злуки з Богом, оскільки збуджує прагнення Бога. Людина, зазнаючи утисків у нещасті цього світу, більше уповає на Бога, збільшує і утверджує чесноти.
За св. Григорієм, чесноти праведників не тільки зростають і утверджуються у стражданні, а й ще більше проявляються. Папа переконаний, що духовний стан людини можна об’єктивно розпізнати лише у стражданні. Він наводить приклад праведного Йова. Пише, що до страждання життя Йова знав лише він сам та Бог. Страждущий же у нещасті показав велич свого духа також іншим людям, тому що всі побачили, що він залишився вірним Богові навіть в утисках. Григорій Великий наводить також приклад апостолів (Ді. 5,29), яким після бичування заборонено проповідувати в імені Христа. Вони ж не лише не злякалися, а навіть зраділи, що їх визнано гідними зазнати зневаги за Господа. Серед утисків проявилася сила їхньої віри і виявилася велич їхніх чеснот.
Григорій Великий настільки підкреслює роль страждання в духовному удосконаленні людини, що вказує на його необхідність в житті християнина. Тому, на його думку, для праведних людей теперішнє життя є місцем неустанного страждання, яке готує їх до життя небесного. Папа стверджує, що праведна людина, яка зазнає страждань, частково вже є учасником небесного життя, вона вже відчуває присмак вічного духовного блаженства.
Отож, у вченні св. Григорія Великого страждання і радість таки можуть зійтися. Цей парадокс знаходить підтвердження в частому наданні імені страждущого Йова прикладки блаженний або щасливий (beatus Iob). Поєднання болю і радості підтверджується ще більше, якщо взяти до уваги, що саме ім’я Йов (Iob) у тлумаченні Григорія Великого означає «страждущий». Якщо поєднати, то виходить «щасливий страждалець».
На прикладі вчення папи Григорія Двоєслова можна побачити, що християнство на основі Святого Письма від найдавніших часів зуміло дати глибоке пояснення теми страждання і витлумачити його доцільність. Таке пояснення ставало актуальним особливо в часи важких суспільних криз і випробувань, як наприклад епідемії. В цьому криється одна із переваг християнства над язичництвом.
Християнство, як нова релігія у язичницькому світі, дало не лише пояснення щодо доцільності страждань, а й приписи, як діяти в обставинах моровиці. Церква мобілізувала своїх вірних дати спільну відповідь у дії. Нова християнська мораль породила нову систему дій у кризах.
Єпископ Діонізій Олександрійський стверджує, що в епідемії християни отримали шанс показати діяльну любов і вищість їхньої моральності. Єпископ хвалить героїчні вчинки багатьох християн, які віддавали своє життя за інших, в тім і язичників. Він пише, що більшість братів-християн показали безсторонню любов і вірність, ніколи не щадячи самі себе, а думаючи одні про одних. Незважаючи на небезпеку, вони заопікувалися хворими, беручи до уваги кожну їхню потребу і служачи їм у Христі, а разом з ними покидали це життя у спокійному блаженстві. Адже інші їх інфікували своєю недугою, а вони несли на собі хворобу своїх ближніх і радо прийняли їхні болі. Було немало таких, що, доглядаючи і лікуючи хворих, перейняли на себе їхню смерть і померли замість них. Велика кількість пресвітерів, дияконів та мирян засвідчили, що така смерть є плодом великої побожності та міцної віри і вона рівняється мучеництву. Таким прикладом християни здивували язичників і це призвело до зростання числа християн.
Кипріан Карфагенський у подібному дусі наголошує, що епідемія випробовує праведність кожного і досліджує уми людського роду: чи добру опіку дають християни хворим, чи є любов між рідними, чи є співчуття до недужих рабів, чи лікарі не залишають уражених інфекцією? Християни перестали боятися смерті і трактували її як мучеництво задля інших. Братів, яких Бог покликав звільнити цей земний світ, вони не оплакували, адже вважали, що вони торують шлях до неба.
Це очевидне наслідування ранніми християнами Христа, коли людина приймає смерть, щоб дати життя, створило великий контраст щодо тих, хто поза Церквою, тобто нехристиян. Єпископ Діонізій стверджує, що в язичників все було інакше. Вони залишали тих, хто починав хворіти, і тікали від своїх найдорожчих друзів. Вони цуралися будь-якого зв’язку чи близькості з загрозою смерті. Проте, незважаючи на усю їхню обережність, хвороби уникнути було нелегко.
Байдужість язичників щодо своїх ближніх і зосередженість на самих собі відомі ще з давніх часів. Вже згаданий історик Тукідид писав, що під час афінської моровиці люди вмирали, адже не було нікого, хто піклувався би про них. Були стоси померлих тіл, а на вулицях багато півмертвих, що стогнали при фонтанах, прагнучи води. Люди, не знаючи, що з ними далі буде, збайдужіли стосовно всіх правил релігії і законів. Було дуже мало тих, хто піклувався про хворих, як це робив сам Тукідид, який перехворів і отримав імунітет.
Язичникам було важко впоратися з завданням жертовного служіння ближньому, адже вони не мали релігійних підстав для цього. Язичницькі боги не вимагали від людей жертовної моральності. Для прикладу варто навести постать відомого лікаря Клавдія Галена (129–200). Під час чуми за правління Марка Аврелія він втік з Риму до Малої Азії. Не залишився, щоб служити ближнім.
Християнство ж принесло зовсім інший етично-моральний кодекс суспільних відносин. Позиція християн не могла не бути помітною серед язичників. Такого дива у трактуванні людини язичницький світ ще не бачив. У Посланні до Діогнета, апології з другої половини ІІ століття, написаної до язичника Діогнета, читаємо: «Я бачу, достойний Діогнете, що ти надміру серйозно займаєшся вивченням християнського благочестя та дуже докладно й старанно розпитуєш про християн: в якого Бога вони вірять і як здійснюють релігійні обряди? Чому всі вони зневажають світ і нехтують смертю, не визнають богами тих, кого елліни вважають за богів, і не мають, як юдеї, забобонного страху перед Богом? І що за палку любов вони мають один до одного?». Отож, життя християн, особливо їхня діяльна любов, були вражаючими для мислячих людей з язичницького середовища і викликали у них подив та зацікавленість.
У IV ст. імператор Юліан Відступник (363–363) намагався заохотити язичників до благодійної діяльності, щоб перехопити ініціативу християнської благочинності. В 362 р. він писав, що язичники повинні зрівнятися чеснотами з християнами, адже велике зростання кількості християн відбулось завдяки їхній моралі, хоч і удаваній, і завдяки їхній доброзичливості до чужинців та турботі про гроби померлих. Він зазначив, що коли язичники легковажно ставилися до убогих, то безбожні галилеяни, тобто християни, помічали це і відразу віддавалися турботі про них. Отже, навіть у нормальні часи погани не турбувалися про потребуючих.
Церква ж, навпаки, завойовувала прихильників і тих, хто навернувся. Епідемія та інші нещастя спонукали Церкву не ховатися, а діяти. Завдяки цьому маргінальна релігія християн стала переважаючою у світі класичної середземноморської культури впродовж кількох століть. Дослідники визначають, що в середині III ст. християни становили близько 1,9 % населення імперії, тобто коло 1,2 млн. Це неймовірне зростання порівняно з ІІ століттям, проте Церква все ще була у значній меншості в імперії. До початку IV ст. християн було вже близько 6 млн.
Віра в Христа серед утисків і страждань та діяльна любов стали повчаннями і прикладами, що служили зростанню Церкви. Постава ранніх християн у важких обставинах повинна надихнути на роздуми і дії християн XXI століття.
диякон Олександр Кащук