Прот. Йосиф Дрекало. Євангелізаційний вимір людського спілкування

Дуже виразна і сповнена любові Нагорна проповідь – найвеличніша проповідь, що звучала на Землі. В ній немає жодних вимог, лише заклики: "Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує".

Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері стверджував: «Найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування». І це справді так, адже розмовляючи, ми ділимось тим неповторним у собі, єдиним, що дано Богом тільки нам, водночас відкриваємо у іншому те саме, чим навзаєм збагачуємось. Люди, котрі є поруч з нами, підсвідомо шукаючи, як і ми спілкування з Богом, знаходять його тут, на землі, у спілкуванні між собою. Ми щоденно зустрічаємося з людьми, мовленнєві контакти з котрими, нехай навіть короткочасні, творять для нас певний життєвий досвід.

Дуже добре, коли людина у своєму спілкуванні з іншою повністю налаштована на свого співрозмовника. Адже саме від цього великою мірою залежить наше порозуміння і сприйняття одне одного. Позитивне ставлення до співбесідника, уміння вислухати, відчути його настрій чи стан у даний час  – основа доброго спілкування. Адже спілкування не обмежується тільки жестами, словами й усмішками, тобто тими зовнішніми засобами. Спілкування – це велике таїнство, дуже тонке і складне мистецтво. Вивченням цього мистецтва людство займається з давніх часів. Людська душа – це глибина, у яку всеціло проникає лише Бог. Людина ж, спілкуючись, намагається лише за зовнішньою поведінкою і вимовленими словами співрозмовника створити для себе певний «образ», який іноді є далеким від того за яким ми створені, – Божого. І лише духовно зрілі та досвідчені особи упродовж життя набувають того емпіричного досвіду, який допомагає їм заглянути «за лаштунки» слів та поведінки співрозмовника, відділити «кукіль» від «зерна».  Людина, отримавши від Бога через таїнство Миропомазання Дар Святого Духа, який формально проявлений у нашій здатності мислити та висловлюватись, вповні готова до спілкування з іншими, а глибинно – з Богом. Коли ж їй вдається органічно, доповнюючи одна одну, поєднати в собі  внутрішню «глибину» і зовнішню «поверхневість» культури, – то це, безперечно, високе досягнення. Тому така буденна, на перший погляд, людська здатність до спілкування, несе у собі глибинний сенс Божого Провидіння.

Види і форми спілкування дуже різноманітні. Воно може бути як безпосереднім лицем до лиця, так і опосередкованим тими, або іншими засобами. Спілкування передбачає обмін думками, почуттями, переживаннями і таке подібне. Від кожної людини, без винятку, маємо нагоду чогось навчитись. І це треба пам'ятати завжди! Зростання психологічної спільності наприклад парафії як подібності особистостей полегшує спілкування. Ми розуміємо один одного з півслова, говоримо на одній мові. Людина не існує без відносин, можна сказати навіть більше – відносини визначають людину, як особистість. Людина будує своє відносини у трьох напрямках: з Богом, з навколишнім світом та з собою.

Відносини з Богом для кожного віруючого є самим сокровенним, що є у його житті. Це сфера, у яку не може проникнути ніхто сторонній. Але як бути з відносинами у церкві?

Церква є простір Богоспілкування – коли для віруючого християнина реальність життя у Христі і життя, стає головним змістом його спілкування.

Перебуваючи поза церквою людина може вірити в Христа, старатись жити за Його заповідями, любити Його і звичайно ж ця любов ніколи не залишається без відповіді з Його боку. Але повнота життя у Христі, в любові Богоотця, в дії Святого Духа, в спілкуванні зі святими можлива лише тільки в церкві.

Справжнє воцерковлення – це встановлення православного християнина насамперед як особистості з цілком певними властивостями, моральною цілісністю, свободою, відповідальністю, зрілістю, самостійністю, та досвідом християнського життя, що дає мудрість вміння відрізняти добро від зла.

Вселенський характер православ’я повинен проявлятись у допущенні безлічі форм життя. Не можна створити громади «під один гребінець», інакше громада неминуче зведеться до того явища, коли люди будуть ідентифікувати себе як православні християни не тому, що вони люблять Бога і ближнього свого, виконують Божі заповіді та мають справжній православний досвід духовного життя в молитві і таїнствах, а тому, що однаково говорять, одягаються, виконують церковні вказівки.

В основу парафіяльного життя необхідно закладати поняття особистої свободи людини, її самоповагу і повагу до ближніх. Звичайно ми повинні дати людині розуміння про зовнішнє воцерковлення, направити людину, навчити  готувати до Таїнств, постів, домашньої молитви, відвідування богослужіння, і т. ін. Все це необхідно, але через деякий час православному християнину треба рости далі, духовно зростати. В процесі цього зростання людина стикається із труднощами, з спокусами і тут потрібний виразний навчальний досвід. У сьогоднішній церковній дійсності, в силу багатьох історичних і духовно-моральних причин, храмове богослужіння певною мірою втрачає значення соборної молитви і сприймається як «індивідуальний» засіб порятунку. Люди приходять в храм часто тільки заради себе, вони не знають, а часто і не хочуть знати, хто стоїть і молиться поруч з ними. До причастя приступають з метою особистого освячення, що не дає повноти відчуття єдиного Тіла Христового. Це може привести до того, що починає переважати формалізм, і перебування у храмі тоді стає чимось звичайним, буденним. Як наслідок, така громада найвищою цінністю спримає не людина і навіть не Бога, а освячені предмети і прикраси. Дійсно, позолотити куполи, а не допомогти дітям-сиротам, купити багатий набір дзвонів , а не приводити в порядок поховання безвинно загиблих в роки гонінь – дзвони це надовго, це можна всім показати. А організувати щось для людей – це важче. Адже люди можуть розійтися, роз'їхатися, а дзвін – ось він, висить, дзвонить. І поступово може здаватись, що матеріальні придбання і є духовні досягнення ...

Сьогодні стає очевидним, що увагу церковної громадськості потрібно одночасно з відродження зовнішніх церковних форм і піклування про матеріальний добробут спрямовувати на творення громадського життя. Для  внутрішньоцерковного життя серйозною проблемою є існування як даність в одному храмі двох або трьох пластів мирян. Коротко цю проблему можна назвати так: парафіяни та громада.

До першої спільноти можна віднести людей, які прийшли в храм за покликом Божим і Євангелієм. Вони спрямовані до побудови осередку віруючих по типу першохристиянських громад, як це описано в Діянях Апостолів: «Вони перебували у вивченні слова Божого, ламанні хліба, спілкуванні та молитві» (Діян. 2:42). Для цієї частини мирян неможливе життя в Церкві без вивчення Євангелія, без справ милосердя і братського спілкування, без частого і регулярного причастя і без братньої, спільної молитви.

Інший шар цілком влаштовує досить регулярне відвідування церкви, щоб відстояти літургію або всеношну, здійснити молебень, прочитати акафіст, після ретельно проведеного посту і прочитаних трьох - чотирьох канонів прийняти причастя по великих святах. Як правило, ця спільнота займає дуже міцне хазяйське положення в парафії і відрізняється агресивним неприйняттям молодих, всього нового і чужого.

І третя спільнота – це люди, які приходять або на батьківські суботи, або за необхідністю: похрестити, повінчати, відспівати, освятити, поставити свічку .

Ці три спільноти співіснують разом і священикові необхідно робити все можливе, щоб одних не протиставляти іншим та з’єднувати як єдину громаду. Завдання вимагає уважного відчуття і попередження ситуацій, тверезості. Іноді відбуваються міграції з одної спільноти в іншу. Може також виникати важко кероване протистояння між тими, хто хоче вивчати Євангеліє, і тими, хто хоче його тільки цілувати, між тими, для кого головний момент літургії – читання записок і спів хору, і тими, для кого це – освячення Дарів. Це щоденна реальність, в якій необхідно постійно творити громаду і мир всередині парафії.

Думаю, що головні інструменти для вирішення тих найважливіших проблем особистого та церковного устрою очевидні – це Євангеліє і взаємна любов парафіян. Якщо ми будемо чужими один одному – то ніхто не захоче стати нам рідним по вірі. Якщо Євангеліє буде лише шанованою золоченою  святинею, яку цілують, але яка не стала чинником нашого життя і інструментом щоденної роботи над собою – то ми дійсно залишимося з куполами, дзвонами, але без Живого Бога.

Тому для сучасної людини надзвичайно важливо почути голос Божий, відгукнутися на нього і – жити в постійному спілкуванні з Творцем.

 То ж порозмірковуймо сьогодні про те, як Господь говорить до нас, і що потрібно нам, щоб цей голос чути.

Сьогодні існує багато проблем на наших парафіях, пов’язаних з воцерковленням людей. Так постає питання, куди ми поведемо новонаверненого? Воцерковлення людини багато у чому залежить від того, що вона побачить в храмі, як відчує що теорія християнського життя у парафії не розходиться з практикою. Якщо у храмі благоговійно відбувається богослужіння, є дружня громада, згуртована навколо Божественної Літургії і Таїнств, об’єднана спільними справами у тому числі справами милосердя і благодійності, зміцнена паломницькими прощами та братськими зустрічами з іншими парафіями, тобто, якщо людина зможе побачити церковне життя у всій його повноті, вона з набагато більшою часткою ймовірності залишиться у цьому храмі. Якщо ні, – то її ніщо не затримає в церкві. Людина приходить в храм до Бога і ми не можемо знати, що конкретно її привело, яка потреба, радість чи горе. Ми не можемо знати наскільки усвідомлено людина діє, але якщо вона прийшла, значить це необхідно, значить сам Господь направляє її стопи у Свій Дім. Звідки нам знати, може цей момент стане переломним для людини і їй треба допомогти, щоби вона стала християнином і парафіянином храму не за назвою, а за духом. І не один тільки священик покликаний їй допомогти, а всі, хто опинилися поряд, щоби людина увійшла в парафію, як у духовну сім’ю.

Ми говоримо: Людина повинна увійти в церкву, але у якості воцерковлення пропонуємо їй не зустріч з Христом, а форму поведінки і форму життя. Сьогодні воцерковлений православний християнин – це людина, яка приходить до церкви приймаючи Таїнства, дотримується постів, читає церковну літературу, має духівника, до якого приходить за порадами та живе церковним життям.

Якщо ми хочемо щоб наші парафії стали місцем куди потягнуться люди, то треба звільняти внутрішньо парафіяльні відносини від чвар і сварок, а допомогти в цьому може послідовне наслідування духу Нового Завіту, до читання і осмислення якого треба постійно закликати всіх. Просте парафіяльне життя, або «православ'я з людським обличчям», може зробити більше, ніж особливі місіонерські зусилля.

Кожен храм повинен стати таким, щоб людина могла туди прийти і відчути, що вона «вдома», і кожне богослужіння - таким, щоб його можна було зрозуміти і знайти в ньому своє «місце» стати учасником, а не глядачем.

Основний фактор, що сприяє згуртуванню парафії і виникненню позабогослужбового спілкування – наявність загального напрямку діяльності, у якому беруть безпосередню участь усі парафіяни. У свою чергу, подібне спілкування сприяє залученню в храм нових людей.

Види цієї діяльності можуть бути наступними:

1. Допомога священнослужителям при богослужінні.

2. Господарські послухи всередині парафії.

3. Заняття з дітьми в недільній школі.

4. Соціальне служіння.

5. Діяльність молодіжного братства.

6. Проведення богослужіння за межами храму (парафіяльні, паломницькі подорожі).

Дуже сприяють розвитку єдності церковної родини спільні молитви громади за домовленістю та за болящих, випуск парафіяльного листка, спільна трапеза.

Окреме питання життя парафії – це робота з молоддю. Молодь – це головний місіонерський потенціал Церкви. Ця місія полягає не в поїздках кудись на край землі. Обертаючись у своєму молодіжному середовищі, церковна молодь може нести в це середовище світло Євангелія. Основоположними принципами у воцерковлення молоді є щирість, відкритість і терпіння. Молодій людині потрібно показати  всю внутрішню красу і глибину Православ'я. Знайомство з православ'ям має бути поступовим і ненав'язливим, одночасно необхідно створити всі умови для дійсного воцерковлення.

Прихід молодих людей в громаду, яка не має сформованих традицій позабогослужбового життя, ставить її в становище самотності. Одна з основних проблем молоді на парафії – знайти застосування своїх здібностей в житті церковної громаді. Ще одним важливим фактором для молодої людини в церковній громаді є доступність священика для бесід та особистого спілкування. Важливо відзначити, що залучення молодої людини в діяльність громади має відбуватися в дусі християнської любові, поступово і без насильства над її волею.

Основними напрямками діяльності з молоддю може бути залучення молоді яка прийшла в Церкву до різних видів християнського служіння- соціального, трудового, просвітницького (наприклад, трудова допомога храмам і монастирям, допомога немічним людям, відвідування будинків пристарілих та дитячих будинків – інтернатів).

Справжня парафія схожа на велику родину. Творити свою власну сім'ю як малу церкву – це подвиг. І з цим подвигом, як мені видається зі спілкування з парафіянами, ситуація далеко не радісна. Домашня церква – це сім'я, яка не тільки перебуває в нерозривному зв'язку з храмом, з громадським богослужінням, і причащається Святих Тайн, але це значить, що в ній є і якийсь внутрішній благочестивий уклад, є спільна молитва. Тому, найкраще було б, якби тато і мама в затишній кімнаті зібралися ввечері зі своїми дітьми і шанували Слово Боже, помолилися з ними перед сном. А в неділю пішли б з дітьми в церкву. А в церковній недільній школі дітям додали б знань, яких може не вистачає в батьків.  Але, то в ідеалі. На ділі ж, морально здорова сім'я, просочена духом церковності, молитовності, любові, взаєморозуміння, в якій любов до ближнього спонукає членів сім'ї зігрівати один одного і душевним теплом, - є великою рідкістю. Тому треба докладати максимум зусиль, щоби не обділити увагою маленьких християн.

Сучасне суспільство інколи не дає можливості для повноцінного безпосереднього спілкування, змушуючи людство шукати якусь альтернативу.

Такою альтернативою є Інтернет – спілкування що вабить людей:

анонімністю, але яка може призвести до безкарності, розкутості, і безвідповідальності поведінки учасників спілкування. Відсутністю невербальної інформації. Як правило, спостерігається установка на бажані риси партнера.

 Добровільністю контактів. Користувач добровільно зав'язує контакти чи може перервати їх у будь-який момент.  Прагненням до нетипової, ненормативної поведінки. Найчастіше користувач презентує себе по-іншому, ніж у реальному житті, програє не реалізовані в діяльності поза мережею ролі, сценарії, і, не знаючи співрозмовника, створює його образ, відмінний від реального.

 Більшою, ніж у реальному світі, залежність від співрозмовника у спілкуванні. Наслідком є порушення безпосереднього живого спілкування.

Відсутністю єдності простору і часу, тобто Інтернет дає можливість бути одночасно у різних місцях, а також спілкуватися з людьми з інших годинних поясів.

Для інтелектуально розвиненої людини, яка володіє всіма нормами усного й писемного мовлення, Інтернет – безмежна можливість збагачення культурного мовленнєвого рівня, тому церква повинна також приділяти цьому належну увагу.

Вчені дослідили, що виникнення патологічної залежності від Інтернету, чи адикції підпорядковується деяким закономірностям. Перша стадія –людина починає працювати в мережі. Друга – людина проявляє зацікавленість і намагається використовувати Інтернет для роботи. Це абсолютно нормально. А от третя стадія, коли людина увесь час проводить в Інтернеті у пошуку розваг, викликає тривогу. Добре, якщо вона перейде до четвертої стадії – стадії спокійного ставлення до Інтернету, коли його використовують у разі потреби. Більшість людей проходить швидко усі три стадії і переходять до четвертої. Але деякі користувачі можуть зупинитися на третій. Вони стають залежними від непристойних сайтів в Інтернеті, від обговорення сексуальної тематики в чатах або на спеціальних телеконференціях "для дорослих", відчуваючи ейфорію від перебування в мережі. Поза мережею вони стають роздратованими, відчувають спустошеність, депресію. При цьому їх лексичний запас різко зменшується, внаслідок чого зростають труднощі спілкування з іншими людьми поза Інтернетом. Повертаючись у реальне життя, вони навмисно прагнуть відмежуватися від оточуючих. Значить, щоб виправити стан, їм уже не обійтися без допомоги досвідченого духівника.

Отже, залежність від Інтернету на сьогодні реально існуючий факт. Але у розвитку Інтернет - залежності і зниженні мовленнєвого рівня людини винна аж ніяк не Всесвітня мережа, а захоплення людини й особисті риси характеру з допомогою яких людина своєю власною волею, можливо і не завжди свідомо, будує своє існування.

Також звернімо увагу на такі виміри спілкування, які є моральними не внаслідок їхньої нормативної регуляції, а за самою своєю внутрішньою суттю, котра наче просвічує крізь розгля­нуті цілісно-людські засади відкритості.

До числа цих власне моральних вимірів людського спілкування передусім слід віднести толерантність, повагу, милосердя, співчуття і любов.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Цілком очевидно: для того щоб повноцінно спілку­ватися, люди перш за все повинні вміти співіснувати одне з одним, миритися з неминучими розбіжностями поглядів, орієнтацій, стилів життя – «терпіти» кожен кожного, хоч би як важко це було в тих або інших конкретних ситуаціях. Бути толерантним насамперед і означає терпіти, витримувати Іншого – такого, яким він є, визнавати за ним право жити, мислити й чинити по-своєму.

За словами одного з дослідників, толерантність – це «чеснота. непримиренних людей»; в європейській свідомості Нового часу ідея толерантності утверд­жується, так би мовити, з необхідності, як вимушена реакція на нескінченну ворожнечу, війни й крово­пролиття, породжувані нерозв'язними конфліктами між церковною й світською владою, між католиками й протестантами тощо.

Аргументом на користь толерантності може слугувати, по-перше, те, що примус у будь-якому разі не здатний навернути людину на шлях щирої, релігійно повно­цінної віри, по-друге – відмінність основних завдань і функцій, що їх відповідно мають виконувати церква і держава.

Як церква не повинна вдаватися до силових акцій, так держава не мусить брати на себе клопіт про спасіння людських душ або встановлення того, яка релігія є істинною. Чітке усвідомлення зазначених обставин і створює, підґрунтя для утверд­ження толерантності.

В сучасних підходах до толерантності легко просте­жується та ж сама,  керівна наста­нова на приборкання ворожості між конфесіями, націями, державами і окремими людьми. Толерантність розглядається як «чин терплячої стриманості в присутності чогось, що не полюбляється або не схвалюється. Не дивно, що толерантність, при всьому її суспіль­ному значенні, ще явно не те, чого б ми бажали для себе і своїх ближніх. Людській особі потрібно, щоб їй не лише з необхідності дозволяли бути собою, але й визнавали її гідність, цінували її самобутні прояви, симпатизували їй, захоплювалися нею; їй потрібні повага, співчуття, любов. Толерантне ставлення не замінює всього цього, його призначення інше – забез­печити людям можливість жити разом навіть за відсутності перелічених високих моральних чинників.

Не менш важливою й симптоматичною рисою толе­рантності, що вказує на особливість її морального ста­тусу, є те, що її запровадження з однаковим успіхом може зумовлювати як взаємне зближення людей, соціальних і культурних груп, відповідних ціннісних систем тощо, тобто спілкування в розумінні утворення певної спільноти, – так і їх взаємне дистанціювання, розведення в різні боки, різні площини і виміри сукуп­ного людського буття.

На останню обставину нині, можливо, варто було б звернути особливу увагу. Справді, в історії становлення толерантності нагромаджено багатий, хоча досі недо­статньо осмислений досвід культури дистанціювання, що вступала в свої права саме там, де спілкування виявлялося неможливим.

Водночас не слід, звичайно, забувати й про жорстоку історичну реальність таких контртолерантних і взагалі нелюдських форм дистанціювання, як гетто, апартеїд, кастовий розподіл суспільства тощо: їхня настирлива присутність в людському житті зі свого боку підкреслює гостроту і неординарність проблем, що тут криються.

Підсумовуючи сказане, можемо зазначити, що очевидна, здавалося б, думка про толерантність як своєрідний фундамент етичної будови людського спіл­кування зрештою виявляється не такою вже точною. При всьому своєму основоположному значенні сама толерантність вже передбачає наявність деяких вищих етичних орієнтирів і цінностей, що й втримують її в «силовому полі» справжньої людяності.

ПОВАГА

Повагу визначають як таке ставлення до людини, що реалізує на практиці визнання людської гідності.

Подібним чином повага як практична реалізація визнання людської гідності знаходить доповнення в пошані, що реалізує насамперед визнання особистих чеснот індивіда та його належності до певних спільнот. Цілком природно, що кожна людина прагне, щоб її не тільки поважали, а й шанували, однак цього вона ще має домогтися ціною власних зусиль. Утім, і повага у вузькому етичному значенні цього терміна також, звичайно, передбачає активність особистості, спрямо­вану на реалізацію нею потенціалу власної людяності; тут до речі згадати відомий євангельський вислів про талант, котрий не можна заривати в землю. Певний мінімум поваги, згідно з вимогами моралі, має бути при цьому гарантований кожному, тобто з урахуванням його причетності до людства й наявності в нього пов'язаних з цим прав. За цивілізованими уяв­леннями, на таку гарантовану повагу заслуговують навіть злочинці; міра її прояву в місцях відбуття пока­рання є одним із важливих показників реального рівня гуманності того чи іншого суспільства загалом.

Бути гідним звання людини – значить чинити добро, виконувати свій обов'язок, бути відповідальним, справедливим, реалізувати своє життєве призначення і т. д. Відповідно до цього й повага як реалізація принципу гідності в практиці людського спілкування передбачає добротворення, справедливість, врахування вільного самовизна­чення й обраного напряму самореалізації особи; разом з тим вона базується на толерантності, рівності прав і свобод, орієнтує на довіру й уважне ставлення до людей, вимагає чуйності, доброзичливості, ввічливості. З повагою несумісні насильство, пригноблення, приду­шення свободи, жорстокість, приниження, бруталь­ність.

Слід сказати, що саме відсутність реальної поваги до людини стала однією з основних причин занепаду культури спілкування в радянському суспільстві. Природно, що там, де гідність людини зводиться до її класової належності, для поваги до людської особис­тості лишається небагато ґрунту. Ущемлення особи в її основних правах позбавлення власності й свободи, нахабна брехня, котру десятиліттями «навішували на вуха» мільйонам людей, жорстокість репресій, атмосфе­ра тотальної підозри й страху, що панувала в суспіль­стві, – все це кінець кінцем призводило й до деградації сфери повсякденного спілкування, звідки надовго зникали делікатність, чуйність, ввічливість та інші «ста­рорежимні» чесноти, а на їхньому місці утверджувалися грубість і вульгарність. Наслідки цього зберігаються дотепер. Ще й досі найприроднішим звертанням до осіб прекрасної статі лишається в нас «женщина», і в начальства нашого здебільшого язик не повернеться назвати підлеглого на «Ви», та й багато що в нинішньо­му нашому житті ще навіює «табірні» асоціації .

Втім, добре відомо, що перелічені пережитки радян­ської старовини нерідко тьмяніють перед тими проя­вами неповаги до людини, що їх породжує вже новітня формація «дикої» капіталізації. Бачимо, що довгоочікувану свободу багато хто сприймає насамперед як свободу від будь-яких моральних зобов'язань, аж до «права» нехтувати гідністю свого ближнього, дурити й тероризувати його як завгодно. Й ось – потік брутальності і хамства, нагромаджених за довгі десятиліття, але стримуваних раніше репресивним шляхом, укупі з хижацькими звичаями нинішніх «крутих хлопців» – нуворишів обрушується на нас, можна сказати, з усіх боків; протистояти цій навалі, що ганьбить народ і людську особистість, – невідворотне життєве завдання кожного, хто піклується про долю і щастя своїх дітей.

СПІВЧУТТЯ

Неважко побачити, однак, що для культури спілку­вання повага є передумовою хоча й необхідною, але недостатньою. Можна скільки завгодно поважати людину на відстані, зовсім не прагнучи вступити в спілкування з нею. Спілкування передбачає, ще ми не просто цінуємо нашого партнера, поважаємо його гідність, а й активно прагнемо мати з ним справу, що неможливо без вникання в його турботи й проблеми, без духовно-чуттєвої підстановки себе до його власної суб'єктивності.

Справді, співчувати людині – значить поділяти її радість чи тугу, пристрасть або страждання, захоплю­ватися її успіхами – чи жаліти в її болях і невдачах. Є досить поверхова, хоча й небезпідставна моральна сентенція: справжній друг той, хто здатний не тільки сумувати з приводу ваших невдач, але й щиро раду­ватися вашим досягненням. Для егоїстичної свідомості співрадість часто уявляється чимось важчим, душевно менш досяжним, ніж жаль або співстраждання.

За відомим біблійним приписом доля людини – трудитися, їсти свій хліб «у поті свойо­го лиця» (ЇМ. 3,19), але ж «страждати» первісне й означало важко трудитися, долаючи натиск стихій.

Тож зрозуміло, що співстраждання передбачає дещо більше, ніж просте співчуття. Воно означає добровільне мо­ральне залучення до того полюса людського самопочут­тя, котрий найбільшою мірою сприймає всю «трудність», стражденність, уразливість реального життя людини. Обминути цю стражденність неможливо, тому й моральний імпульс співстраждання незмінне лишається акту­альним для кожної людської істоти, здатної на серйоз­не ставлення до світу й життя. Звідси – й багаторазово зафіксоване в історії світової культури відчуття істин­ності, незаперечності співстраждання – відчуття, яке зовсім не часто супроводжує інші, більш легкі й радісні людські почуття. «Серце мудрих – у домі жалоби», – сказав Еклезіяст (Екл. 7,4).

Що «жалість принижує», поколінням радянських людей на­магалися прищепити змалку; далі на цій основі, як і у фашистсь­ких країнах, вибудовувалася етика сильної людини – активного будівника нового суспільства, суворого, невразливого для ворогів, фанатично відданого ідеї, готового заради неї переступити через страждання й кров своїх ближніх.

Очікуваний поворот до милосердя, співчуття, співстраждання, який, здавалося б, мав супроводжувати крах комуністичного режиму, дотепер лишається, на жаль, декларацією, а не реальним фактом. Інваліди, старі, немічні люди, сироти, хворі діти – найбезправніші верстви населення посткомуністичного світу; до того ж хвилю співчуття до них, що була піднімалася в перші роки перебудови, нині дедалі виразніше заступає збайдужіння, якщо не жорстокість.

У будь-якому разі людину підносить здатність вбачати у власному стражданні той або інший смисл, а відтак не злоститися, не гнівити Бога й не ображатися на людей, а здобувати у своїх муках силу для духовного зростання. Відомо, яке почуття поваги викликає особистість, здатна гідно й осмислено сприй­няти своє страждання. Божий промисел робить смисл страж­дання – найглибший з усіх можливих смислів. Зрештою, будь-яке наше страждання постає випробуванням, що дає нам шанс «очистити» власну суб'єк­тивність, наново з'ясувати для себе призначення свого Я і його керівні спрямування.

Підсумовуючи, відзначимо, що, подібно до розглянутого вище принципу поваги, співчуття і співстраждання як такі теж далеко ще не вичерпують собою зміст моральних передумов спілкування загалом. Якщо повага, як ми бачили, сама по собі ще не створює спілкування, то співчуття просто ска­совує його, утверджуючи суб'єкта в його самозреченні заради Іншого, чиї почуття він тією чи тією мірою переймає на себе. При всій своїй духовно-моральній вагомості співстраждання залишає людину не­щасною: саме по собі воно ще не знає і не дає того внутрішнього просвітлення, тієї радості наново здобу­тої повноти спільного буття, що їх дарує людям тільки любов, котра й постає ключовим орієнтиром спілкування. Однак перед її розглядом обов’язково потрібно сказати декілька слів про пов'язане з категорією співчуття поняття милосердя.

МИЛОСЕРДЯ

Милосердя – можна визначити як діяльне праг­нення допомогти кожному, хто має в тому потребу. За своїм об'єктивним змістом милосердя досить близьке до співчуття, проте розглядати його просто як вияв останнього було б неправомірно, оскільки у своїй основі вони зовсім не обов'язково збігають­ся.

При всьому цьому милосердя саме по собі є високою етичною цінністю. Незамінна моральна вартість мило­сердя яскраво висвітлюється, зокрема, в порівнянні з толерантністю і повагою. Як ми вже бачили, толе­рантність, якщо надмірно не розширювати значення цього популярного терміна, по суті зводиться до «терпін­ня» Іншого в його іншості, до визнання за ним права на самобутнє існування. Поважати – значить не просто терпіти, а утверджувати ціннісний статус Іншого, навіть якщо за своєю природою він нам чужий. Діяльно до­помагати Іншому бути й залишатися собою – в цьому важкість і сенс милосердя, хоч би до якої істоти воно було звернене.

Згідно з постулатами релігійної етики людина має бути милосердною передусім заради блага й спасіння власної душі. В цьому твердженні міститься глибока моральна істина: щире діяння милосердя не може принижувати його адресата, не може порушувати його гідність, оскільки щонайперше в цьому діянні життєво й духовно зацікавлений самий його суб'єкт. Даний висновок цілком можна застосувати й до суспільства в цілому: спільнота, яка перестає бути милосердною до своїх нужденних членів, завдає шкоди насамперед самій собі, зраджує власну духовність. Здатність до милосердя – істотний прояв морального здоров'я суспільства, як і кожної окремої особистості.

ЛЮБОВ

«Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та Любові не маю, – то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та Любові не маю, – то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та Любові не маю, – то пожитку не матиму жадного!

Любов довготерпить, любов милосердствує, не за­здрить, любов не величається, не надимається,

не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,

не радіє з неправди, але тішиться правдою,

усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!

Ніколи любов не перестає!» (І Кор. 13, 1–8).

Так, ми розпочинаємо розмову про любов відомою цита­тою з читання ап. Павла не тільки для того, щоб надати подаль­шому викладові певну емоційну тональність.

Може видатися, звичайно, що для нормального людського спілкування любов, порівнюючи з повагою і співчуттям, є справою не такою вже необхідною. Однак існує різниця між тлом повсякден­ного спілкування і його внутрішніми сенсом і суттю. Нехай не всяке спілкування надихається любов'ю, проте погане таке спілкування, що не прагне до цього, не орієнтується на ідеал любові, хоча б у найвіддаленішій перспективі.

Що таке любов? Визначень її та різноманітних поглядів на неї існує величезна кількість.

В історії людської думки знайдемо й осмислення любові як простої чуттєвості, й суто інтелектуалістське її тлумачення («інтелектуальна любов до Бога; й прагнення цілком звести любов до піднесення її на щабель офіційних гро­мадянських чеснот.

Вся ця строкатість існуючих уявлень про любов відбиває реальне багатоманіття видів і проявів цього основоположного людського почуття. Справді, існують любов-утіха і любов-самопожертва, любов-пристрасть і любов-інтерес, любов-хіть і любов-благоговіння, «любов небесна» і «любов земна». Існують також подружня, батьківська, дочірня або синівська любов, любов до особи, спільно­ти, ідеї або системи цінностей та ін. У кожного з названих і не названих нами різновидів любові є своя внутрішня логіка, і зачіпають вони людину по-різному.

Здатність любові творити власний світ цілком при­родно веде до інтерпретації її як універсального принципу, що поєднує всі компоненти буття в гармонійне світове ціле.

Так, ззовні любов нерідко видається «сліпою», і до певної міри ця її «сліпота» є таки можливою. При цьому, однак, кожна справжня любов неодмінно таїть у собі свою «точку істини», внутрішнє, жодним іншим чином недосяжне знання про лице й душу любимої істоти, а через неї – про світ, що його вона дарує тому, хто любить її. Саме це буття у правді зрештою й робить любов по-справжньому вільною, здатною протистояти як по­бутовим передсудам, так і ідеологічним очікуванням ззовні.

Вища справедливість любові полягає у тому, що все, за своєю внутрішньою неповторною правдою гідне її, так чи інакше має право на звеличення у всеосяжній всесвітній гармонії, проте перекласти це право мовою холодного розуму й загальнозначущого здорового глузду є справою важкоздійсненною.

З наведеного стають зрозумілими потенційна тра­гічність любові, її сутнісний зв'язок з відчуттям трагізму людського буття загалом. Чим вищою, чим більш самовідданою й ентузіастичною є людська любов, тим важче їй укорінитися в цьому світі, тим більшою є ймовірність її трагічного фіналу.

Згідно з релігійними уявленнями, трагічного елемента не позбавлена не тільки людська, земна, але навіть і Божественна любов, любов Бога-творця до людей, усього живого. Відповід­но до основ християнського вчення, Бог-Отець через велику любов до людей віддає на хресну муку свого Сина – Ісуса Христа .

Тим тісніше нитки любові й муки, любові й жертви, любові й смерті сплітаються в людському житті. Проте недоречно було б дорікати за це долі: потенційний трагізм справжньої, високої любові – лише один із симптомів її буттєвої й духовної досконалості. Світ наш узагалі сповнений ризику, конфліктів, проблем, але нерозумно через це відмовлятися жити в ньому. Як жоден інший моральний феномен, любов являє людині повноту її душевної реалізації, повноту смислових і творчих потенцій буття; вона акумулює позитивну моральну енергію, благодатну енергію радості, що допома­гає людській особистості витримувати натиск обставин, не зраджувати себе, в будь-яких стосунках лишатися вірною кращим своїм ідеалам і цінностям. Через усе це любові в житті людини, ніколи не буває забагато: питання тільки в тому, чи відповідає той чи інший її прояв справжній її сутності.

Якщо любов у реальному людському світовідношенні постає як могутній гармонізатор життя й смислу, культуротворча й культуроохоронна сила, співстраждання роз'ятрює совість людини, занурює її в «темряву світу», вимагає від неї ставити перед собою нові й нові, інколи надмірно високі за­вдання. Взагалі, якщо любов задає існуванню людини органічно властиву їй міру, то співстраждання не має міри в собі і є безмірним, як саме буття.

Цілком зрозуміло, що розглянута діалогічна су­перечливість засад співстраждання й любові передбачає їх якнайтісніше поєднання в цілісній моральній атмос­фері людського спілкування. Що стосується не осяяного й не ошляхетненого любов'ю співстраждання, то воно здатне переростати в «страшну, невгамовну пристрасть», що веде до втрати людиною власного Я, а то й просто штовхає її до загибелі. Й тільки справжня єдність цих засад здатна служити надійною моральною основою безмежно різноманітних вимірів людського спілку­вання.

У традиції Східної Церкви, християнська мораль – це передусім вчинки та поведінка людини, які виявляють, що вона є Новим Створінням у Христі.  Спілкування є тим індикатором, який дозволяє нам побачити, чим живе людина, що міститься в її серці. Тому слова Ісуса Христа, набирають ще більшої актуальності: «Добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його!» (Лк. 6, 45).

Мудрі настанови щодо етики та етикету, спілкування й поведінки дав своєму та прийдешнім поколінням Володимир Мономах. У його "Повчанні" знаходимо: "...мати душу чисту та непорочну, тіло худе, бесіду лагідну і дотримуватись слова Господнього... при старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними собі і молодшими в любові перебувати, без лукавого умислу бесідуючи, а більше вдумуватися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися, соромитися старших; ...поводитися благочестиво, навчити... очима управлінню, язику утриманню, розуму упокорюванню, тілу підкорянню, думці чистоту дотримувати, спонукаючи себе до добрих справ...; не забувайте того доброго, що ви вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтесь... жодної людини не пропустіть, не привітавши її і не подарувавши їй добре слово..."

Одним із важливих аспектів релігійної моралі є культура спілкування. Культура спілкування – це вміння людей спокійно вислухати один одного, навіть якщо власна думка не співпадає із чужою думкою і навіть протирічить думці іншої особи. Присутність Божої благодаті в душі людини робить для людини неможливим ображати чи принизити іншу особу. Мова є однією із найбільш важливих дарів Божих, які дані людині для прослави Творця та спілкування із нашими ближніми. У тих випадках, коли люди не можуть виробити спільну мову чи відмовитися від індивідуальності та звичок, вони, поступаючись іншому, можуть говорити своєю мовою і розуміти при цьому мову іншого.

Видатний мислитель святий Василь Великий виклав справжню програму культури й етики спілкування та поведінки, а також правила етикету: "Будь добрим з другом, ласкавим зі слугою, незлопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай нещасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговоріннях, звинувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це — ознака зарозумілості, не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий праведник..."

Звичайно, досягти взаєморозуміння під час спілкування відповідно до гуманістичної етики, не дуже легко. Тому людина, яка не втрачає надії на взаєморозуміння й наполегливо шукає різні способи і засоби спілкування, має досить високий рівень моральної культури.

Дуже виразна і сповнена любові Нагорна проповідь – найвеличніша проповідь, що звучала на Землі. В ній немає жодних вимог, лише заклики: "Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує".

Джерело: Сайт Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ