17 січня в Софії, столиці Болгарії, розпочалася зустріч теологів, лідерів служінь, викладачів та пасторів, присвячена темі взаємин євангельських християн і православ’я, питань богословського діалогу і євангельської місії серед православних народів.
Це вже друга зустріч подібного роду, організована Міжнародним співтовариством студентів-християн (IFES Consultation of Eastern Orthodoxy). У консультаціях беруть участь представники Македонії, Румунії, Греції, Німеччини, США, Боснії, Албанії, Казахстану, Грузії, Росії, України.
У рамках консультацій представлені чотири теми – «Писання і традиція» (доктор Чавдар Хаджиєв, IFES), «Спасіння і Теозис» (доктор Коста Мілков, Македонія), «Вчення про Церкву» (пастор Денис Кондюк, Інновіста), «Пошуки спільного» (доктор Михайло Черенков).
Перші два доповідачі представляють оксфордські школи – біблістики та патрології. Два інші – самобутню українську протестантську теологію. У зустрічі бере участь і Юрій Марк, викладач Таврійського християнського інституту (Херсон), відомий автор і перекладач.
До складу учасників консультацій входять у рівній пропорції практики (лідери місій та студентських рухів) і теоретики (богослови, філософи, викладачі). Питання про ставлення євангельських протестантів до православної традиції пов’язується з проблемою ідентифікації в культурно-історичному і богословському планах.
Нагадаю, що перші консультації про взаємини євангельських християн і православ’я відбулися далекого 1993 року. Тоді світи західного й східного християнства переживали зближення, пожвавлення зв’язків після падіння «залізної завіси», а євангельські християни почали захоплюватися читанням праць найкращих представників православного богослов’я.
У доктора Дона Ферберна (переклад його книги «Іншими очима. Погляд євангельських християн на православ’я» вийшов у 2002 р. у Рівному) і Пітера Лоумена (пастор із Лондона, автор резонансних статей про східне християнство в його співвідношенні з протестантизмом), що виступали тоді, були надії , що православ’я в колишньому СРСР піде шляхом, прокладеним отцем Олександром (Менем), що між євангельськими християнами-протестантами і євангельськими православними можливі діалог і співробітництво в питаннях місії, духовного освіти і соціального служіння.
За 18 років, що минули після перших консультацій, оптимізму значно поменшало. Замість зустрічі з православною духовною традицією євангельський світ зіткнувся з політичним православ’ям, союзом неототалітаризму й державного православ’я, агресивними зазіханнями на ексклюзивність. Ці процеси, що відбуваються в Російській Православній Церкві (яка є найбільшою і претендує на першість), відкрили для всього світового євангельського співтовариства інший, непривабливий образ православ’я.
Виникли нові запитання: що таке справжнє, автентичне православ’я, і де його можна побачити сьогодні? Чому за всіх політичних можливостей і претензій на верховенство в православному світі й «Русском мире» РПЦ втрачає підтримку навіть у Росії і змушена приплюсовувати цифри святкових служінь? Чому найбідніша Церква – Антіохійський Патріархат – отримує все більше симпатиків-протестантів у Скандинавії, США, Європі? Чи вирівнює глобалізація культурні та богословські невідповідності традицій, або ж вони залишаються непіддатливою постхристиянській уніфікації-релятиваціі?
Вже на самому початку тема ідентичності вийшла на перший план, з неї випливали можливі відповіді на традиційні питання протестантів: «Чи повинні ми вважати місіонерським полем суспільство, що асоціюється з православ’ям?», «Чи повинні ми намагатися зробити православних євангельськими протестантами або євангельськими православними?», «Як подолати кризу ідентичності у людей православної культури, навернених у протестантській Церкві?»
Крім місіонерського мотиву, інтерес до православ’я пов’язаний з більш загальним пошуком коренів у рамках «великої» традиції, відчуттям втрати історичності, причетності до цілісної історії Церкви. Більшість учасників формувалися в православному контексті, їх приєднання до протестантської Церкви не пройшло без «ідентифікаційної ломки».
Бажання зрозуміти православ’я природне для тих протестантів, хто генетично виріс з нього, виявляє в собі православний субстрат. У світі релігійної невкоріненості велика традиція виглядає кращою, безпечною. Але криза ідентичності не оминула й православ’я, тому питання про інтеграцію в загальнохристиянську історію не можна підміняти темою протестантсько-православного діалогу та східній стилізацією.
І протестантизм, і православ’я – частини більш загальної картини, церковної метаісторії. Тому діалог можливий не як стосунки частини і цілого, але різних частин єдиного.
Консультації не претендують на особливу роль в міжконфесійному діалозі, ця ініціатива йде знизу, а не від предстоятелів і дипломатів Церков. І в такій низовій, первинній якості вона висловлює новий горизонт міжконфесійних стосунків – розуміння іншого стає умовою власного виживання.
Якщо Україні вдасться відстояти свою унікальну релігійну свободу й зберегти християнське різноманіття, наступного разу саме вона стане прийматиме третій раунд консультацій. Зацікавленість виражена, пропозиції вже прозвучали.