Бути різними і при цьому бути разом – історична і провіденційна доля християнських конфесій. Історія в її двох традиціях стикається з сучасністю, на боці якої виступає протестантизм.
Михайло ЧЕРЕНКОВ. — "Релігія в Україні", 15 січня 2010 року
Християнські конфесії у своїх взаєминах відтворюють загальнолюдські архетипи трійці числа, фігури, відносин. Коли йдеться про високодуховні традиції, звісно, будь-які аналогії дуже вже умовні. Проте не можна не побачити у відносинах католиків, православних та протестантів складну геометричну фігуру, складність якої полягає не у трьох кутах, а у постійних трансформаціях у залежності від контексту.
Начебто в неевклідових просторах фігура стає непередбачуваною в різних історичних обставинах, але розірвати свою складну єдність не може. Можна піти й далі, розвиваючи аналогію трикутника і говорити про любовний чи нелюбовний трикутник, але зупинимось на тому, що є три різні традиції, три центри впливу, три духовні вершини християнського світу, поєднані історією та основними догматами. Християнська Трійця символізує духовну повноту і гармонію відносин, трійка ж конфесій, на жаль, демонструє розірваність і конфліктність.
Я переконаний, що уніфікувати, насильно спростити різноманіття християнства не можна без серйозних конфліктів у церквах і суспільстві. З іншого боку, церкви не можуть залишатись у ситуації протистояння, конкуренції за території впливу
і душі вірних. Конфліктність може перетворитися на взаємодоповнюваність, а догмат Трійці може стати принципом відносин між різними, але рідними.
Що саме додає протестантизм у взаємини двох історичних церков? У конфлікт історії він вносить неісторичний аргумент, вказує на доісторичний базис віри, який є спільним для всіх конфесій. Там, де продовжують точитись гострі бої за історію, протестантизм не бере участі і пропонує «зняття історії». Антиісторична програма протестантизму будується на ідеях реформації як циклічного повернення до витоків (ad fontes), акцентуації першоджерел віри (sola Scriptura), які можуть розумітись поза історією їх інтерпретацій; презумпції особистісної віри (sola fide), в якій екзистенція важить більше історії світу (і церкви також); проголошенні Божого суверенітету (sola Gratia) над історією (чи всупереч історії).
Протестантизм додає свій голос до дискусії історичних церков, але своїми аргументами не продовжує, а припиняє їх суперечку.
Він має бути почутим, щоб історія перестала домінувати над особою та особистісною вірою, щоб ідеолого-герменевтична традиція не затьмарила автентичність євангельського тексту, щоб особа звільнилась та зростала в свободі та покликанні.
Водночас протестантизм не є самодостатнім і виникає в межах історичних традицій Церкви. Він зобов’язаний історії власним життям і самостверджується критикою традицій. Коли ж закінчується історичний матеріал для критики, протестантизм стає революційною силою, в ізоляції він саморуйнується. У руках реформаторів XVI ст. «чиста», рафінована ідея, вирвана з історичних обставин та умовностей, ставала страшною силою для революційних мас, що очкували царства Божого тут і тепер. Сьогодні ж «чиста» віра, позбавлена історичних складностей, пропонує релігійний фаст-фуд для постісторичних споживачів.
Повертаючись до витоків християнства, протестантизм знаходить там унікальну історичну ситуацію, з якої не так вже просто висновувати абстрактні принципи віри. Виявляється, що християнська віра історична, що одкровення Бога стало плоттю та кров’ю історії. Навіть коли теорія деміфологізації «роздягає» ідею, визволяє її з історичного контексту, вона мусить і «одягати» керигму знову, щоб зрозуміти її в сучасній історико-культурній ситуації. Отже, ідея – в історії, сама історія ідейна, логосна. Ідею можна і треба побачити в історії, але не можна висмикнути звідти.
Бути різними і при цьому бути разом – історична і провіденційна доля християнських конфесій. Історія в її двох традиціях стикається з сучасністю, на боці якої виступає протестантизм. Діяння Бога в історії доповнюються особистісним виміром, історія Церкви – герменевтикою тексту. За словами Еклезіаста, «Нитка потрійна не скоро рветься» (Екл. 4:12) Головне, щоб це усвідомили самі християни, щоб побачили у конфесійному різноманітті не тільки проблеми, але й перспективи, не тільки різність, але й єдність, взаємодоповнюваність.