Протоієрей УПЦ Ігор Ковровський: «Якщо Церква буде знищена, то історія не запитає у керівника, скільки разів на день він падав на коліна перед іконами у власній келії»

На цьому тлі відбувається сплеск зацікавленості Вселенського патріархату в поверненні своєї ролі модератора в надії відновити процес об’єднання українського православ’я під егідою Томосу 2019 року. Міжцерковні війні негативно вплинули на консолідацію суспільства, яка проходить випробування важкою ситуацією на фронті. Хоча виглядає так, що будь-які діалогові ініціативи непопулярні в суспільстві, поступово з’являється певний прихований запит на зниження міжцерковної агресії. Як відповідь на цей запит виникло «Софійське братство» – унікальний майданчик для комунікацій між ПЦУ, УПЦ та Вселенським патріархатом. Хоча «Братство» існує менше року, це вже впізнаваний бренд.

«Релігія в Україні» поспілкувалась з Ігорем Ковровським, протоієреєм УПЦ, членом правління «Софійського братства» про перспективи примирення українських церков та перемовин УПЦ зі Вселенським патріархатом, мотиви нерішучості митрополита Онуфрія, передумови діалогу між УПЦ та ПЦУ, особливості міжюрисдикційної комунікації в «Софійському братстві», відображення суспільних настроїв в соцопитування, ефективність Закону про афіліацію та багато інше.

«В питанні пошуку моделей співіснування кожна юрисдикція повиннна поступитись своїми ідеалами канонічного устрою Церкви»

Хочу почати з головного. Сьогодні стосунки між українськими православними церквами перебувають в найнижчій точці. В той же час всі експлуатують тему єдності. Але на даний момент це дуже абстрактне і вже дискредитоване слово, за яким часто бачать банальне лицемірство. Фігура мовлення без реального наповнення. Що для Вас єдність? Формалізована мета, чи стан душі, чи сповідання спільних цінностей?

Мабуть, і те, й інше, і третє.

Якщо говорити про структурну єдність українського Православ’я, тобто, злиття усіх гілок в єдину церковну структуру, то це повинно стати вже прикінцевою і формалізованою метою. І не тільки «Софійського братства», а усієї православної спільноти загалом. До неї веде довгий і досить складний шлях.

Коли при створенні «Софійського братства» ми міркували над слоганом, який би виражав суть і особливу мету нашого об’єднання, ми зупинились на словах Христа «щоб усі були єдине» (Ін. 17:21), вкладаючи в нього далеко не формалізоване бачення проблеми єдності. Ми єдині, коли між нами стираються усі грані суспільних нашарувань. І, насамперед, юрисдикційних. Ми єдині, коли нелицемірно виконуємо заповідь любові Христа. Ми єдині, коли спільно реалізовуємо місіонерські проєкти та ініціативи. Ми єдині, коли докладаємо спільних зусиль для досягнення миру чи допомоги нужденним. Ми єдині в розумінні того, що єдність українського Православ’я є неодмінною умовою єдності народу і запорукою стабільності Держави. І ще багато чого іншого.

А розпочинається наша єдність з того, що ми бачимо один в одному брата у Христі і намагаємося показати це всім: немає «пецеушників» чи «упецешників», є християни, для яких єдність українського Православ’я буде жаданою метою спільної діяльності. І зрозуміло, що вершиною всього повинно стати наше єднання навколо єдиної євхаристичної Чаші.

Які Ви бачите етапи для досягнення єдності українського православ’я – в глобальному сенсі, а не рівні спільних гуманітарних акцій?

Вважаю, треба бути оптимістичними реалістами. Мабуть, нас не запросять укладати Roadmap для вироблення стратегії досягнення єдності українського Православ’я. Однак, під час наших міжцерковних зустрічей у Святій Софії ми обговорювали такі перспективи й оцінювали їх реальність. І зважаючи на те, що в церковному середовищі шириться визнання «Софійського братства» як своєрідного майданчика для міжюрисдикційного діалогу, хочеться сподіватись, що напрацювання нашої спільноти будуть корисними для перебігу можливих перемовин. Прикладом такого визнання може слугувати зустріч членів «Братства» з делегацією Вселенської патріархії. Це стало можливим, насамперед, завдяки позитивній оцінці нашої діяльності з боку представників патріарха. На цій зустрічі піднімалось також питання і про можливість візиту представників Софійського «Братства» до Фанару.

Напевне, найпершим вагомим кроком до досягнення єдності повинно стати відновлення євхаристичного спілкування УПЦ зі Вселенським патріархатом. Нагадаю, що розірвання стосунків, а точніше «призупинення євхаристичного спілкування» настало далеко не з причини питань віровчення, а «у зв’язку з втручанням Константинопольського патріархату у внутрішні справи Української православної церкви», як вказано у рішенні Синоду. Така собі хороша міна при поганій грі: на той час ніхто навіть не смів говорити, що УПЦ не є частиною Московського патріархату, тому виносити рішення про «деструктивну діяльність та грубе порушення канонічних правил» можна було лише з подачі білокам’яної. Принаймні, варто було б почати зі скасування рішення про заборону вірянам брати участь у Таїнствах, що здійснюються у храмах Константинопольського патріархату. Спекуляція на Євхаристії зовсім не доречна.

Далі – міжцерковні перемовини за участі Вселенського патріархату, створення груп для ведення діалогу, узгодження в рамках цього діалогу спірних питань. І найпершим результатом цього процесу могло б стати взаємне визнання Таїнств обох юрисдикцій, що дозволило б вірянам зняти напругу в стосунках на місцях. Тобто, не стане більше поділу на канонічних-неканонічних, розкольників-москвофілів та інші категорії непримиримих.

Наступним етапом може стати пошук моделей співіснування (сподіваюсь, тимчасового) різних канонічних юрисдикцій на одній канонічній території. У цьому питанні кожен повинен поступитись якимись своїми ідеалами канонічного устрою Церкви, усвідомлюючи як тимчасовість ситуації «комунального проживання» в єдиному українському домі, так і незворотність структурного єднання у перспективі. Ніхто не стане заперечувати, що період такого об’єднання в єдину структуру може затягнутись на роки, але тут найголовніше – єднання у Христі. Власне, розуміння існування різних моделей співіснування православних юрисдикцій є одним із принципових положень діяльності «Софійського братства».

Звичайно ж ми свідомі й того, що ці питання повинні вирішуватись керівництвом Церков. І прості віряни, чи навіть священники, матимуть досить опосередкований вплив на цей процес. Але проводити роботу з членами громад, вказувати шляхи примирення і християнської любові, виховувати і, якщо потрібно, перевиховувати – це ноша, яку повинні взяти на себе усі, хто хоче щиро служити Богу. Тому й спільні гуманітарні акції є також частиною тієї роботи, яка вестиме до єдності українського Православ’я.

«Якщо Церква буде знищена, то історія не запитає у керівника, скільки разів на день він падав на коліна перед іконами у власній келії»

Тобто, проблема єдності має вирішуватись зверху? Але ж єпископи кивають на паству, паства на священників, а священники ловлять флюїди єпископів. В результаті маємо параліч відповідальності, і тільки абсолютно несистемні люди – журналісти, релігієзнавці, богослови, громадські активісти – можуть собі дозволити висловлювати точку зору, яка не співпадає з мейнстрімом або «лінією партії».

Мабуть, варто розпочати з «лінії партії». На жаль, вона визначається не соборністю, як у нас полюбляють зазначати з високих трибун, чи то пак амвонів. Принципові положення цієї лінії визначаються церковними консерваторами при владі. Без огляду на їхній вік і юрисдикцію. Церква як організація є доволі консервативною структурою з чіткою ієрархією, яка не передбачає демократії та залучення церковних мас до прийняття рішень. З іншого боку, за необхідності керівництво завжди може кивати на церковну громадськість, коли не хоче робити якихось кардинальних кроків. Це ж так привабливо, оправдати власне небажання чи бездіяльність настроями і бажаннями людей.

А от щодо паралічу відповідальності дозвольте не погодитись. Відповідальність несе завжди керівник. Як за свої дії, так і за бездіяльність. І якщо Церква (і як структура, і як спільнота) буде знищена, то історія не запитає у керівника, скільки разів на день він служив молебні чи падав на коліна перед іконами у власній келії. Вона запитає, наскільки ефективним «менеджером» він був, щоб убезпечити свою паству від розпорошення. Пастух не просто йде біля череди: він знає, куди йти, де найпоживніше місце, як уберегти її від звірів та лихих людей, і навіщо він усе це робить. Тому, гадаю, усі розуміють, що проблема єдності має вирішитися «зверху».

І, можливо, абсолютно несистемні люди й потрібні для того, щоб стимулювати цей процес прийняття рішень. Принаймні, розбудити священство і паству, спонукати їх до активного висловлення своїх міркувань, позиції з того чи іншого питання. Щоб ситуація, коли єпископи кивають на паству, як Ви висловились, не була б банальним «переведенням стрілок». От, для прикладу, Собор УПЦ у Феофанії вже мав підґрунтя у численних зверненнях громад і єпархій до Предстоятеля. Хоча у цьому питанні маємо й негативний досвід – відверте ігнорування інших звернень та пропозицій, які йдуть «знизу».

Гадаю, що «Софійське братство» акумулює у своїх рядах саме таких несистемних людей – тих, що мають свою думку, навіть якщо вона не вкладається в параметри мейнстріму; тих, що єднаються заради спільної мети – всебічного сприяння міжправославному діалогу для досягнення єдності.

«Обережність митрополита Онуфрія можна виправдати вагомою долею проросійськи налаштованого єпископату, який може вдатись до демаршу»

В чому, на Ваш погляд, причини розділення українського православ'я? Глибинні, інструментальні, історичні?

Гадаю, не варто зараз порпатися в історичних коренях розділення. Набагато важливіше зрозуміти і сприйняти ситуацію сьогодення українського Православ’я. Наскільки глибоко ми можемо маємо зануритися в минувшину? До автокефального руху часів Другої світової? До створення Церкви, очолюваної митрополитом Василем Липківським? До патріаршої та синодальної грамоти 1686 року?

А питання досить складне, оскільки в ньому проглядається значна доля суб’єктивних факторів. Тобто, багато чого залежить від осіб, які очолюють цей процес (чи стан) розділення. Згадую, з якою періодичністю піднімалось питання автокефалії УПЦ і як усе це гасилось однією реплікою, що межує з класикою: «Не на часі!» І якщо ще кілька років тому це можна було так-сяк виправдати неможливістю євхаристичного спілкування між різними українськими православними юрисдикціями внаслідок, наприклад, акту екскомунікації, накладеного на очільника УПЦ КП, а відтак і невизнання дійсності їхніх хіротоній, то наразі ситуація набрала радше ідеологічного, аніж канонічного забарвлення.

Здавалося б, рішення Константинополя від 11 жовтня 2018 року про недійсність московських заборон і поновлення ієрархії УПЦ КП та УАПЦ у своєму єпископському або священицькому сані мало відкрити шлях до порозуміння і єднання. Однак УПЦ обрала іншу тактику (не стратегію, бо стратеги залишились у столиці північно-східного сусіда) – несприйняття і невизнання. Що цілком закономірно, якщо враховувати роки і десятиліття проповіді безблагодатності і пагубності «філаретовського розколу». Перейти отак відразу до сприйняття нових реалій, обняти брата-християнина, який «був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся» (Лк. 15:32), виявилось нам не по силі. Так міцно приросли до нашої свідомості лжепророцтва сонму старців про особливу місію російського Православ’я і неспасительності поза московським патріаршим омофором, що навіть кривава війна не змогла посунути цих «постулатів» з голів деяких наших преосвященних. Та і не тільки їх.

Ситуація, проте, розвивається, і поряд з канонічною чи ідеологічною складовою розділеності на чільному місті опиняються матеріальний і особистісний фактори. Новопроголошена помісна українська Церква, отримавши Томос про автокефалію, почала приростати парафіями з числа колишніх громад УПЦ. На жаль, далеко не всі переходи відбуваються мирно. Відомі також випадки їх насильного долучення: чи то через проведення паралельних «зборів» громади, чи то через просту перереєстрацію громади, чи, навіть, через силове захоплення храму. Варіанти бувають різні, але жоден із них не додає бажання священнослужителям з УПЦ визнати своїх візаві братами у Христі.

Практично, ми перебуваємо у своєрідному зачарованому колі: несприйняття провокує агресію, яка, у свою чергу, підігріває ще більш категоричне несприйняття. І так по колу. Хто розірве це порочне коло? Зазвичай говорять, що все в руках Божих. Але говорять також, що у Бога немає інших рук, крім наших…

Хто в УПЦ приймає рішення? Всі звикли до формули, що УПЦ – це митрополит Онуфрій, він приймає (або не приймає) рішення, і він за все несе відповідальність. І всі, хто його знає, запевняють, що він між дією і бездіяльністю завжди обирає бездіяльність. Такий собі фаталізм. А тому будь-які спроби його переконати, що наразі існує критична ситуація, яку треба розрулити, а не ховатись у внутрішню норку, начебто безперспективні. Так кажуть знайомі з Онуфрієм люди. Він дійсно настільки нерішучий або проросійський, що йому простіше перейти в режим енергозбереження, аніж вийти з зони комфорту і прийняти якісь доленосні для його церкви рішення?

Дати якусь конкретну відповідь на це питання, тобто, вказати, що ось саме ця особа приймає рішення, а всі решта слухняно їх виконують, я не зможу. Хоча б з тих же об’єктивних причин: я не вхожу до складу керівних органів УПЦ. Висловлювати свої припущення – це тицяти пальцем у небо. Якщо орієнтуватись на статутні документи, то це Предстоятель і Священний Синод як колективний орган керівництва Церквою. Далі йдуть Архієрейський і Помісний Собори, які чомусь всупереч тому ж Статуту про управління УПЦ не проводяться ось уже тривалий час. Мабуть, немає потреби (?!).

У такій ситуації формула «керуєш, значить відповідай» цілком закономірна. Проте, я далекий від думки, що митрополит Онуфрій одноосібно виносить якісь доленосні для Церкви рішення. Вирішальне слово за ним – так, але одноосібно – навряд.

Особисто не знайомий з митрополитом. Можу виносити міркування лише з тих конкретних рішень, що ним ухвалюються. Або навпаки, не ухвалюються.

Чому не ухвалюються?

Усім нам хотілось би, щоб рішення виносились вчасно і відповідали вимогам сьогодення. Але ж ми міряємо мірками своєї сфери відповідальності. На мою думку, така «нерішучість» чи «бездіяльність» (я так гадаю, у плані визначення подальшої долі Церкви) визначається не стільки його проросійськістю чи фаталізмом, скільки занепокоєнням, щоб якісь кардинальні дії не привели до нового розподілу на релігійній мапі України. Вважаю, що з розряду цих побоювань і сумнозвісні рішення Феофанії про тимчасове надання керівникам єпархій якихось особливих повноважень у керівництві єпархією, які мають лише Синод і Предстоятель. Додамо також і мовчання щодо відвертої анексії Моспатріархатом низки південних і східних єпархій – практичне перекроювання єпархіальних кордонів, яке навіть за московськими церковними документами є кричущим беззаконням. А ще «режим енергозбереження», за Вашим визначенням, можна виправдати, напевне, вагомою долею проросійськи налаштованого єпископату, який за будь-якої нагоди може вдатись до демаршу – пригрозити перейти у безпосереднє підпорядкування сюзерена – під височайшу руку Московського патріарха. Не дарма ж дехто з архієреїв УПЦ відкрито готує паству до катакомб. Тому, напевно, доленосні рішення у голові Предстоятеля асоціюються з загальноцерковною катастрофою, яку він не готовий допустити.

Проте, час невблаганно поставить кожного з нас перед вибором сумління. Перефразовуючи слова одного політичного діяча ХХ століття: Коли поміж діями і бездіяльністю обрати друге, зрештою втратиться все.

«Передумови для відновлення євхаристичного спілкування зі Вселенським патріархатом вже складаються»

Як Ви оцінюєте перспективу відновлення УПЦ євхаристичних стосунків з помісними церквами, які визнали ПЦУ, і в першу чергу зі Вселенським патріархатом?

Згідно з рішенням Священного Синоду від 13 листопада 2018 року УПЦ призупинила євхаристичне спілкування зі священнослужителями Константинопольського патріархату, а мирянам заборонила брати участь у Таїнствах, що звершуються у храмах Константинопольського патріархату. Досить-таки кострубате рішення, прийняте в руслі подібного ж рішення Синоду РПЦ, що відбувся трохи раніше. Інакше не могло бути й мови, адже УПЦ структурно входила до її складу (тоді ще не було Феофанії і підчистки Статуту). Чому кострубате? Заборонено участь у Таїнствах у храмах Константинопольського патріархату. А якщо священник тієї Церкви служить у храмі, наприклад Румунського чи Єрусалимського патріархатів? І чому не згадується Вселенський патріарх у Диптиху, якщо про це рішення не приймалось? І таке інше.

Переконаний, що відновлення євхаристичного спілкування зі Вселенським патріархатом стане важливим кроком до єдності українського Православ’я. І передумови для цього вже складаються. Взяти, хоча б, нещодавній візит делегації Вселенської патріархії до Києва, де її члени мали ряд зустрічей як з керівництвом країни, так і з керівниками православних церков. Ще кілька місяців тому про жодні стосунки чи зустрічі в рамках УПЦ - Константинополь не йшлося. Зараз ситуація розвивається, стає більш гнучкою, що не може не вселяти обережного оптимізму. Про це, зокрема, говорилось і на зустрічі членів делегації Вселенського патріархату з представниками «Софійського братства», що відбулася 28 серпня у стінах Місії «Ставропігія Вселенського патріархату в Україні».

Відновлення такого спілкування зі Вселенським патріархатом неодмінно запустило б своєрідну ланцюгову реакцію перезавантаження стосунків і з Александрією, і з Кіпром та Афінами, оскільки ці церковно-дипломатичні непорозуміння мають за першопричину один корінь.

Ще додам. Відновлення стосунків стало б напрочуд ефективним вирішенням питання виводу УПЦ з-під дії нещодавно прийнятого Закону про афіліацію (Закон від 20.08.2024 р. № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» - ред.). Таким чином буде доведено, що УПЦ – не структурний підрозділ РПЦ, оскільки остання перебуває у розколі до світового Православ’я. А ми – ні!

«Питання передумов переговорів між УПЦ та ПЦУ мають бути не ультиматумом, а предметом обговорення і спільного вирішення»

Як Ви оцінюєте перспективу визнання УПЦ таїнств ПЦУ?

Багато що залежить від перспектив переговорного процесу з Константинополем. За умови, що такий буде тривати. На жаль, інших переговорних рамок зараз не спостерігається. І нещодавнє Звернення митрополита Епіфанія до митрополита Онуфрія із закликом до діалогу про єднання традиційно (sic!) залишилось проігнорованим.

Не буду вигадувати мотиви такого ігнорування. Нагадаю лише, що за визначенням Собору у Феофанії для початку переговорного процесу ПЦУ повинно виконати три умови: припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій; усвідомити, що їхній канонічний статус ПЦУ є неавтокефальним і значно поступається статусу УПЦ; вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, тобто відновити апостольську спадкоємність єпископів.

На мою думку, саме створення груп чи комісій з кожного боку уже було б сигналом для виконання першої умови. І мораторій на переходи громад та переведення чи захоплення (на переконання УПЦ) храмів міг би стати першим спільним рішенням за результатами зустрічі таких комісій. У будь-якому разі усі ці питання мають бути не ультиматумом (а саме так ПЦУ розглядає названі умови), а предметом обговорення і спільного вирішення. Обмовлюсь, друга вимога, на мою думку, взагалі межує з абсурдністю: що означає «усвідомити», і в якому форматі повинно проходити це усвідомлення? На рівні власного сумління чи публічного каяття? І яку практичну користь принесе таке «усвідомлення»? Не зрозуміло.

Хочу сподіватись, що переможе здоровий глузд і християнська любов. От лише крім закликів не спостерігаю жодних рухів навіть з боку тих, хто закликає. Чи варто залишатись на першій сходинці, якщо вирішив піднятись на вершину? Ось нещодавно в одному з численних своїх інтерв’ю речник ПЦУ зазначав, що вони готові сьогодні, завтра, післязавтра сідати за стіл і говорити відкрито. Тому, зробіть крок: сформуйте комісію і направте до Феофанії. І хай це буде не просто PR-акція чи демонстрація неспроможності до діалогу протилежної сторони. Хочете єдності – шукайте шляхів її досягнення. «Стукайте – і відчинять вам» (Мф. 7:7).

«Перебувати серед однодумців навіть з різних Церков – це не важко»

Хочу Вас спитати про «Софійське братство», яке є кооперацією трьох церков: УПЦ, ПЦУ та Вселенського патріархату. Наскільки це важко?

«Софійське братство» пройшло хоч і короткий, проте досить бурхливий шлях до свого формального структурування. Усе розпочиналось з разової акції підтримки священнослужителями УПЦ відкритого звернення до Східних Патріархів щодо засудження дій Московського патріарха Кирила, який підтримав і благословив криваву агресію путінської Росії проти України. Ця підтримка стала поштовхом до виникнення дещо хаотичного і різношерстого з точки зору ідеологічних та канонічних уподобань руху «підписантів». І вже у середовищі цього руху визрівали ідеї єднання «знизу».

Зустрічі у Святій Софії представників духовенства УПЦ і ПЦУ дали змогу не тільки обговорити проблеми у стосунках між юрисдикціями. Ми з самісінького початку були налаштовані на пошук точок дотику і шляхів, що ведуть до єдності.

Були ті, хто «зіскочив»?

Звичайно, життя вносило свої корективи: хтось вийшов з цього процесу, тому що не бачив достатнього рівня суб’єктності наших груп; інший – через незгоду зі спільною позицією учасників зустрічей, оскільки був налаштований на більш радикальні дії; ще інший не вбачав у цьому ніякої перспективи чи був просто заклопотаний іншими важливими для нашої спільної перемоги справами. І вже тоді ми приходили до розуміння необхідності створення такої організації, яка б мала у своїх рядах представників різних Церков, об’єднаних спільною метою сприяння міжправославному діалогу для досягнення єдності українського Православ’я. Таким чином, кістяк новоствореної організації складався з осіб, які вже мали певний досвід спілкування один з одним, поважали і, головне, поділяли думки та ідеї один одного. Ще більше це проявилось при укладанні спільних документів «Братства». Тому meo nomine скажу, що перебувати серед однодумців навіть з різних Церков – це не важко.

«Наша громада викристалізувалась на контраверсійному ґрунті, і ми не уникаємо больових точок»

До речі, чи є в організації свій «етичний кодекс», який регулює тематику і тональність внутрішніх комунікацій?

Кожна організація виробляє певні норми, якщо хочете, свій корпоративний кодекс поведінки. І ми вже обмірковували необхідність вироблення такого етичного кодексу. Офіційного. Хоча неофіційно він ніби й присутній. Це наш своєрідний «Censum», який визначений основними положеннями Декларації порозуміння, прийнятої у липні 2022 року за результатами першої зустрічі священників УПЦ та ПЦУ у Святій Софії, та іншими спільними документами.

В спільнотах, подібних «Софійському братству», є типова установка – «ми не говоримо про конфронтаційні речі». Тобто, за все хороше проти всього поганого. Але, не обговорюючи больові точки співрозмовника, неможливо почути його, зрозуміти його біль, відрефлексувати обставини, які призвели до конфлікту. Чи є у вас внутрішні дискусії, пошук точок порозуміння?

Щиро кажучи, я не знаю спільнот, подібних до «Софійського братства». І тим паче про установки, що діють в них. Наша громада викристалізувалась саме на контраверсійному ґрунті: маючи різні підходи і різне бачення розвитку ситуації, ми намагались і намагаємося знайти спільність у цій різноманітності. У жодному разі ми не уникаємо больових точок. І предметні суперечки іноді мають місце при їх обговоренні. Ба більше, вони потрібні, щоб повністю оголити проблему і вирішити питання з максимальною ефективністю і врахуванням позиції кожного.

Для прикладу, «Братство» періодично оприлюднює звернення чи заяви стосовно резонансних подій, що відбуваються у нашому суспільстві чи Церкві. Кожен з членів правління має змогу висловити своє бачення проблеми і внести конкретні пропозиції, які будуть враховані у спільно узгодженому тексті документу. Обговорення такого документу проходить досить оперативно, рішення про узгодження остаточної редакції приймаються консенсусом, що дозволяє вчасно його опублікувати.

Також за необхідності правління звертається до повноти «Братства» з метою почути ставлення якомога більшої кількості його членів до певної проблеми. А там, повірте, дискусії можуть перетворитись у цілі своєрідні баталії. І тут головне – відійти від якихось вузькокорпоративних інтересів. Сподіваюсь, нам це вдається.

Чи накладає членство в «Братстві» якісь обмеження на публічне висловлення своєї точки зору, яка може не сподобатись іншим учасникам?

Членство в «Братстві» не є якимись шорами, що обмежують свободу думок і висловлювань. Кожен має право на оприлюднення і відстоювання своєї позиції. Доки це не стосується офіційної позиції «Братства». Тобто, якщо я висловлюю лише свою думку, то не повинен опиратись на авторитет організації, заявляти про свою належність до неї. Щоб суспільство не сприйняло моїх міркувань за спільну думку, яка підтримується щонайменше правлінням «Братства». Коли ж я позиціоную себе як член «Софійського братства», тоді мої публічні виступи, інтерв’ю і таке інше повинні відповідати принципам діяльності тієї організації, яку я представляю.

Офіційно з узгодженою позицією від імені організації мають право виступати визначені особи. Це не ми таке придумали, це звична практика.

Загалом, коли людина вирішила доєднатись до «Братства», вона, сподіваюсь, усвідомлює ті обов’язки, які накладає на неї членство. Вона усвідомлює ті завдання, що стоять перед нами, і ту долю відповідальності, що бере на себе. У тому числі й стосовно публічності своєї поведінки.

«"Софійське братство" тільки нарощує свої кадрові "м’язи"»

Які напрямки роботи «Братства»? Богословські, дослідницькі, гуманітарні, освітні (в тому числі церковне просвітництво)?

«Софійське братство» – молода організація. Нам ще немає й року. І ми тільки нарощуємо свої кадрові «м’язи». А напрямки роботи прописані в нашому Статуті. Це, насамперед, сприяння відродженню принципу соборності в житті Церкви; сприяння проведення діалогу представників православних Церков для відновлення церковної єдності в Україні; сприяння християнському просвітництву через створення і реалізацію православних місіонерських проєктів; формування власного інформаційного поля, реалізації видавничих, інтернет- і кінопроєктів тощо. Це, якщо коротко. І зрозуміло, що кожен напрямок роботи потребує певного кадрового і матеріального забезпечення. Поки що ми не можемо охопити повною мірою усі сфери статутної діяльності. Однак, окремі заходи вже проведені, інші – заанонсовані й чекають свого втілення. Врешті, завдяки вже практично сформованому відділу комунікації (так умовно назвемо його), про кожен наш крок чи захід можна познайомитись на сайті «Братства».

Які саме заходи вже у вашому «портфоліо»?

Одним з останніх заходів, проведених ГО «Софійське братство» спільно зі Всеукраїнським хоровим товариством ім. М. Леонтовича, став регентський практикум «Мелодичне передання Церкви. Київська церковно-співоча традиція», який відбувся 19 вересня 2024 року у м. Рівне в конференц-залі готелю «Україна».

Влітку за підтримки Центру гуманітарного діалогу (Швейцарія) «Братство» організувало проведення у м. Трускавець дитячо-юнацького православного табору «Camp unity».

У травні Луцьк приймав у себе організований «Софійським Братством» та ГО «Центр святого Лукаріса» семінар «Богослужбові мови Київської традиції: українська мова та київський ізвод. Стан, перспективи, проблеми».

А ще поза цим цілий ряд зустрічей, участь у різноманітних конференціях та симпозіумах. Попереду – ряд видавничих проєктів.

Ну, і не варто замовчувати одну зі знакових подій – зустріч «Софійського Братства» з членами делегації Вселенського патріархату, де ми мали змогу поділитися наболілим, висвітлити проблеми та сподівання.

Ще раз зазначу, що кожен наш крок є відкритим і публічним, про що можна пересвідчитись, відвідавши сайт організації.

Виглядає солідно. До речі, «технічне» питання: що утримує священників «Братства» від співслужінь? Канонічна дисципліна?

Зразу обмовимось, що ми вважатимемо за співслужіння. Якщо мова йде про форму співучасті у здійсненні таїнств Церкви, насамперед спільна участь у літургії, то тут відповідь може бути одна: так, ми до часу утримуємось через певні канонічні перестороги. Ми – це священнослужителі УПЦ. Нагадаю, що формально УПЦ не перебуває в євхаристичному спілкуванні з ПЦУ (на велику прикрість і ще з рядом помісних Церков), тому й наша участь у спільній літургії може послугувати причиною канонічних заборон з боку керівників єпархій, до яких ми належимо. Таким чином, наше утримання є з метою «…щоб не подати привід тим, хто шукає приводу…» (2 Кор. 11:12), а зовсім не через питання визнання чи невизнання дійсності хіротоній. Гадаю, що з боку священників ПЦУ таких дисциплінарних нюансів немає.

Якщо ж мова йде про спільну молитву, для прикладу, за Україну, її Збройні Сили, за мир нашому народові тощо, то що може стати перепоною для такого?

«Складається враження, що єпископи до нас приглядаються, намагаються зрозуміти, хто ми насправді»

Як єпископат церков ставиться до Вашої спільноти? Чи є тиск, незадоволення, підозріле ставлення? Або навпаки, благословення та неофіційна підтримка?

Колись одна мудра людина сказала: «Моя найбільша допомога в тому, що я не заважаю». Приблизно отак хотів би охарактеризувати ставлення єпископату загалом.

Особисто мені не відомі випадки того, що когось зі священнослужителів-членів Братства переслідували чи, може, тиснули на нього з метою спонукати до припинення такої діяльності. Одиничний випадок мав місце відразу після установчих зборів «Братства»: кількох священників архієрей мав викликати чи то на «килим», чи то для дружньої бесіди. Однак після огласки і запобіжних заходів щодо можливого пресингу все «спустилось на гальмах» і не вийшло за рамки звичайнісіньких батьківських настанов. Що ж, може владика й сам хотів стати членом нашого товариства? Жартую, звичайно.

Щодо підозрілого ставлення чи незадоволення, то це є особистим судженням того чи іншого архієрея, яке він, принаймні до цього часу, ще не оприлюднював. Те ж стосується і благословення. Загалом, складається враження (і певною мірою не безпідставне), що до нас приглядаються, намагаються зрозуміти, хто ми насправді, чим дихаємо, чого від нас чекати. Хоча в публічному просторі ми вже достатньо засвітились.

Щоправда, негатив публічного простору часто проявляється в тому, що тобі починають приписувати невластиві характеристики і надуману належність до якоїсь зі сторін релігійних барикад. От вже і «Софійське братство» сподобилось такої участі, коли окремі медіаструктури, що сидять на грошових ін’єкціях відомих діячів від релігії, приписують нам трохи не керівну роль в інтригах на міжюрисдикційній шахівниці. Відразу хочемо заспокоїти наших мимовільних візаві простими словами – не меліть дурниць! Ми – відкрита організація, яка свідомо і щиро дотримується задекларованої мети і принципів роботи.

А от неофіційна підтримка нашої діяльності з боку окремих архієреїв усе-таки присутня. Відрадно усвідомлювати, що наші погляди і прагнення поділяють не лише віряни і духовенство, а також і представники єпископату всіх трьох юрисдикцій, представлених у «Братстві». Я далеко не переконаний, що така підтримка суцільна і згодом переросте у своєрідний мейнстрім, однак вона вселяє надію на те, що єдність українського Православ’я, як спільна мета, не є ефемерною.

«Орієнтуватися на опитування в екстремальних умовах, коли напруга й емоції суспільства перебувають на вістрі, недоречно та неприпустимо»

Яке у вас відчуття суспільно-політичної обстановки? Суспільство «жадає крові» чи втомилось від міжцерковної війни? Чи все ще доведеться пояснювати людям, що релігійна війна – це ненормально?

Ситуація, коли «жадання крові» превалює у свідомості суспільно активного українського громадянина, періодично виникає тоді, коли підігрівається черговим вкидом інформації особливого роду. Як у нас традиційно робиться: беруть поодинокий випадок, огортають в упаковку системності, прикрашають страшилками від польоту власної фантазії і подають на таці обурення для споживання суспільством. Так, навіть слова керівника однієї з державних структур, який стверджує, що у суспільства зараз запит саме на знищення УПЦ, додає олії до вогню міжцерковних чвар. Або інтерв’ю високоповажного єпископа Церкви, який навіть війну не може (чи не хоче) назвати війною, а її ідейного натхненника – злочинцем. Хто ж тут залишиться байдужим?

Варто зауважити, що завжди з обох боків будуть існувати групи «непримиренних», які не бажатимуть слухати ані один одного, ані голосу Церкви, ані голосу власного розуму. Христос і Євангеліє тут взагалі залишаються за клямрами.

Та все ж, гадаю, для більшості важливий мир. Тому «Софійське братство» і розглядає свою діяльність у цьому напрямку як одну з пріоритетних. Наші спільні справи мають показати людям, що є шлях без злоби і ненависті, без вишукування винуватців і злочинців у рясах, без взаємних образ.

Як би Ви прокоментували результати опитувань, що більшість українців хотіла б повного знищення УПЦ? І чи варто орієнтуватись на опитування в таких складних питаннях? Адже це відкриває скриньку Пандори. Та й у нас навіть рішення загальнодержавних або регіональних референдумів не завжди втілювались в життя. Наприклад, результати другого референдуму 1994 року були вигідні Кучмі, але не були реалізовані. Закарпатський референдум 1991 року не призвів до повної автономізації Закарпаття.

По суті, згадуючи скриньку Пандори, Ви вже відповіли на це запитання. Врешті, соціологічні опитування – не референдум, результати якого потрібно імплементувати. Можливо, за нормальних умов вони могли б спонукати до вироблення якихось дієвих програм чи стратегій.

На мою думку, проводити опитування, а тим паче орієнтуватися на них в таких екстремальних умовах, коли суспільство бореться практично за своє існування, коли напруга й емоції перебувають на вістрі, коли звідусіль лунають заклики знайти і знищити внутрішнього ворога, неодмінно вказуючи в напрямку УПЦ, не лише не доречно, але й неприпустимо. Людьми керують емоції, зовсім не здоровий глузд. І на результати таких опитувань почасти впливають постійні нагадування про «московських попів-ждунів», куплені в московських церквах свічки як кулі проти наших захисників і таке інше. Будь-який навіть випадковий негатив, підмічений у середовищі УПЦ, подається в якості основної характеристики релігійної організації і трансформується в розумінні людей у провідну ідею її діяльності: п’ята колона, яку потрібно знищити, а всіх адептів відправити подалі за Хутір Михайлівський. Іншими словами – чемодан, вокзал, Росія.

Зараз ми маємо, наприклад, результати опитування Київського міжнародного інституту соціології, згідно з яким 63% опитаних вважають, що Українська православна церква має бути повністю забороненою в Україні. І лише на думку 12% респондентів варто розслідувати тільки окремі можливі випадки правопорушень, скоєних членами УПЦ. Зауважте, лише 12% притримуються думки, що відповідальність повинна бути персоніфікованою, критична частка ж переконана, що відповідальність повинна нести вся повнота Церкви. Залишається, мабуть, одне: за прикладом високого керівництва радянських часів приймати кардинальні рішення, тому що «є така думка»! (Іронізую, звичайно.)

З іншого боку, вагома частка відповідальності за ставлення суспільства до Української православної церкви лежить на ній самій. Занадто часто на вустах людей відверто провокативна поведінка найодіозніших архієреїв чи священників. А банальне замовчування ситуації, уникання конкретних відповідей на запити як суспільства, так і власної пастви зовсім не додають авторитету Церкві. І тут мова вже йде далеко не про піснеспіви типу «звон пливьот над Рассією».

Важко, практично неможливо зрозуміти тих архієреїв УПЦ, які знищують (тут хочеться сказати, свідомо і цілеспрямовано знищують) Церкву своїми гучними заявами, зухвалою поведінкою і недвозначними закидами та різними звинуваченнями у бік іншої релігійної організації. У такому разі чи не правомірним є висновок великої частини українського суспільства про таємних ляльководів, що керують єпископатом й організацією загалом? За словами класика: «За чий рахунок бенкет?» На які ж результати соціальних опитувань ми тоді можемо розраховувати?

«Жінки, які й складають більшість вірян громади, стають мимовільними заручниками ситуації»

У мене таке трошки «жіноче» питання. Є відчуття, що сьогодні в церкві (глобально, без прив'язки до юрисдикції) стало надто багато «тестостерону». Гормону агресії. Храми стали точками протистояння, а не єднання у Христі. І жінки, які складають переважну більшість віруючих, починають почуватись дуже дискомфортно і незахищено. Нікому з них не хочеться прийти в неділю на Причастя в храм, і стати свідком або навіть учасником бійки або конфлікту. Натомість найбільш активними в протистоянні виявляються священники-чоловіки. Зацікавлені в ньому і єпископи-чоловіки. Чи бачите Ви в цьому загрозу?

Точки протистояння, про які Ви говорите, виникають в результаті процесу зміни юрисдикції громади. Точніше, як результат силового долучення громади до іншого релігійного об’єднання.

Зазначу, таких протистоянь практично немає, або вони зведені нанівець, коли перехід дійсно добровільний: разом зі священником чи без нього, проте громада висловила свою думку і реалізувала своє законне право.

Протистояння виникають там, де справжня думка громади підмінюється зрежисованим концертом заїжджих «артистів». І не рідко для таких «членів громади» найпотужнішим аргументом є гучна горлянка і міцний кулак. Час від часу ми стаємо свідками, коли така зміна господаря храмового приміщення відбувається насильницьким методом. Хочу особливо наголосити – зміна господаря приміщення, а не юрисдикції громади. Усвідомлюємо ми те чи ні, але справжня боротьба йде за стіни храму. І у цій боротьбі нікому немає діла до людей, до тих християн, які і є справжньою Церквою. Серед обивателя вкорінюється (чи йому вкорінюють) якесь спотворене розуміння того, що, забравши, наприклад, у громади УПЦ храмову споруду, там якимось незбагненно-дивним чином відразу запанує потрібний дух потрібної релігійної організації, а до будівлі самі собою потягнуться численні парафіяни – не я, а хтось інший, не відомо хто, і їх буде багато. Та от тільки де їх узяти? Новий священник після описаних подій отримує ключі від приміщення, в якому нікого немає. Зате є посіяна неприязнь, злоба і розбрат.

І я повністю погоджуюсь з Вашою думкою, що жінки, які й складають більшість вірян громади, стають мимовільними заручниками ситуації. Особливо, коли справа з юридичним оформленням переходу чи переведенням (називайте, як забажаєте) вже залагоджена, кожен їхній прихід до храму межує з небезпекою стати учасниками конфлікту. Тож про який спокій душі може йтися, коли тебе не впускають до храму чи силоміць змушують покинути його?

Проте найбільшою проблемою стає те, що віряни, спостерігаючи за нашими чварами, потихеньку «голосують ногами». І якщо у великих містах це не так помітно, то такого не можна сказати про малі населені пункти. Кому тоді будуть потрібні стіни?

«Питання впливу Московського патріархату Закон про афіліацію ніяк не вирішить»

Так, втратять всі. До речі, про переходи. Багато хто досягнення єдності бачить в поглинанні однією «патріотичною» структурою елементів іншої, апріорі «непатріотичної». Але чи не може так бути, що після прийняття Закону про афіліацію з УПЦ до ПЦУ будуть переходити з кон’юнктурних мотивів? І ті, кого ще вчора називали колаборантами і зрадниками, після переходу в ПЦУ автоматично стають «своїми», «свідомими патріотами». Це нормально?

Ні, не нормально. Хоча я далекий від думки, що прийнятий Закон, точніше процес, який розпочнеться після закінчення відведеного дев’ятимісячного строку, спровокує різкий стрибок переходів священнослужителів УПЦ до ПЦУ. Якщо такі переходи і матимуть місце, то, гадаю, поштовхом до цього буде повне розчарування у бездіяльності керівництва Церкви і його небажання зробити хоч якісь кроки до єдності. Зовсім не кон’юнктурні мотиви. Хто хотів скористатися моментом, уже мав досить часу і можливостей зробити це.

Проте я розумію, що мова йде не про власне переходи, а про ставлення до тих, хто переходить. І для цього не потрібно чекати якогось часу: такі казуси спостерігались раніше і можна спостерігати зараз. Я часто задаюсь питанням, наскільки справжні стосунки у священнослужителів ПЦУ з їх новими членами з когорти «колишніх». Саме з огляду на карколомну зміну риторики: від «ждунів, колаборантів і зрадників» до «свідомого слідування Томосу». Хочу вірити, що у їхніх стосунках переможе дух щирого єднання у Христі. А ще я вірю, що таких священників чи вірян ПЦУ, які б так лицемірно змінювали своє ставлення залежно від ситуації, не така вже й кричуще значна кількість.

Щоб уникнути такого своєрідного когнітивного дисонансу, потрібно, навіть перебуваючи на різних церковно-юрисдикційних флангах, залишатись християнином, бачити один в одному ближнього, а не ворога. Врешті, саме розуміння необхідності відмови від агресії, стереотипів, упередженості й мови ультиматумів та ворожнечі у спілкуванні один з одним та в публічному просторі є однією з головних тез, що визначають принципи діяльності «Софійського братства», членом якого я є.

На Вашу думку, Закон про афіліацію поставить крапку в проблемі впливу Московського патріархату на Україну?

Напевне, не в мене одного склалося враження, що питання із законодавчим урегулюванням ситуації з УПЦ періодично роздмухується до певної критичної межі, своєрідної точки кипіння. У цей час посилено публікуються викривальні статті, проводяться опитування населення і таке інше. І все з однією метою – виставити УПЦ стороннім, а то й відверто ворожим утворенням на тілі українського суспільства. Для прикладу, згаданий Вами Закон не містить анінайменшої згадки про УПЦ. Проте, з легкої подачі можливо ЗМІ, можливо якихось зацікавлених осіб його «охрестили» законом про заборону УПЦ. І саме так його сприймає українське громадянське суспільство. Та чому лише громадянське? Церковне теж, без огляду на юрисдикцію. Напевне, легше підхоплювати і повторювати чужі ідеї, аніж потрудитись і почитати сам Закон.

Коли ж певна справа зроблена, якийсь етап подолано, крива зацікавленості московською церквою різко йде донизу, щоб через деякий час знову труснути громадськість черговою порцією дбайливо підготовлених «звинувачень і викриттів».

Що ж до питання впливу Московського патріархату, то Закон його ніяк не вирішить. Яким може бути вплив? Адміністративним? Це лише повний невіглас може стверджувати, що у РПЦ такі важелі впливу залишились. Щоб їх знищити, жодного закону вже не потрібно: вони знищились з початком війни.

Значно гірше із впливом духовним. Тривале перебування УПЦ у фарватері ідеології «русского міра» зуміло виплекати у певної частини вірян потрібні Моспатріархії наративи «єдинонародності, єдинонеділимості і позамосквинеспасительності», вибачте за неологізми. Чи може якийсь закон вибити цю пилюку з голови? Сумнівно. Тут потрібна старанна робота, а не махання шаблюкою.

Що може зробити Закон і, напевне, точно зробить – позбавить парафії УПЦ їхніх храмів, скасує реєстрацію громад УПЦ. І тут найстрашніше не сам Закон, а запопадливість його виконавців. Адже ніхто не буде аналізувати, наскільки патріотично/непатріотично налаштована громада чи її керівник. Головне – «дотриматись» букви Закону і відзвітувати нагору про «успішну» боротьбу з осередком впливу Москви на місці. А далі? З почуттям гідно виконаного обов’язку законотворці розійдуться по комісіях, активісти – по домівках. Храми за відсутності у них церковного люду припадатимуть пилом і заростатимуть бур’янами, а люди, які в цих храмах колись молились, залишаться зі своїми бідами й образами. «За бортом» опиниться вагома частка патріотичного українського суспільства, затаврована як зрадники і колаборанти. І це ще питання, чи захочуть вони доєднатися у молитві до тих, хто витурив їх з храму.

Однак, це ще не все. Адже законодавство дозволяє діяльність релігійних організацій і без їх реєстрації. Що заборонить таким громадам поновити свою діяльність на приватній території без повідомлення органам влади? Та й назвати таку громаду можна будь-як: суті це не міняє. Як тоді прослідкувати афіліацію з Моспатріархією? Змоделювати ситуацію не так уже й важко: русмирівці залишаться русмирівцями у напівлегальному стані, почне створюватись мережа підпільних громад сектантського штибу, діяльність яких держава не матиме змоги проконтролювати. І питання, що буде нести більшу загрозу інтересам держави, залишається відкритим. Удамся до аналогії: це ніби заліпити рану пластиром, не провівши її дбайливої обробки.

По суті, Закон не може дати відповіді на питання нівелювання впливу Московського патріархату на Україну. Бо Церква – це не стіни, не священник і навіть не митрополит. Церква – це люди, які у своїй більшості є щирими патріотами України і на яких Москва ніякого впливу не має.

Я б щиро радів, якби Закон зумів відділити зерно віри від полови московської ідеології. Однак…

Побачимо, як все працюватиме. І чи досягнуть ініціатори Закону поставленої мети.

Дуже дякую за спілкування!