Протоієрей Миколай Данилевич: Визнання хрещення, звершеного за межами Церкви, має сенс лише у випадку повернення до лона Церкви

Отче, перше питання в мене буде про випадок у Запоріжжі. Як Ви оцінюєте цю ситуацію з відмовою священика відспівати померлу дитину?

Сьогодні, коли шквал емоцій пройшов, говорити на цю тему вже легше. Якщо підсумувати й абстрагуватися від емоцій, то ми маємо наступну історію. Трагічно загибла дитина, яка була хрещена в УПЦ КП, була відспівана служителем цієї ж конфесії. Де була хрещена, там була й відспівана. І все. Однак, в проміжку між цими подіями батьки через бюро ритуальних послуг покликали священика Української Православної Церкви, який відмовив їм у похованні, посилаючись на внутрішні церковні правила. Саме це і спричинило скандал, який вміло підігріли й використали у ЗМІ. Чому? Перш за все тому, що це дитина.

Тобто зіграли перш за все на емоціях читачів?

Так, думаю, що це зіграло значну роль. Однак ця ситуація є складною тим, що вона зачепила цілий комплекс гострих і складних питань, на які не можна дати простих відповідей. Перш за все і головним чином це питання церковного розколу, далі – питання дійсності таїнств у розколі взагалі і хрещення зокрема, питання міжцерковного діалогу, за тим – реакція суспільства і т. д. І тому ця запорізька ситуація важлива не стільки сама по собі, скільки тим, що вона вивела на поверхню ці гострі теми.

Зрозуміло. Тоді давайте розглянемо ці всі питання детально по черзі.

Думаю, що почати слід не з канонів, щодо дійсності чи недійсності хрещення, тому що суспільний резонанс породило не це. Причина такого сильного резонансу, на мій погляд, полягає в тому, що світське, нецерковне, секулярне суспільство чомусь взяло на себе право давати оцінку чисто релігійній і внутрішньоцерковній дії, а саме такою є відмова священика, який цю свою дію мотивував церковними правилами.

Давайте поки що залишимо в стороні богословські питання й церковні правила. Секулярне суспільство не розуміє цих правил та особливостей внутрішнього церковного життя і саме це нерозуміння породжує конфлікт між Церквою і суспільством. Як би там не було, якими б не були церковні правила, якими керувався священик, але це є церковні правила, подобаються вони тим чи іншим людям чи ні.

В умовах багатоконфесійності наше суспільство повинне поважати і приймати як даність внутрішні правила кожної конфесії навіть, якщо воно їх не розуміє.

І це поширюється не тільки на ставлення до Православної Церкви?

Так, звичайно. Наприклад, в українських лютеран є внутрішнє правило, згідно з яким жінки є членами громади, однак при цьому вони не мають там права голосу. Всі рішення приймаються чоловіками. І при цьому це не може бути підставою для світських феміністичних організацій подавати в суд на лютеран за дискримінацію жінок. Тому що таким є внутрішнє правило цієї релігійної організації.

Наведу ще один приклад. Християни-баптисти приймають до своєї конфесії людей виключно через перехрещення, через прийняття нового хрещення, де б людина попередньо не була хрещена. Саме тому вони й називаються баптистами (від грецького слова «ваптізо» – хрестити, занурювати в воду). І це не викликає якогось обурення в світських людей чи інших конфесій.

Цікаво, що прокуратура відкрила кримінальне провадження на дії священика Вашої Церкви у Запоріжжі. Зокрема, представник прокуратури звинувачує священика за «вибірковий підхід до здійснення релігійних обрядів, коли перевага віддається тим особам, які проходили обряди хрещення саме в УПЦ МП, чим ображають почуття громадян в зв’язку з їхніми релігійними переконаннями». Якими Ви бачите перспективи цієї справи і, загалом, як би Ви оцінили цей крок прокуратури?

Даруйте мені за тавтологію, але це безпрецедентний прецедент у державно-церковних відносинах у нашій країні. Навіть за часів СРСР, мені здається, не було таких кримінальних проваджень. Тоді дуже жорстко гнали Церкву, але видимість законності й невтручання в справи Церкви зберігали. Тому, у даному випадку я не бачу жодних перспектив для позитивного, тобто антицерковного, завершення цього провадження. І про це говорять всі експерти. Гадаю, дехто в запалі емоцій просто втратив відчуття здорового глузду.

Окрім того, мені здається, що це провадження є тривожним дзвінком для всіх конфесій. Адже завтра до будь-якої конфесії може прийти будь-яка стороння людина і вимагати звершити над нею той чи інший обряд, незважаючи на внутрішні правила конфесії. І якщо їй відмовлять, то це буде каратися законом. Такий підхід абсолютно суперечить всім європейським цінностям, правам людини, праву на свободу совісті, і взагалі самій Конституції України.

По суті, у цьому звинуваченні прослідковується та ж сама внутрішня логіка, що і в скандальному антицерковному законопроекті №4128 з його "самоідентифікацією". Тобто, коли сторонні люди можуть вже не просто брати участь в управлінні релігійною громадою - як це пропонувалося згаданим законопроектом - але й претендувати на участь у таїнствах та обрядах, не будучи членами даної конфесії.

Думаю, є зайвим пояснювати небезпеку такого нововведення для всіх релігійних організацій країни. Знаю, що дане питання схвилювало багато конфесій в нашій країні і буде обговорюватися на найближчих засіданнях робочих органів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО).

Добре. Тоді знову хотілося б повернутись до питання хрещення саме в Православній Церкві. Як його правильно розуміти і що воно дає людині?

Хрещення є таїнством входження в лоно Церкви. Образно кажучи, хрещення – це двері в Церкву, хрещення – своєрідний паспорт, який посвідчує в ній громадянство. Якщо людина є громадянином, тобто членом Церкви, то вона володіє в Церкві як правами, так і обов’язками. І саме тому є сенс звершення над нею подальших церковних таїнств аж до відспівування. Якщо людина не є членом Церкви, то ані прав, ані зобов’язань така людина перед Церквою не має і не несе. А відтак змінюється і сенс звершення над такою людиною церковних таїнств і обрядів.

Якими церковними правилами регулюється прийняття до Православної Церкви людей з інших конфесій? 

Взагалі, це складна тема. І складність ситуації полягає в тому, що це питання пов’язане з питанням про межі Церкви. Церква керується правилами святих отців, або іншими словами – канонами. В даному випадку можна згадати і 95-те правило Трульського собору і 1-ше правило св. Василія Великого.

У першій половині останнього правила говориться про можливість визнання хрещення, звершеного у розколі. А у другій половині правила йдеться про те, що «хоча відступлення почалось через розкол, але ті, що відділились від Церкви, не мали на собі благодаті Святого Духа. Подання благодаті зменшилось, бо припинилось законне наслідування. Бо перші з тих, хто відступив, отримали свячення від Отців, і через рукопокладення мали духовні дари. Але відділившись, зробились мирянами, і не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати, і не могли передати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали. Саме тому тих, хто приходить від них до Церкви, як хрещених мирянами, древні отці вважали потрібним знову очищувати істинним церковним хрещенням».

Думаю, тут треба пояснення для нашого часу.

Ви праві. Застосовуючи зміст цього правила до нинішньої ситуації, слід сказати наступне. Засновник УПЦ КП Філарет мав законне рукоположення і поки він перебував в Церкві, всі здійснені ним рукоположення були і є дійсними. Як тільки він вчинив розкол, на нього була накладена заборона в священнослужінні, а згодом з нього був знятий сан. З того моменту всі його священнодії є недійсними, тому що, як говориться вище у правилі св. Василія Великого, «припинилось законне наслідування».

Відповідно, всі звершені Філаретом після його відходу в розкол рукоположення є недійсними, тому що він «не міг передати іншим благодать Святого Духа, від якої сам відпав».

Можна сперечатися, чи УПЦ КП є «розколом» чи «самочинним збіговиськом», як говориться в згаданому правилі, але одне ясно – вони за канонічними межами Церкви. Як далеко чи як близько, це інше питання, і саме тому ми й звертаємося до правила св. Василія Великого, яке регламентує вирішення цієї проблеми.

Тобто право звершення таїнств пов’язане з визнанням дійсності священства?

Так, логіка проста: якщо є дійсне священство, значить дійсними є й таїнства, які такими священиками звершуються. Недійсне священство має наслідком недійсність таїнств.

Священнослужителі, які відходять в розкол, а тим більше ті, хто в розколі прийняв «рукоположення», за словами 1-го правила св. Василія Великого, «зробились мирянами, і не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати, і не могли передати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали».

А раз так, то далі св. Василій Великий підсумовує: «Саме тому тих, хто приходить від них до Церкви, як хрещених мирянами, древні отці вважали потрібним знову очищувати істинним церковним хрещенням».

Слід зауважити, що серед богословів є думка, що все вищесказане стосується всіх таїнств, окрім хрещення, яке у крайньому випадку (наприклад, людина помирає, а священика поблизу немає) може звершити мирянин. Але й у цьому разі, якщо буде можливість (людина виживе), це хрещення потім довершується законним священиком разом із здійсненням таїнства миропомазання. Тобто хрещення умовно можна визнавати, а інші таїнства ні.

Але ж в «Символі віри» говориться: «Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів». То чому ж ваша Церква перехрещує?

Так, дійсно говориться. Однак мається на увазі зовсім інше, бо іншим був контекст. До 313 року в Римській імперії Церква переживала гоніння. Траплялися випадки, коли деякі християни, які мали церковне хрещення, під час гонінь не встояли й похитнулися у вірі, принісши жертви язичницьким богам. Згодом такі люди знову захотіли повернутися у лоно Церкви.

А тому перед Церквою постало питання: як приймати таких людей? Чи потрібно через здійснений ними гріх віровідступництва їх знову хрестити чи достатньо лише одного покаяння? І саме це питання розглядалося на 1-му Вселенському (Нікейському) соборі, який відбувся в 325 році. Зауважте, це відбулось лише через 12 років після легалізації Церкви у Римській імперії, досить скоро після припинення гонінь. Тобто для Церкви на той час це було актуальне питання.

Отже, йшлось про визнання хрещення, яке було здійснене над людиною в християнській Церкві до відпадіння в ідолопоклонство?

Так, і тоді було прийняте наступне рішення. Християн, які отримали законне хрещення, але згодом під тиском гонінь відреклися від віри, після чого знову ж бажають повернутися до Церкви, не потрібно хрестити наново. Печать хрещення є незгладимою. Такі люди повертаються до Церкви через покаяння. Саме це є історичним поясненням формулювання в прийнятому у нас «Символі віри» фрази «Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів».

Тут важливо звернути увагу на те, що говориться не просто про одне й неповторне хрещення, а про «одне хрещення», яке звершується з конкретною метою – «на відпущення гріхів». Саме це уточнення дає нам ключ до правильного розуміння всієї фрази.

Для того, щоб гріхи були відпущені, прощені, не треба хрестити заново, одного хрещення достатньо. В подальшому, якщо людина грішить і втрачає благодать, то відновлює вона цю благодать не новим хрещенням (інакше такі хрещення треба було б робити неодноразово протягом життя людини), а покаянням. Таким чином важливим є те, щоб людина мала «істинне церковне хрещення», як про це говорить св. Василій Великий. Але чи може бути «істинне церковне хрещення» за межами Церкви?

Тобто визнання хрещення, яке було звершене за межами Церкви (в єретичних, розкольницьких чи самочинних зібраннях) має сенс лише тоді, коли ті люди повертаються в Церкву. Таїнство дається для життя в Церкві. А відтак, який сенс давати його (таїнство) тим, хто перебуває за її межами? Чи визнавати його за тими, хто перебуває за межами Церкви? Рішення з цього приводу приймається Церквою лише тоді, коли ці люди чи групи людей повертаються до Церкви.

Що це означає на практиці в наших українських реаліях?

На практиці й у сучасному житті це означає, що якщо хрещена людина згрішила смертними гріхами чи навіть відреклася від віри, а потім усвідомила це і хоче повернутися до Церкви, то до лона Церкви вона приймається через покаяння.

Якщо людина була хрещена в канонічній Церкві, а потім перебувала в єресі чи в розколі, то повертається вона до Церкви через покаяння, адже вона вже має печать дійсного хрещення. Наприклад, якщо колишній митрополит Філарет, який на даний час відлучений від Церкви за вчинення розколу, все ж таки захоче повернутися з покаянням в лоно Церкви, то його не потрібно буде перехрещувати, бо він має печать «істинного церковного хрещення», як говориться в 1-му правилі св. Василія Великого.

Цікаво, до речі, що й сам Філарет, коли був ще канонічним митрополитом Київським, не визнавав, наприклад, таїнств УАПЦ. Зокрема, він говорив, що «Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії, які звершують священики і єпископи цієї «церкви» - неблагодатні» (див. Православний вісник, 1991, №1, с. 10-13). Після того він сам відійшов від Церкви, ухилився в розкол, і на базі УАПЦ створив нову конфесію – УПЦ КП. Якщо таїнства УАПЦ тоді не були дійсними, то чому тепер в УПЦ КП, яка також є в розколі, вони стали дійсними? Нічого ж не змінилося по суті.

А як бути з іншими членами Київського патріархату?

Зі священиками цієї конфесії ситуація подібна. Якщо вони отримали рукоположення в канонічній Церкві, а згодом ухилилися у розкол, то назад їх приймають через покаяння, а не через повторне рукоположення, адже вони це рукоположення вже мали. Однак, ті, хто отримав рукоположення в розколі, яке відповідно не є дійсним, і бажають повернутися до Церкви, приймаються до священицького служіння через повноцінну канонічну хіротонію, оскільки попередньо вони такої хіротонії фактично не мали.

І це є норма, яка має застосовуватись у ситуації українського церковного розколу?

Так, це норма, ми називаємо це підходом «акривії». Але з неї можуть робитись виключення заради ікономії, тобто поблажливого ставлення до людей чи груп, які хочуть повернутися до лона Церкви. І в тому ж 1-му правилі св. Василія Великого про таке теж говориться: «Але оскільки деяким в Азії бажалось, ради настанови багатьох, визнати їх хрещення, то нехай воно буде визнаним». В церковній історії є достатньо прикладів, коли хрещення, звершені за межами Церкви, визнавалися ради користі Церкви, для полегшення виходу з розколу. В такому випадку, як говорять богослови, зовнішня форма звершеного в розколі таїнства наповнюється благодаттю при вході тих людей чи груп до лона Церкви.

Тобто, головний принцип полягає в тому, що саме місцева Церква, а інколи навіть і конкретна єпархія, за погодженням з центральним керівництвом Церкви, сама приймає рішення щодо способу прийняття тих осіб або груп людей з розколу чи єресі.

Однак, тут є важливе зауваження. Принцип ікономії в історії та практиці Церкви, або якщо сказати іншими словами, критерій визначення способу прийняття як правило залежить від того, наскільки вороже чи дружелюбно до Церкви ставиться (чи ставилася) та особа або церковна група, яка відділилася. Тобто, якщо особа чи угруповання поводиться вороже до Церкви, то покаянна дисципліна й спосіб прийняття таких осіб чи груп стають більш суворими. Якщо ж більш помірковано, то покаянна дисципліна пом’якшується. У згаданому правилі св. Василія Великого для таких випадків вживається словосполучення «заради настанови багатьох» («ради назидания многих»). На даному історичному етапі зі сторони УПЦ КП часто спостерігається відверто вороже ставлення до Церкви Христової в Україні, а тому і навряд чи є підстави до застосування принципу ікономії.

Тобто є логіка церковних канонів, а є можливість згаданої Вами «ікономії»?

Так, і саме логікою церковних канонів керується наша Українська Православна Церква. Тому, представникам УПЦ КП слід порадити не звинувачувати УПЦ, Москву, «рускій мір» і всіх навколо, не маніпулювати патріотичними почуттями, виправдовуючи своє перебування в розколі, не спекулювати на людському горі, не накручувати людей, а самим припинити перебувати в розколі, обманювати людей, і повернутися до лона Церкви Христової. І тоді згадана проблема вирішиться автоматично. Є розкол – є проблема, немає розколу – немає проблеми. Тому не треба перекладати з хворої голови на здорову. І тому, коли ми говоримо про відспівування, про дійсність хрещення чи про інші священнодії в УПЦ КП, ми говоримо й ведемо суперечки про наслідки проблеми, а не про її корінь – розкол. Саме цю проблему слід вирішити, й за нею вирішаться всі інші.

І тут не має бути місця образам. У церковному житті є своя логіка, свої правила. І в даному випадку я не звинувачую і не виправдовую, а просто пояснюю канонічний порядок Церкві, її канонічну правду. Якою б неприємною для декого вона не була.

Скажіть, будь-ласка, як в інших Помісних Церквах світу вирішується питання з визнанням хрещень, звершених в інших конфесіях та прийняттям до Церкви людей з інших конфесій?

По-різному. Наприклад, на Святій Горі Афон, що перебуває в юрисдикції Константинопольського патріархату, католиків, які бажають прийняти Православ’я, обов’язково наново хрестять. В той час як Православна Церква в Польщі має підписаний з Католицькою Церквою документ про взаємне визнання таїнства хрещення. Тобто в Польщі католиків, які бажають перейти до Православ’я, не перехрещують. Так само, як і православних. І прикладів, які показують різноманітність таких практик є достатньо. Тому, повторюся, – місцева Церква сама визначає спосіб прийняття до неї людей з розколу та інославних спільнот.

Найбільш подібним, але не тотожним, прикладом до нашої ситуації, який мені згадується, є історія зі старостильним розколом в Греції. В 1920-х роках Церква Греції перейшла на новий стиль, і це спричинило розкол – частина священиків і мирян не визнали новоюліанський календар. В 1935 році до старостильників приєдналися три митрополити, які мали канонічні хіротонії, але перервали спілкування з Елладською Церквою. Тобто це було питання обрядове, не догматичне. Старостильники, як і прихильники Київського патріархату, також були і є православними, тобто вони не є єретиками. Спочатку Елладська Церква приймала людей зі старостильного розколу через миропомазання, тому що там прослідковувалося апостольське спадкування у звершенні єпископських рукоположень і самі старостильники не були так вороже налаштовані проти Елладської Церкви, і ніхто з них не перебував під анафемою, а лише під забороною в священнослужінні. 

Але через деякий час грецькі старостильники розділилися між собою на декілька груп, до них пристали ще інші люди, які, не маючи канонічного рукоположення, брали участь в хіротоніях їхніх єпископів і священиків. Це, до речі, звичайний шлях будь-якого розколу – через деякий час, коли відходить перше покоління розколоначальників, вони починають сваритися й ділитися між собою на менші угруповання. І тому з огляду на те, що було важко, а іноді й неможливо прослідкувати законність хіротоній в розколі, Синод Елладської Церкви в 1977 чи в 1978 році прийняв рішення загалом не визнавати їхніх хрещень і хрестити наново всіх, хто був хрещений у старостильників. І я не чув, щоб хтось з грецьких богословів звинувачував Елладську Церкву в богословській неосвіченості чи в намаганні ізолювати себе від грецького суспільства, як це інколи звучить на адресу УПЦ.  

Разом з тим, ієрарх Елладської Православної Церкви митрополит Лавреотікійський Миколай розповідав, що в його митрополії він мав велику проблему через те, що до Греції за останній час приїхало чимало людей із Росії, України, які живуть за старим календарем, і вони почали хрестити своїх дітей у грецьких старостильників з огляду на однаковість календаря, не знаючи, що в Греції старостильники є розкольниками, тобто не мають спілкування з офіційною Елладською Церквою. Тому владика попросив дозволу Священного Синоду приймати їх через миропомазання. Тобто, поряд з правилом ми бачимо й виключення, яке спрямоване на церковну користь.

Якщо ж говорити про саму причину виникнення даної ситуації з невизнанням таїнств, то цю проблему породила не УПЦ, а саме УПЦ КП, представники якої вчинили церковний розкол. Наша Церква ж просто вимушена реагувати таким способом на незаконні дії УПЦ КП. Таким чином, знову ж таки: є розкол – є проблема, немає розколу – немає проблеми. 

А Ваша Церква робить якісь кроки для вирішення церковного розколу?

Наша Церква на даному етапі зі своєї сторони зробила все для налагодження діалогу. Ми створили комісію по «відновленню молитовної і євхаристичної єдності», про що сам глава УПЦ КП Філарет попросив в своєму недавньому листі. Однак, з їхньої сторони така комісія так і не створена до цих пір. Натомість, ми отримали у відповідь лише чергову порцію звинувачень з уст їхніх речників у ЗМІ. Так діалог не починається і не ведеться. Тобто загальну проблему створила УПЦ КП, але вину за це знову чомусь перекладають на УПЦ. Тому вирішення даної ситуації я вбачаю у наступному. Якби зі сторони УПЦ КП був би якийсь позитивний рух назустріч нашій Церкві, було б усвідомлення тих помилок, які були вчинені ними й привели до церковного розколу, то тоді й питання з визнанням не лише хрещень, а взагалі інших таїнств також би могло вирішуватись позитивно, за принципом ікономії.

До речі, про комісію по діалогу. В УПЦ КП переконують, що лист Філарета Архієрейському Собору в Москву був провокацією РПЦ.

Це відверта неправда. РПЦ не ініціювала цей процес. Ініціатива діалогу походила спочатку від представників УПЦ КП в Америці, після чого на контакт з РПЦ вийшло безпосередньо саме керівництво УПЦ КП. І це зрозуміло, адже проблеми з визнанням і з канонічністю не в УПЦ і не в РПЦ, а в УПЦ КП. Нашим Церквам, на відміну від УПЦ КП, нікому нічого не треба доводити. А тому їхні заяви про те, що нібито глава РПЦЗ митрополит Іларіон (Капрал) сам першим звернувся до УПЦ КП з пропозицією про переговори, є неправдою.

Як член Комісії, я не можу багато говорити про все це, але все-таки деякі деталі я відкрию, особливо з огляду на те, що про ці події в нашу сторону було сказано багато неправди. Глава УПЦ КП Філарет сам особисто телефонував главі РПЦЗ владиці Іларіону, який був, м’яко кажучи, дуже вражений фактом такого дзвінка. Сам Філарет попросив владику Іларіона про посередництво і про підтримку його ініціативи, а не навпаки. І нам відомо, що сам глава РПЦЗ владика Іларіон сьогодні дуже здивований тією роллю, яку йому приписують в УПЦ КП, намагаючись виправдатися перед власними радикальними силами.

Також нам відомо, що всередині УПЦ КП значна частина кліру дуже позитивно сприйняла можливий початок переговорів, і була дуже обурена спробами іншої, більш радикальної частини, торпедувати ці переговори. Це породило внутрішній конфлікт в Київському патріархаті. І тому всі подальші гострі заяви їхніх спікерів в нашу сторону і в сторону РПЦ слід розцінювати як такі, які насправді були адресовані не стільки нам, скільки радикальній частині своєї конфесії, щоб їх заспокоїти, а також напевне й окремим політичним силам. Ми саме тому й не коментували довгий час цих випадів в надії, що в них все вляжеться і вони все ж захочуть почати розмову про вихід з розколу. Однак, на превеликий жаль, цього поки-що не відбувається. Таким чином, будучи по факту ініціаторами діалогу, УПЦ КП першими цей діалог торпедують.   

А тому, підсумовуючи, справедливо сказати наступне: сьогодні в нас є сумніви щодо здатності до діалогу самої УПЦ КП, внутрішня єдність якої затріщала по швах. До речі, не випадково саме в ті дні їхнє керівництво озвучило тезу про те, що єдність їхньої структури для них є важливішою за автокефалію. Очевидно, вони бояться внутрішнього розколу. І є серйозні підстави вважати, що такий розкол рано чи пізно може статися, особливо після відходу від справ нинішнього керівництва їхньої конфесії. За більш ніж два десятиліття існування церковного розколу ми вже маємо дві неканонічні конфесії – УАПЦ і УПЦ КП. І немає гарантії, що з часом їх не стане більше.

Тобто Ви вважаєте, що в тому, що діалог не розпочався, є вина саме УПЦ КП?

Сам тон визначення Архієрейського Собору РПЦ, що відбувався на початку грудня минулого року, є виключно позитивним. Церква продемонструвала добру волю, а подальші наші коментарі – як представників Руської Церкви, так і Української Церкви –  були виключно обережні і коректні, чого не можна сказати про керівництво УПЦ КП.  

Вони самі порушили низку внутрішніх домовленостей. Наприклад, на попередніх згаданих переговорах було домовлено не ставити жодних умов до початку самого діалогу, інакше він ніколи не розпочнеться. Також домовлялися не оприлюднювати імен учасників переговорів, змісту й деталей розмов. І зацікавленість у цьому всьому демонстрували і про це просили саме представники УПЦ КП, і вони ж ці домовленості самі й порушили. Більше того, Синод УПЦ КП одразу обставив своє рішення такими умовами, за яких унеможливлюється сам початок діалогу. Схоже на те, що вони роблять все, щоб цей діалог не розпочався.

Попри все це, наша Церква висловила тверду надію на відновлення єдності, на діалог. І навіть незважаючи не відверто неправдиві заяви самого Філарета і його спікерів, наша Церква уникає відповідати злом на зло і готова до продовження діалогу. Однак, сьогодні це вже залежить від УПЦ КП, м’яч – на їхній стороні поля. Чи візьме в них верх церковна свідомість над тимчасовими кон’юнктурними інтересами? Не знаю, але принаймні ми відкриті. Як пише апостол Павло в посланні до коринфян: «Вуста наші відкрилися до вас, коринфяни, серце наше розширене. Вам не тісно в нас, але в серцях ваших тісно» (2 Кор. 6:11).

До речі, в УПЦ КП пояснюють, що РПЦ була вимушена піти на діалог тому, що в Україні слабшають позиції Вашої Церкви. Як Ви прокоментуєте таке бачення?

Сумно, що автори цих заяв вбачають в рішеннях чи діях Церкви виключно політичну мотивацію, а не пастирську. В Євангелії говориться, що пастир добрий готовий залишити всю отару, щоб віднайти одну заблукалу вівцю – і радіє нею більше, аніж за дев’яносто дев’ять незаблудлих (Мф. 18:13). І до речі, цю неочікувану радість ми відчули в нашій Церкві, коли стало відомо про лист Філарета, але на жаль лише до того моменту, поки не почули його на прес-конференції.

А щодо нібито втрати позицій нашої Церкви, то факти - річ вперта: офіційна статистика свідчить, що кількість парафій нашої Церкви збільшується, і це незважаючи на блокування реєстрації статутів парафій зі сторони Мінкультури, а також інформаційну пропаганду. Особливо цю різницю між нашою Церквою і УПЦ КП видно під час хресних ходів. Попри всі звинувачення в непатріотичності саме наша Церква досягає реальних результатів в процесі обміну полоненими. Важливо, що УПЦ за ці кризові роки змогла зберегти можливість для діалогу, що й уможливило переговорний процес та обмін полоненими і дозволяє Церкві бути посередником. Адже посередник це той, кому довіряють обидві конфліктуючі сторони. Принаймні, я не знаю іншої конфесії чи іншої сили в нашій країні, в тому числі й політичної, яка мала б такий потенціал діалогічності, як наша Церква, з якою чи через яку могли б і були б готові говорити різні сторони. Мені здається, що держава починає це розуміти, про що може свідчити факт останньої зустрічі Блаженнішого Митрополита Онуфрія з Президентом Петром Порошенком, під час якої глава держави подякував Церкві за сприяння у процесі визволення полонених.

Добре, а чи є в УПЦ КП інші перспективи виходу з тієї ситуації, в якій вони опинилися? Наприклад, чи може їх визнати Константинополь і чи це вирішить ситуацію?

Вважаю, що на сьогодні взагалі мова не може йти про визнання Київського патріархату в такому статусі, в якому вони зараз є. Проблема УПЦ КП в тому, що вони самі собі придумали, що вони автокефальні, тільки ще не визнані, повірили в цю казку самі й примусили повірити (а реально обманули) частину людей. Вони вважають себе ніби помісною Церквою, але такою вони не є. Ніхто їм автокефалії не давав, ніхто Філарета патріархом не проголошував. Це самопроголошена структура з самопроголошеним лідером. З канонічної точки зору вони опинилися в глухому куті.

Думаю, що вони це зрозуміли, тому й вимушені були повернутися до розмови з Руською Церквою, від якої свого часу відійшли. Хтось з них без особливого ентузіазму, з емоціями, звинуваченнями, але повернулися. Вся ця історія їхніх поневірянь свідчить про те, що душа в них неспокійна. Вони (хоча, мабуть, не всі) розуміють, що знаходяться в розколі і не туди ведуть людей.

Представники УПЦ КП заплуталися у власній аргументації. Якщо переглянути їхні попередні заяви, то раніше вони говорили, що ніяких переговорів з Москвою вести не будуть, а очікують визнання від Константинополя. Мало того, вони заявляли, що їхню конфесію ні в якому разі не слід сприймати як частину, що відійшла від РПЦ. А тепер побачивши, що Константинополь не збирається заради них порушувати канонічний устрій Православної Церкви на загальноправославному рівні, вони знову вимушені повернутися до розмови з РПЦ. В Константинополі їм прямо кажуть і радять: йдіть на діалог з УПЦ, миріться з РПЦ. Тому діалог потрібен більше їм, аніж нам. Хоча в дійсності цей діалог потрібен всій Церкві, адже все те, пов’язане з розколом, що ми зараз спостерігаємо в церковному житті, є ненормальною ситуацією для Церкви. Додам, що з семи членів Комісії по діалогу – четверо з УПЦ. Це означає, що розкол – проблема перш за все для УПЦ, і ні Москва, ані Константинополь нічого не робитимуть без нас. Тому, будь-які намагання обійти УПЦ є безперспективними.

Яким Ви бачите вихід в цій ситуації церковного розколу? Яким Ви бачите майбутнє Українського Православ’я?

Вважаю, що здоровим і поміркованим силам як в УПЦ КП, так і УАПЦ слід йти на діалог з нашою Церквою і шукати шляхів єдності. Це повернення не слід сприймати як капітуляцію, а саме як вихід з розколу й відновлення єдності Церкви в її різноманітності при дотриманні правил Церкви. В Церкві вистачить місця  всім.

Не слід боятися націоналістів і радикалів. Націоналізм не є шляхом Церкви. При чому, будь-який націоналізм: український, російський, грецький і т. п. Мені здається, що від нашої Церкви зокрема і від українського Православ’я взагалі сьогодні певні зовнішні сили очікують якоїсь антиросійськості, як на політичному, так і на церковному рівні. Але УПЦ не має бути антиросійською Церквою, так само як і антигрецькою, чи взагалі спрямованою проти будь-кого. Адже це суперечить самій природі Церкви.

В УАПЦ і УПЦ КП вимагають автокефалії. Але автокефалія є лише формою життя й функціонування Церкви в певних історичних умовах. І в даному випадку можна було б знайти й для України певну форму, враховуючи збереження зв’язків як з Руською Православною Церквою, так і з усім світовим Православ’ям. Але всі ці теми слід обговорювати й приймати соборним рішенням Церкви, керуючись користю для Церкви, а не політичною доцільністю.

Таким чином, я бачу Православну Церкву в Україні перш все християнською, а відтак миротворчою і об’єднавчою силою для народу України, єдиною, де буде «одне стадо і один пастир» (Ін. 10:16).