Протоієрей УПЦ (МП) Андрій Дудченко: «Кожен із нас має звузити себе, щоб увійти в Церкву...»

— Отче Андрію, якою ви бачите Помісну церкву? 

 — Це Церква Христова, яка перебуває в певному місці. Для мене це церковний шлях Православної церкви в Україні, що наразі має різні юрисдикції — до того, щоб стати рівноправною сестрою в сім’ї визнаних світовим Православ’ям Церков світу. Це формування спільної християнської православної ідентичності в Україні: з нашими, українськими ознаками, українським колоритом.

 Зрозуміло, що, принаймні на перших порах, не буде однієї Православної церкви в Україні. Входження в одну церкву всіх існуючих на теренах України гілок наразі практично неможливе. Така ситуація притаманна діаспорі. У Західній Європі, США, інших країнах на одній території присутні єпархіальні мережі різних церков — Грецької, Румунської, Російської та ін. Це не ідеальна ситуація, але вона набагато краща за ту, що ми маємо до сьогодні, коли значна частина українського православ’я перебувала в розділенні, була від’єднана від Вселенського православ’я, не була визнана іншими церквами. І коли об’єднавчий Собор відбудеться, це дасть можливість великій кількості наших братів і сестер у визнаній юрисдикції увійти в спілкування із Вселенською церквою.

 — Формування Помісної української церкви, з одного боку, стане запрова­дженням нової сучасної структури, а з іншого — відновленням тисячолітньої Київської церкви. Як ви гадаєте, чи має вона перебрати на себе турботу про збереження багатющої української християнської культурної спадщини — від колядок і псалмів до самобутніх храмів та іконопису?

 — Важливо мати свою «мову». Чим більшою кількістю мов ми, різні народи, прославляємо Бога у світі, тим багатшим стає християнське життя загалом. Те ж саме можна говорити про мови культури — мистецтва, співу, про літургійну мову, богословську. Мені хотілося б, щоб визнана Українська автокефальна православна церква, відкрившись до світового розмаїття, берегла свою культуру. 

 Кілька разів мені випало бути в спільноті Тезе, зустрічатись там із римо-католиками. Їм цікаво дізнаватися про нашу традицію. Вони не прагнуть, щоб ми стали «такими, як вони», а хочуть почути — що ми можемо сказати іншим на підставі нашого власного досвіду.

Важливо, щоб Церква піклувалася про свою автентичність. Але не тільки про те, як писали ікони раніше, аби старанно копіювати ці зразки. Або в точності відродити саме такий спів, який побутував тисячу років тому. Традиція Церкви до сьогодні є живою. Це означає, що вона ґрунтується на досвіді попередніх поколінь, але водночас до існуючої скарбниці додає актуальне, своє. У ХХ столітті серед православних тодішнього Радянського Союзу поширилася практика «ксерокопіювання». Копіювали ікони, спів, архітектуру, тексти. А наші прабатьки не копіювали, а творили в руслі традиції. От як річка має постійне русло, але в ній завжди нова вода. 

— Інформуванню про всі ці процеси, напевно, сприяли б ЗМІ, зокрема  й церковні. Утім поки що мало інформації про культурну спадщину, мету Церкви в сьогоденні, її принципи, соціальне служіння. Відомо, що в УПЦ МП є набагато більше, ніж у Київського патріархату, таких засобів інформування. Це й телеканал, і різноманітні часописи, інтернет-портали. От, скажімо, телеканал «Глас» підтримає Помісну церкву?

 — Не впевнений. Телеканал залежить від власника. Утім добре, що він не заважає, а натомість популяризує українську культуру. Не знаю іншого телеканала, який настільки ж професійно розповідав би короткими роликами про українську культуру в різних її аспектах. Утім якісна інформаційна підтримка потрібна, щоб люди розуміли, що відбувається в Церкві та як бути християнином у сучасному світі. Якісний ЗМІ неможливо створити циркуляром церковної влади. Потрібно давати дорогу талантам і підтримувати їх.

 Окрім цього, мені хотілося б бачити, що Церква осмислюватиме роль вірян, — їх іще називають миряни, і потурбується про їх належний статус. Бо на сьогодні він не визначений: незрозуміло, кого і на якій підставі можна називати вірянином. Потрібно, щоби сама Церква не лякалася відкритості, прозорості, бо тільки так вона зможе бути дійсно соборною— коли її найбільша частина, а саме віряни, знатимуть, розумітимуть і впливатимуть на те, що відбувається в її церковному управлінні та фінансах, від загальноцерковного рівня до конкретної парафії. 

 — Кажуть, що має бути відроджений принцип соборноправності...

 — На мою думку, важливо, щоб Помісна церква не стала ще одним клоном тієї церковної організації, яку маємо сьогодні, з усіма її недоліками й болячками, що йдуть від радянської, і попередньої, російської синодальної системи. Тоді церква була фактично перетворена на таку собі ієрархічну корпорацію, а віряни були позбавлені прав і ставали тільки споживачами «релігійних послуг». Вони не могли впливати на рішення, взагалі не ідентифікували себе з Церквою як такою. Адже Церква — це спільність ієрархів і вірян разом.

 — У ті часи Церква, нібито «відділена від держави», ставала інструментом у руках політичної влади...

 — Так ось, хотілося б, щоб Церква сьогодні закликала вірян до активного осмислення того, чим є спільнота, яким чином мають бути побудовані відносини, починаючи від парафії. Це ж було в Київській церкві — виборність духовенства, виборність єпископату. А потім тут були встановлені імперські порядки.

 — Можливо, тоді стане звичнішим християнське життя поза будівлею церкви? Коли віряни «в миру» засвідчуватимуть християнські принципи?

 — Якраз соціальне служіння — це сфера, де віряни, не чекаючи рішень ієрархів, уже сьогодні багато роблять, доводячи, що вони є Церквою. Скажімо, волонтерські рухи. Починаючи від Майдану і початку війни, багато парафій, в тому числі і Московського патріархату (про які, можливо, мало знають, бо це не дуже висвітлювалось у ЗМІ), долучились до підтримки поранених, військових, проводили збори коштів, речей, медикаментів. Наша парафія також. Це саме та сфера, де ініціатива йде переважно від вірян.

— Поза тим, є чимало людей, які приходять до церкви, щоб «запалити свічку», вважаючи, що таким чином вони «рятуються від бід»...

 — Це магічне, або ж споживацьке ставлення до Церкви. Буває, люди роками ходять на парафію і при цьому не ототожнюють себе з Церквою. Вони вважають, що ходять до священика як до посередника, який допоможе їм донести свої бажання до Бога і помолиться замість них, а не разом із ними. А буває, приходять до церкви, щоб «поставити свічку», незважаючи на те, що йде Служба і, можливо, варто було б зупинитися і почути, а про що, власне, тут говориться? Не варто засуджувати цих людей.

 Шлях людини до Бога різний, і часто починається з окружних стежин. Поки дійдеш до розуміння Бога — треба перейти через «чагарники», «пустелю», «болото». Тут важливо, щоб коли людина заходить до церкви — Церква в особі священиків і освічених вірян готова була б дати відповідь, засвідчити свою віру, пояснити, чим є християнська громада, ким християнин є на своєму місці в житті, у своїй професійній сфері.

 — Як майбутній українській Церкві-спільноті зберегти цю свою місію? Адже в ній зійдуться дуже різні громади, і не завжди легко буде налагодити конструктивну взаємодію задля головної мети.

 — Потрібно бути готовими приймати іншого і прощати. Не сперечаючись про другорядні речі. Мені б хотілося, щоб ця церква була вільною від національного фанатизму в будь-якому його прояві. Як від російського імперського, так і від крайнощів українського фанатизму. Адже будь-який фанатизм ставить межі, а в Церкві мають бути всі. У Новому Завіті, в Апостольських посланнях ми зустрічаємо поради приймати іншого, не сперечаючись про його погляди, скажімо, щодо їжі, певних ритуалів, які були прийняті в тій релігійній традиції, з якої ця людина прийшла. Є знаменитий вислів, який приписують часом святому Августинові: «У головному єдність, у другорядному — свобода, в усьому — любов».

 Хотілося б, щоб він став девізом для нашої об’єднаної Церкви. Бо справді, увійдуть до неї громади, багато в чому несхожі. Більше того, поза нею, поруч із тими, хто увійде до тої Церкви, продовжуватимуть життєдіяти чимало інших громад. Хотілося б, щоб усі розуміли, що то є їхні брати і сестри у Христі. Не всі ті, що увійдуть до Помісної церкви, зроблять це з благородних мотивів. І не всі ті, що залишаться у Московському патріархаті, матимуть мотиви негідні. Бо в людей різне бачення, різні упередження й стереотипи, які розділяють. І нам, християнам, варто було б приймати християнина з іншої конфесії як такого і радіти, коли вдається побачити в ньому власне християнина.

 Мені розповідали, що в радянські часи, коли Церква була переслідуваною, коли православний зустрічав баптиста чи католика, то мав велику радість, бо вони могли поговорити про Христа. Важливо, щоб ми не забували: стіни, які є між нами, здіймаються не до Неба. Щоб спробували подивитися поверх цих стін. І побачити, що християни є в будь-якій церкві.

 — Наразі деякі миряни і священики, що йдуть в Помісну церкву з різних юрисдикцій, здається, граються в «перетягування каната» — хто в ній буде важливішим, в кого «більше благодаті». Здається, вони хочуть «перемогти» в цій Церкві.

 — Так, я теж таке спостерігаю, стежачи за публікаціями в різних ЗМІ. По-людськи можу зрозуміти людей, які по-своєму вистраждали ідею Автокефальної церкви. Кожній людині хочеться, щоб її зусилля були належним чином оцінені й визнані. Але водночас потрібно розуміти, що заради спільноти, заради єдності довкола Христа, кожен має чимось поступитися. Своїми амбіціями, певною мірою комфорту, своїм відчуттям, що «все вже налагоджено». Варто трохи звузити себе, щоб увійти в Церкву. 

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Дудченко