Церква Спаса на Берестові була родинним склепом для київських князів Мономаховичів. Впродовж ХІІ століття київські літописи згадують храм лише з нагоди кончини членів князівської родини.
«…Берестовим називалась надзвичайно крута гора над Дніпром. Вона була покрита густим лісом і за своєю крутою висотою вважалась неприступною з боку ріки», – саме так, за словами лаврського літописця, виглядала у сиву давнину місцевість над Дніпром, неподалік Печерських пагорбів. Понад тисячу років тому цю дику місцину облюбували київські князі для облаштування там своїх заміських резиденцій. Навколо князівських хоромів робили «літні двори» також бояри і заможні люди. І так мало-помалу у колись непрохідних хащах берестового лісу утворилося село з відповідною назвою – Берестове.
Князь Володимир Великий мав у селі двоповерховий кам’яний палац. Тут правитель відпочивав від державної клопітні полюванням в околицях, а в палаці, не будучи ще християнином, розважався з «наложницями, яких у нього на Берестові було 200», – доповідає літопис. В таку халепу, як пояснює автор «Повісті врем’яних літ», князь ускочив через нерозуміння того, що «жіночі зваби – це зло» і що кінцева станція блудного життя «це ад».
Прийнявши християнство, зрозуміло, князь із наложницями зав’язав, і «жив у страху Божому… бо просвітився сам, і сини його, і земля його».
1015 року у своєму палаці на Берестовому Володимир помер, але поховали великого князя у Києві, в Десятинній церкві.
Берестівська резиденція була у фаворі в кількох поколінь київських князів. Але особливо, за словами Нестора Літописця, «боголюбивий князь Ярослав любив село Берестове». Володар, якого ще за життя нарекли Мудрим, започаткував на Берестовому центр освітньої і книжної справи. Саме там князь Ярослав особисто «уложив з допомогою обраних мужів» перший кодекс законів Київської Русі, більш знаний як «Правда Руська».
Цей документ датується приблизно 1051 роком і є найдавнішою писемною пам’яткою княжої України-Русі.
Упорядкування «Правди Руської», як повідомляє літопис, відбувалось «у Берестовому, при церкві Святих апостолів». І тут прийшов час сказати, що окрім князівського палацу та садиб челяді до складу села Берестове входила палацова церква. Історики та краєзнавці вже кілька століть дебатують на тему, хто і коли збудував цей храм. І наразі більшість сходиться на думці, що храм постав у Берестовому за князя Володимира, одразу по його хрещенні.
Церква Святих апостолів згадується в літописі один раз – під 1051 роком. Кільканадцять років по тому древня хроніка повідомляє вже про монастир і церкву Спаса на Берестовому. Бо новий мурований храм на місці давнішої палацової церкви збудував онук Ярослава Мудрого, князь Володимир Мономах.
Церква Спаса на Берестові була родинним склепом для київських князів Мономаховичів. Впродовж ХІІ століття київські літописи згадують храм лише з нагоди кончини членів князівської родини.
Рік 1138 «преставилася Евтимія Володимерна і положена на Берестовому у святого Спаса»
Рік 1158 «преставився Києві Гюргі Володимирич (Юрій Долгорукий, – І.П.) князь київський, в середу на ніч, а заутра в четвер положиша у монастирі святого Спаса».
Рік 1173 «преставився благовірний князь Гліб, син Юріїв… княжив два літа… тіло його положиша у святого Спаса, в монастирі, де його отець лежить».
У ті часи Спас на Берестові був удвічі більшим за церкву Успіння – головний храм сусіднього Печерського монастиря. Але таким він був недовго.
1240 року під час Батиєвої навали «монастирі, храми, палаци, громадські і приватні будинки – все було сплюндровано, спустошено, спалено», – пише перший історик Києва Максим Берлинський. Тоді і «Берестове з княжими палатами і церквою були понищені».
Від величного князівського мавзолею лишилося кілька стін, які два століття заростали травою і деревами, поки за відновлення храму не взявся останній київський князь Симеон Олелькович. Церкву відбудували у модному тоді готичному стилі, але 1472 року після візиту ще одного степового «паломника» – хана Менглі-Гірея вона знову постраждала.
«Стіни церкви Спаса ледь стоять, сміття покрило землю», – таким бачив лаврський літописець древній храм на початку 17-го століття.
1640 року відбудову церкви розпочав митрополит Петро Могила. Це були часи наступу унії на православ’я. «Реставрація старих церков, пише мистецтвознавець Федір Ернст, – стояла у зв’язку з тодішньою полемікою, у якій треба було довести письменникам католицького табору, що православіє, а не католицизм було тут старішою вірою… Петро Могила відбудував церкву, добудував вівтарі і доручив спеціально запрошеним грецьким малярам розмалювати стіни новим стінописом поверх давнішого».
У той час зусиллями і коштом Петра Могили було відновлено кілька київських храмів княжої доби. Але тільки церква Спаса на Берестові в подальшому не зазнала перебудови. До неї 1813 року приставили лише дзвіницю. А в загальному вигляді церква донині зберегла традиційні форми тогочасної української архітектури з дуже своєрідними куполами – широкими, злегка приплюснутими. Сьогодні подібний український ексклюзив можна побачити ще в Карпатах, на дерев’яних храмах п’ятсотлітньої давності.
Київські храми домонгольської доби були нетиньковані. Тому під час відбудови 1640 року стіни церкви Спаса, що збереглися від древнього часу, також лишили без тинькування. І дуже добре зробили, бо вигляд цієї вікодавньої кладки гонорово свідчить на предмет її особистого знайомства з кількома поколіннями великих київських князів.
У давні часи стіни і підлога церкви були повні останків членів князівських родин і знатних бояр. Сьогодні про колишній пантеон свідчать кілька аркосолій (ніш для поховання), де стояли гробниці Мономаховичів і написи на стінах, приміром «Софія дочка київського князя і дружина угорського короля Бели».
Тридцять років тому археологи досліджували церкву Спаса і знайшли близько 80 давніх поховань. Ідентифікувати їх було неможливо через погану збереженість кісток. І чомусь відтоді та до сьогодні князівсько-боярські останки дружними купами почивають у шафах інституту археології АН України.
Живопис церкви Спаса називають дуже архітектурним. Всі фрески, як свідчить напис на одній зі стін – мальовані «перстами греків». Візантійські майстри розписували храм у строгій відповідності до настанов, розроблених на Афоні. Ці правила чітко обумовлювали все – як писати священні лики та історії, в якій послідовності розміщувати на стінах, і навіть за якою рецептурою готувати фарби. Минуло майже чотири століття, але й до сьогодні фресковий живопис церкви Спаса красномовно засвідчує преміум-якість майстерності греків та їхньої фарбової рецептури.
Серед розписів виділяється ктиторський портрет Петра Могили, де, стоячи на колінах, митрополит підносить Спасителю модель відновленого храму. На відміну від дослідників пізнішого часу засновник славнозвісної Києво-Могилянської академії не мав жодних сумнівів щодо першого будівничого церкви на Берестові. І тому підпис під фрескою гласить наступне: «Цю церкву створив великий і всія Росії князь і самодержець святий Володимир, у хрещенні Василій. По багатьох літах і по розоренні від безбожних татар промислом Божим обновлено смиренним Петром Могилою, архієпископом, митрополитом Києвським, Галицьким і всія Росії… 1643 року». Задля уникнення географічних непорозумінь варто зазначити, що митрополією Могили були споконвічно руські, тобто нинішні українські землі. А країна Росія з її сучасними кордонами в часи Могили іменувалась Московським царством.
Ще одна фреска на стінах церкви Спаса – зображення ікони Божої Матері «Всецариці». Цей образ мальований з афонської ікони Богородиці і вшановується як чудотворний. Наглядачі з цього приводу переповідають дивовижні і зовсім свіжі історії. Науковці можливе заперечують і не приховують іронії. Але, як відомо, кожному по вірі дано.
1947 року з нагоди святкування 800-річчя Москви у церкві Спаса спорудили символічний надгробок князя Юрія Довгорукого, якого вважають засновником цього населеного пункту і котрого було поховано у Берестівському храмі 1158 року.
Юрій Довгорукий був шостим сином дуже любого киянам князя – Володимира Мономаха. Але батькові мудрість і розважливість у спадок сину Юрію не дістались. Вочевидь, саме тому при розподілі земель його не розглядали як кандидата на головний – Київський – престіл. І відправили князювати у далекі Ростово-Суздальські землі. Проте мрія оволодіти Києвом мордувала князя все життя (до слова, з тих пір ця чудернацька пристрасть безбожно косить всіх московських правителів). Суздальський князь кілька разів намагався загарбати Київ, за що літописці охрестили його Довгоруким. І нарешті 1156 року мрія збулася. І що з того? Великим київським князем Юрій пробув два роки і помер. Кияни, дізнавшись про кончину нелюбого правителя, погромили князівські хороми і прогнали в шию всіх «суздальців – бояр і дружину».
Варто розібратись, чим Довгорукий так дістав київський люд. Перший історик Києва Максим Берлинський характеризує князя Юрія як «правителя, що більше займався розвагами, аніж державними справами, що киян страшенно дратувало…», а найгірше те, що «Юрій Володимирович виснажив країну міжусобними війнами, чим посилив половців».
Микола Карамзін, автор «Історії держави Російської» називає Довгорукого «властолюбним, але порожнім князем, який не мав чеснот великого батька, і не прославив себе в літописах жодним подвигом благородства, жодним добросердним вчинком, притаманного Мономаховому племені… Народ київський так ненавидів Довгорукого, що не захотів, щоб і тіло його лежало поруч з Мономаховим (у Святій Софії – І.П.) і поховали його поза містом в Берестівській обителі Спаса».
А підсумовує сказане Енциклопедія українознавства: «за Юрія Долгорукого вперше виявилося суперництво двох народів, між Києвом і Суздальщиною почалася боротьба».
У майже тисячолітній історії церкви Спаса є особливий список достойників, які відновлювали древній храм після варварських навал або підтримували його своєю доброчинністю.
Симеон Олелькович – останній київський князь (після його смерті 1470 року «на Києві князі пересташа бити, а замість князів воєводи насташа»). Симеон Олелькович був нащадком українсько-литовського князівського роду. За його правління відновили Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, яка стояла в руїнах ще від часів Батиєвої навали. І церкву Спаса. Від того часу і донині у Берестівському храмі збереглися готичні склепіння.
Петро Могила – митрополит Київський, Галицький і всієї Росії, засновник Києво-Могилянської академії. Могила власним коштом відбудував древню церкву. До оновленого храму митрополит, як пише історик Закревський, «пожертвував такі священні речі:
1. Срібний хрест з позолоченим зображенням Спасителя.
2. Євангеліє напрестольне, надруковане у Львові 1636 року, оправлене в зелений оксамит і срібні бляхи.
3. Ризи оксамитові, малинового кольору, вишиті золотом».
Степан Ковнір – український будівельний майстер, який майже шість десятиліть працював над створенням архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври і багатьох київських будівель. Андріївська церква, Велика Лаврська дзвіниця, Кловський палац, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, Ковнірівський корпус лаври – всі ці будови муровані за участю або під керівництвом Степана Ковніра. На додачу до усіх будівельних справ громада церкви Спаса «упатентувала ктитором» Степана Ковніра і з цими обов’язками, як свідчать тогочасні документи, він «справлявся бездоганно».
Юрій Лужков – мер Москви. 2002 року Юрій Лужков відвідав церкву Спаса як місце поховання Юрія Довгорукого. Очевидці розповідають, що під час оглядин храму московського високопосадовця вразило фрескове зображення, де Петро Могила підносить макет відновленої церкви Спасителю і особливо підпис «обновлено смиренним ...митрополитом Київським, Галицьким і всія Росії…». На той час храм вже перебував на реставрації, але за браком коштів нічого не робилось. Несподівано для всіх Лужков заявив, що він також дасть гроші на відновлення пам’ятки. По дорозі з церкви мер Москви поцікавився, чому таке незвичне формулювання титулу митрополита – Київський, всієї Росії і раптом ще й Галицький? І, кажуть, він був реально приголомшений, почувши, що територія «всія Росії» Петра Могили пролягала поза межами сучасної Росії. В результаті гроші на реставрацію таки надійшли. Хоча їх стало на відновлення лише двох стін храму.
Ельвіра Павлівна Галдіна – від 1996 до 2011 року наглядач церкви Спаса. Ельвіра Павлівна виконувала обов’язки наглядача в нетрадиційний спосіб, тобто без вирішування кросвордів і нескінченних розмов по телефону. Вона обсадила церкву квітами і деревами. Ретельно прибрала другий поверх дзвіниці, на якому безчинствували хмари голубів. Цю роботу виконувала кілька місяців, бо сміття треба було спускати вниз вузькими поруйнованими сходами. Далі Ельвіра Павлівна власним коштом (при зарплатні 800 гривень) купила сітку рабиця і заплатила за її встановлення на дзвіницю. Таким чином остаточно захистивши будову від голубиної вакханалії. Але 2011 року екс-директорці заповідника Києво-Печерська лавра треба було влаштувати на роботу своїх зятів. У зв’язку з цим Ельвіру Павлівну скоротили. Тож церква Спаса знову лишилася без ктитора.
Відтоді і до сьогодні древній храм чекає, хто буде наступним у його особливому списку достойників?