П’ять улюблених книжок Кирила Говоруна, які він прочитав на карантині

1. Найперше — це український переклад лауреатки Нобелівської премії з літератури Ольги Токарчук «Книги Якова». Значна частина подій книги розвивається наприкінці сімнадцятого століття у «Подолії», себто у переважно українському Подільському воєводстві тогочасної Польщі, яке пізніше стало Подільським еялетом Османської імперії, ще пізніше — регіоном «Південна Подолія» Габсбурзької імперії, а згодом Подільською губернією Російської імперії. Книга оповідає про юдейський месіанський рух на теренах цих імперій, пов’язаний з Яковом Франком. Це історично інформативне й літературно захоплююче дослідження того, як узагалі ці рухи зароджувалися та розвивалися в історії. З одним із них ми, українці, увесь час стикаємося. Це рух хасидів, які щорічно приїздять у паломництво до Умані. І хасиди, і послідовники Якова Франка виникли після того, як занепав інший месіанський рух — Шабтая Цві, центром якого були Смірна та Салоніки у середині сімнадцятого століття.

2. Із цим рухом пов’язана книга грецького автора Ісидора Зургоса «Сцени з життя Матіаса Альмосіно» (Σκηνές από τον βίο του Ματίας Αλμοσίνο). Тут оповідається історія єврейського хлопчика Матіаса, батько якого покинув свою родину і приєднався до Шабтая Цві. Цей хлопчик виріс і, після довгого життєвого шляху, що пройшов через Константинополь, Падую, Венецію, Лондон, Київ та інші міста, врешті-решт закінчив життя монахом на Афоні.

Ісидор Зургос — це автор, якого я для себе відкрив у минулому році. Христос Яннарас, до речі, вважає його одним із найяскравіших літераторів сучасної Греції. І Токарчук, і Зургос відкривають для нас життя єврейських громад у добу раннього модерну на теренах сучасних України та Греції. Ми насправді мало знаємо про це життя і мало ним цікавимося. Мені вдалося побувати у містечку Любомль на Волині. Колись там жив найбільший відсоток євреїв у всій Польщі — 93% від усього населення міста. Зараз від них залишилося лише два кладовища…

Чому важливо знати історію сучасних єврейських месіанських рухів, таких як Якова Франка і Шабтая Цві? Тому що християнство колись теж починалося як подібний рух всередині юдейства. Лише після того, як він вийшов за межі єврейської громади і зустрівся з греко-римським світом, цей месіанський рух перетворився на вселенську Церкву. Сталося це, звичайно, тому, що Христос був справжнім Месією.

3. До речі, говорячи про Яннараса, уподобав його автобіографічну книгу «Притулок ідей» (Καταφύγιο Ιδεών). Тут він розповідає про свій досвід перебування у братстві «Життя» (Ζωή) у 1950-х роках. Він аналізує, як православний моралістичний рух, який будується на власній винятковості та зверхньому ставленні до інших, може перетворитися на фактичну секту з тоталітарними ознаками, і наскільки такі рухи є протилежними самій природі православної Церкви.

Цікава деталь, про яку я знав і від самого Яннараса, і від свідків тих подій. У цьому напівсектантському братстві «Життя» Яннарас був доріс до провідних ролей, але потім покинув його. Братство ще кілька десятиліть не могло йому цього пробачити й фактично переслідувало його. Наприклад, через своїх впливових діячів воно не допустило того, аби Яннараса взяли викладачем на богословський факультет Афінського університету. Тому він усе своє професорське життя викладав у приватному університеті Пандіо в Афінах, де я колись також два роки відвідував його лекції.

І от тепер я читав цю книгу і не міг утриматися від проведення паралелей з тим, що наразі відбувається всередині Української Православної Церкви Московського Патріархату (назва релігійної спільноти є авторською — ред.). Саме через ці паралелі було б варто мати цю книгу українською.

4. Говорячи про ранній модерн в Україні, неможливо оминути минулорічну публікацію видавництва «Дух і літера» — фундаментальне дослідження Віри Ченцової «Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686». Тут реконструйовано історію й опубліковано матеріали, дотичні до передачі Москві Вселенським Патріархатом прав на інтронізацію Київських митрополитів. Це важливе джерело документів, яке підтверджує вірність тих кроків, які Вселенський Патріархат вже в наші дні зробив, аби постала автокефальна Православна Церква України.

5. Ще одна книга з карантинного читання, яка мене вразила, була видана Гарвардським університетом. Вона присвячена геноциду проти вірмен, ассірійців та понтійських греків у Туреччині: «The Thirty-Year Genocide: Turkey’s Destruction of Its Christian Minorities, 1894-1924».

Це одне суцільне свідчення про жахливі злочини спочатку османської, потім младотурецької, а потім і турецької республіканської влади проти християнських меншин. Зокрема, саме вірменський геноцид став першим у двадцятому столітті. Мільйони християн було вбито.

Ноу-хау цього геноциду стали так звані «марші смерті», коли довжелезні колони вигнанців гнали через пустелю. Там їх грабували, ґвалтували, вбивали, а більшість помирала від спраги, голоду та виснаження. Для сотень тисяч єдиним шансом на спасіння став перехід в іслам.

Ця книга демонструє, що нерозкаяні злочини призводять до рецидивів. Нещодавня війна проти Вірменії — це по суті рецидив турецької політики проти вірмен на початку двадцятого століття. На мою думку, цю книгу треба мати українською.