"Церковна єдність – не тотожна єдності політичній"
Коментар владики Йоана (Модзалевський), архиєпископа Херсонеського і Кримського УАПЦ, з приводу церковних аспектів „Універсалу національної єдності”.
Сенс Універсалу – об’єднання суспільства довкола української ідеї. Для Президента України та його політичних партнерів – найбільш впливових у суспільстві політичних партій – було дуже важливо спільно визначитися щодо головних суспільно-політичних питань, які розділяють українське суспільство. Одне з цих питань – церковне: існування в Україні трьох православних юрисдикцій, котрі не лише не перебувають у молитовному спілкуванні між собою, але й нерідко знаходяться у жорсткому протистоянні. Такий стан – глибоко ненормальний, і це не можуть не розуміти українські державні та політичні діячі.
Втім, мене особисто дещо здивував той факт, що первинний текст Універсалу, який було запропоновано Президентом, містив вказівку на конкретний механізм, завдяки якому має відбутися подолання розколу: створення Помісної Церкви. Йдеться про 12-й пункт Універсалу: «Підтримка прагнень до утворення єдиної помісної Української Православної Церкви». Адже, постає питання: що про яку саме «підтримку» з боку держави йде мова? Якщо йдеться про суто моральну підтримку ідеї Помісності – то це особиста справа кожного громадянина України, оскільки політичні партії складаються з людей з різними релігійними переконаннями. Якщо ж малася на увазі спеціальна протекційна державна програма для окремих православних юрисдикцій або груп у їх складі, то це суперечить діючому українському законодавству, яке передбачає рівне ставлення держави до усіх релігійних конфесій та зобов’язанням у релігійній сфері, які Україна взяла перед інституціями ЄС. Адже, у Конституції України та «Законі про свободу совісті та релігійні організації» чітко зазначено, що Церква відокремлена від держави.
Водночас формулювання, яке виникло в результаті дискусій, можна вважати виваженим та юридично обґрунтованим: «Дотримання свободи віросповідання. Поважне ставлення до об’єднавчих прагнень віруючих усіх Православних Церков без втручання Держави та політичних сил у цей процес». Тут чітко задекларовано бажання суспільства бачити Православну Церкву єдиною, але, разом з тим, вказано, що держава й надалі гарантує Православним Церквам чітке дотримання чинного законодавства й зобов’язується не втручатися у внутрішнє церковне життя.
Церковна єдність – не тотожна єдності політичній. Перша має свій початок у одвічному бутті Пресвятої Тройці, друга – має ситуативний характер та виникає в наслідок компромісу між учасниками актуального політичного процесу. Тому дуже важливо, аби, намагаючись посприяти церковній єдності, українські політики розуміли, що шлях до цієї єдності Церква має визначати самостійно. Адже, як свідчить церковна історія, зокрема, історія Візантійської імперії, масштабні церковні розділення виникали саме тоді, коли держава втручалася у внутрішнє церковне життя та намагалася об’єднати православних не на засадах православного віровчення, а за принципом політичного компромісу.
