Інтерв’ю з директором видавництва "Свічадо" Богданом ТРОЯНОВСЬКИМ про його "дітище", специфіку його видань і потреби суспільства.
— Пане Богдане, давайте почнемо розмову з останнього видання, яке викликало досить контрраверсійні думки в суспільстві – книги «Секс, якого не знаєте…» польського монаха о. Ксаверія Кнотца. Навіть католики дуже неоднозначно сприймають видання такої книги, і причин одразу кілька: що вона монахом написана,що в катехизмі про подружні стосунки вже все сказано і так далі... Враховуючи всі ці перші відгуки і загалом нашу ментальність, як Ви вважаєте, чи варто очікувати на позитивний ефект від видання цієї книжки українською мовою?
— З вашого дозволу, я почну з іншої книжки, яку ми видали, мабуть, років 15-17 тому. Це була книга Інгрід Тробіш «Бути жінкою – це радість». Це була одна з перших книжок, яка відверто говорила про статеві відносини, про сексуальність людини… ну, і очевидно, що це викликало тоді ще досить серйозну реакцію.
— Негативну?
Якщо Церква щось забороняє чи називає гріхом, то вона мусить це обґрунтувати, пояснити, чому це можна, а це ні.
— Різну. Я би сказав так: воно викликало дискусію в самій церкві, між різними людьми. Я був сам свідком, коли був у отця-ігумена отців-василіян, і він мені говорить: «Знаєте, ви видали таку книжку, вона трохи складна, тут мені люди говорять». А біля мене сидить інший молодий священик, який починає цю книгу захищати. Я навіть не мусив нічого говорити у відповідь. Що це значить? Що всередині монастиря, серед священиків і серед вірних почалася дискусія. Якщо ця книжка негативна – треба почитати, переглянути її, а коли почали читати, виявилось, що написане зовсім не є таким негативним, як хтось про це говорить, і воно має дуже багато позитивних моментів. Це є така християнська апологетика сексуальності як дару Божого. Авторка у тому випадку захищає цей дар.
Отже, ця книга спричинила мудру, добру дискусію. Бо треба про це говорити, але питання: як про це говорити. Тобто, Церква не може мовчати, наче нічого не діється. Якщо вона щось забороняє чи називає гріхом, то вона мусить це обґрунтувати, пояснити, чому це можна, а це ні. Ну і та книжка була першою, яка викликала таку виразну реакцію.
Така сама історія з книгою Ксаверія Кнотца — це продовження цієї традиції. Ми давно вже нічого не видавали на цю тему, а тепер знайшли гарне, цікаве видання. Автор не боїться проблем, бо трапляються автори, які бояться торкатись сучасних проблем. Відомо, що наука про сексуальність теж розвивається. Щось до II Ватиканського Собору одне говорилося, потім Собор вніс нові елементи. І поволі вона розвивається, є нові проблеми, виникають нові питання, наприклад, штучного запліднення та багато іншого. Воно ставить певні питання. Потрібно, щоб Церква давала на це зрозумілу відповідь. Мені здається, що отець Ксаверій Кнотц дуже добре дає тому раду. Він і навчання Церкви все-таки тримається, і має відвагу на різні питання відповідати.
— Основне питання, яке виникає в численних дискусіях довкола цього видання: як монах має право і компетенцію писати таку книгу? Наскільки йому вистачить його власного священичого досвіду, щоб фахово висловлюватись на цю тему?
Лікар не мусить бути хворим, щоби розуміти, що відчуває пацієнт. Так само психолог не мусить переживати на собі всі психічні хвороби, щоб лікувати.
– Ну бачите, я би сказав так: лікар не мусить бути хворим, щоб бути добрим лікарем; він не мусить переживати всі ті хвороби, щоб розуміти, що відчуває пацієнт. Так само психолог не мусить переживати на собі всі психічні хвороби, щоб лікувати. Тобто, інколи достатньо знання проблеми з терепевтичної практики, досвіду розмов з подружжями, читання, фахового обговорення. Так твориться певний комплекс знань. Якщо він працює з подружніми парами, то він мусить знати ті проблеми, які вони переживають. Він їх знає, розуміє, пробує їм допомагати. Коли рекомендації і поради допомагають, він бачить, що ця дорога є правильною. Якщо він пропонує певну форму допомоги багатьом подружжям і бачить, що це приносить зцілення їхнім стосункам, значить, ці методи корисні і добрі. Він все це аналізує і про це говорить.
Тому, я не думаю, що тут є якась суперечність. Можливо, якби це був одружений священик, він би говорив про інші речі і давав би інші поради, але в своїй роботі з парами він використовує саме свій досвід як монаха. Крім того, мені інколи здається, що монахи мають зовсім іншу перспективу, і з позиції цієї іншої перспективи вони говорять. Ми маємо багато журналів і книжок на тему сексуальності, які пропонують світські видавництва. Нормальна людина читає різні книжки. Там є погляд фізіолога, погляд психолога, сексопатолога, і тепер є погляд священика. Таким чином я маю змогу взяти 3-4 книги і подивитись що із цього мені підходить, а що — ні. Де написано з користю для мого подружжя, моєї родини, а де є реклама чи пропаганда чогось. От тут читач мусить вже сам оцінити.
— Давайте поговоримо про видавництво і Вас особисто. Розкажіть про свій шлях: як Ви стали директором християнського видавництва. Таких людей не так уже й багато…
— Так доля склалася дивно. Треба сказати, що серйозний вплив на такий мій вибір мало те, що ми народилися в трохи дивній ситуації. Засновники видавництва «Свічадо» – це була така група студентів, які народились і виросли в діаспорі, якщо можна так сказати про територію Південної Польщі. Ми виростали на межі двох культур: польської та української. Ситуація була досить складна, оскільки більшість поляків, точніше державна політика, була скерована проти українськості, і це гальмувалося. На рівні церковному – Українська Греко-Католицька Церква була спочатку заборонена, а потім була «пригальмована», навіть з боку Римо-Католицької Церкви, на жаль. Потім вона почала трохи вільніше дихати. І в нашому товаристві, деякі з нас вчились і в семінарії, і в католицькому університеті, виникла ідея реалізувати подвійну мету: з одного боку, працювати для свого народу, тобто в середовищі українському, а з іншого – працювати для Церкви. Так виникла ідея почати видавати книжки.
Власне в Польщі ми почали видавати перші брошурки: листи Шептицького, пісенники, колядник – це те, що було потрібно людям. Це було приблизно 1987 року. Саме тоді з‘явився наш перший великий журнал з назвою «Свічадо». На основі цього журналу ми почали видавати книжки. Потім нас десь помітили в Римі, ми зустрічались з о. Іваном Дацьком, архимандритом Любомиром (Гузаром). Він нам подарував ксерокс і перший комп‘ютер, який ми привезли до Польщі майже як контрабанду. Ми тоді вже видавали книжки і починали привозити їх до України. У 90-ті роки ситуація змінилась, не було змісту друкувати книжки для України в Польші, і тоді частина з нас переїхала до України. Тут ми почали співпрацювати з монахами-студитами.
— Чому саме студити?
— Отець Севастіян (тодішній ігумен – прим. ред.) запропонував нам працю у студитів і одразу запропонував сформувати концепцію видавництва «Свічадо». «Свічадо» є незвичним явищем, оскільки одним його засновником є монастир студійського уставу УГКЦ, а другою половиною засновників є я і мій напарник Віктор. Одне без одного ми не можемо ухвалювати жодного рішення – скрізь маємо шукати компроміс між думкою монастиря і світськими засновниками. Тобто, або має бути консенсус, або маємо домовлятися. Отже, нам потрібна була така співпраця. Серйозних конфліктів ніколи не було. Хоча ми і маємо певну автономію від монастиря. Ми можемо самі вирішувати більшість питань. Монастир дивиться більше духовним поглядом на нашу роботу, а ми – більш практичним. І так ми одне одного доповнюємо. Тобто, ми не можемо злих книжок видавати – бо буде проблема. Монастир тоді буде казати: «ви нам імідж псуєте». З іншого боку, маємо автономію, яка дозволяє нам швидко реагувати на певні ситуації, проблеми. І така форма співпраці виправдала себе.
— Якою була концепція видавництва на початку його створення?
Я не маю таланту писати, говорити чи щось проповідувати. Натомість я можу бути посередником між добрим автором і читачем.
— У визначенні своєї місії ми написали так: «”Свічадо” прагне через свою професійну діяльність – видання книжок – сприяти розвитку як окремих осіб, так і суспільства в цілому в руслі християнських цінностей». Це не мої слова, але я з ними цілком погоджуюсь. Ми хотіли увійти в суспільство, бути його активним учасником, але робити це через релігійну літературу, оскільки в такий спосіб, ми вважаємо, маємо серйозний вплив. Ще інакше кажучи, я сам не є дуже медіальною людиною. Вважаю, що не маю таланту писати, говорити чи щось проповідувати. Натомість я можу бути посередником між добрим автором і читачем. Знайшов собі таке місце, ланцюжок, і воно мені підходить.
І такою є мета видавництва: наблизити доброго автора, проповідника, священика, чи просто добру і мудру людину, її погляди до широкого кола читачів.
— Чи легко шукати таких цікавих авторів в Україні? Частина літератури, яку видає «Свічадо», перекладна. А чи можливо знайти хороших християнських авторів в Україні?
— Можливо. Наша мета все-таки видавати українських авторів. Перший етап роботи нашого видавництва – це, дійсно, переважно були переклади. Бо хто у нас в Україні писав на теми релігії? По-перше, дуже мало богословів було, по-друге, якщо ми отримували літературу на релігійні теми, то там було стільки забобонів, магії, що це просто не можна було видавати. Як шукали авторів? Дивились, що цікавого видають на Заході чи на Сході, або із давніших авторів, чого бракує сучасному читачу. А також радились з експертами. Пам‘ятаю, що в Любліні нам багато порад давав тодішній архимандрит Любомир (Гузар). Так ми радимось і досі. Навіть цю книгу («Секс, якого не знаєте…» – прим. авт.) нам теж хтось порадив, розказали, що в Польщі є таке цікаве видання. І тому ми використовуємо цей досвід.
Але все-таки ми віддаємо перевагу тому, щоб видавати українських авторів. Не просто через те, що вони є українцями, але вони набагато краще розуміють потребу нашого читача, адже живуть в цьому середовищі. І якщо є автор, який може писати і любить писати, має трохи відповідної освіти (ну, як мінімум, є християнином) – то це ідеальний варіант. Таких прикладів маємо достатньо. З‘являються наші автори, які поволі починають писати, вони добре пишуть. Недавно видали Проніна «Мандруючи в доросле життя». Це протестантський автор, який пише для молоді. І він погодився на співпрацю. Є автори, які пишуть на 70% добре, але на 30% потрібно щось корегувати і змінювати. Якщо автор згоден з такими змінами, то ми охоче працюємо з ним. Є отець Михайло Шполянський (православний), є низка інших авторів. Ну, і очевидно, наші бестселери «Великодній кошик», «Обряди і страви святого вечора», «Секрети сестри Ольги». Ці книжки дійсно є досить цікаві, популярні. Тому ми робимо великі зусилля, щоб знаходити своїх авторів. Заохочуємо людей писати під конкретні потреби.
— Православна церква – найбільша в Україні. Чи ставите ви собі за мету і на скільки це вдається вийти на православний ринок?
— «Свічадо» не видає полемічної літератури?
— Ні, хіба що ця полеміка є якоюсь науковою дискусією, що потрібно для розвитку. Але в примітивному розумінні полеміки воно не є корисним, і нас, як видавництво, не цікавить. Тут наклався ще й мій особистий досвід. Я виростав у Польщі, у середовищі римо-католицькому і паралельно греко-католицькому. Паралельно нам запропонували зустрічі і спілкування протестанти, баптисти. І ми дуже багато навчилися у них. Наприклад, навчилися любити Святе Письмо. Ми побачили, що вони не такі страшні, як пишуть про них. Там дуже хороші люди, і у нас були гарні зустрічі, вони нас багато навчили. Але ми не стали баптистами, навпаки, ми з ними подружились, і вони нам допомогли стати кращими католиками. Потім ми ще зустріли і православних. І весь той досвід показав, що в різних церквах є добрі бажання, добрі наміри, добрі люди. А добрі люди з добрими людьми завжди домовляться, незважаючи на різні конфесії.
— Скільки на сьогоднішній день у вас у вас найменувань книжок?
— 1017. Перша наша книжка вийшла ще у Польщі 1989 року. За перші два роки ми видали близько 10 книжок.
— «Свічадо» — найбільше релігійне видавництво в Україні, і ви увійшли в Асоціацію християнських видавців. Чи є хтось ще, кого ви розглядаєте як конкурентів, чи для вас краще мати партнерів, ніж конкуретнів на цьому ринку?
— Я вважаю, що для нас конкуренція є дуже корисною. Розглядаю конкурента і як партнера. Якби було більше таких видавництв, як наше, і для церкви, і для народу це було б краще. По-перше, це створює ринок релігійної літератури. Якщо є одне видавництво, це надто мало. Краще, коли є більше доброї літератури, бо це стимулює до кращого розвитку, кращого пошуку. Це сприяє тому, що люди починають більше писати, більше читати. Тому я особисто конкуренції не боюся. Коли ми тільки відкривали свій магазин, то постало питання: чи має магазин продавати тільки свою літературу, чи ми можемо брати чужі книжки. І теж була дискусія. Я настоював на тому, щоб був максимально широкий асортимент. Натомість дехто боявся, що будуть брати інші книжки, а наші продаватимуться менше. Парадокс полягає в тому, що все навпаки: чим більше ми маємо чужих книжок, тим більше наших продається. Я б назвав нашу мотивацію «християнською»: щоб було більше літератури, щоб люди могли з того користати.
Під час одних курсів, які проводила польська консалтингова група, вони розповіли нам таку цікаву річ: коли у вас з‘являється добра література, це викликає реакцію, люди приходять за книжкою і відразу звертають увагу на контекст і, може купити й іншу книгу. Отож, коли людина хоче придбати якусь літературу, то відразу думає, а куди піти? І пригадує, що найбільший магазин «Свічадо», і там можна придбати відразу різні книги. Вона може шукати книгу протестантського автора, а при нагоді зверне увагу й на інших авторів. Це так як запитання, що рекламувати? Добру книжку чи погану? Маю на увазі таку, що добре продається, і менш комерційно успішну. Багато людей, як і ми на початку, думали, що треба рекламувати книжку, яка погано продається, інша й так добре продається. Але потім нам запропонували порахувати. Якщо книга добре продається, і ви почали її рекламувати, як результат, вам виросли прибутки на 50%. Така ж сама ситуація може бути і у випадку із рекламою менш успішної книги. Але якщо все порівняти, то прибутки все одно будуть більшими у випадку із комерційно успішною книжкою. Бо у випадку із останньою кількість продаж все одно буде більшою. І ще одне, як ви не будете рекламувати менш комерційно успішної книжки, то вона все одно буде продаватись. Бо багато людей прийде за тією успішнішою і часом при нагоді хтось її купить. Тому краще не рекламувати книжок, які погано продаються.
Є й інша проблема: може бути добра книжка, але погано продаватись. Наприклад, поезія. Як правило, вона погано продається. Але вона потрібна для розвитку культури, розвитку людини зрештою. І ми на зборах нашого видавництва, де оцінюємо книгу з різних сторін: її потребу, зміст, а також її комерційну складову, переважно відмовлялись від поезії. Бо вона є збитковою. Але згодом вирішили, що раз чи два рази в рік ми можемо обирати для друку книгу, яка не є комерційно вигідна. Це стосується і наукових, богословських книг. Вони теж є збиткові. Але час від часу треба випускати і збиткові книги.
— «Свічадо» — це не тільки видавництво книжок. Це також і періодика. Також функціонує мультимедійна студія в Тернополі. Розкажіть, будь ласка, про ці проекти.
— До нас звертаються різні установи з проханням видати диск або касету, або книгу з диском чи касетою. Це для нас було проблемою, і ми вирішили заснувати окрему структуру, яка б видавала таку продукцію. Мультимедійна студія є практично незалежною, хоча ми є засновником. У них є свої труднощі, але вже кілька років вона функціонує. Цьогоріч ми розпочали новий проект: паломницьке бюро «Рафаїл», де ми теж є співзасновниками. Щодо періодики, то дотепер ми видавали три журнали: «Сопричастя», для дітей — «Зернятко» і для молоді — «Сто талантів». Аудиторія «Зернятка» є досить широкою, і тут проблем немає. Дещо проблематичніше є видавати журнал для підлітків. Це аудиторія, з якою важко працювати, але журнал є дуже потрібний. Тому що часто в журналі пишеться про такі речі, про які вони не можуть поговорити з батьками і чого немає в інших журналах для молоді. Ми все-таки говоримо про погляд Церкви на ті чи інші питання. Про ту ж сексуальність. Бо молоді доступна або якась порнографія в інтернеті, або видання, які навіть самі автори, що там працюють, не дають читати своїм дітям. Тому ми підтримуємо «Сто талантів» навіть якщо він з комерційної точки зору не є успішний. Ми також хочемо видавати журнал сімейного типу, для родини. Тому минулого року ми заснували відділ періодики, який очолила Анна Пецюх.
— Ще таке провокативне запитання: нам зі сторони не видно, але у вас, мабуть, існують свої проблеми, невирішені питання, над якими працюєте? Наприклад, дехто має претензії до якості ваших перекладів.
— Тут є трудність. Нам би хотілось, щоб всі книги виходили в добрих перекладах, в добрій редакції і оформленні. Але ми мусимо шукати золоту середину. Яка книга потребує дуже кваліфікованого перекладу, а для якої достатній простий перекладач. Тут є певний компроміс. Ми можемо зробити дуже добру книжку. І вона буде коштувати не 20, а 50 гривень. Хто її купить? Бо все потребує немалих затрат. І перед нами постає дилема, як знайти золоту середину. Щоб книга не вийшли надто дорога,і водначас щоб забезпечити задовільний мовний рівень видання. Також необхідно розуміти, що ми працюємо з релігійною літературою, яка має специфічну мову, термінологію. Не всі перекладачі володіють необхідними знаннями в цій галузі. Ми знаємо, що ті самі проблеми є і на Заході. Тому ми оцінюємо, наскільки книжка потребує праці. Якщо ми перекладаємо Льюїса, то, зрозуміло, що там має бути добра мова, це світова класика. Але якщо це книга про виховання для матерів, то там не є головним літературна мова, головне, щоб було все зрозуміло, всі пояснення. Бо зрештою, і мова самого автора не є в такому випадку бездоганною, бо він є практик-психолог, а не літератор.
— То головною проблемою є брак кадрів чи брак фінансів?
— І одне, і друге. Мусимо шукати такі умови, за яких книжку можна випустити і продати її. Мусимо аналізувати, як краще зробити: дешевше, але менш якісно, чи дуже якісно і дорого. На жаль, з нашого досвіду ми знаємо, що читач хоче дешевше, навіть за рахунок якості. Ми ж керуємось тим, які потреби повинна книжка забезпечити.
— Пане Богдане, дуже часто доводиться чути критику на адресу видавництва «Свічадо», навіть від греко-католицьких священиків: «як це так, наше, греко-католицьке видавництво, видає таку масу протестантської літератури». Як Ви реагуєте на таку критику? І яку мотивацію маєте, видаючи літературу протестантських авторів?
Хочу наголосити: ми не є католицьким видавництвом. Я би сказав, що ми є видавництвом християнським.
— Ну, по-перше, я вважаю, що у нас не є велика кількість протестантської літератури. У процентному відношенні це може бути 10-15%, і це не є аж так багато. Є багато книжок, про які можуть думати, що це протестантська література, але це є література або поза конфесійна, наприклад, психологічна література, або це католицькі автори, але їх манера письма досить схожа на протестантську, наприклад, той самий Бруно Ферреро. Разом з тим я хочу наголосити: ми не є католицьким видавництвом. Я би сказав, що ми є видавництвом християнським. Я б, наприклад, не хотів, щоби наші книжки читали тільки греко-католики. Навпаки, я б хотів, щоб наші книжки йшли і до православних, і до протестантів. Але також, можливо, в першу чергу, щоб вони йшли до людей світських. «Не здорові мають потребу в лікареві!»
Треба, щоб ті книжки читали люди, які є далекі від церкви або мають різні проблеми, бо ми віримо, що можемо тими книжками їм допомогти. Автори, які пишуть ті книжки — чи протестанти, чи православні, чи католики — я переконаний, пишуть з метою, щоби вони людям допомагали будувати сімейні стосунки, розв’язувати певні проблеми, будувати стосунки з дітьми. Якщо на цю тему більше існує книжок протестантських, то ми видаємо протестантські книжки. Те, що вони пишуть, на 95% — це загальнохристиянські істини. Ті 5% конфесійності можуть когось насторожити, але я думаю, ми сьогодні мусимо думати не категоріями конкуренції між церквами, а категоріями спільного фронту боротьби з загрозами, які несе сучасний світ. Ми хочемо показати, що в різних конфесіях можуть бути нормальні віруючі християни, і що християнам між собою не варто конфліктувати, а навпаки, одне одного підтримувати. І тому наше видавництво базується на християнських основах, не обов‘язково на католицьких.
— Недавно у вашій крамниці бачили перелік книжок, які входять у першу десятку топ-продажів. Серед них кілька книжок (3 або 4) належать саме протестантським авторам. Виходячи з цього, наступне питання: чи самі протестанти достатньо знають про те, що книжки їхніх авторів, видані українською мовою, можна купити у крамницях «Свічадо»?
— На 70% наші книжки купують у церковних крамницях, біля церков. Протестанти знають про нас, хоча переважно тільки у Західному регіоні. На Центральний і Східний регіон ми йдемо наразі досить слабо. Але тут є два моменти. По-перше, це є приналежність до різних конфесій, а по-друге, все-таки мовний бар’єр. Ми видаємо книжки українською мовою, а там читають все-таки більше російською. Зараз «Свічадо» входить в Асоціацію християнських видавців України, де є 10 видавництв, серед яким ми єдині греко-католики, а решта 9 – різні протестанти.
— Хто є ваш читач? Чи можете ви змалювати його портрет?
— Трохи важко дати загальну відповідь, адже у нас є різні серії, різні категорії книжок. Найкраще було б, якщо би видавництво зайняло якусь свою нішу і видавало книжки для однієї цільової аудиторії. Але оскільки в Україні дуже мало релігійних видавництв, само собою склалося так, що ми видаємо різну літературу. Є діти – маємо журнал «Зернятно» та «Дитячу книжку». Наступна категорія – це молодь. Для неї ми видаємо журнал «Сто талантів» і книжки для молоді. Третя категорія – священики, які купують духовну літературу. Також є церковна інтелігенція, яка цікавить інтелектуальною літературою, є, врешті, парафіянин, який купує легку популярну літературу. І цей читач орієнтований на порадники для батьків, на психологічну літературу. І ця остання група, мабуть, є найбільшою.
— Які серії книжок є найбільш популярними серед ваших читачів?
— Поза конкуренцією — «Короткі історії для душі». Це такі короткі історії-притчі з невеличким тлумаченням (той самий Бруно Ферреро). Схоже писав наш Григорій Сковорода, і ми видали Сковороду теж. Чим вони такі популярні – бо їх можуть читати і професори, науковці, і мої діти читають. І кожен щось знаходить для себе на своєму рівні сприйняття: сюжетному, психологічному і духовному. Ця серія поза конкуренцією.
Серед інших варто відзначити серію «Пізнай себе», яка служить психологічно-духовному розвитку людини. Досить відомою є серія «Любов. Подружжя. Сім’я». Також «Порадник для батьків» — ми вже видали близько 10 книжок із цієї серії, які описують різні проблеми, пов’язані з вихованням дітей і підлітків. Наступне – це «100 запитань до священика» — ми видали вже 5-ту книжку з цієї серії, і це є також наші українські автори. Є «Джерела християнського сходу» – пробуємо розвивати і цей напрямок, і такі книжки радо купують православні.
— Дякуємо за розмову!
Розмовляли
Олена КУЛИГІНА, Анатолій БАБИНСЬКИЙ