Думаю, що в більшості мешканців України, особливо великих міст, кришнаїти (вайшнави, буддисти) викликають більш-менш схожі асоціації – чудернацькі хлопці та дівчата в такому ж чудернацькому одязі, котрі співають і танцюють у залюднених громадських місцях, веселі, але дивні й навіть у дечому ворожі, бо в багатьох асоціюються із сектою. Приблизно такої думки дотримував і я, доки не почув, що ще взимку цього року київські буддисти вийшли на підтримку Майдану.
Думаю, що в більшості мешканців України, особливо великих міст, кришнаїти (вайшнави, буддисти) викликають більш-менш схожі асоціації – чудернацькі хлопці та дівчата в такому ж чудернацькому одязі, котрі співають і танцюють у залюднених громадських місцях, веселі, але дивні й навіть у дечому ворожі, бо в багатьох асоціюються із сектою.
Приблизно такої думки дотримував і я, доки не почув, що ще взимку цього року київські буддисти вийшли на підтримку Майдану. Мені стало цікаво: чому харківські буддисти або кришнаїти – різні, але схожі в багатьох елементах течії – не наважились на щось подібне? Для цього треба було потрапити в їхнє середовище, у чому мені допоміг знайомий-кришнаїт, котрий дав контакти так званого "храму".
Слово "храм" в мене стійко асоціюється із чимось релігійним і небуденним. Яке ж було моє здивування, коли я дістався за наданою адресою – звичайна двоповерхівка в одному з районів Харкова під назвою Холодна Гора. Мимоволі почали виникати думки про секту, яка збирається в чиїсь оселі та задурює людям голови.
Зайшовши в приміщення, тривога дещо відлягла, адже під буденною, так би мовити, оболонкою звичайного будинку приховувався свій міні-світ.
Зразу кинувся в очі надлишок людей у довгих одежах, які снували туди-сюди й постійно всміхались. Стіни самого приміщення були пофарбовані в яскраві, LCD-шні кольори, на паркеті подекуди траплялись килими з хитрозакрученими візерунками, трохи далі виднілось щось типу крамниці, де продавали чи то дарували різноманітні випічки та солодощі.
Я хотів було продовжити свою екскурсію, але мене зупинив хлопець приблизно моїх років із дитячим і дещо відстороненим поглядом. "До храму у взутті не можна", – сказав хлопець та вказав на гардероб. Довелось йти "за адресою", у позитивному значенні цієї фрази. Поруч із першими вішалками сидів маленький чоловічок, котрий щось сьорбав із блискучої миски. На мене очей не підвів. Чому він їв саме тут – невідомо.
Залишивши свої черевички на поталу долі – вхід до "храму" був абсолютно вільним, тому туфлі довелось запхнути під якісь коробки, – я повернувся в головне приміщення.
Ходив, роззирався, аж раптом вхідні двері відкрились й у кімнату заскочили кілька чоловіків. Один із них співав "Харе Крішна, харе Рама" в причіпний мікрофон, інші підспівували й грали на доволі специфічних музичних інструментах. Звук був доволі сильним, можливо, це була якась частина сьогоднішнього "богослужіння", не знаю. До речі, слово "заскочили" вжито буквально, адже чоловіки стрибали, як зайці, потрапляючи в такт музики.
На шум збіглось чимало народу. Разом вони утворили в центрі щось схоже на роковий слем, але замість того щоб штовхатись й махати кулаками, почали теж стрибати, смикати ногами й викручувати руками різноманітні жести. Загалом, це мені нагадало танці на сільському весіллі, де кількість випитого алкоголю знімала всі: комплекси й закони здорового глузду, і люди починають відриватись хто як уміє. Тут, очевидно, такі паті були звичайним явищем.
За кілька хвилин людей у будинку значно побільшало. Деякі долучались до танцю, дехто знаходив знайомих і обіймався з ними, ніби вони не бачились кілька років. Це теж було, як я потім пересвідчився, частиною місцевих звичаїв.
За руку ніхто не здоровався, навіть чоловіки кидались один одному в обійми й на кілька хвилин завмирали, не припиняючи всміхатись.
Коли пісні з танцями нарешті добігли кінця, серед присутніх я помітив хлопця, котрий "послав" мене до гардеробу. Розговорились.
Він представився як Кирило, виявився колишнім православним. Говорив неохоче, часто морозився, роблячи відсторонений вигляд. Усі питання намагався переводити в площину кришнаїстських вірувань, закидаючи мене купою важких для мене імен й абстрактних ідей про "свідомість", "розум" тощо.
Проте передусім було цікаво почути його ставлення до сучасних суспільно-революційних подій. На це Кирило відказав, що він поза політикою й взагалі в нього на це немає часу. "Головне, – натхненно говорив він, – це знання". Торочив щось про необхідність поширення цього самого знання, тобто роздавання їхньої літератури.
На жаль, Кирило, хоч і говорив багато, але прямих відповідей не надавав. Мені інколи здавалось, що він не розуміє, про що говорить. Коли розмова дедалі більше заглиблювалась в політичні, суспільні теми, хлопець почав помітно нервувати.
Наскільки я зрозумів, він певною мірою зневажав світ за межами храму або навіть гидував ним, бо наприкінці розмови сказав: "Я ж працював в елітному ресторані. Бачив Януковича, його оточення, як вони себе поводять, достатньо надивився на цей бруд".
Погомонівши, Кирило згодився провести для мене екскурсію по будинку. Перший поверх особливо не вразив, бо там переважно були розташовані офісні й господарські приміщення. На кухні зграйка жіночок чистила картоплю у великі відра. "Людей приходить багато, – говорив Кирило, – деякі продукти привозять з-за кордону. Спеціальні трав'яні спеції замовляємо в Казахстані".
У туалеті лежала купа капців – у взутті ходити не можна, а плитка холодна…
Другий поверх був значно цікавіший. Його більшу частину займало приміщення, де проводилися богослужіння. Велика, простора кімната, з вільним простором посередині, лавочками по краях і якимось пузатим божеством під протилежною від вхідних дверей стіною. Багато світла та пахне якимось травами.
Кирило сказав, що тут є жіноча й чоловіча сторони – відповідно, справа й зліва. Я пішов "наліво", а мій новий знайомий сказав, що, якщо хочу, то можу поговорити з таким собі Сергієм – він назвав його Сарватма, це "внутрішнє" ім'я, яке мають чи то наставники, чи вчителі, загалом місцеві шишки – а сам повернувся на свій пост біля входу.
До зали поволі стягувались люди. Вони заходили, лягали на підлогу й кілька секунд лежали у витягнутій, колодоподібній позі, щось бурмотіли, потім підводились й або сідали в центрі, або займали місця на лавочках.
Зліва, на тій самій "чоловічій стороні", темніло своєю масою величезне, розцяцьковане крісло, біля якого стояв мікрофон, поряд лежали музичні інструменти та об'ємні книги.
Ось на "сцені" почали з'являтись люди. У крісло вмостився опецькуватий чоловічок, як потім виявилось, це був той самий Сергій. Він, дещо вдавано усміхаючись, розпочав "службу" із пісні. Наспівавшись, почав читати щось з однієї із книг, якісь вірші чи проповіді, я не зовсім зрозумів, бо назви були російською, а самі вірші – на санскриті. Санскрит із харківською вимовою – це щось.
Проте санскрит тут був звичним й, очевидно, що чимало присутніх розуміли його. Сергій читав рядок, а групка в центрі, переважно лисі чоловіки, повторювали, вклоняючись і поколихуючись, входячи у своєрідний транс.
Після віршів розпочалась "розважальна" програма, яка складалась з годинного співання "Харе Кришна, Харе Рама, Кришна, Кришна, Харе, Харе". Пісню виконував спеціальний гурт, що мав, окрім специфічних барабанів, і традиційні інструменти, такі як гітара. Для тих, хто міг забути дуже складний текст цієї композиції, на стіні висіла підказка зі словами.
Ця частина дійства справила на мене "незабутні" враження. Ціла година монотонного зудіння "Харе Кришна, Харе Рама…" Коротка перерва – і знову те саме.
Пісня розпочиналась повільно й усього за якихось десять хвилин пришвидшувалась, наприкінці перетворюючись у суцільний хардкор. Чоловіки місились у центрі зали, водили хороводи, стрибали й зводили руки до неба, жінки на своїй стороні тупцяли на місці й крутили руками.
Нарешті останнє "Харе Крішна" – і тиша. Розпочалось щось схоже на молитву. Усі попадали ниць на паркет, а Сергій почав читати молитву, на деяких місцях викрикуючи й змінюючи інтонацію так, ніби проганяв від себе обридливого собаку. Кришнаїти дещо повторювали, був цікавий момент, коли вони враз стишили голоси й почали щось шепотіти.
Після цього я підійшов до Сергія й запитав, чи він звільнився. Той кивнув головою, разів зо двадцять усміхнувся, а потім ми спустились на перший поверх і сіли під стіною. Повз нас ходили босі люди, а ми говорили про "вихід із кругообігу життя".
Сергій добре розбирався у всіх цих кришнтаїстських штучках, проте особливо мене не грузив, та й говорити було важко, бо його хтось постійно щось питав і давав якісь ключі. Сергій, звичайно ж, усміхався й відсилав усіх на другий поверх. Однак розмова не виходила, і вирішено було усамітнитись в одному з офісів, досить просторому приміщенні, з новими меблями, як і все в будинку, досить заможному на вигляд.
Тут у тиші, сидячи на дорогому дивані, Сергій розповів про себе. Він має вищу освіту, захоплювався різними релігійними течіями, а в "звичайному" житті працює менеджером, щоправда, де саме, не сказав.
Я запитав його, чому багато людей уважають кришнаїтів сектою. Сергій гмикнув і мовив, що "треба розібратись, що таке секта", бо це пов'язано з домінуючою релігією, а віруванню, яке сповідає він, близько 5 тисяч років. Слова щодо "домінуючої релігії" стосувались, звісно, християнства, яке мій співрозмовник хоч й обережно, але критикував, проте зазначив, що його "організація" терпимо ставиться до інших вірувань.
"Як ви ставитесь до московського патріархату?", – запитав я. Сергій знову гмикнув, звичайно, він має бути толерантним, але більш-ніж чітко сказав, що "боляче, коли релігія й політика змішуються".
Основна розмова точилась навколо Майдану й усього, що з ним пов'язано. Я згадав випадок із київськими буддистами, що вийшли на Грушевського. "Я був на Майдані. Сподобалось", – захитав головою Сергій та додав, що сам не належить до політики, а кришнаїстська община розділяє соціальне й духовне.
За його словами, вони намагаються, щоб політичні та соціальні тенденції до їхнього світу не потрапляли, хоча, зазначив, кожен має право на волевиявлення. "Люди втомились, – підсумовував Сергій, – і приходять до храму, щоб відпочити, наситити душу".
"Уявіть: завтра до вас приходять російські військові. Що ви будете робити?", – запитав я. Мій співрозмовник засовався на місці й дещо збентежено сказав, що "в питанні є певна доля маніпуляції".
"… Сила, що не основана на духовності, призведе до краху, – зазначив він, – для миру у світі треба визнати, що Бог є друг…" Проте потім він все ж додав: "Якщо прийдуть – будемо молитись. Силу застосуємо в разі загрози Богу й жінкам".
"Чесно кажучи, – сказав Сергій, коли ми вже почали прощатись, – я відчуваю в собі зміни. З усіма цими подіями прокинулись якісь патріотичні почуття".
Ми потисли руки, він обізвав мене людиною "широких поглядів", вручив кілька брошур і намагався затягнути на обід, але я ввічливо замахав руками й попрямував до виходу.
* * *
Ідучи додому, я відчував певне полегшення. Можливо, спільноту кришнаїтів не можна вважати сектою, але певна доля зомбування все ж є: монотонні пісні, промивання мізків ідеологією з купою загадкових і незрозумілих простому смертному назв та імен. Весело, позитивно – аж занадто! – але, як кажуть, дещо стрьомно.
Ще я зрозумів, ці персонажі досить закриті та ховаються у своєму шикарному будинку від реальності, надіваючи всміхнені маски й не допускаючи до себе різноманітних "шкідливих" тенденцій. Хоча люди досить різні: дехто, як Сергій, не зовсім втратив зв'язок із реальністю.
Зазначу, того дня я побачив, що храм відвідує дуже багато народу, багато молодих і сильних чоловіків. У часи війни вони тікають від усього, танцюють, співають.
Вихід "колег" кришнаїтів на Майдан, цілком імовірно, є винятком.
...Особисто мені важко зрозуміти таку позицію. Бо здається, що зараз усі сили треба кидати на захист країни, роблячи те, що вмієш, забувати свої перестороги, навіть деякі переконання, об'єднуватись – а не закриватись у своєму храмі скраю.