"Насправді того, що відрізняє нас, багато-багато менше, ніж того що об’єднує. Тому мені дуже складно провести якусь чітку демаркаційну лінію між авторами греко-католиками та православними"

У гостях: Петро ДІДУЛА, бакалавр богослов'я, головний редактор часопису "Патріярхат"

Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі

Запитання від редакції

— Пане Петре, маємо до Вас кілька запитань. По-перше, чи відбулася ідеологічна зміна в редагуванні "Патріярхату" після переїзду осідку редакції до України?

— Ідеологічної зміни не відбулося. Змінилися обставини, в якій те, що ви називаєте ідеологією журналу, функціонувало. Якщо метою діяльности світового Патріярхального руху на поселеннях було те, щоб ідея Патріярха Йосифа – встановлення та розвиток патріярхального устрою Церква – стала реальністю, то ця ж ідея провадить виданням і сьогодні. Увага журналу прикута до тих явищ, які безпосередньо чи опосередковано стосуються цієї мети.

— Наступне, яку реальну нішу займає Ваш часопис серед видань УГКЦ? Хто його читає, в першу чергу? Чи Ви задоволені цією нішою?

— Журнал не відноситься до популярних видань. Він не розрахований на масового читача. Але він дає поживу для роздумів тим, які своїм місцем у Церкві, своїм покликанням зобов’язані давати іншим передсмак вселенської природи Церкви. Цього передсмаку, цього наголосу ой як бракує на абсолютній більшості як греко-католицьких так і православних парохій України. І бодай в цьому ми єдині.

Що стосується ніші? Я не буваю задоволений тим, що роблю, і тим, що вже зробив. Така вже моя натура. Зокрема, я абсолютно впевнений у тому, що та ніша, про яку Ви говорите, дає багато більші можливості, від того, як журнал розвинувся у ній до свого сорокаріччя. А що такого роду видання справді необхідне Церкві, яка серед поспіху дня старається почути заклик Христа – Щоб усі були одно (Ів. 17:21), я не сумніваюся.

— Чи не здається Вам, що "Патріярхат" багато втрачає через те, що він двомісячник? Чи плануються якісь зміни?

— Втрачає. Ставши місячником журнал міг би змінити своє лице доволі кардинально. Зміни планую не я.

Дякуємо за участь у веб-конференції і бажаємо успішної як особистої журналістсько-богословської, так і редакторської діяльності!

Читачка

— Пане Петре, знаю, що богословська освіта є Вашою другою вищою освітою. Що спонукало Вас здобувати фах богослова і наскільки змінилася Ваша думка про релігію, Церкву, поняття „релігійності” внаслідок цього (звісно, якщо такі зміни відбулися)? Дякую

— Після закінчення факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка я з рекомендації знайомої потрапив у газету „Вірую”. Мої духовні шукання, кризове становище в житті, а зокрема в родині, виокремили для мене цей факт у екзистенцій питання – А може це справді воно?

Була це газета організації „Українська Молодь Христові”, яка давала нагоду спілкуватися з дуже цікавими людьми, дуже іншими від тих, з ким я зазвичай спілкувався до того. Це були люди одержимі Церквою. Часто це були особи, які перейшли концтабори тільки тому, що не хотіли підписати документ про перехід на православ’я, це були визначні науковці, які приїжджали із Заходу і при всій своїй освіченості із захопленням говорили про Церкву і про той факт, що вона вистояла час Підпілля, це були колишні алкоголіки та наркомани, інколи навіть знайомі, які в Церкві змогли знайти мир для свого тіла і душі. Отже газета „Вірую” відкрила для мене двері у світ, який жив своїм життям, який мав свої закони і принципи. Плідність життя у цьому Світі міг не зауважувати тільки сліпець. Наскільки я пригадую зараз, в той час я мав дуже багато підстав для сумнівів щодо перспективи на плідність мого життя.

А що стається, коли двері розкриваються, я думаю, ви розумієте. І тут би мені хотілося перечислити всіх, хто спричинився до того, що ті двері не захлопнулися тут же, ще перед моїм носом. Але розумію, що це не у форматі веб-конференції. У кожному разі, вдячність, як мені видається, це те основне, що залишається від релігійности, якщо з неї видалити усі емульгатори.

Дарина

— Христоc Воскрес! Шановний пане Дідула, чи не здається Вам, що Ваш журнал здебільшого спрямований на читацьку аудиторію старшого та літнього віку (від 35 років). Принаймні я, перечитавши кілька чисел, відчула саме таку спрямованість - як із тематики, так і з авторського складу та способу викладу матеріалів. Це зумовлено редакційною політикою чи така вже традиція склалася? Можливо, варто щось змінити?

— Воістину Воскрес, Дарино!

Дуже радію з Вашого запитання. Бо маю це відчуття браку журналу саме в молодіжній тематиці, чи радше в молодіжній спрямованості цілого видання. Річ у тому, що абсолютною більшістю читачів цього журналу є власне старші люди, які проживають у різних країнах на поселеннях. Саме вони є передплатниками і спонсорами цього видання. Передплатна ціна журналу в Україні, як ви розумієте, є цілком символічна. Редакція хоч і перейшла до України, але збереглась традиція рубрик, тем, підходів, авторів. І це не дається враз змінити. Але я переконаний у тому, що якщо журнал має продовжувати жити, він повинен поступово мінятися власне у той напрямок, про який ви говорите. Буду я редактором, чи інша, скажімо, молодша особа.

оксана

— Ви справді вірите в можливість єдиної помісної Церкви в Україні? Думаю, що має статися Боже чудо, щоби в Україні порозуміються греко-католики, православні з московитами. Я розумію, що ми до діалогу відкриті, тощо, але щоб вони визнали нас за рівноправну сторону – то дійсно має якесь диво статися, хіба Алєксій помре (виправлено з етичних міркувань. — ред. РІСУ), і на його місце стане якийсь такий просвітитель на кшталт Алєксанра Мєня чи Антонія Сурожського, та ФСБ навряд чи таке допустить. Церква в Росії — таке саме знаряддя геополітичного впливу, як і мова, й інші чинники, тому навряд чи Путін та іже с нім дозволять собі таку розкіш це знаряддя втратити... Тож, на разі, бачу це нереальним, і даруйте, якщо зачіпаю якісь Ваші мріяння чи сподівання, чи почуття…

— Іншими словами, навіщо ламатися у закриті двері.

Дійсно не варта. Уся історія християнства вказує на те, що ламатися у закриті двері не треба. Христові походи були мілітаристською спробою об’єднати Церкву. В сучасному світі в бій кидаються ресурси дипломатії, інформаційного, культурного, гуманітарного впливу. Усе, що побудоване на силі, може мати лише тимчасовий прозелітичний вплив.

Але одна справа ламатися у двері, інша справа систематично у них стукати. Притча про суддю та вдовицю (Лк. 18:1-8) прояснює цю відмінність. Суддя прислухався до вдовиці не тому, що вона владно стукнула по його столі чоботом, але тому, що вона вже просто його дістала своїми проханнями. Господь каже, що принцип – Стукайте і вам відкриється – діє. Чому я має цьому не вірити, якщо я розумію, що єдність Церков в Україні щонайменше зліквідує мільйони конфліктів, які руйнують життя людей, стають причиною розлучень, які ведуть у блуд, відкидають людей від Церкви.

Інша справа, що мене зовсім не дратує, той факт, що двері не відкриваються вже сьогодні. Я можу сумніватися у тому, що той, хто за дверима, мене не чує, але у мене нема сумніву, що Хтось таки мене чує.

Андрій

— Пане Петро, Христос воскрес! Ось Ваш греко-католицький часопис називається "Патріархат", але відомо, що Рим не погоджується на існування патріархату УГКЦ в Україні. Назва часопису - це заданність, чи "повістка дня"? І навіщо Україні стільки патріархів? Чим погано називати предстоятеля архиєпископом?

— Воістину воскрес, пане Андрію!

Твердження "не погоджується" насправді не відповідає дійсності. Точніше, воно дещо спрощує цілісну картину. Справді, Рим не дає згоду на визнання Патріярхату вже сьогодні. Але це не тому, що він проти цього, але тому, що є певні обставини, в яких це проголошення не ставило б справи на своє місце. Іншими словами, зміст книжки не зміниться від того, що ми вкладемо її в іншу обгортку.

Справа Патріярхату УГКЦ безпосередньо торкається цілого кола питань, пов’язаних із приматом Папи. А саме ця проблематика і є каменем спотикання у Католицько-Православному діялозі. Патріярхат УГКЦ для цілої Католицької і усіх Православних Церков, п. Андрію, це так як у тій приказці: Тягнули за гичку, а витягнули козака з возом.

Щодо журналу, то він називається так, як його назвали засновники, і як він називався 35 років, поки виходив у Америці.

Олександр Іващенко

— Пане Петре, чи допомагає Вам богословська освіта в журналістиці? Також, які подібні чи близькі "Патріярхату" за духом православні видання Ви можете назвати?

— Допомагає. Шкодить те, що не маю зараз можливости її продовжувати.

Думаю, що близьким за духом до журналу „Патріярхат” є все те, що твориться навколо о. Петра Зуєва. Скажімо, Богословський форум (bohoslov.org.ua), який хоч і провадять греко-католики, але часто він там згадується. Сам о. Петро видавав колись богословський журнал „Синопсис”, тепер розробляє сайт „Православний Діалог” (www.orthodox-dialogue.org.ua).

Складно порівняти знані мною православні видання із журналом „Патріярхат”. Думаю, що ті тенденції, які ми зараз спостерігаємо в середовищі УПЦ, направлені на здобуття автокефалії, торують шлях назустріч тій динаміці УГКЦ, в якій свою нішу займає журнал Патріярхат. Усі православні видання, які в той чи інший спосіб аналізують цей процес, чи бодай чесно інформують про нього, творять щось подібного, чим займається журнал „Патріярхат” з греко-католицької сторони. Здається мені, що одного такого православного видання, яке б мало собі саме це за ціль, ще нема.

Іван, киянин

— Христос Воскрес! Пане Петре, чому журнал "Патріярхат", який багато пише про життя православних, важко придбати в Києві? Чи Ви не плануєте створити своє представництво в столиці?

Питання представництва у Києві є актуальним. Можу сказати лише те, що ми працюємо над тим, щоб журнал не лише продавався у Києві, але також і формувався з новою візією Церкви, центр якої сьогодні є у Києві. До прикладу ми шукаємо авторів із Києва, які погодилися б співпрацювати із виданням.

Поки-що розповсюджувати журнал нам допомагають греко-католицькі храми у Києві. Але ми відкриті до співпраці з Православними Церквами. Приміром, наш журнал передплачують деякі православні у Білорусії.

У Києві є кілька місць, де журнал все ж таки можна придбати. Скажімо у кіоску при Монастирі оо. Василіян у Києві, а також при Патріяршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ.

Проте, найпростіший спосіб отримати журнал у будь-якому регіоні України – передплатити його у будь-якому відділенні зв'язку України: передплатний індекс — 90827, вартість річної передплати — 14,16 грн.

Мар’яна

— Як би Ви розшифрували словосполучення "релігійна журналістика"? Якою, на Вашу думку, вона має бути?

— Панно Мар’яно, здається мені, що потреба розшифровувати ці слова виникає на тлі того, чим є сьогодні редагований мною журнал Патріярхат. Якщо Ваше питання полягає у тому, чи журнал Патріярхат можна віднести до релігійної журналістики, то я б кивнув головою, але відразу ж би додав, що самому журналу, його засновникам, редколегії і редакції треба побажати на шляху до якісної релігійної журналістики довгої і щасливої дороги.

До релігійної я б відніс усяку журналістську творчість, яка бачить у людині творіння Господнє. З одного боку це дуже легко, бо фактично не вимагає жодних спеціяльних знань. Просто дивись і кажи, що бачиш. Тому найкращими релігійними журналістами є діти. Зробіть експеримент — сядьте із своїм сином чи донькою, братиком чи племінником біля телевізора, коли йдуть якісь політичні дебати. А за хвилю, як телевізор виключите, запитайте: що йому чи їй найбільше запам’яталося. Я впевнений, що відповідь дитини вас переконає у тому, що вона бачить те, що уся наша журналістська машинерія привчає не бачити. Моя Галя про одного дуже знаного політика, який говорив цілком прийнятні речі, сказала ось що: А чому він такий злий? Ціла проблема, що дітям, через їх зайнятість в школах, у різних гуртках, спортивних секціях просто не виходить видавати свої газети та журнали. Якщо б це було можливо, у нас би не виникало питань, якою має бути релігійна журналістика.

Це з одного боку, але з іншого релігійна журналістика — це дуже складно галузь знань. Ми живемо в реальному світі, де найбільші конфлікти визрівають на тлі релігійних суперечок.

Тому релігійна журналістика вимагає дуже фахових професійних глибинних богословських знань. І разом з тим вона потребує отієї внутрішньої здатности журналіста за усім ідеологічним нашаруванням конфесійностей, окремішностей, різних варіянтів автокефальностей побачити первозданну сутність людини, для якої Бог — люблячий Отець.

Станеться це чи не станеться — дуже залежить також і від журналістів. Для мене такими релігійними журналістами є, скажімо, Віталій Портніков, Мирослав Маринович, деякі публікації Каті Щоткіної. Інколи вони просто геніяльно знімають цей баласт ідеологічних нашарувань із політичних, економічних, культурних, релігійних явищ, які є складовою нашого, даного нам раз і на завжди життя.

Той факт, що провідні журналісти укр. телеканалів в обставинах, в яких перебуває країна сьогодні, відмовилися переливати з пустого в порожнє суперечки політиканів, говорить про те, що релігійна журналістики насправді дуже глибоко закорінена в нашій журналістиці в цілому. І це радує. Бо її природа у чесності журналіста із самим собою, про що б він не писав.

Читач "Патріярхату"

— Пане Петре, на сторінках Вашого часопису є багато мови про православних, але пишуть ці матеріали переважно греко-католики. Чи бувають у Вас саме православні автори?

— Природа більшости суперечок у Церкві полягає у тому, що люди уживають одних і тих самих слів на означення якщо не різних, то принаймні відмінних явищ та понять. Кажу Вам, дорогий читачу, це при самому вході до відповідь на це питання, щоб попередити конфлікт стверджуючи ось що: ті, кого Ви називаєте греко-католиками, насправді є православними. Деякі священики, дописувачі журналу, скажімо о. Роман Ґаладза, носять велику бороду і трираменний хрест. У Почаївській лаврі його ідентифікували як православного священика і він не заперечував, і при цьому абсолютно не кривив душею (очевидно, коли не йшлося про співслужіння).

Вдамся до аналогії. Якщо чоловік живе в сепарації з дружиною, він може про неї говорити як про скандалістку, алкоголіка, наркомана, повію, чи як про аристократку, піаністку, вчителя, визначного інженера, але у всьому цьому він говоритиме про неї як про свою половину, яку він вже не може відірвати з відомих нам причин. Щось подібного про греко-католиків, які пишуть про Православну Церкву в Україні. На найбільш есенційному рівні ми є одне. Насправді того, що відрізняє нас, багато-багато менше, ніж того, що об’єднує. Тому мені дуже складно провести якусь чітку демаркаційну лінію між авторами греко-католиками та православними.

Очевидно, журнал представляє греко-католицьку перспективу Православної Церкви в Україні, її ситуації проблем і викликів. Це його традиція, з якою важко сперечатися. Але це не можна порівняти, скажімо, із тим, коли б сім’я Іванівих видавала журнал про те, що діється у сім’ї Петришиних.

Ми цінуємо кожну думку, яку висловлюють на сторінках журналу особи, які конфесійно приналежні до однієї з Православних Церков. Якщо ви уважно читаєте журнал, ви можете знайти статті, інтерв’ю та коментарі владики Ігоря Ісіченка, Євгена Сверстюка, Антуана Аржаковського, о. Петра Зуєва.

Запрошую і Вас до співпраці. Прецінь журналу цікава також православна перспектива Греко-Католицької Церкви.

Іван Верстюк:

— Назвіть, будь ласка, імена провідних українських богословів сучасності.

— Для грецьких Отців Церкви термін богослов’я насамперед означав блаженне життя Пресвятої Тройці. Свідками такого життя для мене є чимало осіб, яких дійсно знаю особисто. Для мене — чи як для українця, чи як для християнина, не знаю — вони є справді провідними. Наприклад, Софія Волянюк — жінка, яка перейшла часи підпілля Церкви, сьогодні живе у малесенькій хатинці в Рясне у Львові і засилає свої молитви не так за своє здоров’я, як за різні потреби суспільств, церков, родин: вирішення конфлікту в Іраку та Ізраїлі, за злочинців і потерпілих після убивств в університеті Америки, за єдність Церков тощо. Усе, що їй потрібно — вервичка і радіоприймач. «З новин я знаю, де є найбільша потреба Господа, — каже п. Софія. — Мене повідомляє радіо, а я повідомляю (усміхається) Господа».

Проте Вас, пане Іване, мабуть, передусім цікавлять представники академічного богослов’я. Не можу бути експертом у цій галузі, оскільки сам в цьому розумінні не є богословом. Радше є журналістом, що працює у релігійній тематиці. Мої знання сучасної української богословської думки доволі фрагментарні. З краще знаного мені контексту — УГКЦ — я б назвав насамперед Патріярха Любомира Гузара, о. Святослава Шевчука, вл. Богдана Дзюраха, вл. Діонісія Ляховича, о. Тараса Барщевського, о. Юрія Аввакумова, о. Андрія Чировського, о Борис ¥удзяк; з православного контексту - Блаженніший Митрополит Володимир, владика Ігор Ісіченко, о. Яков Кротов, історик Церкви с. Софія Сеник.

Конгрес молодих богословів «Кайрос», який зорганізував минулого року Український Католицький Університет, зібрав більше триста молодих науковців, більшість з яких або вже завершили свої докторати у різних галузях богослов’я, або продовжують над ними працювати у провідних університетах Європи та Америки. Рівень дискусії на конгресі вражав. Думаю, що з числа зібраних на конгресі молодих людей зросте чимало визначних українських богословів.

З ширшого контексту дуже близькими мені є — Мирослав Маринович, Євген Сверстюк. До визначних богословів сучасності відношу також Клару Ґудзик — мого старшого колегу на полі християнської журналістики, яка може є одною з не багатьох, до чиєї думки справді прислухаються представники різних Церков. Її стовбурність у визначені опінії щодо тих чи інших церковних питань настільки вагома, що в її присутності Павлова візія мовчазної у Церкві жінки вимагає доволі софістикованої екзегези.

Свого часу о. Петро Зуєв назвав імена молодих богословів Православної Церкви — о. Сергія Говоруна, диякона Андрія Глущенка, архимандрита Іова Гечу.

Думаю, що одним із найбільш перспективних шляхів розвитку богословської думки в Україні — творити нагоду зустрічей для молодих богословів, що представляють різні Церкви, зокрема УПЦ, УАПЦ, УПЦ КП та УГКЦ.