"Настав час екуменізму життя"
ІНТЕРВ'Ю з Антуаном АРЖАКОВСЬКИМ, православним французом, викладачем Українського католицького університету
– Як так сталося, що Антуан Аржаковський, православний француз, працює в Українському Католицькому Університеті у Львові?
— Мені здається, що є подібність між православними, котрі живуть на Заході, у Франції, і греко-католиками, що тут живуть, тому що ми, православні, у Франції є в меншості і живемо на римо-католицькій землі. А тут греко-католики живуть на слов'янських територіях, що здебільшого є православними. І, хоча це досить складно, оскільки я говорю з професійної точки зору не в широкому розумінні, оскільки розумію, що греко-католики теж ідентифікуються як православні. Але ви розумієте, що я маю на увазі, поняття ідентичності тут більш гостре, оскільки ви перебуваєте в іншому християнському світі.
У випадку Франції, тут теж відроджувалася церковна, інтелектуальна, духовна еміграція. Ті інтелектуали, що приїхали – Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, Лев Шестов контактували із Жаком Емануель Муньє, із французькою інтелігенцією. У Росії, за царизму, була цензура, а у Франції вони були вільними, писали, що хотіли і тому з'явилося те, що називається "Євхаристичним відродженням» у Церкві, і це дуже змінило життя православ'я. Павло Євдокімов, отець Микола Афанасьєв були такими впливовими фігурами, що навіть на II Ватиканський Собор Католицька Церква вклала документи і книги цих мислителів. А зараз православний Олів’є Клемон, наприклад, вважається одним із найвідоміших християнських інтелектуалів у Франції, він навіть був президентом Асоціації віруючих письменників.
Тут, у Греко-Католицькій Церкві в Україні, коли я побував вперше в УКУ, тоді це була ще Богословська Академія, то побачив і відчув той же дух волі – діяти в реальному суспільстві, у реальному житті. Я побачив тут цей живий дух. Я працював у сфері вищої освіти в Москві, у посольстві в Києві, я бачив різні університети, але найкращий християнський університет тут, я можу на сто відсотків це підтвердити і пояснити чому. Це ті конкретні причини, чому я тут, в УКУ. Але є ще і ті, котрі я тільки зараз усвідомлюю. Це те, що між греко-католиками тут і православними на Заході є така ж сама ідея синтезу, синтезу православного католицтва, сучасності і християнства, демократії і колишнього більш авторитарного режиму влади.
– Ви добре знаєте православне середовище у Франції, інших західноєвропейських країнах. Як Ви оцінюєте процес зближення РПЦ із православною діаспорою, зокрема, з Руською Зарубіжною Православною Церквою, яка також представлена в Україні?
— Я православний Константинопольського Патріархату. Мій дідусь, моя бабуся, коли Сталін вимагав, щоб еміграція прийняла декларацію 1927 року, погодилися з позицією владики Євлогія, що попросив заступництва Константинополя. Тоді 95% російських православних парафій перейшли від юрисдикції Москви під юрисдикцію Константинополя. Я належу до цієї частини православної Церкви під Константинополем, яка, однак, бажає бути автономною Церквою у Франції.
Зараз Москва цілком не розуміє ситуації. Вона не бачить різниці між неканонічною Церквою, що має назву Синодальна Закордонна Церква і канонічною Церквою, що перебуває під юрисдикцією Константинополя. Насправді, це дуже різні Церкви. Та Церква, що 1921 року вийшла з Московського Патріархату, її єпископи складали 80% єпископів Російської Церкви, які не були в ГУЛАГУ, а в еміграції. Вони були монархістами і противниками радянської влади. Владика Євлогій (Георгіївський ), хоча теж був монархістом, вважав, що ми не можемо діяти в Церкві пріоритетно з політичних мотивів і тому сказав: "Патріарх Тихон хотів, щоб я був Митрополитом Західної Європи і я залишуся таким, але не буду брати участі у політичному житті». Ця Церква Константинополя залишилася вірною традиції, будучи незаангажованою у політиці.
Відразу вона увійшла в діалог із Всесвітньою Радою Церков, в той час, коли Римо-Католицька Церква була не дуже активною в екуменізмі. Але Закордонна Церква, та неканонічна Церква, почала припиняти церковні відносини з усіма Православними Церквами. Та Закордонна Церква дотепер є політичною й антиекуменічною, вона перша канонізувала Миколу ІІ.
Зараз Московський Патріархат запрошує архиєпископа Лавра, у Москві Путін його зустрічає, усі думають, що це вся еміграція, але ніхто не розуміє, що у Франції немає ніякого контакту з цією Церквою, узагалі є дуже мало її громад, можливо лише в Парижі. Те ж саме спостерігається в Німеччині. Тому, можливо, Москва скаже, що в них тепер буде спільна Євхаристія. Але я можу вам сказати, що в Німеччині, у Франції, в Америці це може статися тільки після прощення, тільки після багатьох зустрічей.
Зараз Патріарх Алексій ІІ цього не розуміє і пропонує усім об’єднуватися під єдиною Автономною Церквою, росіяни повинні бути разом. Але Православна Церква під Константинополем відповідає, що етнічний принцип неможливий, оскільки ми вже не зовсім росіяни, ми – французи, англійці, італійці. А по-друге, Церква не може бути етнічною, це не церковний принцип. Ще один аргумент – це те, що вже було прийняте рішення з приводу організації в Шамбезі (Швейцарія). Це Асамблея єпископів, Синод єпископів під головуванням представника Константинополя. Вони вже зустрічаються з 1997 року у Франції. Так що прояв нового принципу неможливий. Асамблея єпископів у Франції та Західній Європі, крім представників Російської Церкви, не погоджується з позицією Патріарха Алексія.
Усі говорять, що ми не є Церквою Парижа, ми існуємо через ікономію, тому що Церква у Франції – це римо-католицький Патріархат. Греко-Католицька Церква теж говорить Москві про те, що неможливо не поважати історії, того що відбулося, особливо в двадцятому столітті.
– Ви вже тривалий час живете в Україні і я знаю, що Ви ознайомлені з релігійним життям цієї країни. Недавно на одній із конференцій, організатором якої Ви були, один із французьких гостей сказав, що Україна – це країна, де дуже мирне християнство, це Київська традиція, це дуже толерантна Церква. Що Ви можете сказати про сучасне Київське християнство в Україні?
— Вона, звичайно, толерантна, хоча б у порівнянні з тим, що відбувається зараз на Близькому Сході. А якщо знати про те, що тут відбувалося за комунізму, якщо знати, що Греко-Католицьку Церкву в Україні влада хотіла знищити, якщо зрозуміти те, що й у Православній Церкві, навіть при тім, що деякі церкви залишалися відкритими, багато єпископів, священиків, мирян були відправлені в ГУЛАГ, то, звичайно, дивно, що на Заході постійно говорять про те, що тут війна. Навпаки, тут йде процес відродження християнства. Коли під час візиту Папи сюди приїжджали журналісти, зокрема один мій друг, американець, який працює для американського телебачення, просив показати ті місця, де існують конфлікти між православними Московського Патріархату і греко-католиками. І він зрозумів, що насправді, можуть бути проблемними шість, сім пунктів у Західній Україні. Тоді багатьом стало зрозуміло, що є велика дезінформація з приводу того, що відбувається в Україні, і для цього є політичні причини.
З іншого боку, це правда, що християни зараз у великій напрузі як в Україні, так і в цілому світі. Зараз ми живемо в період, коли екуменізм переходить у дуже глибоку кризу, і це пов'язано з кризою, що відбувається у світі в таких інституціях, як Всесвітня Рада Церков. Звичайно, найкращий приклад – це діалог, міжнародний, богословський діалог між Католицькою і Православними Церквами (зокрема з питань, що мають відношення до католиків).
На жаль, Україна не може розвиватися, оскільки існує кризова ситуація в екуменізмі, але ця криза не лише пов'язана з Україною, є й інші причини. Одна з них полягає в тому, що люди усвідомлюють, що період богословських діалогів, коли питаннями екуменізму займаються тільки фахівці, закінчується. Екуменізм повинний бути відображенням живого визначення Церкви, а Церква ширша, ніж ті вузькі проблеми, оскільки існує ще й екуменізм життя. Є маса проблем, маса проявів екуменізму, що дотепер не були інтегровані в поняття екуменізму. Є екуменізмом те, що називається "Золотим ланцюгом святих". Ми усі знаємо, що святі разом. Неможливо думати, що маленька Тереза не спілкується із Серафимом Саровським. Є екуменізм у подружніх парах, коли католик і православна одружуються або навпаки. Це життя, але про це не говорять у богословських комісіях. Стає очевидним те, що новий етап екуменізму – це той екуменізм, що приходить на зміну екуменізму символічних знаків, що був у 60 рр., екуменізму богословських діалогів 60-90-х рр. Зараз настав час екуменізму життя і він повинен бути концептуалізованим. Тому, коли ректор УКУ, о. Борис Гудзяк запропонував мені створити разом з о. Іваном Дацьком Інститут екуменічних досліджень, я погодився, оскільки отримав прекрасну можливість запропонувати нову модель екуменізму. Тут це можливо, у Франції ж потрібно чекати довго, щоб одержати можливість створювати щось нове. О. Іван Дацько – греко-католицький священик, що живе в Німеччині, я – православний француз, що живе в Україні. Відчувається, що є нові можливості.
От, щоб я відповів на запитання "Чи є толерантність?" – Так, і дуже глибока. Я відчув тут, як люди страждали, через це вони дуже відкриті, дуже гостинні і толерантні.
– Часто Московський Патріархат заявляє, що в Західній Україні переслідують православних, що були знищені три єпархії УПЦ (МП). Ви вже кілька років тут, в Україні, уже два роки в УКУ. Які у вас склалися стосунки з православними в Україні й у Західному регіоні?
— У мене є друзі скрізь. Я маю велику повагу до Предстоятеля УПЦ (МП) Митрополита Володимира Сабодана. У мене є хороші друзі в Києві, наприклад, директор видавництва "Дух і Літера". Так що, маю позитивний досвід спілкування з представниками Православної Церкви в Україні. Але з іншого боку, я прекрасно розумію, що після стількох страждань Православна Церква живе ще в духовному відродженні. Наприклад, для навчання студентів потрібні нові підручники, нові переклади, а міжнародний православний світ менше сприяє цьому відродженню, ніж, я б сказав, католицький світ для Католицької Церкви. І тому євхаристичного відродження поки ще немає в православних Церквах на Україні. Напевно є парафії, де розуміють важливість, наприклад, богослов'я о. Миколи Афанасьєва, о. Сергія Булгакова, але це виключення. Головне – це зрозуміти і мати толерантність, діалог, співпрацю. Коли я працював у посольстві в Києві, ми запрошували православних студентів на навчання в Париж, у Свято-Сергієвський Інститут.
Я щораз більше і більше розумію, що та автономність, про яку говориться, не є автономністю. Дійсної автономності немає, і через це є можливість політичного тиску на Православну Церкву Московського Патріархату в Україні. А політична ситуація зараз у Росії досить консервативна. І це не сприяє відродженню Православної Церкви. Але це не говорить про те, що через десять років цього не відбудеться. Тому що є гарні приклади: Румунська Церква зараз дуже жива, Фінська Церква сьогодні, мабуть, одна з найдинамічніших Православних Церков у Європі. Тому, потенційно, є велике майбутнє, потрібно тільки терпіння, розуміння.
Хочу сказати про книгу, що вийшла недавно в Парижі. Мішель Сагу представив те, що було сказано десять років тому, коли православні, греко-католики, римо-католики зустрілися в Парижі, щоб говорити про уніатизм. Потім був Баламанд. Зрештою усі погоджуються, що прозелітизм не можна вважати братерським відношенням до своїх братів-християн. З іншого боку, що греко-католицькі Церкви повинні існувати, а якщо існувати, то й розвиватися. Ця книга – не тільки Баламанд 1993 року, це 2004 року і мені здається, що це дає відповідь на ту декларацію, що була представлена в Москві після візиту Кардинала Каспера, що начебто Православні Церкви засуджують уніатів і так далі. Вони засуджують, насправді, уніатизм як прозелітизм, що усі розуміють, але вони не засуджують у глибині суті цих Церков, вони не засуджують поняття "Церкви-сестри", навпаки навіть у Москві з'явилася ідея комісії між Москвою і Римо-Католицькою Церквою. Будемо сподівається, що завдяки цій комісії православні побачать, що Греко-Католицька Церква не виступає проти православних.
– Недавно, під час зустрічі єпископів постійного Синоду єпископів УГКЦ із Папою Іван Павло ІІ сказав, що ще ідея Патріархату не дозріла і він зараз не може проголосити Патріархат УГКЦ. Головна причина в тім, що православна сторона, особливо Московський Патріархат, проти. Москва категорично заявила, що це може ускладнити православно-католицькі стосунки і взагалі привести до їх розриву.
— Усе, що я говорю зараз, це моя особиста думка. Я тут нікого не представляю, я не агент Москви, Парижа, я тут з особистої волі. Але я не розумію, чому православні Церкви зараз так реагують. Є дві причини цього нерозуміння: по-перше Патріархат вже існує. Синод Греко-Католицької Церкви, усі єпископи без винятку прийняли це рішення. Зараз залишається тільки одне питання – визнання Рима. Я читав те, що прес-агенції написали після зустрічі кардинала Гузара з Іваном Павлом ІІ. Папа сказав: «Я за. Ви є Церква-мучеників, ви приклад для нас, я за». Тільки не вистачає урочистої церемонії. Але сама Церква вже діє як Патріархат.
Мені здається, що православні дуже погано інформовані про УГКЦ. А друге, чого я не розумію, це те, що греко-католики, проголошуючи Патріархат, проголошують православну еклезіологію, еклезіологію помісної Церкви, що заснована на Євхаристії. Це Євхаристична еклезіологія. Це є еклезіологія перших століть і це еклезіологія, про яку Павло Євдокімов, Афанасьєв, Булгаков, православні мислителі не тільки Парижа, але і Меєндорф, – усі вони говорять, що наша еклезіологія – це еклезіологія помісних Церков у сопричасті з єпископом Рима, як розуміли авторитет Рима до XІ ст. І ви знаєте, що владика Еліа Зогбі запропонував на Синоді Мелхітської Церкви, щоб усі єпископи голосували за те, що вони за віру Халкидонську і за авторитет Рима, як це було до XІ ст. Усі голосували «за». Таким чином, те, що говорить Глава УГКЦ Кардинал Любомир (Гузар) – це саме живе православне слово в еклезіології і православні, які виступають проти цього, виходить, захищають конфесійну еклезіологію, еклезіологію образи.
Мені здається, що є розумні люди, які це розуміють, але вони під політичним тиском Москви, вони не є вільними і потрібно зрозуміти, що, коли мова йде про єднання, то є й сили, що виступають проти. Як вийти з цієї ситуації? Мені здається, через спілкування з живими людьми. Зрозуміло, що проблема не греко-католики, а той розкол, та схизма, що була ще до греко-католиків, в XІ ст., Фотій дев'ятого століття. Тому о. Джон Меєндорф пропонує як рішення сьогоднішньої екуменічної проблеми, щоб Католицька Церква знову визнала справжнім Восьмий Всесвітній собор 879 року, що визнав Фотія Патріархом Православної Церкви. І Меєндорф говорить, якщо Римо-Католицька Церква зробить це, то це буде реальний, конкретний крок до євхаристичного єднання. Таким чином, греко-католицьке питання вирішене, є нові пропозиції, що стосуються основних проблем католиків і православних. Тому висновок цієї книги – це етика діалогу. Зараз ми розуміємо, що потрібно робити, у нас є еклезіологія, у нас є неопатристичний синтез, конкретні пропозиції. І ми будемо це робити тільки тоді, коли в нас не буде подвійної мови, тобто говорю, що греко-католики добрі люди, а православним скажу, що греко-католики трішки незрозумілі люди. Така подвійна мова – це те, що убиває Церкву і тому ми повинні бути дуже сильними, щоб бути щирими. Щоб діалог був чесним і відкритим, для цього потрібно відновити любов до братів.
Першою темою конференції нашого Інституту екуменізму не буде філіокве, не буде Собор 879 року, те що відбулося на восьмому Всесвітньому Соборі, про котрий усі забули. У першу чергу, тема буде такою: «The Frіendshіp as Ecumenіcal Concept», «Дружба як екуменічне братерство».
– Зараз існує проблема, що, можна сказати, поєднує Українську Греко-Католицьку Церкву і Францію – це питання лефевризму. На скільки лефевризм, як французьке, як католицьке явище, може вплинути на лефевризм УГКЦ? Та частина лефевристського руху, якого Рим не визнає, веде активну місіонерську діяльність на території України, у тому числі серед православних на Сході України і є велика група підтримки серед греко-католиків.
— Я розумію, що це важке, хворобливе питання. Мені важко відповісти, оскільки я ніколи не зустрічався не тільки тут з лефевристами, але навіть у Франції. На цю тему я розмовляв з монсеньйором Дорнелясом – єпископом Парижа і саме того округу, де лефевристи зайняли одну відому церкву. На його думку, це дуже небезпечний для Церкви напрямок. Лефевризм у Франції, принаймні, не шукає відкритості на думку іншого. Існує чітке переконання, що традиції сильніші від рішень Церкви. Тому потрібно в першу чергу пояснити, дати точну інформацію про те, що відбувається у лефевризмі у Франції. Потрібна точна інформація. Мені здається, що дуже важливо мати університетський рівень для таких питань, а не полемічний. По-друге, Церква повинна зрозуміти, що єресі, які з'явилися в історії християнства – це хвороби всієї Церкви і тому ми повинні зрозуміти, що кожен новий гріх – це наш гріх. Ми не змогли колись відповісти на цей виклик. Мені тут складно судити те, що відбулося під час Другого Ватиканського Собору. Можливо, тоді не було достатнього пояснення нової літургійної реформи. Так що, ми повинні зрозуміти, по-перше, важливість збереження таїнства, а по-друге, ми повинні знайти інтелектуальний дискурс, що відповідає тим людям, для яких незмінність традиції є важливою. Це задача для всієї Греко-Католицької, Римо-Католицької і Православних Церков. Тут могла би бути протягнена рука, але за умови, що діалог повинен бути серйозний і мирний.
Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ
