"Об’єднуючою ідеєю українського суспільства має бути ідея розуміння того, що все українське суспільство стало заручником комуністичного режиму, анти-людського режиму"

Напередодні генеральної асамблеї Конференції Європейських Комісій „Справедливість і Мир” “На шляху до примирення та порозуміння: навчитися на досвіді України”, яка проходитиме 21-23 вересня в Києві, ми звернулися до канд. іст. наук Владислава ГРИНЕВИЧА, експерта з історії України ХХ ст., з проханням прокоментувати, який все таки досвід має Україна в цій справі.

— Пане Владиславе, тема примирення і порозуміння між прихильниками різних воюючих сторін, різних ідеологічних поглядів мала би починатися з об’єктивного погляду на спірне минуле. Але, як це говорять самі історики, історичний аргумент не завжди є вдалим, бо на минуле існують часто протилежні погляди. Отже, як вийти із цієї ситуації? З чого варто починати?

— Попри те, що кажуть історики, починати треба з дослідження історичної істини. Проблема в тому, що досі ми не маємо об’єктивної історії України в Другій світовій війні. Та історична правда, яка може з’явитись в концепціях нових історичних досліджень, може кардинально вплинути на історичну свідомість людей, передовсім молодих та не заангажованих. Вони прагнуть історичної істини, а не забобонів чи ідеологічних стереотипів.

Головна ідея тут полягає в тому, що згідно нових досліджень, ми можемо сказати, що значна більшість українського суспільства ставилась до сталінського режиму або вороже, або індиферентно. Враховуючи те, що більшістю українського народу були селяни, що пережили голод і колективізацію та мали приватновласницьку психологію, а жорстокий сталінський режим та комуністична ідеологія були націлені на розземелення селян, прихильного ставлення ані режим, ані ідеологія серед українців не мали. Тому об’єднуючою ідеєю українського суспільства має бути ідея не роз’єднання на червоних і бандерівців, а розуміння того, що все українське суспільство стало заручником комуністичного режиму, анти-людського режиму.

— Як Ви ставитеся до ідеї, що радянське минуле не потрібно виносити з архівів на знайомство громадськості, щоби не зворохобити суспільство, не сіяти ворожнечу?

— Це надзвичайно небезпечно і антидемократично, і навіть злочинно. Така ідея вписується виключно в контекст радянської ідеології, яка заради збереження міфів Другої світової війни практично на 90 відсотків приховала історію цієї війни. Будь-яке демократичне суспільство має закриті фонди, архіви, але наше суспільство потребує очищення через правду історії.

Роз’єднань в нас вже вистачає, роз’єднань вже більше не буде. Ми можемо тільки завдяки правді нівелювати розбіжності, розвіяти ліві і праві міфи. Наприклад те, що всі східні українці — прокомуністичні, а західні — націоналістичні. Насправді під час війни так не було. Більше за те, під час війни існував таємний міф — про масштабну зраду українців Сталіну (всіх українців), і саме цим позначилась жорстока мобілізаційна політика на Заході України, коли десятки, сотні тисяч людей гнали до бою неодягненими та неозброєними, їх називали „чорносвитками” (вони йшли в бій у своєму селянському вбранні). Навіть німці дивувались такій жорстокості...

— Сьогодні багато говориться про необхідність примирення і порозуміння. Відбуваються спільні поминальні акції за всіма жертвами Другої світової війни. Проте, здається, не про всіх і не про все ми згадуємо. Що важливе залишається поза увагою громадськості або до чого уваги відверто замало?

— Мені здається, що цього замало. Спільні панахиди та акції примирення є поодинокими на Заході України, але на Сході нічого схожого не відбувається. Східна Україна дуже політизована. На Сході „бандерівська карта” є основним проти-помаранчевим козирем. Про які дії може йти мова? Для Сходу помаранчеві, націоналісти, бандерівці — це вороги, з ними не може бути ніякого діалогу, примирення. Це — зомбування ще сталінської епохи. І такі настрої домінують.

А в цілому дуже корисно і позитивно було би робити такі акції, інша справа як?

Я розглядаю це питання із зворотнього боку — не примиренням через історію можна примирити політичні табори, а через політичну злагоду можна знайти спільну історичну модель історії.

— Історики, пишучи підручники, мають в руках дуже важливе знаряддя формування світогляду та рівня толерантності українського майбутнього, тобто дітей і молоді. Чи наші підручники з історії, як на Вашу думку, виконують місію об’єктивного висвітлення недавнього минулого, чи вони виховують молодь бути толерантною до інших поглядів і здатною мислити та незаідеологізовано оцінювати події ХХ ст.?

— Я думаю, що ми на шляху до цієї мети, але політичне протистояння в суспільстві дуже шкодить проблемі об’єктивного висвітлення в підручниках. Не можуть на тілі протистояння та недослідженості з’явитись правдиві і об’єктивні підручники. Проблема ще складніша – навіть якщо й існують об’єктивні підручники, то на рівні різних регіонів вони можуть по-різному інтерпретуватись вчителями і, таким чином, ще більше загострювати ситуацію.

Розмовляв Анатолій БАБИНСЬКИЙ,
Київ, 7 вересня 2007 року