Споконвіку народ поділяв трави на добрі (такі, як любисток, рута-м’ята, хрещатий барвінок, травиця-муравиця, дев’ясил) і злі, лихі, чародійні (папороть, розрив-трава, нечуйвітер тощо).
Рослини-цілителі були в особливій пошані. Слово «трава» залежно від обставин означало і нездерев’янілі рослини, і настій, і відвар. Згадаймо Тараса Шевченка:
Які села проходжала —
Болящих питала,
І травами напувала,
І всім помагала.
На Україні віддавна побутував звичай класти дитяті в першу купіль всякі духмяні квіти й трави, насамперед любисток, руту, м’яту. При цьому зичили маляті всякого добра. Так, у купіль хлопчика клали любисток («щоб любили»), гілочку дуба («щоб був міцний, як дуб»), а також барвінок, тою («щоб довго жило»), чорнобривець («щоб був чорнобривий»), живокіст («щоб міцнішими були ручки й ніжки»), а в купіль дівчинки — ромашку («щоб рум’яна була»), калину («щоб красна була»), любисток («щоб люб’язна була») чи яблуко («щоб була червоненька»). З часом з’явилися довідники з народної медицини, так звані травники, або лікувальники. Це книжки, які містили списки лікарських рослин. У XVI-XVII ст. було укладено «лікарські порадники», які наводили не тільки дані про цілющі властивості рослин, а й містили поради, як їх вживати.
Зупинімося на так званих чародійних травах. Їх не дуже багато. У травниках і лікувальниках ці рослини наділяють таємничими властивостями. Про всім відомий осот, наприклад, сказано: «Трава осот добра, хто її знатиме, той чоловік талан матиме».
За сучасного наукового підходу до деяких рослин, їх дії на організм людини, про що в народі побутує багато гарних і негарних переказів, казок, бачимо, як у цих віруваннях поєдналися життя наших предків з їхнім світосприйняттям.
...Літечко. Тепло й волога зробили своє — трави буяють, увійшли в силу. Настало середньолітнє цвітіння — пора збирання цілющих трав. У Київській Русі здавна цей строк приурочували до дня Аграфени-купальниці (6 червня), коли усталювалося тепло й купалися навіть старі люди. Травошукачі назвали цей день «Аграфена — зле коріння». Знахарі шанували день Аграфени ще й тому, що за ним слідом ішов знаменитий Іван Купало — час збирання чарівних трав, час «підступів лукавого».
Свято Івана Купала збігається з літнім сонцестоянням. У цій назві злилися християнські і язичницькі вірування: Іоанн Хреститель, який «купав», хрестив Ісуса Христа, і Купало — язичницький ідол, якому в далекі часи «благодарения и жертвы в начале жатв приносиху». В Україні свято Купала відзначали в ніч з 23 на 24 червня за ст. ст. (з 6 на 7 липня за н. ст.). У купальських піснях, ігрищах народ славив природу, добробут, кохання...
У ніч на Івана Купала, за твердженням марновірів, творяться дива дивні. Вважалося, що саме в цю ніч зілля має найбільшу цілющу силу, папороть на мить розквітає. Хто цей цвіт побачить — буде щасливий. А хто його здобуде — у того будуть скарби, багатство, здоров’я.
За легендою папороть, або, як її ще називали, перунів вогнецвіт, жар-цвіт, безщитник («Іванів цвіт — усім квіткам квітка»), цвіте тільки в ніч на Івана Купала. Діється це начебто так: між листками, схожими на крила орла, підноситься, мов жарина, пуп’янок. Він рухається, підстрибує і щебече, як соловейко. Опівночі брость розкривається, з’являється вогненна квітка, яка освітлює все навкруг. Дехто додає, що при цьому гримить грім і двигтить земля. Сміливець, який відважиться шукати квітку папороті, має прийти в ліс, зацуритися, окреслити себе колом і чекати, доки вона з’явиться. Нечиста сила в цей час намагатиметься будь-що злякати сміливця. Та лякатися не можна: нечиста сила квіткою заволодіє, зляканого обдурить. Зірвавши квітку, слід чимдуж, не оглядаючись, бігти додому. Дорогою нечисть ще більше спокушатиме й жахатиме, та квітку віддавати не можна. Володареві цвіту папороті, як ми вже сказали, відтепер підвладні всі таємниці й чари.
Що ж являє собою перунів вогнецвіт? Наукою доведено, що папороть ніколи не цвіте, бо належить до безквіткових рослин і розмножується спорами.
У даному випадку мова йшла про орляка звичайного. Це багаторічна рослина з великими перистими листками, які виходять ніби самі по собі із землі, а насправді ростуть з одного спільного підземного кореневища. Орляк, як і інші папороті, відрізняється від усіх рослин своєрідним розвитком листків: молоді завжди скручені й мають вигляд равлика. У середині травня листки починають розкручуватися, і пластинка листка (вайя) поступово розправляється від основи до верхівки. Наприкінці червня на нижньому боці розвиваються поруси — купки спорангіїв зі спорами, що мають вигляд бурої смужки і прикриваються загорнутим краєм листка. Росте ця папороть у соснових і сосново-дубових лісах та чагарниках майже по всій Україні.
Латинська назва роду в перекладі українською мовою означає «крило», а виду — «орляче» (малюнок на поперечному зрізі нижньої частини стебла нагадує орла).
У купальську ніч показується й розрив-трава («коли доторкнешся нею до замка або до дверей залізних, так і розірве на шматки»). За народними віруваннями, розрив-трава має велику силу («Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько притулимо, дак ік нечистому і порозпадаються». П. Куліш. СУМ під ред. Б. Грінченка, т. 4, с. 55). Стверджувалося, що розрив-трава цвіте так коротко, що тільки й встигнеш прочитати молитви: «Отче наш», «Богородицю» та «Вірую». За переказами, легендарна розрив-трава дістається лише тому, хто володіє квіткою папороті та плакун-травою.
Так що ж це за рослина розрив-трава, про яку мріяли злодії і шукачі скарбів? Вона начебто розриває замки в’язниць і перемагає сатанинську силу, що стереже скарби. Розрив-траву називали і скакуном (плигуном), оскільки начебто її квітка в Іванову ніч скаче, плигає (розрив-травою подеколи називали і цвіт папороті). Відома вона ще й під назвою ключ-трава. Вважалося, що як кинути розрив-траву в кузню — коваль працювати не зможе. А пізнавали її так: на якій траві Іванової ночі коса переломиться, та й розрив-трава.
У народних переказах є згадки, що розрив-трава — це папороть або, принаймні, дуже схожа на неї. Перевірили. З’ясувалося, що розрив-травою дійсно йменували дві папороті: вужачку — невиличку папоротеву рослину (вужачка звичайна, яка трапляється на Поліссі, в лісостепу) і горнянку півмісяцеву, або ключ-траву, що трапляється в наших лісах, серед чагарників, на луках.
У цих папоротей є щось схоже на кетяг квіток. Якщо уважно придивитися до нього, то виявиться, що це лише видовжена частина листка з пуп’янками — спорангіями, які відкриваються за сухої погоди. Вона нагадує стрілку з кетягом квітів. Ось чому вужачка ще має назву змієязичник: від листків відходить галузка, що нагадує язик змії.
Чи використовує папороті сучасна медицина? Так, але тільки один вид — щитник чоловічий. З його кореневища (застерігаємо — отруйного!) роблять глистогонні засоби.
Знавці народної медицини М. А. Носаль та І. М. Носаль про заготівлю папороті чоловічої пишуть: «Збирають восени або рано навесні до розвитку листків товсті кореневища, викопуючи їх, очищають від коренів і омертвілих тканин, залишаючи тільки зеленкуватого кольору «здорове тіло» кореневища; не миють. Кореневище з «тілом» іншого кольору вважається непридатним для лікувальних цілей. Розрізають на куски і сушать у затінку». (М. А. Носаль і І. М. Носаль. Лікарські рослини і способи їх застосування в народі. К., 1962, с. 245).
Люди пізнавали природу не прямим, а кружним шляхом. Усякому загадковому явищу приписувалася надприродна сила. Неквіткова рослина, папороть дивувала своєю формою й незвичайним способом розмноження. Усі рослини цвітуть, а папороть — ні. Отже, вона особлива. А відтак є в ній щось таємниче: папороть розцвітає, як же інакше, але не так як усі рослини, а магічно. Живити легенди могли й рідкісні рослини, такі, як вужачка. Низенька папороть з кетягом квітів — хіба не диво! А розрив-травою її нарекли вже потім, коли вона набула таємничості.
Плакун-трава... На неї творили заговори. Ось один з них: «Плакун, плакун! Плакав ти довго й багато, а виплакав мало. Не котіться твої сльози по чистому полю, не розносся твоє виття по синьому морю. Будь ти страшний злим бісам, півбісам, старим відьмам київським. А не дадуть тобі покорища, втопи їх у сльозах, а вбіжать від твого ганьбища, замкни в ями пекельні. Хай буде моє слово при тобі кріпке й тверде. Вік віком!» Наговірна трава в уявленні марновірної людини набувала властивості страхати нечисту силу, примушувала плакати бісів і відьом.
Ця «предивна» рослина — всього-на-всього плакун верболистий (за одними джерелами), або звіробій (за іншими).
Плакун звичайний, або верболистий росте в сирих місцях по берегах водойм, в болотах, на луках. Цвіте з червня до вересня. Цікава ця рослина хіба тим, що її густі червоні суцвіття мають квітки трьох форм. Усі плакуни містять дубильні речовини, і через це тварини їх не їдять. Та хоч би там як, а «виріжеш з кореня плакун-трави хреста та повісиш на шию — усі тебе як вогню боятимуться».
Плакун звичайний цілющими властивостями не вирізняється. А в повір’ях він — «усім травам мати». Знахарі виготовляли з нього порошки й настої, які використовували від багатьох хвороб.
У популярній баладі «По тім боці Дунаю» оповідається:
Накопала коріння
З-під білого каміння,
Полоскала на ріці,
А варила в молоці.
А ще корінь не вкипів,
А вже чабан прилетів.
— Ой що ж тебе принесло;
Ой чи човник, чи весло?
— Приніс мене сивий кінь
До дівчини на сей двір.
А що це за чар-зілля? Тут або чаклунський розмай — тирлич, або золототисячник малий (латинська назва «кентаврум»). Це невеличка рослина з дрібними яскравими червоно-рожевими квітками, схожими на гвоздики, зібраними в щитковидно-волосисте суцвіття. Цвіте у червні — серпні. Росте на вологих заплавних луках, по чагарниках, берегах річок, озер, краях боліт майже по всій території нашої республіки. Латинська назва роду утворена від грецьких слів, що означають «трава кентавра» (за давньогрецькою міфологією, соком цієї рослини лікував рани кентавр Хірон). Українська (і російська) назви пов’язані з помилковим тлумаченням назви рослини, яку виводили не від грецького слова «кентавр», а від подібних за звучанням латинських слів, що в перекладі означають «сто» і «золото». Золототисячник здавна був відомий як лікарська рослина. У листках і квітках містяться лікозиди, алкалоїди, вітамін С та інші речовини. Медициною визнається золототисячник як засіб, що поліпшує апетит, травлення. Гіркі відвари та настої з нього — популярні в народній медицині ліки від малярії й шлункових захворювань.
«Коли б не тирлич, був би я твій панич», — каже перелесник-чорт любій дівчині, яка має проти нього зілля тирлич при собі.
Згідно з легендами, напередодні Іванова дня відьми рушали на Лису гору в Києві (скільки ж гір з такою назвою в різних куточках України!) по траву тирлич.
За переказами, в переддень Івана Купала раз на рік тут проростає тирлич-трава, яка оберігає відьом від усяких неприємностей, а також наділяє нечисть здатністю літати в ступі (для цього нібито досить було натертися певними травами).
Переказують, що відьми на Лису гору нікого не пускали. Але якщо хтось спроможеться перехитрувати їх, то зможе заволодіти тирлич-травою. Відтоді не страшні будуть йому чари, стане багатим і щасливим, а до того ж «тирлич та жаб’яча кістка вгамовують гнів властей», «хто носить цю траву на собі, на того вік царського гніву не буде». Щоб добути тирлич, треба було за рік, обов’язково на Івана Купала, рано-вранці викопати без ножа й лопати корінь плакуна й вимовити спеціальне заклинання. Відтак почепити замовлений корінь на шию на червоній нитці й носити цілий рік. Плакун-трава змусить відьом плакати, і вони не спроможуться нічого побачити. Отоді сміливець і зірве тирлич. (Тирлич називають ще стародубкою та скаженою травою).
У баладі «Через гай зелений стежечка лежала» співається, як Марусю любили три козаки й кожен бажав за себе взяти, на що дівчина відказала:
Ой хто мені тройзілля достане,
Той зо мною на рушничку стане.
Що таке тройзілля? У фольклорі — це приворотень. Під ним переважно мають на увазі любку дволисту й любисток. Квітки у любки надзвичайно химерної форми, мають чудовий аромат, особливо присмерком і вночі, коли виділяється багато духмяних речовин. Тому цю рослину подекуди називають ще нічною фіалкою. Любка цікава й тим, що квіти її дуже скидаються на комах, птахів. Не випадково у деяких країнах її називають орхідея-метелик. Гадають, що формою квітки орхідея нагадує істоту, яка її запилює. Білий колір квіток і сильний запах ваблять нічних метеликів. Назву рослина дістала за гарний вигляд та завдяки приписаній властивості причаровувати молодих людей: «Зілля таке: любки зветься. Як хоче дівчина, щоб парубок любив, так у чому-небудь і дає йому тих любок».
Любисток, як і любка, назву дістав теж від слова «любити», «причаровувати» («чи в любистку ти купався, що мені сподобався?») Це ароматична трава, коріння й листя якої використовують у народній медицині та в кулінарії як прянощі.
Колись дівчата носили під пахвою чи в пазусі любисток, щоб привернути до себе хлопців. Поєднували цю рослину і з барвінком, васильком, м’ятою.
Хто не знає пісні-балади «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (є припущення, що ця пісня належить легендарній поетесі XVII ст. Марусі Чурай). Дівчина, яка палко покохала Гриця, через ревнощі
...у неділю рано зілля копала,
а в понеділок полоскала,
а в вівторок зілля варила,
а в середу Гриця отруїла...
«Чар-зілля», «приворотне зілля», «лютий стрій» — усе це щоб «зчарувати», себто за допомогою рослин, заклинань і магічних дій або викликати почуття взаємності, або ж звести зі світу.
Не обминув своєю увагою народ і тою дрібнолисту («Вона... нарвала квіту з часнику, тої, оману й одоляну та пішла з тим до млина» (В. Кобринська, СУМ, X, с. 218). Тоя — народна назва борця шестистоустого з родини жовтецевих (аконіту) . Більшість видів цієї рослини росте в Карпатах і на Прикарпатті, а деякі трапляються і в лісах та по луках лісостепу.
Чародії збирали траву «у великодній м’ясоїд» і застосовувалася вона проти весільних наговорів. Робилося це так: коли наречену везли в дім нареченого, знахар забігав наперед, клав чорне зілля (горець) під поріг. Попереджена батьками про витівки чародійника, молода, входячи в хату, мала перескочити через поріг, не наступивши на траву. Якщо ж вона цього не зробить, то наговори лихих людей «візьмуть силу», молода не знайде щастя.
Є й казка про зілля нечуйвітер («Ой поріс чебер під нечуйвітром»). На Україні росте понад 150 видів нечуйвітру. Це багаторічна волосисто-повстяниста трава з повзучими пагонами. Цвіте в травні — червні. Росте на піщаних грунтах, здебільшого по берегах рік і озер, на галявинах, вирубах і вздовж доріг. Латинську назву роду утворено від грецького слова, що означає «яструб» (у давнину вважали, що гострота зору яструбів поліпшується завдяки споживанню ними цієї рослини).
Забобонні люди збирають нечуйвітер узимку, під новорічний вечір. Причому знайти цю траву могли нібито лише сліпі. Наступаючи на чарівну траву, сліпці начебто відчувають, як вона коле їм невидющі очі. Якщо ж шукач візьме рослину не руками, а ротом, то він набуде хисту зупиняти вітер, а також ловити рибу без неводів.
Як же виникають легенди? Дивні, чудодійні особливості рослин — один з основних чинників появи казок. Приміром, Петрів хрест, що паразитує на коренях широколистих дерев та кущів і подібний до хреста, не міг не увійти до якоїсь легенди. І йому приписали завдяки його вигляду магічні властивості, повір’я напучувало брати його «від єретика». Легенди про нечуйвітер, беруть початок від мрії людини впливати на стихію. Багата наша усна народна творчість оповідями про рослини, які зажили собі слави магічних.
ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСТЬ
Людина і світ. — 1993. — №7-8. — С. 27-30