Created with Sketch.

Українські плащаниці

26.08.2010, 14:54

Православне передпасхальне богослужіння неможливо уявити без плащаниці, винесеної на середину церкви і оточеної вірними. Термін «плащаниця» означає те саме, що і грецьке слово «синдон», тобто полотно, простирадло, скатерка або ж погребальні пелени. У церковному вжитку плащаницею називають прямокутну хустку, здебільшого із оксамиту чи шовку, з намальованим або гаптованим зображенням померлого Христа Спасителя, іноді оточеного ангелами та святими. Композиція звичайно супроводжується відповідним літургічним текстом. Часто побожні замовники плащаниць загадували вишити на ній і своє ім’я: у вигляді молитовного звернення до Христа або як звичайне означення донатора.

Чимало плащаниць є справжніми шедеврами церковного мистецтва. Твори, позначені високою художньою вартістю, не рідкість і серед українських плащаниць, які набули своїх національних особливостей. На жаль, збереглося їх небагато: по-справжньому зацікавилися плащаницями лише наприкінці XIX ст., а більшість із того, що вдалося тоді зібрати, назавжди втрачено за років радянської влади, коли безоглядно руйнували церкви і нищили церковне начиння. Тим більший інтерес становлять зразки, які дійшли до нас.

Першу згадку про те, що ранком Великої Суботи довкола церкви почали обносити «воздух», знаходимо в церковних уставах XV ст. «Воздухом» називали предмет літургічного вжитку, якому надавався різний символічний зміст; під ним розуміли, зокрема, й погребальні пелени. Про це свідчить, скажімо, Симеон Солунський у своєму творі «Про храм Божий та божественну літургію» (поч. XV ст.). Тому греки, а невдовзі й південні слов’яни почали означати «воздух» як «епітафіон», себто надгробок, і прикрашати його зображенням Покладання до гроба. Великий за розмірами «воздух» вкривав, звичайно, не літургічні сосуди, а сам престол. Від такого «епітафіона» і походять пізніші плащаниці.

Найбільш рання з відомих візантійських плащаниць збереглася в церкві св. Климента в Охриді (Македонія). Виконано її близько 1295 р. на замовлення імператора Андроніка Палеолога. Над тілом Христа, простертим на ложі, схилилися в скорботі двоє ангелів з рипидами (опахалами) в руках; в кутах символи євангелістів, що вказують на поширення вчення Христа у світі. Натомість донькою згаданого імператора, котра в 1299 р. стала дружиною сербського краля Мілутина, гаптовано більш лаконічне зображення, особливо якщо порівняти його з тими багатофігурними композиціями, які набувають поширення на Балканах в XIV-XV ст. Щоправда, іноді тут обмежувалися зображенням тіла Христа на ложі та предстоячих двох ангелів, як на те вказує плащаниця Ніколаоса Евдемоноіоаннеса від 1407 р.

На півночі Русі плащаниці, судячи з відомих нам зразків, з’являються на початку XV ст. Датовані цим століттям так звана «блакитна» плащаниця у Троїце-Сергієвому монастирі та плащаниця митрополита Фотія — цілком візантійські за загальною іконографічною схемою. Ці зразки наслідували й пізніше; при цьому гаптарки відтворювали на тканині ескізи, виконані художниками. Певне уявлення про технологію виготовлення плащаниць дають датовані 1466 р. Пирятинська та Астраханська плащаниці — виконаний фарбами по шовку ескіз і вишитий по тафті сам твір. На той час іконографічна схема стає вельми ускладненою: до головного сюжету Оплакування додаються інші сюжети й зображення численних святих. Проте іноді обмежувалися наслідуванням традиційного типу плащаниці. Про це, зокрема, дозволяє говорити плащаниця з с. Жиравки в Галичині — єдина знана українська плащаниця XV ст. Слід гадати, що її розміри (100X50 см) дещо менші за первісні, адже навколо головного сюжету ще мала бути широка смуга з текстами та орнаментом, без якої твір здається не викінченим. Ложе з тілом Христа оточують Богоматір, Іоанн Богослов і четверо ангелів з рипидами. Контури фігур легко окреслені, пропорції вишукані. Але поряд з тим впадають в око певні риси провінціалізму — очевидно, плащаницю вишивали у невеличкій майстерні, старанно прагнучи наслідувати високі зразки.

Брак матеріалів не дає змоги простежити розвиток плащаниці в Україні аж до середини XVII ст. Відомі кілька більш ранніх творів, пов’язаних історично з українськими землями, але ці твори молдавського та російського походження, вони суттєво різняться від власне місцевих плащаниць як іконографією, так і особливостями мистецького виконання.

1655 року чернігівський єпископ Зосима Прокопович подарував до Києво-Печерської лаври, ієромонахом якої був до 1649 p., розкішно оформлену плащаницю. У її виконанні майстерно поєднано вишивання з гаптованим навкруги сухозліткою орнаментом, позначеним виразними східними мотивами. Навколо зображення вміщено літургічний і дарчий написи. Тіло Христа зображено за старовинним звичаєм: верхню частину постаті показано фронтально, а ноги ніби збоку. Впадає в око й така особливість, як руки, простерті вздовж тіла. Голову дещо повернуто. Саме зазначеними рисами плащаниця іконографічно відрізняється від вже згаданої плащаниці сербського краля Мілутина, вишитої близько 1300 p., хоч подекуди й наслідує ту саму загальну концепцію. Не випадає сумніватися щодо наслідування старих локальних традицій, котрі на той час іще заціліли в Києві, де тоді старанно відтворювали все, що могло нагадувати про славні минулі часи. Плащаниці Московщини XVII ст. мали зовсім інший вигляд. Дуже вірогідно, що плащаницю єпископа Зосими Прокоповича виконано в стінах сусіднього Вознесенського дівочого монастиря, котрий тоді славився своїми вправними гаптарками із шляхетних родин.

І знову величезна хронологічна прогалина довжиною в століття. Неначе за цей період не виготовляли плащаниць, — а їх чимало мав замовляти вже один побожний гетьман Іван Мазепа — надзвичайно щедрий меценат церковного мистецтва. Проте його подарунки церквам та монастирям у царській Росії старанно нищили, немов силкувалися назавжди викреслити його ім’я з історії України. Ще однієї чорної смуги, вже за наших часів, цілком вистачило, щоб ліквідувати не знищене тоді. Отож надій розшукати українські плащаниці першої половини XVIII ст. з плином часу залишається дедалі менше й менше.

Майже рівно через 100 років після того, як зроблено плащаницю на кошти чернігівського єпископа, до Покровської січової церкви надходить твір з таким написом: «Сія плащаниця раба Божія Іоанна Гаркуши куреня Тимошевского», а невдовзі, саме в 1782 p., вона разом з іншим церковним начинням, фундованим запорожцями, потрапляє до Нікопольського собору. Там її було знайдено напередодні XII Археологічного з’їзду, що відбувся в Харкові 1903 року, і експоновано на виставці, а також відтворено в альбомі. На оксамитове тло, прикрашене по краях гаптом, нашито виконане на полотні олійними фарбами зображення тіла Христа. Такого типу плащаниці стають переважаючими на Україні у другій половині XVIII ст. Винятком є плащаниця печерського архімандрита Зосими Валькевича, але його коштами в 1769 р. було лише перероблено більш ранній твір, ймовірно, початку XVIII ст. Набуває деякого поширення і спосіб, за яким зображення тіла виконується цілком сухозліткою, за винятком голови, що намальована олійними фарбами на полотні. За взірець може правити плащаниця з Полтави, на якій мертвий Христос оточений ангелами, зірками й овальними медальйонами з живописними зображеннями євангелістів. Підкреслена фронтальність постаті нагадує зображення на славнозвісній Турінській плащаниці; взагалі впливи західноєвропейського мистецтва тут настільки відчутні, що це мало не зводить нанівець прикмети багатовікової візантійської традиції.

Про те, яким шляхом відбувався подальший розвиток української плащаниці, свідчить твір, датований 1781 p., що походить з Троїцького монастиря в Чернігові. Це зразок «світського» тлумачення сакрального образу, що відчувається не лише в сухій реалістичній манері живопису, а й у характері гаптованої орнаментики в стилі рококо з розташованими на кутах символами страстей, у «казенному» кириличному шрифті текстів. Фаховий рівень виконання високий; бракує, однак, того особливого суто українського ліризму, яким звичайно приваблюють навіть менш досконалі за технічним рівнем плащаниці.

Відомі нам плащаниці другої половини XVIII ст. здебільшого досить погано збереглися. Власне, через те вони й потрапили свого часу до єпархіальних давньосховищ як непридатні до церковного вжитку. Сталося, одначе, так, що лише завдяки згаданим зразкам, котрі в руках мало не розсипаються, і можна якоюсь мірою уявити динаміку розвитку української плащаниці останніх століть її багатовікової історії.

Серед плащаниць другої половини XVIII ст. трапляються твори, виконані видатними митцями. Так, з маєтку Ломиковських-Апостолів у Шафоростівці походила виконана на тафті плащаниця з написом: «Писалъ Владимир Боровиковскій. 1786». 1927 року вона опинилася у Миргородському музеї, звідти потрапила до Харківського музею образотворчих мистецтв, і там її сліди загубилися... Але якби ж тільки її! Чимало таких речей списували і нищили не лише в часи «войовничого атеїзму», а й навіть у середині 1960-х pp., коли вже набирав сили рух на захист пам’яток історії та культури. Певно, тому дослідник має більше шансів розшукати українську плащаницю не на Україні, а, скажімо, десь у музеях Кракова.

У наступному, XIX столітті, особливо на східних українських землях, запанували інші смаки. Церковні громади збирали кошти, аби придбати нову «синодальну» плащаницю — більш розкішну, багатофігурну. Бідні сільські парафії мали задовольнятися тим, що мали. Там переважно і заховалися старовинні плащаниці.

Наша міська парафія і в повоєнні часи не позбулася свого національного характеру. Напередодні Пасхи виносили, звичайно, «нову», «синодальну» плащаницю, але на престолі впродовж усього пасхального періоду перебувала інша, де було зображено лише тіло Христа, і її ж виносили на середину церкви напередодні свята Вознесіння. Тепер розумію, що позасвідомо трималися давнього звичаю. А священик іншої, сусідньої парафії, — незабутній отець Костянтин Лисенко, — при першій нагоді замінив такою ж старовинною плащаницею «синодальну» з рельєфними гаптованими зображеннями, щоб, за його виразом, «вірні носа не подряпали»...

Окрім великих плащаниць, на Україні існували «плащанички» невеликого розміру (приблизно 60X70 см), котрі являли собою не що інше, як літургічні «воздухи», призначені для покривання келиха та дискоса (служебного блюда). «Воздухом», зокрема, названо у пам’ятному написі твір, подарований 1693 року Іваном Головчаївком та його дружиною Ганною з їх дітьми до Думницького монастиря. Композиція, гаптована по зеленому атласу, тематично майже тотожна зображенню на плащаницях, відрізняючись лише тим, що тут троє ангелів тримають у руках пелену з тілом Христа. Розташовані по кутах медальйони з півфігурами євангелістів, а також зображені понад центральною групою знаряддя страстей не залишають сумніву щодо відтворення тут іконографічної схеми, запозиченої з друкованого антимінсу.

Антимінсом зветься полотняна або шовкова тканина з часткою святих мощей, котра лежить на престолі. Вона, власне, є портативним замінником престола, потреба в існуванні якого виникла через переслідування, яким піддавалися ранньохристиянські громади. Згодом використання антимінсів (що в перекладі означає «замінник престола») набуло поширення з тієї причини, що за церковними правилами кожний храм повинен бути освячений єпископом, але для того не завжди існували умови, і в такому разі для освячення доводилося посилати заздалегідь приготовлений антимінс зі святими мощами. Цей звичай віддзеркалює давню традицію правити службу Божу на гробницях мучеників. У XVII столітті, коли плащаниця стала обов’язковою приналежністю богослужбового вжитку, а обряд її виносу та обнесення навколо церкви — характерною прикметою Великої Суботи, з’являються й так звані друковані антимінси, тобто своєрідні гравюри на тканині. Найдавніші з них, що використовують сюжет Покладання до труни, набувають поширення в Україні за часів польського короля Владислава IV (1632-1648). Одначе більш ранній варіант, датований 1627 p., містить зображення Христа, який стоїть у саркофазі, на зразок Пієти, як її вигаптувано на воздушку з гербом гетьмана Івана Мазепи, подарованому ним до Києво-Печерської лаври. Починаючи з другої половини XVII ст. друковані антимінси стають звичайним явищем.

Свою іконографію антимінси запозичили від плащаниць, водночас ставши зразком для багатьох гаптованих «воздухів» або, інакше кажучи, «плащаничок». На деяких з них, переважно виконаних у першій половині XVIII ст., особливості антимінсної гравюри відчуваються досить чітко. Таким, зокрема, є гапт, датований 1716 р. і офірований до Успенської церкви в Острозі. Але більшість «воздухів», цілком однакових за загальною іконографічною схемою і призначенням, вільно перероблюють взірці: головну композицію часто вписують до круглого чи овального медальйона, а тло навколо заповнюють зображеннями херувимів, зірок та квіток. Такі твори на Лівобережній Україні виходили переважно з невеликих гаптарських майстерень козацької старшини та жіночих монастирів. Зазначений сюжет цілком відповідав символічному значенню «воздуха». Проте він не був єдиним. Пізніше, коли гаптування поволі занепадає і рівночасно запроваджується уніфікація церковного начиння, замість будь-яких сюжетних зображень на «воздухах» вміщують зображення хреста.

Згадані зразки українського гаптування цікаві і як твори декоративного мистецтва, і як сторінки церковної історії з усіма її національними ознаками. Наприклад, на Лівобережжі ще зовсім недавно можна було спостерігати, як вірні під час виносу плащаниці з вівтаря силкуються доторкнутися до неї. А коли напередодні Вознесіння її мали сховати при співі: «Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі слава Твоя», то тримали в руках перед царськими вратами іконостаса, аж поки всі вірні не пройдуть попід нею.

Якось випало почути від однієї жінки про те, що напередодні війни вона на пункті збирання утилю несподівано побачила плащаницю. Довго умовляла продати її і нарешті досягла мети. «А тепер, — закінчила вона розповідь, — плащаниця ось тут, у церкві, бо ж я її сюди принесла, як тільки церкву відчинено в 41-у році». Пізніше я уважно оглянув ту плащаницю і знайшов зі споду... музейний інвентарний номер.

На щастя, цю пам’ятку, бездумно приречену кимось до знищення, пощастило врятувати. А чи зможемо і чи встигнемо ми врятувати всі наші духовні скарби? Досі чимало їх перебуває захованими від ока людського, в руках тих, хто навіть не знає, як правильно назвати ту чи іншу річ. Сумних прикладів, пов’язаних, зокрема, з долею українських плащаниць, можна навести чимало. Про них неначе забули. Ми наважилися дещо нагадати, мимоволі розворушивши особистий біль. То є біль, одначе, всього нашого покоління.

Калуга

Людина і світ. — 1992. — №7-8. — С. 41-44

Василь ПУЦКО

Читайте також
Людина і світ Церква і молодіжні організації в Україні
26.08.2010, 15:02
Людина і світ Чужий серед своїх
26.08.2010, 14:59
Людина і світ "Ой не ходи Грицю...", або що за чари у чар-зілля?
26.08.2010, 14:58
Людина і світ "Зав’язую тобі щастя..."
26.08.2010, 14:56