"Поки що римо-католицькі ЗМІ переважно інформують українців про життя Церкви, а не формують їх"
У гостях: Олександр ДОБРОЄР, директор Європейського інституту соціальних комунікацій, богослов, соціолог, журналіст. Був засновником першої прес-служби у Римо-Католицькій Церкві в Україні; керівник прес-служби (2003-2006) і прес-секретар (2005-2006) Одесько-Сімферопольської єпархії РКЦ. Ініціатор і учасник багатьох суспільно значущих наукових, культурних та медіа-проектів
У гостях: Олександр ДОБРОЄР, директор Європейського інституту соціальних комунікацій, богослов, соціолог, журналіст. Був засновником першої прес-служби у Римо-Католицькій Церкві в Україні; керівник прес-служби (2003-2006) і прес-секретар (2005-2006) Одесько-Сімферопольської єпархії РКЦ. Ініціатор і учасник багатьох суспільно значущих наукових, культурних та медіа-проектів
Провідна тема веб-конференції: Церква, суспільство, мас-медіа: співпраця у служінні (з досвіду служіння Римо-Католицької Церкви в Україні)
21. Запитання від редакції
1. Розкажіть коротко, чим займається Інститут, який Ви очолюєте?
— Це громадська організація, що об’єднала кількох однодумців – науковців та практиків, — які бажають розвивати комунікаційну складову суспільства у трьох напрямках: сприяти підвищенню комунікаційної ефективності у відносинах між подружжям та між батьками і дітьми (сім’я); розвивати ідеї міжрелігійного та міжконфесійного діалогу; сприяти розвитку української журналістики. Певною мірою, це об’єднання під «одним дахом» різних починань останніх років, які до того ми реалізовували в інших місцях. На початку наступного року почне працювати сторінка www.scomin.eu, де можна буде довідатись більше про цю ініціативу.
2. Ви сьогодні вже багато сказали про католицькі медіа в Україні. А які Ваші пропозиції щодо покращення їх діяльності?
— На мою думку, католицькі медіа в Україні повинні працювати для підвищення професіоналізму, загострення тематики та відкритості на світ. І не боятися виходити на зустріч «незручним запитанням». «Випливи на глибину», — цей заклик Папи має буде не лише агітаційним гаслом, а й програмою дій.
3. Ви брали участь в освітніх тренінгах для християнських мас-медійників. На чому потрібно особливо наголошувати на таких курсах?
— Професіоналізм, професіоналізм і ще раз професіоналізм. Християнські мас-медійники покликані служити правді. Це вимагає мужності та відповідальності. Треба піднімати проблеми, які дійсно турбують людей, а не копіювати з випуску до випуску солодкі байки про те, як чудово бути християнином. Християнином бути важко!
4. Як Ви оцінюєте висвітлення релігійної тематики в українських світських ЗМІ? Що варто робити для покращення ситуації?
— Пошук сенсації і не вміння спілкуватися в «нормальному» форматі. Останнє підтверждення цьому – «Шустер life» від 3.11.2008, коли гостями студії були кардинал Любомир Гузар, Муфтій України шейх Ахмед Тамім, і ребе Яков Дов Блайх. «Зірки» української тележурналістики постійно збивалися на скандальні штампи і виказали невміння говорити про важливі речі – у вище наведеній програмі йдеться зокрема про солідарність.
5. РКЦ в Україні має нового предстоятеля. Які сподівання у Вас особисто від такого призначення?
— Митрополит Мечислав Мокшицький – людина нової формації, яка до того ж «бачила світ». Сподіваюсь, що він відважніше поведе Римо-Католицьку Церкву в Україні на зустріч викликам сучасності і сприятиме поглибленню братських відносин із Українською Греко-Католицькою Церквою.
Дякуємо за цікаву і змістовну розмову. Сподіваємося на розширення нашої співпраці, зокрема у сфері медіа-освіти. Бажаємо Вам і Вашій інституції плідних і Богом натхненних проектів!
— Дякую усім, хто своїми запитаннями співтворив цю веб-конференцію!
20. Бр. Миколай М.
— Одне-єдине питання до Вас: чи нині у праці на ниві церковних мас-медіа відчувається, помітний, наприклад, тиск з боку якихось державних структур чи інших конфесій? Дякую!
— Шановний брате Миколаю! Я такого тиску не бачу. Сподіваюсь, що відповів на Ваше запитаннє. Дякую!
19. ОНУ, відділення журналістики
— Дякую за відповідь, вона є дуже показовою. Дуже прошу відповісти на одне-єдине запитання, яке народилося у наслідок Вашої відповіді:
Ви кажете: "Якщо Ви дійсно бажаєте отримати компетентну та достовірну інформацію з цього питання, Вам необхідно звернутися до прес-секретаря Конференції єпископів України владики Віталія Скоморовського або керівника Католицького медіа-центру у Києві отця Павла Вишковського. Лише вони в змозі надати офіційну та точну інформацію стосовно цього питання."
Чи це означає, що у Римо-Католицькій Церкві в Україні є "закриті" інформації, які недоступні навіть Вам з усіма Вашими перерахованими регаліями? Які ще інформації католицький журналіст в Україні не зможе висвілювати без доступу до єрархічних осіб?
— Шановна колего! Ви ставите мені риторичне запитання. Звичайно, що у Римо-Католицькій Церкві (як і в будь якій релігійній громаді, і не лише в Україні) є «закриті» інформації. Такі «закриті» інформації існують в багатьох українських компаніях та інших установах. Говорячи про це, ми з Вами не відкрили Америку. Натомість «обсяг» і «зміст» цієї закритості є різний. Я пам’ятаю, як декілька років тому на одну медіа-акцію гроші надав український спонсор. Його ім’я було відоме пароху, але інформація була «закрита» для решти учасників проекту – донор не хотів, «щоб ліва рука знала, що чинить права».
Розумію, що Вам йдеться про іншого роду «закритість». Мушу Вас розчарувати: я ніколи не відчував потреби досліджувати звідки приходять гроші на проекти, в яких я не беру участі. Ті, в яких брав участь я, мали конкретне джерело – переважно це Акція «Реновабіс» або «Церква в потребі». Ці фонди, як і інші західні фонди, які працюють з Католицькою і Православною Церквами в Україні, щороку публікують відкриті звіти про свою діяльність і зазначають на що і скільки грошей було призначено. Знайти ці звіти – справа кількох кліків комп’ютерною мишкою. До того ж понад два роки я не беру участі безпосередньо у церковних проектах. Тому повторюсь: якщо Ви дійсно бажаєте отримати компетентну та достовірну інформацію з цього питання, Вам необхідно звернутися до прес-секретаря Конференції єпископів України владики Віталія Скоморовського або керівника Католицького медіа-центру у Києві отця Павла Вишковського.
18. Світлана Одинець, журналіст, [email protected]
— Пане Олександре, два тижні тому у польському виданні "Жечпосполита" з"явилася розмова, в якій ксьондз Tadeusz Isakowicz-Zaleski у надзвичайно гострий спосіб звинуватив Митрополита Шептицького в "підтримці злочинів ОУН-УПА" і колаборації з німцями. Зважаючи на те, що подібні виступи непоодинокі в польській пресі, в яких суспільних площинах, на Вашу думку, повинна формуватися наша "реакція" на них? Яку роль міг би відіграти офіційний провід УГКЦ?
— Дякую, пані Світлано! Прикро, що такі речі відбуваються. Що стосується особистості отця Ісаковського-Залеського, то він «відзначився» не лише звинуваченнями на адресу Митрополита Андрія, але й багатьма іншими провокативними заходами – також і на адресу польських католицьких священників краківської митрополії. Реагувати безпосередньо на його вислови навряд чи варто.
По обидві сторони польсько-українського кордону живе багато людей, які мають упередження одні до одного. Але сьогодні виростає інше покоління поляків та українців. Вони будують новий світ. Я думаю, що власне вони повинні бути головним об’єктом турботи Церкви. Адекватна «відповідь» повинна формуватися в культурній, науковій, пасторальній і, звичайно, мас-медійній площині. Ми маємо багато друзів за польським кордоном, які доброзичливі до нас і зацікавленні в неупередженому погляді на нашу спільну історію. Ці ж тенденції належить плекати і у власному середовищі. Багато що можуть зробити спільні конференції, табори, зустрічі молоді, які давно вже практикуються на прикордонних теренах. Я впевнений, що усе це – справа часу.
17. Тетяна Шпайхер
— Слава Ісусу Христу! Пане Олександре, скажіть, будь ласка, чи, на Вашу думку, допустима реклама в католицьких ЗМІ?
— Так, Тетяно! Не тільки припустима, але й потрібна. Інакше як вони виживатимуть? Але поки що ніхто – крім релігійних католицьких видавництв — не спішить рекламуватися в українських католицьких ЗМІ. Чи не є це красномовним свідченням ступеня зацікавлення суспільства такими медіа і певним «вироком» ринку про їх якість?
Дякую за Ваше запитання!
16. єрм. Мануїл, Унівська Лавра
— Пане Олександре, я інколи стикаюся з тим, що ті журналісти, які хочуть працювати в церковних ЗМІ, можуть іти у світську журналістику, через якісь дріб'язкові непорозуміння і певний тиск. Тепер запитання: чи це є справді проблемою, чи просто мені трапляються такі особи? А якщо є, то чи причиною не є те, що важко "перебудуватися" на "церковну журналістику", у той час, як більшість журналістів закінчують світські ВУЗи? Дуже дякую!
— Шановний отче Мануїле, Ви торкаєтесь важливого і болючого питання. Така проблема дійсно є! Справа в тому, що церковні ЗМІ в переважній більшості залишаються рупором конфесійних «корпоративних» інтересів. Думаю, що відповідальні особи не завжди усвідомлюють, що засоби масової інформації давно перетворились у засоби соціальної комунікації (як це було зазначено на Другому Ватиканському Соборі). Тому і йдуть у такі ЗМІ переважно люди відповідного психічного і духовного «профілю» - які знають «що можна», а що «не можна». Але це не проблема «темників», про які питала колега з ОНУ. Це була б взагалі скандальна ситуація! Для таких людей «темники» не є потрібні. Це проблема внутрішнього цензора. Мій внутрішній цензор не справився із своїм завданням. Тому я особисто вже декілька років не публікуюсь в релігійних ЗМІ і більш комфортно почуваюсь у співпраці зі ЗМІ світськими. Разом з тим мені приємно відчувати, що в Україні є люди, які йдуть таким самим шляхом. Це погано для християнських ЗМІ. Але від цього згодом виграє українська християнська журналістика. Дуже дякую за Ваше запитання!
15. о.Олександр , ЧСДБ, Світлий Дім
— Наскільки я пам'ятаю, Ви належите до т.зв. "Третього Салезіянського чину", а ЗМП є другим пріоритетом Салезіян. Ви свого часу , в певному сенсі, були "зачаровані" романтикою цього чину на зразок монашого.
Як сьогодні складається Ваша співпраця з Салезіянами, особливо у праці з ЗМП? Чи зпівпрацюєте Ви з Чином, розрізняючи наявність візантийсько-української Делегатури та римо-католицької присутності? Або ж для Вас це не має значення у здійсненню Салезіянських ініціатив?
Які перспективи у праці з ЗМП відкриваються Вам, як людині, приналежній до Салезіян?
— Дякую, отче Олександре, за Ваше нове запитання! Закоханість і романтичне «зачарування» — різні речі. Як чернець, Ви, напевне, розумієте це.
Те, що Ви пафосно називаєте «третім чином» (звичайно, можна й так), є громадською асоціацією, яка єднає мирян довкола харизми, цінностей і місії святого Івана Боско. Цьому святому я багато чим завдячую у своєму житті. І блаженної пам’яті отцю Тадеушу Хоппе, салезіанину, який мене (як і Вас) «зродив для Христа і Церкви». Уже багато років я не беру участі у жодних салезіянських ініціативах, хоча з юначих років зберіг дружбу з деякими українськими салезіянами. Можливо, тому мені невідомо нічого про «перспективи у праці», які Ви згадуєте.
14. Ольга, християнка
— Пане Олександре, скажіть, будь ласка, чи існує в Одесі міжконфесійне спілкування християн, чи є якісь спільні соціяльні проекти, або ініціативи в медіа, які би засвідчували таку єдність? Щиро дякую за відповідь!
— Дякую, пані Ольго. Щодо спільних соціальних проектів християн Одеси, то я вже відповів на це питання раніше. З інших форм співпраці дуже розповсюджені відвідини християнами різних спільнот одне одного і практикування спільних молебнів. Є співпраця в рамах Міжконфесійного богословського товариства Одеси. Спільних медіа-ініціатив немає. Сподіваюсь – поки що!
13. Олександр Запорожець, журналіст
— Скажіть, будь ласка, чи існують католицькі МОЛОДІЖНІ ЗМІ? Чи враховуються в них інтереси молоді та СПЕЦИФІКА молодіжного існування? Чи доходить до молоді опублікована там інформація? Як Ви про те дізнаєтесь? Дякую за виділений час та увагу.
— Пане Олександре, дякую Вам за запитання. Ви заторкнули тему важливу і болючу одночасно. Греко-Католицька Церква видає в Україні чимало молодіжних видань. На загальноукраїнському рівні це газета “Вірую”. Мають свої видання комісії у справах молоді окремих єпархій, молодіжні організації та семінарії. Вони розповсюджуються через парафії. Щодо Римо-Католицької Церкви –, то тут ми маємо певні проблеми. Думаю, що єдиним виданням для молоді є журнал «Любите друг друга». Видається він у Польщі, має польську редакцію. Проблематика, яка висвітлюється на сторінках цього видання, на мою думку, не зовсім відповідає реаліям життя і проблемам, які на сьогодні нуртують в середовищі української римо-католицької молоді. На жаль, ані римо-католики, ані греко-католики не мають видання, яке б було адресоване пересічній український молодий людині.
12. Андрій
— Пане Олександре, в церковних мас-медіа нерідко трапляються факти порушення авторського права. Як боротися з цим, не вдаючись до державних органів?
— Дякую, пане Андрію, що Ви торкаєтесь такого важливого питання. Проблема порушення авторського права – це не проблема церквоних мас-медіа, чи точніше – не проблема лише цих медіа. Це явище трапляється у світі реклами, бізнесу, культури і науки. Декілька років тому на сторінках одного авторитетного українського видання вийшов матеріал, який показував, між іншим, що навіть поважна українська академічна установа, що видає серію підручників (вони розходяться всією Україною), значну частину одного з томів майже дослівно списала з досліджень польських вчених. Знаєте чим закінчилася справа? Спокійним виясненням позицій сторін. Перепрошенням. І ніхто не вдавався до державних органів. Шляхетні польські вчені застосували біблійний принцип (Сир. 8,6), який гарно трансформований у російське прислів’я: «С грехом борись, а с грешником мирись». Думаю, це відповідь на Ваше запитання. До речі, згадана книжка і надалі поширюється і продається в Україні, але законні володарі авторських прав не стали «розвивати» цю тему.
Повертаючись до церковних ЗМІ. У церковних ЗМІ факти порушення авторського права зустрічаються не частіше, ніж у журналістський чи академічній діяльності. Але ситуація сьогоднішня і ситуація десятирічної давнини значно відрізняються. Церковні ЗМІ свого часу могли (як і інші) передрукувати якийсь матеріал чи фотографію. Але ніколи за цим не стояло бажання наживи. Це і не реально, принаймні, в реаліях Католицької Церкви в Україні – досить специфічні адресати таких видань.
Звичайно, траплялися і прикрі помилки. Пов’язані вони частіше були з браком відповідних рецензентів, редакторів, професіоналів свого діла, які б «не пропустили» явних ляпів. Наслідки таких помилок також публічно відомі. Але завдяки такому досвіду ці ЗМІ ставали більш професійними. Хвороби росту йшли на користь.
До того ж треба пам’ятати — ми ніколи не застраховані від недоліків судової системи. Якщо Ви цікавитесь проблемами авторського права, напевне, Ви слідкували за тим, як Єжи Гофман в українському суді відстоював своє авторське право на власні фільми. І програв цю справу. Українське законодавство не визнало його таким. Трапляються помилки і «в іншу сторону».
Але менше з тим. Проблема, яку Ви поставили, є дуже важливою і заслуговує на окреме обговорення. Зазначу лише, — як цікавий факт для учасників цієї веб-конференції — що в сучасному світі набирає значення і альтернативний погляд на об’єкти інтелектуальної власності. Ця тема свого часу навіть широко обговорювалася в російських медіа: виключні права інтелектуальної власності самим своїм існуванням і конкретною формою цілком зобов’язані законодавцеві (на відміну від фундаментальних прав людини). Такі відносини не існували до моменту прийняття відповідного закону й припиняться у випадку його скасування. Практичним втіленням подібних ініціатив є різні проекти «відкритого доступу». Що стосується мене особисто, то за двадцять років, впродовж яких я пишу і публікуюсь, я ніколи не вбачав проблеми у поширені і «використанні» власних текстів.
11. Олександр, [email protected]
— Зараз дуже розповсюджена думка щодо занепаду духовності українців, що власне і призводить до негараздів в політиці, економіці. Висловіть свою думку з цього приводу. І як це подолати?
— Духовність – це покора людини перед величчю Божого Духу. Це послух Духові і слухняне слідування за його натхненням. Це слідування голосу совісті. Напевно, наші негаразди мають причину – можливо, не єдину – у проблемах в відносинах з Духом. Сьогодні я навряд чи здатен “виписати рецепт”, як вілікуватись від цієї хвороби. Давайте думати і працювати над цим разом.
10. Мар'яна Карапінка, журналіст
— Доброго дня! Як, на Вашу думку, вплине фінансова криза на стан українських церков? Якою мала б бути їхня реакція - душпастирська і структурна? Чи стане церквоний піар винахідливішим :)?
— Дякую за запитання, пані Мар’яно. Про проблеми фінансової кризи так багато говориться останнім часом, що цілком природно це питання постає і у нашій розмові. Церкву складають люди, що відвідують храми. Якщо криза “вдарить” по них, то тим самим “вдарить” і по церквах.
Яка буде реакція? Повинно настати певне переосмислення базових принципів існування суспільства. У тому числі і українського. Про те, що кризу спричинила людська жадібність сьогодні на весь голос кричать не лише представники Католицької, Англіканської Церков, Ісламської спільноти, але також і провідні політики та економісти. Високі процентні ставки по банківських внесках, безмежне споживання, гонитва за приростом приватної власності – ці та інші причини зумовили той стан речей, який ми маємо на сьогодні. Католицька Церква наголошувала і наголошуватиме на тому, що приватна власність не може бути метою, а лише засобом. Християнська традиція ніколи не визнавала право на приватну власність абсолютним і недоторканим. Право приватної власності завжди розглядалось і розглядається у контексті загального призначення благ.
Думаю, що в умовах кризи релігійні спільноти – не тільки християнські – повинні підняти голос власне у справі публічного обговорення загальних принципів здорового функціонування суспільства. Для християн цей час має стати «кайросом» для проголошування «суспільного Євангелія».
9. ОНУ, відділення журналістики
1. Перехід від тоталітарного режиму до демократичного устрою водночас супроводжується зміною домінації в соціальній комунікаціїї від інтерпретаційної (агітація, пропаганда) до інформаційної. Яка домінанта є наявною у сучасній церковній пресі? Яка, з Вашої точки зору, буде переважати у майбутньому? І що є більш корисним (або придатним) для євангелізації українського населення?
2. Наскільки сьогоднішні римо-католицькі ЗМП є дотаційними і які джерела дотацій переважають? Адже "хто платить, той замовляє музику", - відповідно, хто є замовником римо-католицьких ЗМП: західні донори, місцева єрархія або, зрештою, пересічний масовий адресат римо-католицької преси? Чи існує зондаж інтересів замовника/адресата?
3. Чи вважаєте Ви за потрібне у зв'язку з необхідністю поширення християнської пропаганди і агітації впроводження чогось такого, як "темники" від єрархії Костьола або донорів? Або, може, "темники" вже існують?
1. Сьогодні домінантною є модель інформування. У майбутньому, я думаю, католицькі й інші релігійні ЗМІ підуть шляхом ускладнення цієї структури. Будуть освоюватись нові канали передання інформації. Ускладняться також форми послання («коди»). Більше уваги буде присвячуватись «зворотній інформації». Релігійні громади будуть активніше освоювати методи формування громадської думки. Звичайно, це буде більш корисним для проголошення Доброї Новини.
2. Чи є сьогоднішні римо-католицькі ЗМІ дотаційними? Було б дивно, якщо б ні. Після стількох років знищення Церкви у Радянському Союзі, де б вона за короткий час могла віднайти потрібні кошти і сили? Зрештою, це стосується не лише католицьких ЗМІ. Така ж ситуація і в інших церквах. Думаю, що частину проектів підтримує Акція солідарності католиків Німеччини “Реновабіс”. (До речі, ця організація підтримує також багато проектів Православної Церкви в Україні і в Росії). Напевне, є і місцеві донори. Але все вище згадане – лише мої припущення. Якщо Ви дійсно бажаєте отримати компетентну та достовірну інформацію з цього питання, Вам необхідно звернутися до прес-секретаря Конференції єпископів України владики Віталія Скоморовського або керівника Католицького медіа-центру у Києві отця Павла Вишковського. Лише вони в змозі надати офіційну та точну інформацію стосовно цього питання.
Чи провадиться в Україні зондаж інтересів замовника? Можливо, якісь поважні наукові або державні інституції й займаються таким зондажем, та я не зустрічав ніколи публікацій досліджень на такі теми. Що ж до адресата (він у певному сенсі також є і замовником інформаційних послуг — чи не так?), то зустрічі з читачами, листи у редакцію, дзвінки у студію, рішення про розміщення того чи іншого телевізійного продукту в ефірі вже виконує функції зондажу інтересів адресата.
3. “Відродитися” може лише те, що існувало раніше, але потім з певних причин перестало існувати. “Темники” від єрархів чи донорів відродитись не можуть, бо вони і не народжувались. Я ніколи не зустрічав нічого подібного, як і мої колеги-журналісти, що працюють у католицьких ЗМІ. Якщо Вам відомі конкретні приклади, які ви можете обґрунтовано довести до відома громадськості, Ви маєте це зробити. Бо “темники” зневажають працю журналіста і нехтують правом читача на повну і неупереджену інформацію. Натомість, якщо це лише Ваше припущення, то краще залишите його при собі. І так інколи забагато бруду в інформаційному просторі України. Що ж до “необхідності поширення християнської пропаганди і агітації”, то сам цього тримаюсь і Вам раджу: тікайте від цього як від вогню. Пропаганда та агітація (і релігійна у тому числі) – витвір тоталітарної свідомості. Церква не потребує цього. Це шкодить їй. Церква потребує проголошення Доброї Новини, яке визволяє людину з-під тотальної влади гріха і, як наслідок, від усіх інших форм тоталітаризму.
8. Андрей Сытников, журналист
1. Как бы вы могли охарактеризовать религиозную обстановку в Одессе?
2. Существует ли здесь межконфесиональное сотрудничество в осуществлении социально значимых начинаний? Если да, в чем конкретно оно проявляется?
3. Не блокируют ли представители Московского Патрархата, учитывая их пребывание во властных структурах города (те же Агафангел, Серафима - депутаты Одесского горсовета от Партии Регионов) деятельность других церквей и конфессий в Одессе? Спасибо.
— Здравствуйте, Андрей. Одесса – город, который я очень люблю и могу говорить о нем часами. Тем не менее, постараюсь быть кратким и держаться сути Ваших вопросов.
1. Характер города, его темперамент (как, наверное, и человека) «задается» с момента его появления на свет. В этом смысле Одесса уникальна. Появившись на карте Украины (земли которой на тот момент входили в состав Российской империи) в конце XVIII ст., этот город явил собой исключительный пример сосуществования разных религиозных групп. Почти тридцать лет с момента основания города (1794) губернаторами южно-украинских земель (Новороссии, как принято было называть их тогда) и градоначальниками Одессы были католики. Заметьте, что было это за сто лет до опубликования знаменитого Указа 1905 г. о расширении прав иностранных и иноверных вероисповеданий. Православная, католическая, лютеранская и реформатская общины появились здесь практически одновременно. Первая синагога была построена в том же году, что и православный кафедральный собор – 1798. Через сто лет треть населения города составляли иудеи, 55 % православные и 12 % — представители других христианских исповеданий. Пребывая в меньшинстве, католики, лютеране, баптисты, пятидесятники были достаточно активны. Они организовывали санатории, больницы, школы, играли большую роль в экономической, академической и культурной жизни города.
После революции 1917 года (а точнее, после 1920 – именно тогда советская власть утвердилась в городе окончательно) ситуация коренным образом изменилась. Нет нужды рассказывать о том, что происходило на протяжении следующих семидесяти лет – печальные страницы истории религиозных общин в советское время известны всем, кто хоть немного интересуется этим вопросом.
Когда на заре украинской независимости в городе стала возрождаться религиозная жизнь, сработала «генетическая память». Многим христианам показалось вполне естественной необходимость сотрудничества на благо людей, проживающих в этом городе. Этот процесс сближения имел свои этапы (трудности, конечно, тоже) и, в принципе, не завершен и по сей день. Однако с уверенностью можно сказать, что на сегодня большинство религиозных организаций города с уважением относятся друг ко другу и ищут новых форм сотрудничества. Конечно, есть и те, кто не разделяет таких воззрений. Но в этом нет ничего страшного – все это вопрос времени. Вспомните, что еще пол столетия тому назад Католическая Церковь смотрела на членов иных христианских церквей как на ущербных христиан. А сегодня Католическая Церковь очистилась, принеся покаяние за ошибки прошлого. И задает тон стремлениям христианского мира к единству и примирению. Для других Церквей просто еще не настал этот час. Но эти процессы необратимы. И не исключено, что через пятьдесят лет эту инициативу сможет перехватить кто-нибудь из нынешних аутсайдеров этого процесса.
2 .Существует. Работа с моряками и их семьями; работа с ВИЧ-инфицированными и больными СПИД; образовательные и научные проекты в рамках Школы апостольства мирян и Христиаского гуманитарно-экономического университета; культурные фестивали. Быть может отсюда, с близи, не все выглядит так глянцево, как может показаться со стороны. Бывают сбои, рабочие трудности. Но есть большое желание “быть вместе”. А это уже много значит. Из последних инициатив могу назвать проведенный в сентябре круглый стол на тему “Социальная работа религиозных организаций: проблемы и перспективы”, организованный Южно-украинским отделением Социологической ассоциации Украины и нашим институтом в рамках международной конференции «Социальная политика и механизмы интеграции украинского общества». Плодом этой встречи стали Социальные дни в Одессе, которые пройдут 26-28 ноября. С инициативой их проведения выступила Украинская Греко-Католическая Церквовь. Ее поддержали ряд конфессий, общественных организаций и органы местного самоуправления. Надеюсь, что РИСУ будет освещать ход этого мероприятия.
3. Думаю, что на это вопрос наилучшим образом могут ответить сами представители религиозных организаций. В рамках упомянутого круглого стола эта тема также возникла. Результат ее обсуждения представителями различных конфессий сводился к следующему. В церковной жизни вопросы взаимодействия членов церквей – это тонкие вопросы. Но опыт свидетельствует, что если чиновник принадлежит к какой-то конфессии, то ее приоритеты он часто ставит на первое месте. Зло не в том, что какая-то религиозная организация желает играть главенствующую роль в том или ином регионе. Это, в принципе, свойственно религиозным организациям, особенно тем, которые имеют в регионе развитую структуру. Проблема, по мысли участников круглого стола, в государственных чиновниках и представителях местного самоуправления. Отождествляя себя с той или иной религиозной организацией, они часто используют тайные рычаги для содействия своим фаворитам. А это неприемлемо для государственного чиновника.
7. Andriy Soletskyy
— Pane Oleksandre! Chy ye yakis spilni media-proekty mij RKC i UGCC? Jakshcho mogna, descho rozkagit pro nyh.
— Дякую за запитання, пане Андрію! На жаль, мені не відомо про такі спільні проекти. Але співпраця між представниками медіа-середовищ РКЦ і УГКЦ існує. Професіонали мають спільні інтереси, вони живуть начебто «на одній хвилі», а тому бажають і вміють домовлятися. Це співпраця «знизу».
Звичайно, було б дуже добре, якщо б такі ініціативи народжувались і “на горі”. На прохання Святішого Отця українські католицькі єпископи латинської та візантійської традиції час від часу мають спільні зустрічі. Найближча проходитиме наприкінці цього місяця. Можливо, колись, зрозумівши свою спільну відповідальність за долю України і ії народу, єрархи обох Церков дадуть початок спільному медіа-проекту.
6. Дорошенко Костянтин
— Світові тенденції медіа-ринку такі: все більше пожовтіння та інтерактивність медій. Яка тут можлива співпраця з Церквою?
— Дякую, пане Костянтине, за Ваше запитання!
Звичайно, у медійному світі, який набуває «жовтого кольору», Церкві дуже важко знайти відповідне місце. Скандали, «пікантні» історії – реальні чи вигадані – ось чого шукають такі ЗМІ. До того ж треба зазначити, що такі ЗМІ закладають відповідну антропологію – уявлення про адресата, як про машину отримання насолоди. Не погоджуючись з тим, Церква власне і освоює новітні інтерактивні технології, якими вона може досягнути свого адресата, мінімалізуючи знівелювання свого послання. Ви, напевне, знаєте, що інтернет-сайт Ватикану визнаний одним з найкращих та «найстійкіших» до хакерських атак. Католицька Церква освоює інші інтерактивні засоби – від продукції комп’ютерних ігор, де гравець має здійснювати моральний вибір, до побудови віртуальних «каплиць» у просторі WEB.2.0. Є єрархи, що відкривають свої блоги в Інтернет-просторі.
Виходячи на зустріч викликам «жовтого» медіа-світу, Церква має своїх союзників у вигляді сер’йозних ЗМІ. Відповідно до цього такі ЗМІ вбачають в Церкві також здорові сили. Це – добра нагода для співпраці з метою виховання читача чи глядача. Ваш гарний досвід співпраці з релігійними організаціями – у т.ч. і з католицькими – в рамах проектів, які Ви реалізовували свого часу (ПолітикHALL, Профіль), – найкращі тому приклади.
5. Ніна Падун, асистент у справах контактів зі Сходом Регіонального бюро Human Life International для Східньої і Середньої Європи Human Life International - Europa, [email protected]
— Вітаю Вас, пане Олександре! Чи держава допомагає Вам у вашій праці? Якщо так, то яким чином? Якщо ні, то якою б Ви хотіли бачити цю допомогу? Дякую
— Пані Ніно, дякую Вам за запитання! Вибачте, але, відверто кажучи, я не до кінця зрозумів його сенс. З огляду на написання «Ви» з великої літери можу зрозуміти, що йдеться про мене особисто. Чи Ви маєте на увазі справи церковного життя? Чи мою актуальну діяльність?
Який би з цих сенсів Ви не вкладали у своє запитання, відповідь звучатиме однаково. Характер формування та розвитку відносин між структурами вищого (у цьому випадку держави) і нижчого рівня (релігійної громади, громадської організації, сім’ї, особистості) у демократичних суспільствах зумовлений принципом субсидіарності. Згідно з цим принципом спільнота вищого рівня повинна шанувати автономію спільноти нижчого рівня та не втручатися у її внутрішнє життя. Однак у надзвичайних потребах спільнота більшого співтовариства надає інституціональну, економічну, юридичну та інші види підтримки та допомоги меншим спільнотам і заради спільного блага може координувати їх діяльність. Наші відносини розвиваються у рамах цього принципу громадського суспільства.
4. Одессит
— Дорогой Друг! Существенны ли для Вас такие понятия, как "единоверие" и "иноверие"? Как вы их понимаете и какое значение эти понятия имеют в рамках социальной коммуникации (с точки зрения опыта Римо-Католической Церкви в Украине)? Связаны ли эти понятия с утверждением национальной идеи Украины?
Безусловно, мы можем калькировать исторический опыт США в плане специфической конфессиональной толерантности/индифферентности. Нужно ли нам ЭТО? Если принимать во внимание не только благие доктрины, а трудную (трудовую) реальность украинской жизни, то каковы могут быть опасности экуменизма (в том числе и в масс-медийном исполнении) для ещё не пришедшей в себя после исторической контузии украинской нации?
— Здравствуйте, дорогой земляк! Спасибо за Ваши вопросы.
Для меня единоверцами являются все те, кто исповедует веру в Триединого Бога и Иисуса Христа как Господа и Искупителя согласно Писаниям. Такое понимание единоверия (использую здесь предложенную Вами терминологию) принято в качестве минимального догматического базиса на Третьей генеральной ассамблее Всемирного Совета Церквей в 1961 году в Дели. Оно было одобрено всеми евангельскими и православными Церквами, участвовашими в той Ассамблее. Несколько иное звучание (но сохраняя тот же смысл) получает термин «единоверие» в современных документах Католической Церкви (напр., Декрет об экуменизме Второго Ватиканского собора), хотя и не встречается там именно в таком написании. Говоря проще – никто не может назвать Христа Господом, только как Духом Святым (1 Кор. 2, 3). Такой человек для меня единоверец. Другой вопрос – как и где он реализует веру, то есть в какой христианской общине. Вопрос также не праздный, но в системе «иерархии истин», как понимает ее Католическая Церковь, это уже реальность второго порядка.
Иноверцы для меня те, кто реализует свою веру в Единого Бога не в Христовой Церкви. Вера человека «вторична» в том смысле, что рождается она всегда как ответ на Божий зов (что само по себе уже тайна). Почему человек откликается на этот зов так, а не иначе – также тайна. Уважая эту тайну отношений Бога и конкретного человека, я уважаю и тех, кто верит в Бога не так как я, кому Он открылся иначе.
В построении коммуникации с представителями христианских и нехристианских общин в Украине, как и в остальных частях мира, Католическая Церковь руководствуется Священным Писанием, духом христианской любви, осознанием равенства всех людей перед Богом и соответствующими документами Соборов и Папских советов: межрелигиозного диалога и содействия христианскому единству.
Калькировать исторический опыт США в Украине вряд ли получиться – даже если очень захотеть. Слишком различны исторический путь становления Совединенных Штатов Америки и украинского государства. И место церквей в этом процессе.
Если говорить об опасностях экуменизма в Украине, то я их не вижу. Сам экуменический опыт (если только мы понимаем под этим словом одни и те де реалии) только-только начинает пролагать себе путь в Украине. Скорее, я вижу опасность в отсутствии подлинной открытости навстречу друг другу. Открытость – не значит размытие собственной тождественности. Мне кажется, что формирование идентичности (в том числе и религиозной) через отрицание – дескать, мы не такие как они, — не самый лучший путь. В результате он ведет к ксенофобии. Свою тождественость можно и должно формировать, обращаясь к истокам, корням своей веры, своей традиции: религиозной, национальной, культурной.
3. Ігор Скленар
— Слава Ісусу Христу, пане Олександре, наскільки ефективно РКЦ в Україні використовує мас-медіа як засіб донесення Доброї Новини до широкого кола? Які труднощі є на цьому шляху?
— Дякую, пане Ігоре! Ви ставите дуже важливе питання. Його суть зводиться до того, в який спосіб можливо (і чи можливо взагалі) донести Добру Новину, використовуючи мас-медіа.
Безпосереднє, особисте, проголошення Доброї Новини було, є і залишається підставовою формою християнського свідчення. Але у сучасному глобальному світі важко перебільшити вплив ЗМІ на життя людей. У тому числі і релігійне. Завдяки трансляціям святкових богослужінь Церква «приходить» до нашого дому. Залишаючись в звичних і комфортних для себе обставинах (вдома), пересічний українець вже доторкається церковного життя. Одначе трансляція богослужінь – це ще не проголошення Доброї Новини. Воно можливе тоді, коли Церква (церкви) через ЗМІ почнуть формувати відповідне уявлення про світ і значення людського життя, де досвід зустрічі з Христом буде частиною загального життєвого досвіду людини і суспільства — фактів, ідей та цінностей, які мають місце у нашому житті, якими «обмінюються» люди і середовища (в тому і завдяки ЗМІ).
Чи має труднощі РКЦ у донесені Доброї Новини через мас-медіа до широкого кола людей? Так! Які? Такі ж, як і усі інші християнські спільноти. Християнські медіа сьогодні здебільшого скеровані на свого конфесійного адресата. Радісно бачити, що їх рівень щороку зростає. Так, останнім часом завдяки деяким кадровим змінам та після «ренеймінгу» «Парафіяльна газета» (що тепер видається під назвою «Католицький вісник») є більш сучасним і цікавим виданням, ніж було досі. Але поки що римо-католицькі ЗМІ переважно (хоча не виключно) інформують українців про життя Церкви, а не формують їх. Принаймні, я так це бачу.
Щасливим і яскравим винятком, на мою думку, є продукція вінницької Clara Studio, яку провадять отці-капуцині. Дитячі програми, вироблені на цій студії (перед тим «Надія», а тепер «Іхтіс»), що транслюються на загальноукраїнському каналі, є першими вісниками позитивних змін у зрозумінні ролі християнських (і специфічно католицьких) ЗМІ.
Окремо слід виділити потребу виховання професійних кадрів – християнських журналістів, які б могли якісно працювати не лише для конфесійних видань, але й у загальноукраїнських «світських» ЗМІ, виховуючи сумління адресатів цих видань, роблячи їх більш відповідальними за своє життя, за життя своїх сучасників і своєї країни. У цьому напрямку також ведеться праця. Може, інколи ще переважають «захисні» тенденції, але це хвороба росту. Треба пережити цю хворобу, щоб набути стійкого імунітету до таких «захисних» настанов.
2. Михайло Шелудько, Одеса
— Прошу охарактеризувати стан сучасного українського католицького богослов'я. Скажіть, чи можно взагалі говорити про таке явище, як українське католицьке богослов'я? Наприклад, о. Андрій Кураєв якось казав про те, що як такого українського православного богослов'я наразі не існує, що практично немає сучасних потужних православних богословів в Україні. Чи справедливе те ж твердження щодо українських католиків? Ви могли б назвати хоча б декілька ґрунтовних богословських видань, підготованих католиками нашої країни за останні двадцять-тридцять років?
— Дякую, пане Михайле! Думаю, що сучасне українське богослов’я існує, але поки що тільки в зародковому стані. Як в зернятку пшениці потенційно існує золоте колосся, як у гірчичному зерні – величезне дерево. Богословами не стають за 5-6 років навчання в університеті чи семінарії. Там тільки засівається насіння. Але проростає воно впродовж життя. Насправді, богословом можна стати – якщо тільки поважно трактувати це служіння – хіба що наприкінці життя. І цей кінець має стати “печаттю” всього попереднього досвіду богословствування людини і підтвердженням її свідчення.
Сьогодні формується лише перше покоління українських католицьких богословів. Вони здобували богословську освіту в закордонних осередках – від Польщі до Сполучених Штатів, – а тепер працюють в різних церковних і академічних установах. Вони розвивають богословське осмислення української сучасності, послуговуючись досвідом закордонних попередників. Величезне значення має академічна праця – так готуються передумови для формації другої української богословської генерації.
Стосовно ґрунтовних католицьких видань. Звичайно, що вони не могли бути “підготовані католиками нашої країни за останні двадцять-тридцять років”. Тоді не було ні можливості для існування нашої країни, ні відповідних спеціалістів, ні умов для такої праці. Традиції українського богослов’я плекали на еміграції і були частково “імплантовані” до сучасного богословського життя в Україні. Одне з найважливіших завдань, які сьогодні стоять перед українським богослов’ям: зробити максимально доступними джерела. Тому треба вітати ініціативи і Українського Католицького Університету, і видавництва “Кайрос”, й інших осередків, які перекладають і видають класичні богословські тексти та джерела церковного Магістеріуму. Серед цих осередків не останнє місце займає і київське видавництво “Дух і Літера”. Хоча воно і не є католицьким, деякими своїми публікаціями (книг кардинала Вальтера Каспера, кардинала Роже Ечегерая, книги про митрополита Андрія Шептицького) безумовно сприяє розвитку і католицького богослов’я.
І останнє. Українське богослов’я, як і кожне інше, повинно мати свою “родиму пляму”, свою харизму. На мою думку, такою специфічною рисою католицького богослов’я в Україні (де, за висловом Папи Івана Павла ІІ, Католицька Церква; “має особливо привабливе обличчя” – візантійське і латинське одночасно) повинна стати кирило-мефодіївська традиція. Вона закладала єдність у різноманітті. І дозволяє як Римо-Католицькій, так і Греко-Католицькій Церкві (не кажучи вже про православні) віднайти свою ідентичність і належне місце в сучасному українському церковному житті. У руслі цієї традиції існували дуже цікаві погляди на гідність людини, які можуть стати потужним імпульсом для розвитку “слов’янського богослов’я визволення”. Спроби відродити цю традицію були на початку ХХ сторіччя у формі Велеградських конгресів. На жаль, ця традиція завмерла, а недавні святкування сторіччя Велеградських конгресів не принесли очікуваного зацікавлення цим явищем. Але це не означає, що звернення до цієї спадщини неможливо у майбутньому.
1. о. Олександр Чумаков, ЧСДБ, Світлий Дім, [email protected]
— Шановний пане Олександре! Для багатьох людей Вашого віку церковне життя умовно розподілене на дві епохи: до 1988 р. (український християнський міленіум) й після серпня 1991 року (6-ий ВДМ у Ченстоховій й наступні події).
1. Які найбільші християнські сподівання (зрозуміло, крім загального християнського МАРАНАФА) налаштовували Ваше життя у перехідному трьохріччі (1988 - 1991)? Чи справдилися вони?
2. Які найбільші розчарування у церковно-суспільному житті очікували на Вас після 1991 р.? Що є, з Вашої точки зору, коренем християнських труднощів у сучасній Україні? І, окремо, що пропонує досвід у ланці суспільної комунікації Римо-Католицької Церкви в Україні для осягнення відбудови традиційної християнської свідомості пересічного населення України?
— Дорогий отче Олександре, дякую за Ваші запитання! Ви нагадали мені далекі часи мого християнського “дитинства”, коли годувався я молоком, а не твердою їжею (Євр. 5, 12). Мені здається, що для багатьох релігійних людей мого віку життя головним чином розподілено на час життя “до” і час, який починається “з” приходу у Церкву. Багато з моїх однолітків не мало досвіду зростання у вірі і воцерковилися у дорослому віці.
1. До 1988 року наше церковне життя переважно було обмежене стінами храму. У 1988 воно – ще не сміло, але вже досить переконливо – почало виходити за ці обмеження. Тоді рясно розквітли різні духовні, культурні, соціальні та наукові ініціативи, натхненні нашими старшими братами у вірі. Біля них ми зростали, мужніли, набиралися досвіду. VI Всесвітній день молоді і зустріч за Папою Іваном Павлом ІІ у Ченстохові у 1991 році були подіями, які дали нам велике натхнення. Це був перший колективний досвід виходу з «дому неволі» та подолання світової ізоляції. Мільйон молодих людей з усього світу на вулицях маленької Ченстохови, відчуття братерства, солідарності! Це дуло дуже важливо для нас. Минуло 17 років. Я і тепер зустрічаю людей, що були в 1991 там, у Ченстохові. Усі вони одноголосно свідчать, що цей досвід вплинув на їх подальше життя. Для когось відразу, для когось – 15 років пізніше. Але безумовно вплинув. Не всі прийшли до Католицької Церкви. Хтось знайшов себе у православ’ї, хтось – в євангельских церквах, хтось – в творчості, бізнесі, громадському житті, науці.
Після поверненні з Ченстохови події стали відбуватися миттєво: ГКЧП, розпад Радянського Союзу, утворення незалежної України. Це були беззаперечні свідчення того, що Бог діє не тільки в нашому особистому житті, але й в історії.
Що ми відчували у той час? Напевне, радість, піднесення, ентузіазм. Якщо казати про сподівання, то чого могла сподіватися “трирічна дитина”? (Саме такій був на 1988 рік мій християнський “стаж” – з таким стажем навіть ще до семінарії забороняється приймати кандидатів). Що світ є великим і чудовим. Що багато чого вдасться зробити. Чи справдились ці очікування? Певною – мірою так. А певною – ні. Коли ми дорослішаємо, ми починаємо більш реально оцінювати власні сили та можливості. Життя нас вчить певної покори. І це дуже корисні уроки.
2. Щодо розчарувань стосовно церковно-суспільного життя, то я їх не відчуваю. Може, тому, що давно взяв за правило не зачаровуватися. Але швидше за все причина в іншому. Життя стало більш складним. І в цьому вбачаю його красу. Свого часу Володимир Соловйов будував апологію краси власне на тому, що чим складніші біологічні організми, тим більш досконала їх раса. Думаю, що цю аналогію можна застосувати і до реалій суспільно-церковного життя. Чи можна сумувати за тим, що ми вже не діти і їмо “тверду їжу”? Чи можна сумувати з приводу того, що ми дорослішаємо? Чи можна сумувати з приводу, що кохання в сорок років переживається інакше, ніж у вісімнадцять? Це нормально. Найважливіше, залишатися вірним своїй “першій любові” (Об’яв. 2, 4).
Що є коренем християнських труднощів у сучасній Україні? По-перше, це сама позиція християнських церков. Деколи значно легше проповідувати обрядовірство, ніж Живе Боже Слово. У своїй пастирській діяльності доволі часто релігійні організації бачать своїм адресатом якогось «загального» українця, а не конкретну людину, що живе «тут» і зараз». Церковне життя вимагає певної творчості, живого відгуку на сучасність, а не репродукції усталених штампів. По-друге,проблема – в людях. Багато з наших сучасників втратили відчуття трансцендентності. Дати їм «тверду їжу» — значить відштовхнути від Церкви (ми бачили певний відтік людей від Церкви після релігійного ренесансу 1988-1991 років). Католицька Церква має тут великий досвід преєвангелізації. Він полягає в тому, щоб приготувати серця людей, щоб зерна Божого Слова упали не на кам’янистий ґрунт, а на землю добру. Однак в Україні цей досвід ще не використовують повною мірою. І останнє. Католицька Церква є Церквою Вселенською. Але в реаліях земного життя вона реалізується у контексті певного етносу, його історичного та культурного досвіду. Дуже важливо апелювати до цього досвіду, щоб взагалі бути почутим. І тут в нагоді має стати католицький досвід інкультурації.
