20 лютого на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.053.21 у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова відбувся захист двох доволі глибоких і оригінальних дисертації зі спеціальності «Релігієзнавство»
Перша - Олени Лавринович «Практика аскези в ісламському містицизмі: генезис і вияви» (науковий керівник – д.ф.н., проф. А.В. Арістова; опоненти – д.ф.н., проф. О.Н Саган.; к.ф.н., доц. С.І. Здіорук) викликала жваву зацікавленість хоча б тому, що в Україні кількість дисертацій, присвячених віроповчальним і віропрактичним основам ісламу, наразі є дуже незначною. Водночас, у світі, де вибухи насильства під знаменами ісламу відбуваються частіше, ніж від імені будь-якої іншої релігії чи секулярної ідеології, спроби зрозуміти чому це коїться саме від імені ісламу набувають величезних масштабів. Тому вже сам той факт, що поряд із роботами, які спрямовані на політологічний і соціологічний аналіз поточного релігійного життя мусульманської умми, з’являються і ті, що претендують на філософське осягнення ісламської традиції, заторкують фундаментальні проблеми буття ісламу через призму його історичного формування та еволюції, не можна не вітати. Водночас цей самий факт є свідченням відродження ісламознавчої традиції в українському релігієзнавстві.
Зауважимо, що проблема становлення та особливостей містичних традицій в ісламі, усталення історичної спадкоємності аскетичних практик, співвідношення мусульманського містицизму з інорелігійним містицизмом відноситься до числа найменш вивчених аспектів у вітчизняному ісламознавстві. У дисертації «Практика аскези в ісламському містицизмі: генезис і вияви» авторкою здійснено філософсько-релігієзнавчий аналіз особливостей генезису та форм прояву аскетизму в межах доісламської традиції та ранньо-ісламську добу, досліджено інституціювання аскетизму в межах різних історичних течій ісламу у специфічну практику «зречення мирського» (зухд) та простежений вплив останньої на еволюцію містичних традицій в ісламі (передусім, суфізму). В роботі осмислюється і саме поняття аскези, і його місце в сукупності етичних цінностей, і роль аскетичної практики в релігійних концепціях самотрансформації людини; здійснено порівняльний аналіз різних традицій аскетизму (та духовно-світоглядних основ аскези), що склалися у Близькосхідному регіоні, на перехресті тих культурних впливів, де виникав і розвивався іслам; визначені основні напрямки теологічних дискусій в ісламі щодо онтологічних підстав зречення мирського. Виходячи з того, що аскеза, як система засобів і методів морального самовдосконалення через різні практики регуляції тілесних та духовних прагнень, притаманна майже всім містико-релігійним вченням і містить і містить певний універсальний зміст, дисертантка, разом з тим, показує, що кожна історична форма аскетизму зростала на власному соціокультурному ґрунті, мала відмінні духовно-світоглядні засади та зовнішні форми вияву. Доводиться, що ігнорування або незнання відмінностей автохтонної аскетичної практики «зречення мирського» (зухд) до-ісламського й ранньо-ісламського періоду, тягне за собою неправомірний висновок про її переважно запозичений характер.
Друга дисертація – «Євангельські християни святі сіоністи – історія соціальної організації та віровчення» написана працівником Українського католицького університету Романом Скакуном (науковий керівник – д.ф.н. В.Є.Єленський; опоненти – д.і.н., проф.. А.М.Киридон, к.і.н., доцент Ю.В.Вільховий), присвячена практично недослідженій темі – історії формування й розвитку одного з малочисельних релігійних рухів, яких чимало виникало в різних регіонах України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Історія євангельських християн святих сіоністів, відомих теж як сіоністи-мурашківці, розглядається в дисертації у зв’язку з широким соціальним конктекстом, на тлі трьох дуже різних історичних епох – міжвоєнної Польщі, коли на українському та білоруському Поліссі відбувалися бурхливі процеси розкладу традиційного сільського соціуму, Радянського Союзу з його антирелігійною політикою та ідеологічним тиском і, нарешті, сучасної України з її секулярною масовою культурою. Робота написана на багатому матеріалі українських, білоруських і польських архівів, причому дуже часто автор вперше запроваджує у науковий обіг ці історичні матеріали, а також – на матеріалах тривалих польових досліджень і численних інтерв’ю, які він записав з членами мурашківської спільноти.
Секта сіоністів-мурашківців сформувалася в 30-х роках ХХ ст. на території Поліського та Волинського воєводств тогочасної Польщі навколо п’ятдесятницького проповідника Івана Мурашка, що оголосив себе «пророком Іллею», «Отцем Сіону» та «Ангелом Завіту», та його «духовної жінки», «Матері Сіону» Ольги Кирильчук. Ключовою подією в формуванні секти стало «зняття печатей» з Ольги Кирильчук, що трактується мурашківцями як жертва за спасіння світу: Мурашко, згідно з даним його жінці «одкровенням», робив на її шкірі надрізи й збирав кров, яка згодом використовувалася для різних культових цілей. У 1936 році на заклик Мурашка близько 500 його послідовників, продавши майно, з’їхалися на хутір Зарічиця в Сарненському повіті, де на придбаній землі заснували комуну Новий Єрусалим, що мала стати зародком майбутнього Царства Божого. Всі ці цікаві епізоди описані в дисертації на основі архівних матеріалів, а також розповідей живих іще свідків тих подій і переказів та доктринальних текстів (одкровення, відозви, листи поліських «пророків»), зібраних автором серед віруючих.
У 1939-41 рр. та в післявоєнний час сіоністи мали певні есхатологічні сподівання щодо радянської влади, виступали з ідеєю утворення сектантських колгоспів, але в підсумку зазнали жорстоких репресій (репресовано близько 140 осіб із загального числа 800-1000). У 1957 році вони відновили невелику комуну, що в вигляді будівельної бригади (іноді кількох бригад) влаштовувалась на працю у віддалених районах СРСР, поки на поч. 60-х рр. не осіла на півдні Казахстану, де існувала до початку 90-х. В 1974 році частина сіоністів повернулася на Україну, утворивши існуючу й дотепер громаду на Одещині. Приклад мурашковців наочно показує, що репресії та переслідування, як правило, нездатні знищити навіть досить малочисельні релігійні течії і що навіть у репресивному радянському суспільстві існували певні ніші, в яких нелегальні секти могли не тільки виживати, а й зберігати заборонені релігійні практики.
Сіоністи успадкували від п’ятдесятництва містично-екстатичний культ (глосолалія, екстатичні танці), який поєднується в них із старозавітним юдаїстичним ритуалом (святкують поряд з неділею суботу, не вживають свинини, додержують інших приписів щодо ритуальної чистоти). При цьому в їх віровчення проникли низка ідей, що мають виразне фольклорне коріння (перевтілення душ) або споріднюють їх із іншими народними сектами типу мальованців (алегоричне трактування раю, пекла, воскресіння; ідея Бога як добра в серці людини).
Сьогодні численна громада сіоністів (470 осіб) існує в смт. Комінтернівському Одеської області; дві менші групи мурашківців є в Казахстані, окремі віруючі – в Придністров’ї та на Поліссі. Спираючись на тривале особисте спостереження й численні бесіди з віруючими автор подає багато цікавих відомостей про повсякденне життя й побут цієї громади, яка відзначається згуртованістю й швидким демографічним зростанням. Більшість її членів працюють будівельниками в невеликих бригадах сімейного типу, що забезпечує їм порівняно високий достаток.
Останніми десятиліттями серед сіоністів намітилась тенденція до спадання релігійного ентузіязму та секуляризації звичаїв (згасання екстатичного культу, проникнення в громаду світської культури) при одночасному збереженні ритуалізованого порядку життя й соціальної замкнутості групи (ендогамія, робота в бригадах з одновірців, обмеженість контактів із невіруючими). Під цим оглядом мурашківська громада демонструє приклад успішної адаптації до умов сучасного секулярного суспільства – вона не виявляє ознак кризи й досить успішно інтегрує молоде покоління.
Докладніше про мурашковців, їх історію, віровчення та сучасний стан див. тут: http://murasz.livejournal.com/6435.html
Обидві дисертації викликали велику зацікавленість присутніх на публічному захисті, стали предметом всебічного і прискіпливого обговорення з боку членів Спеціалізованої Вченої Ради, члени якої зрештою одноголосно висловилися за присвоєння обом дисертантам ступенів кандидата філософських наук (Олені Лавринович) та історичних наук (Романові Скакуну).