"Релігійні меншини України", т. 7: скромна спроба самоствердження
Нещодавно навернена у християнство людина, звичайно, може спробувати написати відгук на праці Карла Барта. Так само і щойно воцерковлений православний здатний поміркувати у письмовому вигляді над працями Григорія Богослова або Миколи Зернова. Проте їхня здатність проникнення у «річ у себе», за Кантом, ставиться під сумнів. Така сама ситуація трапляється тоді, коли журналіст береться рецензувати фундаментальну наукову працю. Проте вченим немає потреби хвилюватись: український працівник преси зацікавлений, на відміну від типу дискусії В.А.Мартиновича і Р.М. Коня навколо видання «Введение в сектоведение» (2008), у аналізі суспільно-релігієзнавчих аспектів роботи. При тому, що сам том дає багато матеріалів для таких міркувань.
Що аналізуємо: «Релігійні меншини України». Колектив авторів під заг. ред. А. Колодного, рекомендовано Інститут філософії імені Г. С. Сковороди. Київ: Видавництво «Український Видавничий Консорціум», 2011.
I
Новина про видання сьомого, цього разу присвяченого релігійним меншинам, тому десятитомника «Історія релігії в Україні» пролунала на майже всіх центральних спеціалізованих онлайн-ЗМІ. До цього Відділення релігієзнавства, маючи на увазі витворити цілісний український погляд на історію релігій в Україні, випустило томи про православ'я,католицизм та класичний і сучасний протестантизм. Отже, увага до релігійних меншин викликана бажанням створити всеохопну картину релігійного буття. Звичайно, представники релігійних меншин не будуть проти. Для них більш-менш коректна увага з боку академічних релігієзнавчих інституцій – це знак поваги до поліконфесійності й крок до толерантності. Це особливо відчувається, коли цей факт зіставляється з державно-конфесійними взаєминами сусідніх держав. У Росії, наприклад, після призначення 2009 року одіозного Олександра Дворкіна на посаду голови експертної ради при Мінюсті РФ стало зрозуміло, що релігійні меншини тут визначаються не за «невеликою кількістю своїх послідовників» («Релігійні меншини України», с. 60), а за перебуванням чи не-перебуванням у орбіті впливу «державної» РПЦ. На некон'юнктурну увагу справжніх спеціалістів у релігієзнавчій галузі відповідні меншини Росії ще чекають.
В Україні, де діє найліберальніше релігійне законодавство у Європі, ситуація ж набагато краща. Гадаю, це дійсно символічно: сьомий том виходить у рік президентства Віктора Януковича, чия державно-релігійна політика вже встигла запам'ятатись як політика подвійних стандартів.
II
Відділення релігієзнавства використало доволі демократичний метод створення окремих томів серії. Частина розділів авторів-інсайдерів церковних процесів перекочували з журналу «Релігійна панорама» в книгу майже без змін. Доволі часто саме представникам конфесії та богословам надавалося право писати параграф про певну конфесію. Здається, при підготовці п'ятого та шостого, як і при компіляції сьомого тому це виявилось ведмежою послугою для тих, хто хотів би прочитати в академічному виданні професійний матеріал про певний релігійний рух. Небайдужі представники блогерської спільноти вже зауважили, що в обох попередніх виданнях було занадто багато полемічного матеріалу, на кшталт «навіть такі визнали справжню біблійність п'ятдесятницького вчення».
Нинішнє видання, за відсутністю змін у методології, відзначилось цілою плеядою параграфів-проповідей та полемічних вкраплень з агітаційними цілями. Видається, цілі розділи створювалися з єдиною метою – проповіді й з цієї «катедри». На жаль, автори параграфів «Християни-покутники» (В. Підлуський), «Пресвітеріанська церква» (І. Задорожній) та «Адвентисти Сьомого Дня Реформаційного Руху» (В. Мельник) не завжди брали до уваги бажання компіляторів сьомого тому створити позаконфесійні матеріали для «фахівців-релігієзнавців, державних службовців», надавши Церквам демократичне право на самоусвідомлення. Вже як результат у розділі про Пресвітеріанську Церкву читаємо: «Кальвін дотримується винятково Божого Слова і витлумачив його теологічно бездоганно» (с. 346).
Якщо конфесійно заангажованих авторів, зважаючи на їхнє – припустимо – місіонерське зубожіння, ще можна зрозуміти, то авторів блоку про пізній протестантизм сприйняти взагалі складно. Наприклад, у розділі про Собор незалежних Євангельських Церков України, підготовленому Б. Воропіним, немає ані (гіпер)посилань, ані цитат, це взагалі просто потік думок, заперечити чи підтримати які неможливо з огляду на відсутність будь-яких джерел. Висновок такий: автори – «перші», хто взагалі пише про це об'єднання, що має, між іншим, свою щотижневу газету «Нове життя», офіційний сайт (http://nlc.kiev.ua/) і неординарних ньюсмейкерів. Ще цікавіше, що, як з‘ясувалося при особистому спілкуванні з вищим керівництвом Собору, ніхто про авторів відповідного абзацу нічого не знає.
Взагалі, рівень матеріалів часом нагадує щорічний Фестиваль релігійного мистецтва, який проводить Інститут філософської освіти та науки НПУ імені М. П. Драгоманова. За його логікою, важлива не якість або специфічні риси мистецтва, а сама наявність мистецтва як такого. На жаль, священнослужителі релігійних меншин не зрозуміли важливості підготовки якісних науково-інформаційних матеріалів про себе, віддаючи, таким чином, пальму першості та ініціативу А. Колодному, який написав майже чверть з усіх матеріалів книги.
III
Якщо, з огляду на рівень гуманітарної підготовки, на параграфи церковних діячів можна дивитися крізь пальці, то до професійних релігієзнавців – інший підхід.
До Айдера Булатова («ДУМК», «Нові мусульманські течії Криму»), Людмили Шугаєвої (матеріали про течії, які мають православні корені), Ольги Недавньої (католицькі меншини), Олександра Сагана («Румунська Православна Церква в Україні») – питань не залишилось. Ці матеріали були створені за науковою методологією, що передбачає в тому числі й спілкування з безпосередніми учасниками процесів. Саме високий рівень матеріалів про іслам свідчить про зростання впливу цієї релігії в Україні більше, ніж активність ісламських центрів, що конкурують між собою. Хотілось би підкреслити, що суб'єктивізму майже не вдалося уникнути тільки одному релігієзнавцеві – Анатолієві Миколайовичу Колодному, який написав до сьомого тому дванадцять матеріалів. Свідомий українець, Колодний намагався об'єднати аналіз релігійних процесів у меншинах зі «злобою дня». Цей коктейль виявився, звісно, експериментальним і не дуже смачним. Називаючи Предстоятеля УПЦ (МП) В.Сабодана «послушним» (с. 105), а саме українське Православ'я «бездумним виконанням обрядів, зміст яких віруючий часто не знає» (с. 95), релігієзнавець вже позиціонує себе як політик-богослов. А жовчний випад у бік української мови Азарова (с. 510) виглядає як незріла аргументація неофіта якоїсь ідеології. У цьому він не унікальний: д. ф. н. П. Яроцький у своєму єдиному розділі про харизматичні течії в Католицькій Церкві зазначає, що «погана ситуація в православних є прикладом для створення поганої ситуації в греко-католиків» (с. 275). Маючи на увазі поділ в українському Православ'ї, Яроцький робить теологічний висновок (для багатьох людей церковно-адміністративна реформа – це крок назустріч реалізації Божої волі), перекресливши цим власну наукову відстороненість.
Проблеми є як із тоном інформування, так і з джерелознавчим боком матеріалів. В параграфі про меннонітів Колодний використовує єдине джерело – радянське видання 1967 року В. Ф. Крестьянінова. І тільки наприкінці тексту - друге джерело, «надзвичайно» авторитетне в релігієзнавчому середовищі – видана у 2008 році в Москві «Энциклопедия религий». Невже ж у меннонітів історія припинилась у 2008 році? Двадцятисторінковий блок про Протестантську Церкву України побудований на трьох джерелах, одне з яких – «активний сайт ПЦУ» (с. 422). Можливий висновок: офіційне релігієзнавство не встигає за динамікою розвитку тих релігійних меншин, які не мають прес-служби або прес-секретаря, в обов'язки якого входило б інформувати про внутрішнє життя конфесії. В даному разі можна припустити, що відповідальність за належну комунікацію має бути на обох (Церква і наука) сторонах, бо зацікавлені тут усі.
IV
Проте позитив від цієї книги, здається, може знівелювати всі вище перелічені вади. Взагалі, будь-яка критика цього видання схожа на поведінку французького кухаря, якого заради експерименту вирішили привезти на обід у їдальню комбінату «Преса України». Він не отруїться, проте враження, які отримає, порівнюючи її з вишуканою кухнею Франції, будуть компетентно записані в книзі скарг.
Якщо порівняти із західними академічними виданнями, що мають відповідне фінансування і зацікавленість усіх сторін, сьомий том є трохи сирим і непродуманим. Проте на фоні розквіту «сектознавства», яке в країнах колишнього СРСР претендує на статус наукової дисципліни, колективна праця Відділення релігієзнавства навіть у такому вигляді – серйозний жест дружби щодо релігійних меншин та ісламських центрів і управлінь України. Навіть надання права релігійним організаціям самостійно формувати обличчя власної конфесії є фактом того, що державна політика у сфері релігії поки що докорінно не змінена. Будьмо відвертими: саме завдяки таким виданням інформаційне суспільство сприйматиме менш чисельні та потужні Церкви саме як релігійні меншини, а не, за російсько-білоруським сценарієм, як секти.
Олексій ГОРДЄЄВ
