Сумнівно, що назвавши Перший національний громадським, влада не контролюватиме його контенту. Однак відповідальність за те, про що розповідатимуть у подібних до серіалу «Синдром пам’яті» проектах, вона з себе зніме. Це ж бо думка когось із громади…
Сумнівно, що назвавши Перший національний громадським, влада не контролюватиме його контенту. Однак відповідальність за те, про що розповідатимуть у подібних до серіалу «Синдром пам’яті» проектах, вона з себе зніме. Це ж бо думка когось із громади…
На «Телекритиці» триває гостра дискусія, спричинена трансляцією в ефірі Першого національного чотирисерійного документально-публіцистичного серіалу «Синдром пам'яті», присвяченого драматичним подіям, що відбувалися на Волині в 1943 році .
Долю цього спільного проекту газети «2000» та київської студії «KINOART.EL продакшн» ТК відстежує від моменту його презентації, що відбулася в УНІАНі напередодні Дня незалежності. 27 вересня «Синдром пам'яті» стартував в ефірі Першого національного, на замовлення якого його й було створено. Невдовзі з приводу побаченого у своїх блогах висловились Отар Довженко та Олександр Михельсон. Зараз публікуємо критичні міркування щодо цього проекту авторки низки телевізійних документальних стрічок Роксолани Процьків.
Слідом за Олександром Михельсоном дозволю собі також не погодитися з шанованим мною Отаром Довженком у його реакції на документальний серіал «Синдром пам'яті», показаний Першим національним останніми днями вересня. Вважаю цей телепродукт, як писали в часи темників, «важливим і актуальним». Бо як інакше можна було б здогадатися, чому Адміністрація президента так завзято взялася перетворювати на суспільного мовника державний телеканал?
Але про це - згодом. Спершу - про сам телевиріб від митців з газети «2000».
Документалісти, як відомо, - найбільші циніки свого цеху. Ці хірурги кіно і телебачення здатні робити свій бізнес на справжніх людських стражданнях, страхах і втратах. Щоправда, на відміну від майстрів скальпеля, «кіноробам» ніяк не обійтися без досягнення ефекту співпереживання. А з цим кінематографічним нюансом у творців із «2000» якраз і не склалося.
«Коли мені прокололи животика...» - справжній дитячий голос за кадром. І стоп-кадр великим планом. Обличчя сучасної, не з абстрактної кінохроніки, дівчинки.
Не буду фальшиво вигукувати: «Де Костицький?», «Де всі ці заборонці різанин бензопилкою?» Треба думати, дитина була когось зі знімальної групи, і батьки знали, що начитати «Листа з того світу», написаного про Волинь сорок третього, - це як знятися в японському мультику. А там, як відомо, - що страшніше, то краще. Дарма що після такого епізоду всі віднайдені свідки подій сприймаються як масовка з аніме. Звичайні страшилки-перебивки до авторського закадру, стендапів і одкровень віп-експерта...
Згаяти на Перший національний майже три години дорогоцінного вранішнього часу спонукали не історичні екскурси від Володимира Великого до покійного Качинського з Ющенком. Заінтригував склад зірок, залучених до «Синдрому». Сергій Кічігін виступив продюсером проекту, в головній ролі знявся Дмитро Табачник, а освятила це все своїм переднім словом сама Ганна Герман.
«Цей фільм - це спроба сказати правду. Усе, як воно було. Без політичної доцільності, без компліментарності в той чи інший бік. І нехай люди розсудять цей час тяжкий, цю тяжку історію, і нехай люди самі зрозуміють і самі зроблять висновки, як до цього ставитися нині і в майбутньому», - безкомпромісно рекла з екрану заступниця глави АП.
Треба визнати, що цим людям очікуване від них удалося навіть перевершити. Так відмірено замовчувати одне й так старанно вивищувати інше здатні лише справжні майстри своєї справи. Серіал Кічігіна-Табачника містить цілі поклади інформаційного шулерства, уже й призабутого від часів «сімох днів», «епіцентрів» та інших «проте». Не повірите, але в цьому кіно українці з поляками справді самі. Кіно без німців, Росії, СРСР, усіх тогочасних воєн... Просто мрія євроатлантиста якась!
Неправда, що в показаному на держканалі фільмі всю провину за Волинь 43-го звалили на українських буржуазних націоналістів усіх часів і ґатунків. Полякам із їхньою історією також перепало. «Синдром пам'яті» пригадав і антикварного польського короля Сигізмунда ІІІ, й новішого кумира поляків Пілсудського. Та й шанований сучасною Польщею Лондонський еміграційний уряд часів Другої світової виглядає у фільмі, м'яко кажучи, не найкраще. Ось що, як стверджують автори серіалу, писали польські політики-аристократи про Україну: «Місцевий край фізично переорати так, щоб за життя одного покоління вирвати йому всі зуби». Правда, де і з якого приводу вони це писали, автори розповісти забувають. Дарма, що всі архіви уряду - попередника чинної польської влади давно у відкритому доступі, й навіть іноземні знімальні групи можуть у Варшаві з ними цілком вільно ознайомитися. Авторський колектив серіалу не став розмінюватися на якісь архіви й зацитував цей сумнівний шматок за книжкою «Історія українсько-польських стосунків». Шкода, не уточнили, яким роком датовано видання.
«Селище із козацьким ім'ям Довбиш - це етнографічна Польща в Україні», - підсумовують у закадрі замальовку із сучасного життя поляків Житомирщини поборники міжнаціональної рівності й порозуміння з газети «2000». Показуючи велелюдну месу, вони не забувають зауважити, що на ній присутні потомок місцевого магната і навіть представник із Ватикану. Міжнаціональної толерантності меншає й від того, що встик до житомирян клеїться епізод із українцями Польщі. «Крім могил, нічого немає», - скрушно розповідають звідтіль про долю не панівного народу.
Найбільша цінність документального серіалу «Синдром пам'яті» - не у свідках, не в експертах і навіть не у розкішних локаціях, знятих в Україні, Польщі й далекій Канаді. Найважливіше в серіалі «кіноартілі» з газети «2000» - монтажні склейки, «фігури замовчування» і специфічний «паралельний монтаж» з нібито спонтанними «камбеками» в далеке минуле.
Розберімо найяскравіший, як на мене, маніпуляційний кульбіт творчої групи Сергія Кічігіна. Всю другу частину фільму присвячено релігійному аспектові українсько-польських протистоянь загалом і «волинської різанини» зокрема. Розріз проблеми нібито влучний. Якби не така деталь. Більшість хронометражу «релігійної» серії автори віддають історії виникнення та понад 400-літнього існування греко-католицької церкви в Україні. Навіть більше. Вони взялися спрогнозувати цій церкві майбутнє.
Очевидно, такою особливою увагою до уніатів Перший національний вирішив збалансувати присутність в ефірі очільника РПЦ, до останнього візиту якого держканал аж окремий сайт запустив. Але чому саме в такому фільмі вирішили наверстати з висвітленням діяльності однієї з конфесій? Справді, у стосунках українців і поляків «унія» багато що змінила. Але до чого тут Волинь 43-го? Там-то і в 40-х, і до них «уніати» були церковною екзотикою і на загальний хід подій не мали особливого випливу. Та кого це хвилює?
«Тут, у центрі польської столиці, на Саксонській площі (тепер вона називається площа Пілсудського) стояв Олександро-Невський кафедральний собор. Унікальна пам'ятка архітектури візантійського періоду. Його знищення стало показовим актом розправи над православ'ям», - ефектно розповідає з центру Варшави презентер і співавтор фільму Максим Шапка.
Цей домінантний епізод має «добити» фігурантів війни з православ'ям. А ними, як можна зрозуміти із закадрів до і після стендапу, є уніати. «Більше 20 тисяч православних громадян були обернені в Унію», - закінчуються текст перед варшавським епізодом оповідача. Далі знову йдеться про війну з православ'ям на території Холмщини й Волині у 20-ті роки.
Автор фільму не вважає за потрібне розжовувати глядачеві, що собор у центрі Варшави був насправді російським і у 20-ті роки, коли після більш як 100-літнього панування Російської імперії Польща знову здобула власну державу, центр Варшави «очистили» від «символу неволі». Так, варварство. Але до чого тут уніати, де тут українсько-польські відносини?..
Прикметно, що з виникненням «уніатської теми» на екрані з'являється видатний тепер уже і релігієзнавець Дмитро Табачник. Із ним автори ставлять у віртуальну дискусію професора історії з Могилянки Наталю Яковенко. «Дует» експертних думок складають із таких синхронів, склеєних встик:
Дмитро Табачник: «Це відбувалося у XVI столітті. Ми живемо у XXI столітті. І досі, однак, є правило - незацікавленої оцінки Унії досі не існує».
Наталя Яковенко: «Унію, і то дуже обережно, і далеко не всі, тільки єзуїти підтримали. І єзуїти дуже довго дебатували, чи варто в таку авантюру запускатися».
Табачник: «Але факти історії, вони вперта річ і вони свідчать. Про це зараз можна говорити холодно і спокійно, що без релігійної Унії 1596 року значною мірою не вдалося би Польському Королівствові утвердитися на цих землях».
Яковенко: «Поляки тут взагалі ні при чому. Берестейська унія вбила клин між українцями, які визнали нову Церкву в поєднанні з Римом і українцями, і які не визнали поєднання з Римом».
Можна було б подумати, що такою «науковою перепалкою» автори прагнуть досягти альтернативи думок у погляді на події. Якби в подальшому викладі думка професора Яковенко хоч якось враховувалася й автори фільму хоч якось зважили на заувагу вченої про те, що польські ксьондзи Унії не зраділи, й вона була яблуком розбрату між самими українцями. Та вочевидь не для цього записували Яковенко. Далі фільм у деталях розробляє версію Табачника. Присутністю ж у кадрі відомої дослідниці шляхетських часів хіба що номінально збільшують вартісність викладу, легітимізують значущість сказаного «опонентом».
Колись, під кінець першого Кучми, ми робили на «1+1» серіал про новітню історію. Особливих заборон на добір експертів тоді ще не було, однак для кількох опозиційних політологів нагода зайвий раз помаячити в телевізорі не переважила над: «Не знаю, як ви мене поріжете і який буде контекст». Тепер, схоже, екрану уникатимуть й історики середньовіччя...
Парадокс, але документалісти з «2000» примудряються зобразити уніатів водночас як поплічниками поляків у переслідуваннях українців, так і натхненниками терору супроти них самих.
«Треба розуміти, що в тих жахливих умовах 40-х років духовні пастирі, греко-католики, не змогли опанувати пристрасті, які оволоділи їх паствою. Вони не стали тим авторитетом духовним, який би зупинив український і польський народи від взаємної братовбивчої війни. Більше того, я думаю, що ще в кінці ХІХ - на початку ХХ століття частина такої радикальної націоналістичної ідеї, яку несли греко-католицькі священики, вона привела до появи на території України терористичних актів», - виносить вирок прокурор Табачник.
Аби довести цю, уже навіть номінально безальтернативну, думку в закадрі наводять той факт, що одним із перших «атентатників» був син греко-католицького священика. Як кажуть у таких випадках, без коментарів.
Треба визнати, що автори «Синдрому пам'яті» не приховують: ліквідовувала уніатську церкву в 1946 році радянська спецслужба. І навіть наводять відповідний документ НКВД. Визнають вони й те, що священиків репресовували - «одних знищували, інших розтоптували морально». Та пояснення таким діям «тоталітарного молоху» знаходиться дуже просте: «З загальнолюдської точки зору таке важко виправдати, але з точки зору історії греко-католицька церква сама прирекла себе на тортури. Через 350 років їй відгукнулися Берестейські угоди», - сповіщає авторський текст.
Що ж, НКВД як вершитель історичної справедливості. Оригінальне трактування. Але й цього творцям серіалу видалося замало. 1989 року з греко-католиків зняли заборону, розповідають вони. І пояснюють таке рішення Горбачова чомусь як «перший крок до примирення між українським і польським народами». Та далі, устами польського історика, автори пророкують, що залишилося цій уніатській церкві ще недовго. «Як показує історія, всі унії приводять до біди. Ну і тому стоїть православна церква на тому, щоб більше такого не повторилося і щоб греко-католики стали вірними або православної, або римо-католицької церкви. Тоді не буде суперечок і може дійти до єдності», - вказує шлях до українсько-польського порозуміння директор Інституту історії з Вроцлава Ростислав Желебник. Схоже, такий вихід із ситуації авторів «Синдрому пам'яті» влаштовує, бо цим синхроном вони підсумовують усю релігійну частину фільму.
Здавалося б, що ще тут додати? Як кажуть, «вопрос исчерпан». Та у наступній серії теледокументалісти з «2000» таки ще раз повернуться до уніатів. Як розповість глядачам журналіст у кадрі, у 1914 році уніати складатимуть «чорні списки» православних, і ті потраплятимуть у перші в історії людства концтабори Терезин і Талєргоф.
Ну справді, забули згадати. Ці розпалювачі польсько-української незлагоди ще й перші концтабори організовували. Куди там фашистам...
Пояснити докладніше, що табори ці були організовані на території теперішніх Австрії й Чехії у часи, коли Російська й Австро-Угорська імперії перебували у стані війни, й саджали до них вірогідних російських шпигунів, бо спільну з супротивником віру вважали однією з таких підстав, мовець у кадрі не вважатиме за потрібне.
Слід зазначити, що так звані перші концтабори, на жаль, не були унікальним явищем у часи І Світової. Особливо для українців. До якої б релігійної громади вони не належали. Навіть далека Канада тоді відправила до концтаборів тисячі наших емігрантів. Вихідці з Австро-Угорської імперії, вони раптом стали ворогами нової батьківщини. Канада, як піддана Британської корони, тоді була на стороні Росії (країна ж Антанти). Досі українці Канади добиваються компенсації від уряду за завдані їхнім предкам страждання.
Творці «Синдрому» цілком могли б дозняти цей епізод. Тим більше, що до Канади вони й так доїхали. Однак висновок із побаченого був би такий: бути зрадниками, бандитами і шпигунами - сумна доля вихідців із землі, позбавленої власної державності...
Можна було би сказати, що для створення агітки про те, як добре жили б мешканці майбутньої УРСР, якби не польські й українські націоналісти з уніатами, авторам фільму не треба було витрачатися на масштабні зйомки. Достатньо було доклеїти Табачника до якогось зі схожих фільмів, що на них в СРСР щороку йшли кілометри кіноплівки.
Але між цими продуктами є суттєва різниця. У радянський час замість Республіки Польща була Польська Народна Республіка, і вступитися за Пілсудського, Лондонський уряд чи Армію Крайову звідтіля не могли, бо все це там було поза законом. Так само й уніатів можна було крити, скільки заманеться - хто відважиться відкрити рота на захист «самоліквідованої» церкви, майже все духовенство якої було знищено чи посаджено?
Але ж від часів перебудови багато що змінилося. Усе те, що в радянський час було ідеологічною белетристикою, тепер може юридично кваліфікуватися як образа атрибутів державності сусідньої Польщі й образа релігійних почуттів великої частини громадян України. А це - можливі позови на державу до суду від громадян-уніатів. Вони також зі своїх податків утримують УТ і його телепродукцію. Також на такі випади може принаймні відреагувати нотою зовнішньополітичне відомство західного сусіда.
Прикметно, що вихід «Синдрому пам'яті» в ефір на кілька днів випередив у часі першу зустріч президентів Януковича і Коморовського в Ялті. Чи не до неї готувалися? В цьому ключі пізнавальним виглядає наданий держканалом слот для показу цього серіалу про українсько-польські взаємини - 11-та ранку по буднях. Він міг свідчити про дві речі. Або про те, що перший телевареник продюсера Сергія Кічігіна виявився грудкою і його треба було сором'язливо сховати в ефірне небуття. Або ж про те, що внести фільм до ефірної сітки треба було терміново. Версію з «вареником» спростовує присутність передмови Герман. Високопоставлені чиновники паровозів до «прохідняків» не записують...
За іронією долі, четвертої заключної серії фільму «Синдром пам'яті» глядач не побачив. Замість неї Перший національний транслював у прямому ефірі засідання Громадської гуманітарної ради при Президентові України. Саме там Ганна Герман урочисто проголосить, що державну телекнопку найближчим часом віддадуть під громадське телебачення.
У чому ж справжня причина такого інформаційного альтруїзму влади? Сьогодні за все, що з'являється на Першому національному, відповідає держава. Є великий сумнів, що назвавши канал громадським, влада не збереже на нього впливу і не контролюватиме його контенту. Однак відповідальність за те, про що розповідатимуть у подібних «Синдромах», вона з себе зніме. Це ж бо думка когось із громади....
Роксолана Процьків, автор фільмів про українсько-польські відносини «У пошуках Каїна» (СТБ, 2003), «Штандарт Богдана» (СТБ, 2004)
P.S. «Волинські події 43-го, коли українські й польські збройні формування взялися вбивати цивільне населення обох національностей, було інспіровано радянською контррозвідкою. Заворушення з масовим насильством були потрібні, щоб швидше вибити німців із довоєнних меж СРСР під час наступу Червоної армії». Так пояснив нам феномен «волинської різанини» вчений з Інституту національної пам'яті Речі Посполитої, коли 2003 року ми знімали фільм до 60-річчя волинської трагедії. Цю версію ми з продюсерами визнали аж занадто конспірологічною й викинули її з монтажних листків. Тепер, коли після всіх міждержавних реверансів минулого десятиріччя «спонтанно» виникає фотовиставка Колесніченка, а за нею на найвищому владному рівні, без будь-якого очевидного інформприводу, «волинську різанину» мусолить державне телебачення, мене не полишає думка: а може, той польський історик щось таки знав?