"Сьогодні церковна перспектива вимагає від нас ступеневого виростання в Єдину Помісну Церкву"
Інтерв’ю з архиєпископом Харківським і Полтавським УАПЦ Ігорем (Ісіченком)
— Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ офіційно змінила свій юридичний статус. В чому полягає суть зміни? Які вона може мати наслідки?
— Переконавшись, що продовження канонічного життя УАПЦ неможливе, єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії 11 квітня 2003 р. прийняв власний статут, що передбачав дальшу діяльність єпархії на засадах акту 27 липня 1942 р. в єдності з УАПЦ в діяспорі й незалежно від інших релігійних об’єднань, що виникли в Україні протягом 1943-2003 рр. До речі, ухвала про розробку окремого єпархіяльного статуту приймалася ще на першому соборі після леґалізації єпархії, 5 квітня 1992 р.
Коли стала очевидною неможливість державного визнання єпархії під її власною назвою, ми пішли на поступки й додали до назви слово «оновлена», запропоноване Державним департаментом в справах релігій. У внутрішньому житті єпархії, в церковних документах цей кумедний додаток, зрозуміло, не вживається.
29 березня 2006 р. єпархіяльний статут було зареєстровано. Тоді ж зареєстровано новий статут єпархіяльної консисторії. Це дозволило створити в нашій державі правове поле для діяльності тих церковних громад і установ, які зберегли вірність заповітові Патріярха Димитрія й ухвалам Помісного Собору 2000 р., не пішли на розкол з нашою Церквою в діяспорі та продовжують визнавати себе єдиною УАПЦ з єпархіями в Західній Європі, Південній Америці, Австралії.
З огляду на сучасний статус зарубіжних єпархій, після 1995 р. належних до Константинопольського Патріярхату, наші стосунки мають свої правні проблеми, але собори Харківсько-Полтавської єпархії протягом 2000-2006 рр. неодноразово заявляли про готовність долати юридичні колізії лише в суворій відповідності до указів канонічної церковної влади. Я ще 2000 р. присягнув перед собором, що в разі потреби на вимогу канонічної влади складу з себе обов’язки єпархіяльного архиєрея. Дуже непрості, до речі, обов’язки.
— В одному з нещодавніх інтерв'ю Предстоятель УАПЦ Митрополит Мефодій сказав, що зміною назви Харківська єпархія відділила себе від УАПЦ Патріархів Мстислава і Димитрія. Як Ви можете прокоментувати таке висловлювання?
— Мефодій, Мефодій… А хто це, нагадайте, будь ласка… Я не чув, щоб за Патріярха Мстислава чи Патріярха Димитрія в УАПЦ висвячували такого клирика. І не думаю, що варто звертати увагу на злі вислови різних марґіналів.
— Як Ви оцінюєте нинішній внутрішній стан УАПЦ? Чи вже є такі парафії, які хочуть приєднатися до Вашої єпархії після змін у її статуті?
— Єпархія об’єднує ті громади, які не бажають брати участь у різного роду розкольницьких угрупованнях, визнають себе частиною УАПЦ, що діяла в Україні з 1942 до 1944 р., а з 1944 р. перебувала за межами України, приймають вищий духовний провід митрополита УАПЦ Константина й готові підлягати реальній канонічній дисципліні. Таких парафій не більше тридцяти, і приєднання нових громад здійснюється дуже обережно. Ми пішли 2003 р. на прийняття до складу єпархії нових громад на терені, де Харківсько-Полтавська єпархія вже діяла в 1942-1943 рр. Що ж до Галичини, то УАПЦ там з’явилася пізно, лише 1989 р., не має історичних коренів і через це переживає драматичний пошук власної ідентичности. Ми, східні українці, мало можемо в цьому допомогти. Тому галицькі парафії я б просив наразі утриматися від звернень до нашої єпархії й прагнути унормувати церковне життя в себе на місце, а вже тоді, разом, виходити на діалог. До речі, Львівська єпархія протягом 2005-2006 рр. чимало зробила для цього. Мені здається, реєстрація нашого єпархіяльного статуту відкриває кращі перспективи для діалогу Харківсько-Полтавської та галицьких єпархій, у перебігу якого можна сподіватися на підготовку нового Помісного Собору УАПЦ.
— Чи багато, на Вашу думку, осіб в УАПЦ підтримує ідею поєднання з УПЦ (МП)?
— Сказати правду, я таких не зустрічав. Можливо, серед вічних блукачів між юрисдикціями в пошуках зиску є кілька пройдисвітів, що розраховують здобути вигідне місце в Московському Патріярхаті. Але для парафіян – що в Галичині, що на Сході України – входження до УАПЦ завжди було свідомим і відповідальним вибором. Вони можуть відпустити священика, але самі до Московського Патріярхату ніколи вже не підуть. І то вже проблеми УПЦ (МП) – чи потрібні їм безпритульні клирики з сумнівною репутацією.
— Ще у 1997 році Ви розробили ідею-план отримання канонічного статусу автокефалії Українською Церквою. Наскільки цей план є реалістичним сьогодні?
— На жаль, сьогодні він виглядає не більш реальним, ніж 1997 р. Однак з погляду канонічного права й збереження тяглости київської помісної традиції він лишається єдиним реалістичним проєктом. Про інші я не чув. Ідеї поєднання УАПЦ з УПЦ КП з імовірним (!) дальшим визнанням цього об’єднання Константинополем або приєднання УАПЦ до УПЦ (МП) на невідомих засадах (через покаяння?) з тьмяною перспективою одержання в майбутньому автономії від Москви виглядають непродуманими й утопічними.
— Якщо порівняти стан в УАПЦ наприкінці минулого століття і стан сьогодні — коли вона стояла ближче до канонічного визнання?
— Перспективи канонічного визнання нелеґітимного релігійного об’єднання, що вийшло з покори митрополитові Константину 2003 р. й за потурання світської влади незаконно присвоїло собі назву «УАПЦ», сьогодні не існує. Завдяки Патріярхові Димитрію, його поїздці до США та заповітові, перспектива визнання автентичної УАПЦ відкрилася була на короткий час у рік Великого Ювілею. Вірю, що в цьому виявлялася воля Божого Провидіння. Однак перспектива була змарнована. І єдина надія сьогодні – на безмежність Божої ласки, яка здатна знов і знов вибачати нас і давати новий шанс.
А ще поміркуймо тверезо: чи була б користь у канонічному визнанні Церквою-Матір’ю однієї – найменшої й найбільш порізненої – з православних юрисдикцій в Україні? Чи зробило б це ближчим утворення єдиної Помісної Церкви? Головне ж: якою б тоді творилася ця Церква? Сьогодні церковна перспектива вимагає від нас ступеневого виростання в Єдину Помісну Церкву. Для українських відгалужень УАПЦ є нині один історичний шанс: увійти в церковну структуру, що формується в світі під омофором Вселенського Патріярха, на засадах окремих єпархій, підлеглих єдиному митрополитові та з єдиною постійною конференцією українських православних єпископів. Перешкодою на цьому шляху виступають сепаратистські хвороби, що не без допомоги іноземних релігійних і нерелігійних організацій вибухнули в єпископаті УАПЦ 2003 р.
— Як Ви можете змалювати перспективи розвитку УАПЦ в найближчому майбутньому?
— Перспективи нашої єпархії визначені ще 30 серпня 2003 р. спеціяльним документом – «Харківсько-Полтавська єпархія: Стратегія розвитку до Всеукраїнського Православного Собору». З ним можна ознайомитися в нещодавно виданому збірнику «Канонічні документи Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ» (Харків, 2006). Для інших єпархій перспектива залежить від того, наскільки вони зуміють подолати спокусу суспільного конформізму, яка протягом останнього тисячоліття була найбільшою загрозою для Православної Церкви. Господь і сьогодні звертається до нас, так, як звертався до нащадків Якова через Мойсея дорогою до обраної землі: «Життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє» (Второзак. 30:19). Апостол Павло згодом тлумачив: «Бо думка тілесна — то смерть, а думка духовна — життя та мир» (Рим. 8:6). Тілесна думка в церковній політиці – покладатися на світську владу, на економічні клани, на кримінальний світ, прихований вплив якого на Церкву ще чекає на своїх дослідників, на «орден святого Станіслава», про вплив якого на розкол в УАПЦ вже не раз писалося за останні роки. Кожна наша єпархіяльна спільнота, кожна громада проходить іспит: чи здатна вона бути вільною від усього цього? І здобути перспективу, тобто життя та мир, УАПЦ може лише через визволення від тенет лякливої тілесної думки.
Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ.
Львів-Харків, 2 травня 2006 р.