"Треба чути один одного, спілкуватися – це шлях до того, щоб нецерковна преса не писала дурниць про Церкву, а церковна преса вчилася бути більш цікавою для читачів"
У гостях: Влад ГОЛОВІН, православний журналіст, працює в світських ЗМІ, автор кількох десятків публікацій на сайтах www.orthodoxy.org.ua, www.kiev-orthodox.org, представник відомого російского місіонерського журналу "Фома" в Україні, парафіянин Свято-Троїцького Іонівського монастиря в Києві, один із засновників православної молодіжної організації "Спільна справа" (www.pritvor.kiev.ua)
У гостях: Влад ГОЛОВІН, православний журналіст, працює в світських ЗМІ, автор кількох десятків публікацій на сайтах www.orthodoxy.org.ua, www.kiev-orthodox.org, представник відомого російского місіонерського журналу "Фома" в Україні, парафіянин Свято-Троїцького Іонівського монастиря в Києві, один із засновників православної молодіжної організації "Спільна справа" (www.pritvor.kiev.ua)
Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі
Провідна тема веб-конференції: Церква та нецерковна журналістика - друзі чи вороги?
20. Запитання від редакції
1. Владе, Ви пишете про публічне життя Церкви і про справи духовні. Неперевершеним є Ваш Символ веры XXI века. А про що Вам писати на релігійну тематику найцікавіше?
2. Як Ви оцінюєте медіа-ринок в Україні, зокрема з морально-етичної точки зору? Що і хто становить найбільшу загрозу для свободи слова в Україні?
3. Які наслідки можуть мати релігійно-нетолерантні публікації в ЗМІ?
Дякуємо за участь у веб-конференції! Запрошуємо до плідної співпраці з РІСУ! Божих благословень і численних творчих ідей!
1. Мені особисто було цікаво писати нариси-портрети про відомих священиків чи ченців. Чи історії про відродження соціального чи місіонерського життя Церкви.
2. Навряд чи для свободи слова в Україні щось загрожує. Україна – демократична країна, де журналісти мають багато свободи. Зараз головна проблема медіа-ринку – існування великої кількості замовних матеріалів. Це – велике зло. Журналісти, які постійно пишуть «заказузи», потім вже не можуть писати нормальні матеріали, а замовники звикають до думки, що будь-яку публікацію можна купити.
3. Релігійно-нетолерантні публікації, звичайно, можуть призвести до міжконфесійної ворожнечі. Це дуже погано. Але це було в історії завжди і навряд чи коли-небудь зникне.
Мене більше турбує сама толерантність, яка зараз приймає форми не поваги до світогляду інших людей, а нехтування власним світоглядом. Дуже часто говорять, що християни повинні всіх любити і поважати, а якщо вони не люблять, значить вони – нетолерантні. Це неправильно розуміння толерантності. Христос поступив дуже нетолерантно, коли вигнав торговців з храму – пригадайте Євангеліє. За мірками сучасних ЗМІ він проявив неповагу до їхнього права на вільну торгівлю. Християнам відмовляють у праві захищати їх святиню. Іслам критикувати заборонено, а про Христа можна якомусь Дену Брауну написану якусь маячню. А якщо християни скажуть, що Ден Браун – ідіот, то їх відразу назовуть нетолерантними.
Саме в цій толерантності — основна небезпека і для християнських ЗМІ і для самих християн. Нас будуть постійно провокувати на скандали, а потім скажуть, що ми не вміємо поважати іншу точку зору.
19. Ігор, Київ
— Як Ви пояснюєте "феномен Сандея"? Дякую
— Наскільки я розумію, ви маєте на увазі популярність церкви Сандея Аделаджи. По-перше, я не думаю, що він такий вже і популярний. Якщо взяти кілька парафій Києва і зібрати їх разом — вийшов би не тільки повний концертний зал, а і великий стадіон. Православні залишаються найкрупнішою конфесією України. Наскільки мені відомо, популярність так званих харизматчиих церков — дуже нетривала. Багато людей, які приходять в такі конфесії, досить швидко розчаровуються в них. Популярність самого неопротестантизму пояснються тим, що це — так званне "лайт" християнство — без аскетики, без постів чи намагання змінити себе. Завжди будуть люди, яку захочуть стати святим на швидких курсах — за 5 хвилин. Крім того, більшість подібних конфесій замість місіонерства насправді займається маніпуляцією свідомістю.
18. Сергей
— Не кажется ли вам что образ врага из представителей других конфессий, который создают многие православные СМИ, бьет в первую очередь по самой церкви, которую эти СМИ представляют. Ведь это не столько катехизация и миссионерство, сколько ругательства и трансляция неправды, которые губят самих носителей истинной веры.
— Сергей, я уже говорил о том, что многие церковные издания занимаются в основном обличением всех инакомыслящих. Это действительно неправильная позиция. Но поверьте, для возрождения церковной журналистики нужно гораздо больше времени. В качестве примера уважения к другой точке зрения могу привести журнал "Фома" – там не только печатают полемические материалы, но даже давали слово атеисту и известному рок-музыканту разочаровавшемуся в Церкви.
17. Вопрос, интересующий Константинопольский Патриархат
— Интересует вопрос, почему вроде бы церковные журналисты Московского Патриархата (Андрей Кураев и Кирилл Фролов из Москвы, Василий Анисимов из УПЦ и многие другие, чьи сайты выходят по благословению архиереев) называют нашего Патриарха презрительно "турецким"? Мы не знаем, чтобы что-то подобное было в нашей греческой журналистике в отношении Московского Патриарха. Для жителей Украины он, как мы понимаем, также остается "Московским", а не "российским" или, в период СССР, "советским", как его называли журналисты РПЦЗ. Нельзя ли узнать, Вы тоже пользуетесь такой терминологией и с чьей санкции?
— Я не пишу о Константинопольском Патриархате. Почему о. Андрей или Василий Анисимов пишут так – лучше спросить у них. Церковные журналисты не обязаны всегда и во всем быть елейными. Если они считают политику Константинопольского Патриархата неправильной — у них есть право использовать жесткие слова.
16. Остап, православний українець
— Влад, здається Ви самі собі перечите. Спочатку наводите приклад, що православний святитель Японії виявляв під час російсько-японської війни патріотизм саме до Японії, а не до Росії, звідки прийшов з місією, а потім наводите таку фразу: "украинцам привыкнуть к мысли, что россияне тоже могут быть патриотами своей страны". Якщо росіяни живуть в Україні, то вони мали би бути патріотами України як її громадяни, хоча, звичайно, мають любити й свою історичну батьківщину. Але якщо, не дай Бог, буде між Україною і Росією збройний конфлікт (про що в російській думі часто говорять), то як вони тоді мають повестися і як має на це реагувати українська влада, всіх заарештувати для гарантії? Дурниця виходить.
Ви кажете, що в УПЦ не займаються політикою, то чому всі політичні т.зв. хресні ходи розпочинаються з Лаври? Хто в Лаврі дозволяє цим політиканам збиратися?
— Остапе, я так думаю, що росіянин, де б він не жив, чи в Україні, чи у Франції, чи у США, має бути патріотом своєї батьківщини. Ту країну, де він живе, він повинен поважати – знати її мову і культуру. Я сам – росіянин і спілкуюся українською лише тоді, коли до мене звертаються українською. Якщо я поважаю місцеву культуру, то я очікую від українців поваги до моєї культури і мови, і до мого права любити мою батьківщину. В цьому нема протиріччя.
Що буде при збройному конфлікті – я не знаю.
Офіційне відношення УПЦ – це рішення соборів чи синодів. На такому рівні не було рішень підтримувати певну політичну силу. Хресні ходи з Лаври – це ініціатива певних ченців чи священиків. Моє особисте ставлення – подібні хресні ходи не потрібні. Краще було б цю енергію направити в інше русло.
15. Колега
— Прочитав, що ви парафіянин Свято-Троїцького Іонівського монастиря. Бував я там кілька разів. Склалося стійке враження, що монастир - осердя російської національної ідентичності у Києві, до того ж у „звичній” великодержавній обгортці і для українця місця там нема. Не заперечуючи права тієї громади на існування, хочу запитати — чому росіянам можна культивувати свою російськість, а нам свою українськість зась? У церкві ж нема ні елліна, ні іудея — усі рівні?
— Колего, Іонівський монастир – це далеко не вся Церква. В Києві є дуже багато священників – щирих патріотів України і вірних УПЦ. Наприклад – о. Петро Зуєв та парафія св. Катерини. Ніхто не заперечує права українців любити свою батьківщину. Просто в різних священиків різні погляди.
14. Anonim
— Чего не хватает православной и светской журналистике (новости, публикации)? Какой вы себе представляете идеал? и почему этого идеала до сих пор нет?
— На тему того «чего не хватает» я много говорил в других ответах – если вас не затруднит, прочитайте. Идеал я пока еще никак не представляю. В прессе его не будет никогда, потому что журналисты – простые люди, унаследовавшие от Адама склонность к греху и ошибкам.
13. Чтец
— Скажите, есть ли в журнале ФОМА, который Вы презентуете, темы, посвященные Украине? Не собирается ли редакция выпускать украиноязычный журнал или просто посвященный событиям на Украине и с украинской редакцией?
— На этот вопрос я уже отвечал ранее. Для создания украинской редакции нужны спонсоры и хорошие журналисты. Если у вас есть те или другие — обращайтесь, пообщаемся.
12. Тетяна Шпайхер
Христос Воскрес!
1. Шановний Владе, скажіть будь ласка, якого формату друковані християнські видання на вашу думку сьогодні в Україні найперспективніші?
— Я вважаю, що зараз не вистачає формату кольорового тижневика, який писав би про всі важливі події в країні з християнської точки зору. Щось на зразок "Ньюзвіку" чи "Кореспондента".
2. Сьогодні все більше ЗМІ мають вузьку спеціалізацію, чи на вашу думку ця тенденція заторкне також релігійні ЗМІ, які все таки не можуть дозволити собі надто великих бюджетів? Дякую за відповідь.
— Ринок ЗМІ зараз бурливо розвивається – з’являються нові видання та телеканали. Церква теж вимушена буде знаходити гроші на нові видання, щоб дати своїм вірним церковний погляд на події. Тому будуть розвиватися все різновиди церковних ЗМІ – як видання загального інтересу, так і з вузькою спеціалізацією.
11. Серега
— Влад, я бы на месте Ивано-Франковского мэра тоже, может быть, не разрешил выступать дьякону Андрею Кураеву и "Братьям Карамазовым" у себя в городе, опасаясь прошлых антиукраинских высказываний или провокаций с их стороны, которые обычно сопровождают этих миссионеров. Это еще слава Богу, что никаких эксцессов эти музыканты на этот раз не устраивали - и так ореол у нашей Церкви как "московских запроданцев". Но вообще, на будущее, было бы желательно устроить для Братьев Карамазовых, Константина Кинчева из "Алисы" и диакона Андрея Кураева какие-то курсы православного этикета: как вести себя в стране с отличной от российской культурой и политикой, как не раздражать публику неуместной фрондой над значимыми для украинцев вещами и прочая. Потому что православие должно быть в мире со всеми народами, а не только с одним русским :)
— Серега, я не понял в чем вопрос. Россияне не умеют вести миссионерскую работу среди украинцев? Так давайте сами вести такую работу! Заодно научим и Кураева, и Кинчева.
Я читал тексты выступлений Кураева в украинских городах во время нынешнего тура – в них нет ничего антиукраинского. А Шевчук – это вообще оппозиционер, он учавствовал в Марше негосласных и осуждает политику Путина. Очевидно, что он точно не по заданию Кремля выступает.
10. Олена Кулигіна, Херсонщина
1. Чи Ви читаєте мас-медіа інших конфесій? Якщо так, то які з них Вам подобаються?
2. Що Вам подобається і що не подобається у представленні релігійного життя в українських світських ЗМІ?
1. Я читав протестантський журнал «Християнство» — дуже непогане оформлення та подача матеріалів. Сам сайт Релігійно-інформаційної служби я відношу до медіа-ресурсів УГКЦ, хоча редакція і заперечує такий погляд. Робиться цей сайт дуже непогано з журналістської точки зору – дуже широке висвітлення новин від різних конфесій.
2. Щодо світських ЗМІ я вже відповідав раніше.
9. Степан Мельник
1. Владе, в Україні не так багато журналістів, які пишуть на релігійну тематику. Чи є хтось для Вас прикладом і антиприкладом для наслідування?
— Прикладом для мене є диякон Андрій Кураєв. Не як місіонер, а як публіцист. Я хотів би вміти так просто писати про складні речі, як це вміє робити о. Андрій. Крім того, мені дуже подобається творчість Володимира Гурболікова та Володимира Легойди – це засновники журналу "Фома". Вони вміють подавати релігійну тему цікаво і водночас не «жовто». Вони не автори, вони редактори. Але це теж велике мистецтво – правильно та цікаво відредагувати та оформити текст.
Антиприклад – це діяльність Клари Гудзик. Її щира ненависть до Московського Патріархату вже набридла. Я можу зрозуміти людей, які не люблять Росію, але журналіст не має права на такий суб’єктивізм. Пані Клара просто не хоче чи не може бути об’єктивною.
2. Які мас-медіа для Вас є особливо цікавими, електронні, друковані, звукові?
— Є такий старий анекдот – «чукча не читатель, чукча писатель». Я багато працюю, тому ввечері дивитися чи слухати новини мені вже просто нецікаво. Але коли є час, я читаю «Кореспондент», «Русский Ньюзвік», «Форбс», того ж самого «Фому». З телевізійних новин дивлюся «1+1» або Інтер. Радіо майже не встигаю послухати.
8. Петр, русскоязычный украинец
— Не кажется ли Вам, что встречающееся у киевского духовенства, например у священников Ионовского монастыря, неприятие государственности Украины, мешает самой миссионерской деятельности УПЦ в нашей стране? Мне удавалось поговорить с некоторыми из такого духовенства и я уббедился,что люди болеют Россией, а не местными интересами, мечтают о великой России и радуются неудачам Украины. Каких патриотов или просто православных граждан можно воспитывать на таких добровольно-принудительно навязываемых политических позициях? Мне кажется, миссионер, как первые апостолы, должен жить интересами того региона, куда он ходит благовествовать, а не протаскивать какие то политические идейки и жить интересами другой страны.
— В Ионинском монастыре много священников. Одни, как вы говорите, «мечтают о великой России», другие – наоборот патриоты Украины. Миссионер действительно должен уважать государственность той страны, где он находится. Так, по крайней мере, поступал святой Николай Японский, который даже во время Русско-Японской войны обратился к своей японской пастве: «Молитесь о победе своего императора». При этом сам он всегда отстранялся от политики. Другое дело, что Украина – это не Япония. Здесь 11 млн. русских, многие из них искренне любят Россию. И с ними тоже нужно вести миссионерскую работу. Священники не навязывают своих политических взглядов – просто русские священники говорят с русскими прихожанами. В этом нет ничего плохого. Проблемы начинаются там, где россияне унижают украинскую культуру. Но это – проблемы плохого воспитания. В 1918 г. русские профессоры Киевской духовной академии принимали участие в переводе Библии на украинский язык. При этом они всегда выступали за единство Киевской митрополии с Русской Церковью. Думаю, что всем нужно научится терпимости и взаимопониманию – русским научится уважать украинцев. А украинцам привыкнуть к мысли, что россияне тоже могут быть патриотами своей страны.
Хочу также подчеркнуть – что Ионинский монастырь – это яркий пример и миссионерства и социальной деятельности. Братство при монастыре помогает онкобольным детям, священики монастиря сами являются донорами для таких детей. Монастырь проводит встречи с молодежью, издает журнал, организовывает кинофестиваль. Многие приходы в Киеве и регионах ограничиваются только богослужебной деятельностью. На их фоне Ионинский – это яркий пример действительно активного христианского служения. Поэтому частные точки зрения священников о политике – это мелочи жизни на фоне того моря работ, которые делает монастырь.
7. Правос
— Как вы оцениваете уровень и качество церковной журналистики в Украине? Чего не хватает церковным и светским журналистам, пишущим на религиозные темы?
— Один из немногих примеров качественной церковной журналистики, вернее – публицистики – журнал "Отрок". Интересные материалы иногда появляются на сайте Православие в Украине // www.orthodoxy.org.ua
В остальном церковные издания, к сожалению, делаются пока еще на любительском уровне. К сожалению, многие авторы занимаются только поиском врагов и обличением всех инакомыслящих. Это, конечно же, не журналистика. Это проблема церковной прессы. Но тому есть объективные причины – невозможно ждать высокого качества печатных изданий от организации, которая почти полностью была уничтожена и только начала возрождаться. Я вынужден постоянно повторять этот тезис, потому что это — реальная причина многих сегодняшних проблем в церкви.
Церковным журналистам не хватает умения находить интересные темы и увлекательно их «продавать», то есть оформлять: делать интригующее начало, привлекательный заголовок. Будь моя воля, я бы всех сотрудников церковных пресс-служб отправлял бы на практику в Рейтерз, BBC или по крайней мере в журнал "Корреспондент".
А светским журналистам не хватает вежливости и религиозной грамотности. Многие не знают, чем священник отличается от диакона, а солея – от паперти. Это можно простить, если было хотя бы желание разобраться в вопросе. Вместо этого многие светские журналисты на скорую руку делают сенсации о жизни церкви. Потом выяснятся, что они написали бред. Но осадок остается.
6. Ігор Скленар
— Шановний Владе, в мене два запитання.
1. Зарплата працівників церковних медіа відрізняється від платні світських журналістів. Чи можна стверджувати, що церковні журналісти керуються в своїй діяльності вищими цінностями, тобто тими, які пропагують власне видання різних Церков?
— Церковні журналісти дійсно керуються в своїй діяльності, як ви кажете, вищими цінностями. Але це не залежить від розміру зарплати. Якщо б журналісти-християни отримували більше за своїх колег, то віруючі все одно працювали б за совість, а не за гроші.
2. Які теми сучасного релігійного життя є нагальними для журналіста, який висвітлює релігійні проблеми в нецерковних медіа? Заздалегідь дякую.
— Я вважаю, що сучасний релігійний журналіст має писати про позитив, а не про негатив. Конфлікт різних юрисдикцій або інші конфлікти – це не тема для висвітлення в ЗМІ про Церкву. Церква змінює людей та змінює суспільство – треба показати це. Зараз не вистачає портретів цікавих священників чи ченців, нарисів про відродження монастирів чи храмів, про соціальну діяльність Церкви. Час від часу я читаю подібні матеріали – наприклад журнал "Кореспондент" робив чудовий фоторепортаж про соціальні проекти священика Михайла Жара в Чернівцях. Але хотілось би бачити такий позитив частіше.
Журналіст має показати, що Церква – це свобода. Наприклад, зробити матеріал про мову богослужіння. Є священики, які вважають, що перекладати службу російською чи українською – це гріх. Є протилежні точки зору – наприклад, єпископ Тульчинский Іонафан вже переклав літургію українською і служив українською. Можна зробити інтерв’ю з двома такими людьми й показати, що в Церкві головне — стати ближче до Спасителя і можна мати різні точки зору на практику служби, але належати до однієї Церкви. Крім того, не вистачає агіографічної літератури, написаної нормальною, живою мовою. Нещодавно я купив біографію одного з репресованих київських священиків. Книга видана в Москві – це ганьба для українських церковних журналістів. Чудові твори Владислава Дятлова, який написав нову редакцію "Печерського патерика" – це ще замало для відродження агіографії.
В нецерковній газеті можна було хоча б цікаво писати про православних святих чи християнські свята – це вже немало. До речі, само з цього починав найвідоміший тепер православний місіонер – Андрій Кураєв.
5. Іван
— Пане Владе, особисто у мене складається враження, що в даний час в середовищі представників ЗМІ щедро заохочуються ті журналісти, які свою професійну діяльність використовують проти канонічної Української Православної Церкви. З урахуванням політичної ситуації в країні, вдало використовуються різного роду способи для нападків на УПЦ, в першу чергу це - її духовне спілкування з Московським Патріархатом, яке виставляється як антиукраїнське. Чи виникали у вас подібні випадки, коли ви могли б досягнути більших успіхів, написавши щось не вкористь УПЦ, а можливо і конкретні вигідні пропозиції до цього? На вашу думку, чи правильним є втручання органів влади в церковне життя, умисне надання переваг одним, обмежуючи інших, що робити вірним, які не бажають втрачати канонічності та звязку з православним світом?
— Іване, я не знаю таких випадків, коли б журналістам пропонували гроші за «чорний пі-ар» проти канонічної Церкви. Але, дійсно, такі матеріали час від часу з’являються.
Журналісти та редактори іноді мають щирі антиросійські переконання. Тому фраза «Московський Патріархат» сприймається ними дуже боляче. Нажаль, це реалії журналістського світу і змінити їх неможливо. Мені особисте нічого не пропонували за чорний пі-ар. Єдиний випадок з власної практики – на одному загальнонаціональному телеканалі мій сюжет про відомий монастир випусковий редактор зняв, сказавши «ми не будемо робити позитивний пі-ар Московському Патріархату». Але він так зробив не тому, що його заохочували якісь антицерковні сили – він просто не переносить нічого, пов’язаного з Москвою.
Стосовно інших питань. Дійсно, це дуже несправедливо, коли якась обласна адміністрація заважає християнам мати власний храм та надає перевагу іншій конфесії. Вірні, які не бажають втрачати зв’язку з православним світом, ніколи не втратять його.
Мені здається, що УПЦ варто було б зробити круглий стіл разом з Інститутом журналістики та обговорити питання співпраці Церкви та мас-медіа. Треба чути один одного, спілкуватися – це шлях до того, щоб нецерковна преса не писала дурниць про Церкву, а церковна преса вчилася бути більш цікавою для читачів.
А цілком виключити існування антицерковних публікацій неможливо. Просто тому, що в світі дійсно існує сила, яка постійно хоче знищити все християнське.
4. Олесь Пустоцвіт, [email protected]
— Владе, як Ваше редакційне керівництво ставиться до того, що Ви пишите про релігійні справи? Чи вони це вваюжають гідною уваги темою?
— Я пишу на релігійну тему нечасто – я все ж таки заступник редактора відділу Економіка, тому релігія – це не моя спеціалізація по новинам. Але якщо я пишу, то це має бути дійсно важлива та цікава тема.
Головний принцип має бути таким, як у журналу "Фома" – показати красу православ’я. Тобто писати про такі цікаві речі, які точно прочитають всі читачі. Наприклад, нещодавно ми друкували інтерв’ю з казначеєм Печерської лаври о. Варсонофієм, намагалися ставити йому гострі запитання, а не єлейні. Скоро вийде інтерв’ю з відомим місіонером Андрієм Кураєвим. Я також готую репортаж про київського священика, який захоплюється військовою грою на зразок пейнтболу – це буде дуже цікавий матеріал. Релігія – це надзвичайно цікава тема, подивіться які баталії на інтернет-форумах чи в ЖЖ щодо релігійної тематики. Питання в тому як подавати таку тему – нудно чи цікаво.
3. Сергій Бортник, [email protected]
— Розкажіть, будь ласка, детальніше про суть проекту "Фоми" в Україні. Чи передбачається його переклад? Чи будуть якість матеріали українського походження? Чи просто розповсюдження готових примірників в Україні?
— У "Фомі" кілька разів виходили матеріали про Україну, але постійного автора чи київського кореспондента в них немає. Зараз ми шукаємо людей для перекладу деяких найцікавіших матеріалів українською – можно було б зробити сайт чи блог україномовного «Фоми».
2. Алла Бойко
1. Хочу подякувати Вам і редколегії журналу "ОТРОК" за чудовий часопис. Його читають і обмінюются думками про нього школярі і студенти ВНЗ, які переважно захопюються лише масовою культурою. Проте наклад журналу дуже малий, реклама відсутня. Чи є в планах редколегії серйозна рекламна кампанія?
2. Чи не вважаєте Ви, що Православній Церкві час йти до людей сучасними шляхами, а не чекати на них, знходячись осторонь суспільства?
3. Як Ви особисто ставитеся до політичної діяльності УПЦ МП? Що це - форма служіння суспільству чи щось інше?
1. Дякую вам за теплі слова. Нажаль, журнал не має достатніх коштів на рекламу чи збільшення накладу.
2. Православна Церква вже йде сучасними шляхами – створено кілька тисяч церковних інтернет-сайтів, працюють православні телеканали, монастирі вже навіть транслюють служби через свої сайти, виходять дуже якісні журнали – той же "Отрок", наприклад. Зараз відомий місіонер Андрій Кураєв разом з гуртами ДДТ та "Брати Карамазови" виступають майже у всіх містах України. Хоча масштаби місіонерської діяльності Церкви дійсно менші, ніж Церкви могла б собі дозволити. Але не забувайте, що православні були майже повністю знищені за часів радянської влади. Зараз просто не вистачає кадрів та грошей на повноцінну місіонерську діяльність.
3. Пані Алло, по-перше, у нас немає церкви УПЦ МП. Є тільки УПЦ. Так само як у нас немає церкви УГКЦ Ватиканського патріархату. Наскільки я знаю, в УПЦ не має політичної діяльності. Можуть бути окремі політичні заяви окремих представників Церкви. Сама Церква не бере участі в політиці. Така сама ситуація і в інших конфесіях – представники УПЦ КП чи УГКЦ часто теж підтримують політиків, тільки іншого табору, ніж УПЦ.
Моє особисте ставлення – Церква повинна робити заяви щодо будь-яких важливих подій в суспільстві, не тільки щодо політики. Якщо хтось виграв вибори нечесно – Церква має сказати як вона до цього ставиться. Якщо хтось прийшов до влади на гаслі боротьби з корупцію, а сам нічого не зробив для цієї боротьби – Церква теж має сказати. Якщо на дорогах гинуть люди від того, що хтось вживає алкоголь за кермом, а держава ще досі не покарала жодного «вбивцю за кермом» — Церква теж має говорити що це: гріх чи приклад для наслідування. Церква не повинна коментувати лише політику – вона має коментувати все життя, в тому числі і політику. Але це моє особисте ставлення.
1. Остап Перебийніс
— Владе, чи Вам доводилося контактувати з церковними прес-службами? З якими саме? І яке враження?
— Остапе, я контактував лише з прес-службами своєї Церкви. Враження – лише позитивні. Просто тому, що я особисто знаю кількох співробітників :). Якщо я не можу отримати необхідний мені коментар – я дзвоню знайомим священикам. Єдине, що я помітив, що пі-ар служби УГКЦ працюють краще, ніж православні. Я це поясню тим, що греко-католики краще зберегли свої релігійні традиції, адже вони були під безбожною владою менше ніж православні. Більше того, репресії, які були проти Церкви після війни, були слабкішими, ніж ті, які були після революції. Тому православні були знищені майже повністю, а греко-католики – частково. Саме тому тепер УГКЦ відроджуються швидше, ніж православні.
