Інтерв’ю з Дмитром КАДНІЧАНСЬКИМ, доцентом кафедри туризму Львівського національного університету ім. І. Франка, краєзнавцем-фотографом, про стан дерев’яних церков на Львівщині.
Це було у 1944-му... Стояла у селі Кіндратів, на Турківщині, дерев’яна церква. На схилі гори — німецька батарея, а по трасі внизу рухались радянські війська. Німцям церква була на заваді: не могли обстрілювавти колону. Тому її спалили — залишилась тільки дзвіниця. І ось,1967 р. громада вирішила, що негоже селу без храму. Селяни добудували наву і бабинець... всього за одну ніч. А вранці уже мали маленьку церковцю. За кілька днів прийшли хлопці у шкірянках. А їм відповіли — це поховальна каплиця. "Не можемо ж покійника під небом тримати, ось збоку цвинтар", — сказали. Церква збереглась за радянської влади, село розрослось. А з часом громада звернулась до німецької влади і документально довела, що це німецькі солдати знищили храм. Село отримало кошти на будівництво нової, і тепер там — велика гарна дерев’яна церква, роботи місцевого майстра Миколи Зубрицького.
Проблемі їх збереження був присвячений круглий стіл, що відбувся 8 жовтня у Львові. Організовано його Національною спілкою краєзнавців України.
Один із його учасників — Дмитро КАДНІЧАНСЬКИЙ, доцент кафедри туризму Львівського національного університету ім. І. Франка, заступник голови правління Львівської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Його вболівання за долю дерев’яних храмів зародилось у 2003-му, коли Товариству охорони пам’яток історії й культури, до якого належить, вдалось отримати грант на дослідження церков Турківського району. Очолив його відомий дослідник дерев’яного сакрального зодчества Василь Слободян, а Дмитро Каднічанський супроводжував його як фотограф та менеджер проекту (результатом цієї праці стала книга про дерев’яні храми Турківщини).
Наша розмова із Дмитром Каднічанським — про наболіле: чому церкви горять? як зарадити руйнації унікальних пам’яток? хто відповість за те, що втрачається назавжди? А розпочав він із унікальності наших дерев’яних церков.
— За висновками авторитетних вчених із різних країн наше дерев’яне церковне зодчество не має аналогів у світі. Не схоже воно й на те, що існує в сусідів – поляків, словаків, росіян. На відміну від дерев’яної архітектури інших народів Європи, в Україні церкви зводили в техніці зрубу – коли всі частини будівлі складали з розміщених горизонтально круглих колод або прямокутних брусів, добре припасованих один до одного. Ще однією особливістю, яка вирізняє дерев’яні храми українців, – це перекриття головного церковного приміщення не пласкою стелею, а верхом – баштоподібним зрубом великої висоти. Таким чином зовнішній вигляд українських церков відповідає їх внутрішній планувальній структурі. Ще одна характерна особливість — покриття ґонтами (дерев’яною дахів кою). З кінця ХІХ ст., коли бляху почали виробляти фабричним способом, і вона подешевшала, з’явилось і бляшане покриття. Але якщо ґонт якісно виготовлений, то може стояти 80-100 років.
Дерево — матеріал нетривкий, тому ці церкви треба оберігати. Це пам’ять нашого народу і пам’ять про тих будівничих, які офірували свою працю. Не говорю вже, що великий гріх — дозволяти руйнуватись храму Божому. Окрім цого, це справжні витвори мистецтва (всередині — унікальні розписи й іконостаси).
— Отже, й чудові туристичні об’єкти. У світі вміють на такому заробляти. Як це виглядає, наприклад, у поляків?
— Зовсім по-іншому. Серед всіх дерев’яних церков на території Польщі лише одна — у власності греко-католицької громади, і ще одна належить Польській Православній Церкві. Всі інші українські церкви перероблені у костели. Але поляки вважають, що це їхня історія, і відновлюють їх в автентичному вигляді. Усі вкриті ґонтами, під сигналізацією — держава витрачає на це серйозні кошти. Видано чимало книг — від маленьких путівничків до потужних видань, де усе розписано. Вказано навіть, у кого в селі є ключі від церкви. Людина приїжджає, їй показують храм, відповідно — залишає у скарбничці якісь гроші. А ще магазини, сувеніри — і село живе, якась копійка капає. А у нас: оббити пластиком, спалити, розібрати — і по всьому.
— Чи є у нас туристичні маршрути, що стосуються лише дерев’яних храмів?
— Нема, бо церкви, які є презентабельними, розкидані по області і їх дуже мало. Турист хоче побачити дерев’яну церкву, тому що вона автентична, покрита ґонтом, хоче зайти всередину і подивитись автентичний розпис, унікальний іконостас. А навіщо йому оббиті вагонкою стіни і лямпочки по всьому іконостасу? Є хіба що маршрути, які включають дерев’яні храми — по Жовкіщині, зокрема. Але зацікавлення цією темою є, і не лише у діаспори.
— Жодного разу. Річ у тім, що у нас дуже недосконале законодавство. Притягнути до кримінальної відповідальності за руйнування культурної спадшини не можна, бо церковна громада, у власності якої є храм, це колегіальний орган, і вона не підлягає кримінальній відповідальності. Через рік двадцятка помінялась, новий отець приїхав... Кого судити?
Дуже прикрий випадок стався минулого року у Самбірському районі у селі Бісковичі. Спочатку там була громада Української Православної Церкви Київського Патріархату, потім частина перейшла до Української Автокефальної Православної Церкви. Спочатку вони боролись за церкву (збудовану у XVIII ст.), врешті автокефальна громада змурувала собі нову, а щоб дерев’яна не дісталась Київському Патріархату, вони її просто розібрали, дерево — кудись зникло. Винних не знайдено.
— Повертаючись до обиття храмів пластиковою вагонкою: величезна відповідальність — передусім, моральна — тут лежить на священиках. Ви багато їздили, спілкувались із сільськими парохами...
— Бачите, храм належить громаді, а не священику. І буває, що парох каже: я того не хотів, але громада вирішила обшити пластиком. Але все ж авторитет отця відіграє величезну роль. От був випадок на Турківщині у с. Яблунів: старенька, акуратна бойківська церква, уже без ґонту, під бляхою, але в більш-менш автентичному вигляді. Парох — молоденький, буквально рік після семінарії. Питаємо його: в усіх навколишніх селах церкви "обшиті", як це ваша так вціліла? А він відповідає: громада хотіла, а я сказав: "Ні". Якби ж то всі отці були такі свідомі...
— Чи ж не слід вам активніше співпрацювати із Церквою? Чи намагались ви щось робити у плані просвітництва отців у цьому плані?
— Були спроби у Василя Слободяна прочитати цикл лекцій для отців. За його словами, уважно слухали буквально 10-15 священиків, які сиділи у перших рядах. В одному з сіл поблизу Львова пана Василя з колегами взагалі вигнали з храму ледь не побивши, після того як вони вказали парафіянам на порушення.
— Інше лихо для дерев’яних храмів — вогонь. Чому так часто вони горять?
— Дуже часто буває так: громада не має місця на побудову нового храму, а старий, дерев’яний, уже замалий. Звертається за дозволом в обласну адміністрацію, щоб виділили ділянку під забудову. Там не дозволяють, аргументуючи: старий храм тоді буде закритий і поступово знищиться. Тоді церкву спалюють, таким чином звільняючи місце під забудову.
— У вас є докази випадків зумисних підпалів?
— Доказів нема, але вважаємо, що так часто буває. Переважно списують на проводку, свічку... Але ж тоді споруда б горіла всередині, а горить чомусь ззовні. Поки приїдуть пожежники — уже по всьому. Дерев’яна церква горить близько 20 хвилин.
— А були випадки, коли все ж вдалось загасити вогонь?
— У Городоцькому районі, в селі Кліцько, кілька років тому пожежники врятували храм. То був підпал, невідомо з якою метою. Церква щойно відреставрована, покрита ґонтом, чудовий ремонт. Що цікаво: її відновили спільними зусиллями греко-католицька і православна громади. Але це одиничний випадок, переважно пожежні команди не встигають приїхати вчасно і церкви згорають повністю.
— А яка ситуація із сучасним протипожежним обладнанням?
— У нас на Львівщині лише дві церкви мають таке: у Потеличі й у Маткові. До речі, в останньому селі саме ця система врятувала церкву (а вона є претендентом до списку ЮНЕСКО), яка спалахнула від удару блискавки. Іде моментальна інформація на пульт, і зразу ж виїжджає пожежна команда. По-друге, діє система гасіння: виділяється інертний газ, який витісняє кисень, і вогонь не розгоряється. Вартість такого устаткування — 80 000 грн.
— Які ваші плани у справі захисту дерев’яних церков? Що ви передусім намагатиметесь зробити?
— По-перше, треба провести інвентаризацію усіх церков і внести в реєстр пам’яток архітектури. Тому що теперішній реєстр складався ще за радянських часів і принцип відбору — незрозумілий. Є пам’ятки національного і місцевого значення. І дуже багато пам’яток місцевого значення, справді унікальних, не мають статусу національної пам’ятки. А багато дуже унікальних храмів взагалі не потрапили в реєстр. Бо ж якщо на церкві висить табличка, що вона — пам’ятка архітектури, то це хоч трохи громаду стримає.
Окрім цього, будемо виходити на владні структури з пропозиціями та вимогою удосконалювати законодавство. Також намагатимемось порозумітись із Церквою і шукати точок дотику у цій справі.
— До речі, чому на круглому столі не було представників від Церков? Ви їх не запрошували?
— Запрошення ми віднесли в єпархіальні управління УГКЦ, УАПЦ і УПЦ КП. Але ніхто від них не прийшов. Що правда вже після круглого столу я отримав інформацію, що через певні причини не змогли бути присутніми представники єпархіального управління УПЦ КП, але митрополит Димитрій прагне активно співпрацювати з владою та громадськістю у напрямі збереження сакральних пам’яток. Тож маємо надію на плідну співпрацю.
— А що можете сказати про ставлення влади до проблем, які піднімаєте?
— Воно змінилось, і то в кращу сторону. Відчувається бажання допомогти. Зрештою, на круглому столі були представники влади — зокрема, Василь Івановський, начальник Управління культурної спадщини ЛОДА, Галина Дорощук — керівник відділу культури. Вони хочуть допомагати, і роблять дуже багато, але бракує коштів. Звичайно, насамперед їх повинна дати держава. Але й громада про це має дбати. Чомусь же в Комарно, в Кліцько та інших населених пунктах самі відреставрували свої храми.
— Дякую за розмову!
Львів, 13 жовтня 2010