23 листопада виповнилося 89 років з дня народження митрополита Володимира (Сабодана), багатолітнього очільника Української Православної Церкви. Попри те, що УПЦ була в той час і залишається до нині частиною РПЦ МП, сам особисто Митрополит Володимир мав опінію проукраїнського єпископа, якого шанували в інших конфесіях.
Його також вважали очільником проукраїнського крила в УПЦ. Не дивно, що його найближче оточення значною мірою приєдналося до створення ПЦУ у 2018 році.
Єрей Сергій Баршай був тривало у медіа-команді УПЦ за Митрополита Володимира, тому може багато розповісти про ті часи, а також те, що тоді не було у публічному просторі.
— Блаженніший Володимир, коли очолив УПЦ МП у 1992 р., вважався ставлеником Москви. Впродовж понад 10 років він, здавалося, не виявляв публічно якусь іншу від Москви позицію. Коли, в який момент владика Володимир відійшов від цієї лінії?
— У дев’яностих роках і навіть на початку так званих нульових медійна прозорість Церкви кардинально відрізнялась від сучасної. Тому мати хоч якусь уяву про те, як мислить геополітично або культурно певна публічна постать, було не так просто як сьогодні. Певне уявлення про мислення людини рівня Предстоятеля тоді можна було отримати хіба що завдяки інтерв’ю, які він давав (а таких було дуже небагато), або (меншою мірою) через проповіді.
Я долучився до інформаційної роботи в Київській митрополії в 2003 році, з 2004-го вже безпосередньо співпрацював із Митрополитом Володимиром над створенням телевізійної програми «Православний світ» (із багаторічним ведучим, тоді ще майбутнім, владикою Олександром Драбинко). Тобто, тоді я особисто познайомився з Блаженнішим і був приємно вражений, зокрема, і тим, що він у неформальній обстановці проявляв себе саме як український інтелігент. Спілкувався українською мовою, міг процитувати когось із українських класиків (до речі, європейських також), любив українське мистецтво, цікавився культурними подіями.
Наскільки мені тоді здавалося, ініціаторами українського вектору в діяльності Митрополії більшою мірою виступали люди з найближчого оточення Митрополита, а не він сам. Але дуже важливо, що владика з радістю погоджувався бути учасником цього процесу. Він залюбки відгукувався на запрошення взяти участь у будь-якій події культурного чи суспільного характеру (виставці, концерті, конференції). І саме завдяки цьому протягом відносно невеликого проміжку часу вдалося сформувати відповідну проукраїнську атмосферу в першу чергу всередині самої Церкви.
До речі, для мене у цьому контексті дуже цікавою була реакція московських журналістів, які приїжджали разом із Кирилом Гундяєвим під час його уже патріарших візитів до Києва (а таких було немало протягом 2009-2013 років). Мені з ними доводилося тоді проводити по роботі немало часу і вони нерідко відзначали (з невдоволенням), що «у вас здесь (тобто, і в Митрополії, і в УПЦ) всё какое-то чужое, нерусское». І мені було дуже приємно їм відповідати щось приблизно таке: “не забывайте, вы в Украине”.
— Але коли саме відбувся цей перехід, не стільки культурологічний, як, можна так сказати, політичний? Коли митрополит ставав свідомим головою Української Церкви?
— Точну відповідь на це запитання я дати не можу, тому що не говорив про це тоді ні з самим владикою, ні з його найближчим оточенням. Але і в мене, і в моїх тогочасних колег та знайомих було таке відчуття, що серйозні зміни в політичному світогляді Блаженнішого почали відбуватися десь наприкінці 2004-го – в часи Помаранчевої революції.
Тоді Церква була досить брутально втягнута в передвиборчу кампанію на стороні Януковича – і це принесло їй немало шкоди. Думаю, її легко втягнули у тому числі і через брак відповідного досвіду в Митрополита. Йому пропонували нібито невинні речі: кудись з’їздити, благословити якийсь захід, похвалити певного благодійника (за сумісництвом – кандидата у Президенти)... Але, з певного ракурсу, все це в результаті однозначно виглядало як підтримка цього «благодійника» в якості кандидата. І через це репутація Церкви сильно страждала протягом тривалого часу.
Проте, після завершення президентських перегонів, 2005 року, у Митрополії склалися досить непогані стосунки з Секретаріатом Президента – такими вони лишалися протягом усього періоду каденції Ющенка. Але було вже зрозуміло, що Митрополит зробив певні висновки з помилок 2004 року. І з того часу він не лише «обходив десятою дорогою» усілякі передвиборчі пристрасті (різних рівнів влади), але й все більше себе проявляв саме як Предстоятель Української Церкви, а не керівник підрозділу МП.
До речі, пізніше стало зрозуміло, що для УПЦ роки президентства Ющенка виявилися набагато кращими, ніж його наступника. Ющенко не був другом Церкви у повному розумінні цього слова, проте не був і її ворогом. А ким себе став мнити Янукович після своєї перемоги — сказати важко, але точно не другом – скоріше якимось батьком, опікуном. Але і від його «опікунства», а тим більше від стилю його правління на посту Президента УПЦ мала лише шкоду. Адже зовні він сприймався саме як вірник УПЦ і всі його помилки на посту Президента тінню падали на нашу Церкву.
— Перемога Ющенка не означала, що УПЦ тоді позбулася свого політичного оточення. Ряд єпископів і далі були активними політиками і всі в партіях з більшою чи меншою проросійською позицією. Чи це відчувалося як певний політичний розкол в середовищі УПЦ?
— Проукраїнський вектор в УПЦ — це було таке молоде явище, якого багато хто з духовенства побоювався, називав “націоналістичним”. Але всі бачили, що і сам Предстоятель є в числі “українців”, а це багато значило.
Хоча не подобалося це багатьом. Але і сам владика Володимир, і головні “українізатори” з його команди проводили цей процес аж занадто м’яко (тоді мені здавалося, що треба було би це робити набагато сильніше), і тому якогось політичного розколу в середовищі УПЦ точно не відчувалося.
— Можливо тому, що поділ існував на політизованих і ні? У той же час існували різні союзи православних братств і громадян, виходили газети “новоросія”. Як до цього всього ставився владика Володимир?
— Мені здавалося тоді, що Митрополит часто недооцінював небезпеку подібних рухів. А можливо, просто не знав, що з ними робити, може навіть трохи побоювався. Тому що за найвідомішими тоді “союзами” (такі були в Одесі та Києві) стояли і певні імениті прихожани, і певні політичні сили — хоч і незначні. А для Блаженнішого було головне: хай поганий, але мир. Усі вони різні, але всі віруючі.
Добре пригадую тогочасних активістів київського “Союзу православних братств” (так називалася ця одіозна структура) з її незмінним керівником Валентином Лукіяником. Це були справжні фріки, які скоріше нагадували післяреволюційних антирелігійних блазнів початку ХХ ст., аніж небайдужих віруючих, які добиваються своїх прав. Вони ходили невеличкими групами по 20-30 чоловік центральними вулицями Києва з іконами Миколи ІІ, ще якимись із імперської тематики, дзвонили у маленький дзвіночок і співали молитов. Стояли біля Верховної Ради, але нерідко заходили і в Лавру, підходили помітингувати до Митрополії, протестуючи проти чогось, про що, мабуть, прочитав на днях в інтернеті Лукіяник. Насельникам Лаври чи співробітникам Митрополії було вже давно не цікаво, чого вони сьогодні добиваються чи проти чого протестують (традиційний набір був: проти кодів, проти вступу України до НАТО або ЄС, проти можливої зустрічі когось із кимось і т.д.), на них дивилися, як на кумедних персонажів — не більше.
Але все ж таки прийшов час, коли київські “союзні брати” допекли і Блаженнішого, і тоді навіть рішенням Синоду 2011 року їхній керівник був відлучений від Церкви. До речі, це спрацювало і бродіння по Києву цих борців проти всього і всіх припинилися.
З одеськими активістами (там був Союз православних громадян України) у Церкві розібралися ще раніше. Наприкінці 2007 року їхню діяльність розглядали навіть на Архиєрейському соборі. І у спеціальній Резолюції Собору було заявлено, що вони не мають ніякого відношення до Української Православної Церкви. У тій же Резолюції було зазначено, що втручання «політичних та навколоцерковних організацій, в тому числі і закордонних, котрі підтримують діяльність Валерія Каурова (керівник одеського Союзу) та його прибічників» є деструктивним.
Але, звісно, що цих кроків було не достатньо. У храмах та монастирях (у Києві, зокрема) без проблем можна було придбати літературу або періодику з проімперським чи проросійським контентом і на це всі закривали очі.
— І не тільки політики та прихожани за ними стояли, але і владики, і конкретні священики. А згодом все частіше почали згадувати поняття “політичного православ’я”, за яким вже стояли не тільки особи і рухи в Україні, а насамперед у Москві.
— Проблему “політичного православ’я” в церковному середовищі обговорювали на тому ж Архиєрейському Соборі 2007 року, на якому був засуджений і одеський “Союз”. Т.зв. “політичне православ’я” тоді також було засуджене.
— А що стало приводом, що Блаженнішого Володимира допекло і він намагався засудити “політичне православ’я”?
— Приводом — вірніше, останньою краплиною — для засудження “політичного православ'я”, як тоді всі вважали, стало побиття кауровськими активістами в Одесі пікетчиків, які виступали проти встановлення монументу “засновникам Одеси” з пам’ятником імператриці Катерині ІІ. Після цього в кількох інтерв’ю спікерів Митрополії звучала думка про те, що Кауров “со товаріщі” давно ведуть деструктивну, насправді антицерковну, діяльність, яка приносить Церкві лише шкоду.
— У чому полягала суть цієї активності? УПЦ МП тоді ніщо не загрожувало, вона мала максимальну підтримку в абсолютній більшості областей України, а подекуди вона фактично була “придержавною” Церквою. Держава оплачувала комунальні витрати, ремонти і давала безкоштовно землю під діяльність. Закривалися очі на незаконні забудови, перебудови і просто ремонти. Для чого була вся ця активність проросійських осіб і організацій в лоні УПЦ?
— Очевидно, що люди, які очолювали подібні організації, вважали, що вони таким чином служать Богові, Церкві, церковному народу. Я не сумніваюся, що заяви людей типу В.Каурова чи В.Лукіяника співпадали з їхніми переконаннями. Вважаю, у цьому вони були щирими. Просто біда в тому, що вони свою енергію, своє бажання послужити Церкві стали направляти не в те русло, а в Церкві серед авторитетних служителів нікому було пояснити тому ж Каурову, Лукіянику та їм подібним, що так робити не добре, воно зовсім ні до чого, а ось це вже повний кримінал і великий гріх.
Резолюцію по одеським діячам потрібно було ухвалювати не наприкінці 2007-го, після кривавої бійні в центрі Одеси, а набагато раніше. І знаменитого в Києві Лукіяника також треба було знешкоджувати не в 2011-му, а за багато років перед цим. Церкві тоді вдалося б уникнути багатьох репутаційних втрат, а також звинувачень (нерідко достатньо справедливих і обґрунтованих) у своїй заполітизованості та проросійськості.
— Щодо щирості їх віри в те, що вони робили, можна засумніватися — на тлі викритих пізніше переписок між ними та їх московськими керівниками і сум, які в них звучали та на це використовувалися. Самі одесити вважали Каурова не просто фріком, а політичним недешевим провокатором.
А серед тих, кого було засуджено як пропагандистів “політичного православ’я”, чи не був також очільник незрозумілої “прес-служби” митрополії Василій Анісімов? Його за вірну службу нагородив тоді ще Кирил Гундяєв. Що це було? Ким був Анісімов?
— Я взагалі не люблю вимірювати глибину (чи широту) релігійних переконань будь-кого, як і їхню наявність. Знаю лише, що нерідко формально глибоко віруючі люди поводять себе набагато гірше, аніж поверхово віруючі чи свідомі атеїсти. Тому з приводу першої вашої думки сперечатися не буду. Особисто Каурова я не бачив жодного разу. Лукіяника, звісно, бачив багато разів, у т.ч. і, так би мовити, “при виконанні”. І ті “комедії” (або скоріше фарси), які він організовував, можна робити лише будучи або сильно ідейно мотивованим, або психічно хворим. Хоча, думаю, у таких як Лукіяник і йому подібні, уживались і віра, і бажання на цьому заробити.
З приводу Васілія Анісімова. Його прізвища не було в тексті Резолюції, яка засуджувала “політичне православ’я” та діяльність того ж В.Каурова і його самого ніколи не засуджували в Митрополії, хоча і в пошані він не був принаймні з 2004 року.
Структура В.Анісімова — це перша спроба Митрополії створити якийсь більш-менш серйозний інформаційний проект під назвою “Прес-служба УПЦ”. Вона була створена, здається, 2001 року і складалася з сайту, “Вісника Прес-служби УПЦ” (щомісячної паперової версії сайту) та пізніше щотижневої телепрограми “Православний світ” (виходила на телеканалі Андрія Деркача “Ера” — ред.).
У 2004 році від цієї структури відійшов (через непорозуміння з Анісімовим) протоєрей Георгій Коваленко разом із сайтом та телепрограмою, утворивши на їхній базі Головну редакцію інформаційних програм УПЦ, а згодом заснувавши і цілий телеканал “Глас”.
2008 року на базі Головної редакції була створена Прес-служба Предстоятеля УПЦ під керівництвом о.Георгія, яка мала вже цілу низку окремих проектів (сайти, теле- та радіопрограма, виробництво документальних фільмів, тиражування аудіо- та відеодисків та ін.).
А структура В.Анісімова, під умовною назвою “Прес-служба УПЦ”, продовжила окреме існування, поступово все більше маргіналізуючись. Зрозуміло, що ніякою прес-службою вони не були. Анісімов створив під цю структуру новий сайт, припинив видавати паперовий “Вісник” і якогось серйозного місця в інформаційному середовищі його дітище вже не змогло знайти.
Як на мене, т.зв. Прес-служба УПЦ — це невдалий проект керівництва Митрополії початку нульових (або неправильно розпочатий), з яким пізніше просто не знали що робити. На початку нульових Анісімов був шанованою людиною в Церкві, адже протягом 90-х, будучи кореспондентом газети “Независимость”, багато уваги приділяв церковним питанням, зокрема, порушуючи проблему розколу. Проте, мабуть, ніхто в Митрополії тоді не думав про те, що хороший журналіст у світському виданні, навіть із досвідом написання релігійних матеріалів, може виявитися не дуже підходящим фахівцем для церковного видання, і зовсім ніяким керівником окремої інформструктури, а тим більше прес-служби.
Проте В.Анісімов умів дружити з проросійськими в Україні і навіть із російськими громадськими чи церковними колами і завдяки цьому ще тримався на плаву. Кирил Гундяєв нагородив його уже будучи в ранзі патріарха — це було під час першого візиту Гундяєва як патріарха до Києва в липні 2009 року. Нагородив публічно в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври. Це виглядало досить ефектно — Кирило тоді ніби показав, хто саме в нього у Києві є фаворитом.
— А чи не могли за цими всіма ініціативами політправославних активістів стояти конкретна політична мета: насадження тут правил гри, які були в Росії? Тобто того всього, що типове для них, але нетипове для українських реалей державно-конфесійних стосунків? Це, частково, відбувалося в часи правління Януковича.
— Чогось конкретного про це сказати я, звісно, не можу, тому що в такі речі мене ніколи ніхто не посвячував. Але тут і так усе зрозуміло. В Україні з 90-х років існували проросійські рухи (політичні, громадські, бізнесові), які часто навіть відверто заявляли про наявність єдиного духовного простору в України з Росією. Зрозуміло, що словом “духовний” часто прикривалося бажання мати просто єдиний простір. Для цього вони нерідко хотіли використати УПЦ, прикриваючись певними красивими лозунгами. А в УПЦ не було ані досвіду поводження з такими “друзями”, ані часто навіть усвідомлення того, що такі контакти є виключно токсичними і для церковного сьогодення, і для її майбутнього. Не було розуміння, що такі “братні” люблячі ягнятка насправді є хижими вовками, які тільки і люблять нас через те, що ми для них є потенційною їжею — як це і сталося.
— На виборах 2004 року ці активісти, що відверто агітували за проросійського кандидата, були масовим явищем, особливо в певних єпархіях. Тоді виник навіть рух “Православний вибір”, який очолював Єгоров і який активно підтримували деякі єпископи, наприклад, Августин (Маркевич). Лише поодинокі особи в УПЦ тоді осмілювалися проти цього руху протестувати.
— Так, пригадую той “Православний вибір”. Маргінальна групка початку десятих років, про яку знали хіба що ті, хто аж дуже цікавився подібною темою. І якщо Лукіянік зі своїм “Союзом братств” заводив своїх адептів простими проблемами (коди, НАТО, ЄС, США, чистота православ’я), то ділки типу Єгорова пробували пограти на більш витончених питаннях. Наприклад, у 2012 році на зборах т.зв. “православної громадськості” (організацій типу “Союзу” Лукіяника та “Вибору” Єгорова) останній серйозно пропонував відзначити в Києві 400-річчя царювання Дому Романових, у рамках чого, зокрема, звернутися до керівництва КНУ ім.Т. Шевченка з проханням про встановлення меморіальної дошки на будівлі університету на честь його засновника – царя Миколи I або про повернення Європейській площі Києва її дореволюційної назви — Царська.
На перший погляд тоді здавалося, що це були просто відірвані від реальності фанатики, які живуть у своєму ілюзорному світі. Проте, думаю, що там було трохи складніше — вони знали як розкручувати на гроші певні російські центри у нас (типу того ж посольства Росії в Україні) або в самій Росії. І старалися переконати їх у своїй корисності, як захисників російського впливу в нашій країні. Наскільки їм це вдавалося — це вже мені не відомо, але, думаю, на хліб із маслом їм, мабуть, вистачало.
— А яка була реакція в УПЦ на це засудження політичного православ’я?
— Вцілому церковних людей до того Собору таке поняття, як “політичне православ’я” мало цікавило або не цікавило зовсім. Взагалі, з часом віруючих усе менше цікавила проросійська тематика в церковному контексті. Час брав своє і природня українізація давала свої результати. Резолюція ж Архиєрейського Собору з приводу “політичного православ’я” трохи встряхнула людей, примусила подивитися на певні речі, на які часто більшість просто вже не звертала уваги (такі як хресні ходи з політичними лозунгами, поширення молитов із дурнуватими і іноді навіть антидержавними проханнями, видання неадекватної періодики), більш серйозно, усвідомити, що Церква на самому верху їх однозначно засуджує.
— В червні 2008 року на Архиєрейському соборі РПЦ в Москві Митрополит Володимир виступив з дуже цікавою доповіддю. Наголошу, він у Москві на зібранні єпископату МП говорить: “Україна — це самодостатній соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайдення власної внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу”. І далі він сказав ще таке: “ми стали справжньою Церквою українського народу, яка з належною повагою ставиться до національної історії та традицій нашої країни, тієї країни, у якій ми живемо та здійснюємо своє служіння, органічною частиною якої ми є”. Загалом це був дуже вагомий виступ, враховуючи, що на той момент вже поширювалася ідеологема “русского міра”, за яким не існує окремішньої України. З якою метою був цей виступ?
— Так, дуже добре пам’ятаю той виступ. Він за стилем і характером сильно відрізнявся від усього того, що перед цим говорив Митрополит Володимир, та ще й у Москві. Це була промова справжнього Предстоятеля про те, що у його Церкви є великі проблеми і коріння цих проблем значною мірою проростають саме через єдність УПЦ із Москвою.
Після того деякі з моїх знайомих священиків очікували певних серйозних кроків у сторону більшого усамостійнення УПЦ. Якби Блаженніший був більш послідовним і цілеспрямованим, таким, яким він виглядає в тексті доповіді, то на момент його відходу у Вічність Церква була би зовсім не такою якою була.
— У тому часі також прозвучала його промова закордоном, здається у Польщі, про автокефалію як майбутній розвиток УПЦ. Промова дуже поміркована. Але в ній автокефалія сприймалася не як зло. А саме так її трактували у всіх цих численних проросійських колах УПЦ. Для чого була зроблена ця промова, що хотів донести Блаженніший Володимир?
— Насправді твердження про автокефалію УПЦ як зло з офіційних трибун УПЦ майже ніколи не звучало. Митрополит Володимир точно такого не говорив ніколи. Просто погано, що і через його попустительство ця тема поступово сходила з поточної повістки, а наверх спливав наратив про те, що “Українська Православна церква сьогодні має ідеальний статус” (деякі єрархи і сьогодні пробують озвучувати цю думку). На запитання ж будь-кого про можливу автокефалію для УПЦ завжди була універсальна відповідь: “так, це необхідно, але не на часі”.
Я думаю, що у тій промові у Варшаві владика хотів сказати те, що не насмілювався сказати перед своїми в Україні: про автокефалію не як про нереальний на сьогодні статус Церкви, а як про бажаний статус уже для найближчого майбутнього. Знову, повторюся, Блаженніший не був твердим і послідовним у цьому питанні, але ж нам відомо і наскільки сильною була протидія автокефальному розвитку в самій УПЦ.
— І знову ж, яке було ставлення серед єпископату, духовенства до таких заяв Блаженнішого? Бо часто складалася думка, що ті, що проти, виступають і їх багато. А скільки було таких, що активно підтримували цю його позицію?
— Єпископат, звісно, на якісь радикальні кроки був не готовий. Проте, не був схожим на радикала і сам Блаженніший. Єпископат вцілому поважав його, довіряв йому і всі розуміли, що ніяких різких кроків при тому Предстоятелі не буде здійснено.
Проавтокефальну позицію серед єпископату відкрито підтримували одиниці. Найвідоміші серед них — митрополит Черкаський Софроній та митрополит Переяслав-Хмельницький Олександр. Називалося ще декілька імен українських архиєреїв, які були нібито прибічниками автокефального курсу Церкви. Але вони ніде себе так не проявляли і тому я краще не буду їх називати.
Набагато більше симпатиків автокефальної ідеї було серед рядових священиків. Особливо багато таких було у Рівненській та Волинській областях. Я не буду говорити за інші регіони, просто зі священиками цих двох областей я особливо багато тоді спілкувався.
Проте найбільший фактор, який завжди гальмував цей процес (можливої автокефалії) — це відсутність руху на місцях, дотримання позиції: “як владика скаже, як владика благословить”, “владиці видніше”, “то не наше діло”. Сьогодні церковне суспільство хоч якось ожило, якось рухається (хоча теж дуже недостатньо), а тоді громадська активність проявлялася хібо що на прикладі тих “Союзів”, про які ми вже говорили. А вцілому миряни УПЦ у подібних питаннях завжди були досить пасивними, а проукраїнський рух у ті роки взагалі ніяк не був виражений.
— Участь Предстоятеля УПЦ у Богослужіннях за участю Патріарха Варфоломія в липні 2008 р. в Києві — як оцінювали це в середовищі УПЦ? Знаємо, що лідери політичного православ’я роками дуже по-хамськи висловлювалися про Вселенського Патріарха.
— Звичайно, участь Блаженнішого всі сприйняли позитивно. Патріарх Варфоломій у перший же день свого візиту в Київ прибув до Києво-Печерської лаври, де його зустрів Митрополит Володимир з частиною єпископату, братією Лаври та духовенством. Тобто, владика організував з боку Церкви максимально гостинну зустріч. На площі перед Успенським собором Патріарх звершив молебень. Усе зовні здавалося достатньо тепло, по-домашньому. Потім Митрополит Володимир був на молебні, який звершував Патріарх у Софійському соборі.
— На завершення цього візиту в Київ також приїхали очільники РПЦ і провели молитву на Володимирській гірці. Тоді сотні мирян кричали “Алєксєй наш патріарх!”. А реально торжествував тоді ще митрополит Кирил. Що було після того візиту в УПЦ, чи це свято руссміра в Києві якось відобразилося на Митрополиту Володимиру?
— Усе було не зовсім так. На Володимирській гірці тоді (27 липня) була звершена Божественна Літургія, яку очолив Патріарх Варфоломій у співслужінні Патріарха Московського Алексія. До речі, тоді серед Предстоятелів помісних Церков ще були Елладський Єронім та Албанський Анастасій.
Я би не називав ту подію святом руссміра. Київ відвідав, принаймні вперше з часів незалежності, Константинопольський Первосвятитель. І чи не вперше в історії звершувалася Літургія на Володимирській гірці — та ще й у такому складі. Це був 2008 рік, відзначалося 1020-річчя Хрещення Русі. У ті дні проводилася низка святкових заходів і з боку держави, і з боку різних Церков. Тому було зрозуміло, що цей ювілей точно увійде в історію.
Взагалі тоді мали залишитися задоволеними мінімум чотири інституції. В першу чергу це Секретаріат Президента України — Ющенко запросив на ювілей до України високого гостя (Патріарха Варфоломія) і той прибув. Візит вдалося провести на належному рівні. Задоволеною залишилася УПЦ, яка також, вийшло, приймала одразу двох Патріархів і ще двох Предстоятелів Церков, а також сталося так, що була приймаючою стороною на головній події свята — Божественній Літургії на Володимирській гірці. Безумовно, не ображеним був сам перший гість, якому оказали належну пошану і Голова держави, і Предстоятель Церкви.
І, думаю, раділа РПЦ — принаймні тому, що не втратила тоді Україну, на рівні Предстоятеля прийняла участь у ювілейних урочистостях у Києві, таким чином зумівши зберегти власне обличчя.
Ображеним тоді залишився очільник УПЦ КП Філарет Денисенко. Він тоді планував вийти з канонічної ізоляції, говорили і про закриту зустріч його з Патріархом Варфоломієм. Але чомусь вони тоді ні про що не домовилися і ті події, які могли би статися 2008 року, сталися аж через десять років.
Не знаю, як саме ті дні відобразилися на Блаженнішому. Після від’їзду гостей він, як і перед ювілеєм, працював у звичному режимі. Чому точно можна було повчитися у Митрополита — це його витримці і впевненості. Мені іноді хотілося просто попросити його поділитися своїм досвідом — як можна так спокійно все сприймати? Тому що в житті багато нервів йшло (і зараз йде) на речі, які потім, виявляється, були того не вартими. У Предстоятеля Церкви, зрозуміло, турботи і проблеми зовсім іншого порядку. Але той спокій, із яким Блаженніший зустрічав різні випробування і “проводжав” їх, у багатьох викликав захоплення.
Перша частина. Завершення буде
##DONATE_TEXT_BLOCK##