"Українське православ’я – це міна в будинку РПЦ, що рано чи пізно "вибухне", і РПЦ в Україні "посиплеться""
Провідна тема веб-конференції: Візит Патріарха Кирила в Україну у контексті міжправославних відносин в Україні і ситуації в УПЦ
23. Запитання від редакції
1. Пане Юрію, як Ви оцінюєте медіа-підготовку до візиту Патріарха Кирила в Україні?
— Щодо того сегменту, на який впливає УПЦ, — крім інтерв’ю із В. Анісімовим, була дуже добра медіа-підготовка. Професійна, зроблена із різних, але виважених позицій. Звісно, якби звільнили В. Анісімова і відправили подалі Кирила Фролова – то була б супер-підготовка. А так, в межах можливого, все просто чудово.
Щодо медіа-підготовки Патріарха Філарета, то зроблено мало, не те що треба було і не так. Більше різноманіття, більше смирення, менше гордості – і було б супер.
2. Як Ви оцінюєте ситуацію в УПЦ напередодні візиту Патріарха? Чи не може статися рецедив подій в УПЦ напередодні вибору Патріарха, коли стався бунт проти Митрополита Володимира на передсоборовій зустрічі?
— «Бунту» не було. Ті позиції були дискусією, в якій автори декларації не змогли аргументовано захистити власне дітище. На статтю В. Анісімова – тупу і таку, що перекручувала зміст декларації – ніхто не відповів. Головне, що гонців від митрополита Климента, за якого тягнули руку деякі із українофобів, не було прийнято тоді. Взагалі, навколо того собору багато міфології. Дістав після собору декларацію, почитав і був здивований: це ж найкраще, що написано в православ’ї в області соціального вчення Церкви. Там багато такого, що радикально розвиває ідеї соціальної доктрини 2000 року. Дуже зважено про політику, культуру, націю, мову. Класно написано про українські особливості.
Ну, а всі інші аспекти «бунту» теж неправильно розуміються. Митрополит Володимир послідовно багато років підтримував митрополита Кирила, коли той був головою ВЗЦЗ і зіграв на його боці під час виборчої кампанії. І це очевидні речі, якщо придивитися до подій, слів та вчинків Блаженнійшого Митрополита Володимира. І політична лінія впливу на український єпископат з боку Кирила була більш різноманітною, ніж то бачиться спостерігачам. І вибір Патріарха вдалий. Патріарх Кирил може стати одним із найкращих патріархів РПЦ. Знову-таки пошлюся на статтю Сергія Сидоренко із РІСУ. І від себе додам, що Патріарх Кирил – правильна людина на правильному місці в непростий і відповідальний час.
3. Охорона візиту Патріарха, як свідчить підготовка, перевершує захист візитів найвищих державних осіб. Навіщо все це? Чи дійсно очікуються провокації, як на Вашу думку? І кому такі провокації гіпотетично потрібні?
— Провокації можуть бути. Вони потрібні різним людям із різних країн. Так що «береженого Бог береже». Охорона і особливі заходи не завадять. Охороняють же Папу. А Патріарх Кирил – це особа не менш значима для майбутнього християнського світу, ніж Папа. Можна дивуватися великі кількості охорони взагалі, але в Україні вона не завадить.
4. Як Ви оцінюєте візит Патріарха Кирила на тлі його нещодавнього візиту в Туреччину? Чому все таки не в Україну, як і було обіцяно, а до Константинополя відбувся перший міжнародний візит?
— Щоб не було неприємних сюрпризів під час візиту до України. Українське православ’я – це міна в будинку РПЦ, що рано чи пізно «вибухне», і РПЦ в Україні «посипиться». Є кілька людей, що віддаляють дату вибуху: сам митрополит, а тепер Патріарх Кирил, що постійно умовляє Константинополь не повторювати естонського варіанту в Україні; це Патріарх Філарет, що не хоче розчистити дорогу для жодної іншої людини; і це українське керівництво, яке боїться розколоти країну і не розуміє, що сьогоднішній розкол – гірше, ніж дві завтрашні канонічні Церкви. Ну не будуть спілкуватися Патріарх Константинопольський із Московським – ну то і добре. Можна буде провести Всеправославний собор, бо Москва буде в канонічній самоізоляції і буде говорити про розкол світового православ’я. Досвіт католиків і греко-католиків, узагальнений п. Мариновичем в його відомій книзі переконливо доводить: чим більше приділяєте уваги МП, тим більше МП невдоволена Вами. А якщо на МП не звертати уваги, то вони намагаються нагадати про себе чимось хорошим. Я згодний із цим висловлюванням. І світове православ’я все більше дивиться в ту сторону, щоб вести себе аналогічно. На всеправославних заходах всі тягнуть руку за Константинополем, а Москва залишається сама. І тому Патріарху Кирилу дісталася ситуація «над прірвою». І він, і владика Іларіон, раніше не прикладали зусиль для того, щоб відштовхнути ситуацію від прірви. Не знаю, як владика Іларіон, але Патріарх Кирил робить зусилля, щоб відштовхнути Церкву від прірви.
5. Нещодавно виникли два нові релігійно-інформаційні проекти, в одному з яких працюєте Ви. Що спонукало Вас погодитися працювати у такому виданні? Які у Вас плани щодо розвитку сайту "Релігія в Україні"?
— У Вашому запитанні існують певні перебільшення. Я співпрацюю із сайтом «Релігія в Україні», але не працюю в ньому. Я працюю в світському вузі і задоволений свою роботою, бо у нас гарне керівництво, прекрасна кафедра і хороші студенти. Моє покликання викладати, а не бути журналістом чи богословом.
Я не є головним редактором сайту «Релігія в Україні», щоб мати плани розвитку цього проекту. Я маю надію, що він буде розвиватися, і на ньому буде «єдність різноманіття»: будуть хороші аналітичні статті, найбільш значимі новини, будуть гарні богословські публікації, буде маса актуальних інтерв’ю і бесід з цікавими та значимим людьми, і буде великий масив книжковий рецензій, в першу чергу всього, що виходить з релігійної тематики в Україні, а по-друге – найцікавішого із книг інших країн. Може ще з’являться цілі напрямки діяльності, якщо Бог благословить цей проект. Дуже на це сподіваюся.
6. Які медіа-проекти ще потрібні для релігійного простору в Україні?
— Думаю, що потрібно робити медіа-проект із теології, на якому б була представлена українська та світова теологія православна, католицька, протестантська. А то протодиякон Андрій Кураєв говорить на весь світ, що в Україні немає теології, навіть в канонічній УПЦ. Це не так. І цей ресурс міг би це переконливо довести. Також потрібні серії наукових публікацій святооцівської спадщини, що були б білінгвами та були відкоментовані на рівні кращих світових взірців. Треба опублікувати спадщину найкращих теологів Києва – наприклад, твори геніального Сергія Єпифановича не опубліковані. Не опубліковано робіт новомучеників. Не публікуються класні робити, виконані в Київській Духовній Академії. Роботи насправді багато, якби ж то була зацікавленість в такій роботі!
Дякуємо за щиру і цікаву розмову! Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю!
22. Святослав
— Юрій Павлович, чому, на Вашу думку, УПЦ (МП) не хоче чи не може розпочати офіційний діалог з УПЦ КП?
— Якби УПЦ КП хотіла офіційного діалогу із УПЦ МП з тією ціллю, щоб цей діалог мав результат, то УПЦ МП давно б знайшла можливість такий діалог розпочати. А поки що УПЦ КП не хоче поміняти свого геніального патріарха на канонічність, власну українськість на православність, свій патріотичний запал на церковність. Так що тут вина не УПЦ МП. Я так думаю. Можливо я помиляюся, і тому: прошу вибачення в усіх кого сьогодні вільно чи невільно зачепив своїми незалежними думками. Я не від злого умислу, а від бажання кращого добра для всіх.
21. Максим
— Шановний пане Юрію! Чи не здається Вам, що вам як обдарованному філософу та патрологу краще б було витрачати свій час на наукову роботу? Українська Церква вже втратила нинішнього голову Відділу зовнішніх церковних зв"язків як науковця. Тепер є ризик, що втратить і Вас. Чи не завелика це ціна для Церкви?
— Я і витрачаю всій час в основному на наукову роботу: практично завершив роботу над докторською монографією «Еволюція візантійського неоплатонізму», в якій багато що зроблено вперше в світовій науці. І такою роботою я задоволений. Якби я на ній взагалі сконцентрувався, то й було б найкраще. До речі, я вже розучися писати «аналітику».
До речі, маю надію написати для «Релігії в Україні» рецензію на книгу голови ВЗЦЗ УПЦ архимандрита Кирила. А то вийшла на Заході книжечка про теологічні суперечки в сьомому столітті, а ніхто (!) не написав рецензії в Україні. Як там у Шевченка: «Все благоденствує, бо спить». Люди навіть не знають, що така книга вийшла і не уявляють, що на неї можна написати рецензію! А таких фактів нашого українського незнання – тьма тьмуща.
20. Яків, [email protected]
1. Ваші відповіді окреслюють низку конкретних проблем, притаманних українцю та українському громадянину. Чи не могли би Ви, може наприкінці конференції, ґрунтовно узагальнити ці проблеми та накреслити шляхи їх подолання? Не погано було побачити статтю на основі конференції. Дякую.
— Дякую за високу оцінку. Може треба видати книгу? Але я думаю, що тут було щось від графоманства. Хоча це була не найгірша книга про проблеми українського православ’я (бо найгірша вже була у Патріарха Димитрія).
2. Чи Ви вже маєте сформовану позицію стосовно оприлюдненого "Відкритого листу Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія до Глави УПЦ КП Патріарха Філарета"? Яке значення може мати цей лист у світлі очікуваного візиту Патріарха Кирила?
— Я повністю солідарний із основною думкою цього листа. В інтерв’ю «Українському тижню» Патріарх Філарет сам визнав те, що всі знали ще минулого року. Лише його відмова піти у відставку зупинила процес входження Константинопольського патріархату в Україну. Це найбільша помилка і вина Патр. Філарета перед українським народом і православ’ям. Сьогодні ми мали б інші Церкви на карті України та іншу Україну. А так замість лікування поступово українське православ’я хворіє…
Патріарх Філарет особисто відповідальний за те, що зупинив Константинополь на порозі. І особисто відповідальний за те, що розповів про це в інтерв’ю. Це насправді не менший гріх, ніж перше діяння.
В УПЦ КП є культ особи Патріарха Філарета. Я не заперечую, що він видатний і талановитий діяч. Але ж не можна потакати цьому культу і не можна самому повірити у власну геніальність. Тут вже щось від пізнього Сталіна.
Патріарх Філарет довів би, що він дійсно видатна особистість в українському православ’ї, якби вчасно відійшов в сторону. Але як вже було кілька разів (всі пам’ятають 2000-2001), Патріарх Філарет відмовився піти. Це помилка, і за неї треба нести відповідальність перед історією та народом. А то всі думають про владу «рішити і в’язати», а мало хто думає про відповідальність.
А сам лист не зовсім зрозумілий, і здається від нього вже відмовляються. Але по суті все там сказане – гірка правда.
Значення цього листа напередодні візиту важливе. Адже українські автокефальні єпископи думають, що український патріотизм надає їм інтелігенції, всі їх помилки прощаються, не помічаються, відповідальності вони не несуть. Намагаються представити себе білими і гарними, а Патріарха Кирила чорним (в звернення Патріарха Філарета написано, що імперська політика митрополита Кирила як керівника ОВЦС буде обов’язкові продовжена Патріархом Кирилом).
Я взагалі думаю, що роль Патріарха Філарета в історії українського православ’я трагічна. І що історія його дії скоріше засудить, ніж виправдає. Але в нього ще є час зробити мужні вчинки, які б розв’язали український вузол зараз і сьогодні, а не в майбутньому. Бо це майбутнє може і не наступити – в тому числі завдяки особистій впертості таких людей як Філарет, як Ющенко – що не можуть вчасно піти, відкривши можливості для нової сторінки в історії України. Я боюсь, якби на цій так і не перевернутій їх зусиллями сторінці історія чергової незалежності України і не закінчилась би.
Так що треба згадати українським церковним і нецерковним патріотам і про власну відповідальність. А не лише думати про роль Патріарха Кирила в історії українського православ’я.
19. Олесь Пустоцвіт
— Пане Юрію, Ви згадали у попередніх відповідях про інтерв'я Василя Анісімова з Патріархом Кирилом. Вона дуже відрізняється від того образу, який про Патріарха творить о. Кирил Говорун. Кому з них варто вірити?
Чому інтерв'ю взяв Анісімов, а не взяв о. Георгій Коваленко? Хто з них тобі прес-секретар УПЦ? І якщо все таки о. Коваленко, як це офіційно зазначено, то чому Анісімов так часто фігурує як прес-секретар УПЦ (МП) і саме так його сприймає Патріарх Кирил?
— В. Анісімов – це цікавий суб’єкт, що колись був непоганим комсомольським журналістом. Із відповідним розмахом він класно боровся із тоді митрополитом Філаретом. А потім він спробував себе у більш широкому амплуа. Але в православ’ї він не розбирається, бо не є людиною воцерковленною. В християнстві розбирається ще менше. В релігії взагалі нічого не розуміє. І ця людина зайнялася навішуванням ярликів на всіх і на вся за гроші російських комуністів, що до нього доходили через Фонд єднання слов’янських народів. І поступово В. Анісімов все більше віддалявся від Києва і все ближче ставав до Москви. Сьогодні це такий собі московський гість, благословення якому бути прес-секретарем, здається, вже давно втратило чинність. Він – батько Махно в інформаційній системі УПЦ. Але його любить Москва. І на його боці симпатії деяких архиєреїв УПЦ. В. Анісімов сьогодні приносить УПЦ в десятки разів більше шкоди, ніж користі. Наприклад, за висновок про те, що саєнтологія – це одна із релігій називав Сагана саєнтологом. А що саєнтологія не релігія? Саме як небезпечна релігійна секта вони обмежені в правах в ряді країн світу. Чи Сагану треба було написати, що саєнтологія – це одна із наук? Яка саме? Чи нападки В. Анісімова на католиків – це ж взагалі суцільні безпідставні образи в стилі «Я прийшов на їх конференцію, а вони верзли там казна-що». Таку людину треба за минулі заслуги нагородити великою пенсією і хай заспокоїться. Чи їде працювати в Москву, Одесу чи ще куди.
Ясно, що інтерв’ю у Патріарха було б кращим, якби його брала будь-яка інша людина, але не В. Анісімов. Ніхто не заперечує, що Патріарх – російський патріот. Достатньо перечитати його слово на відспівуванні митрополита Никодима Ротова (в книзі «Человек Церкви»), щоб зрозуміти: Патріарх Кирил ніколи не перестане бути російським патріотом. Але поряд із цим стати своїм для українців, стати українським патріотом – це можливо. Здається, що тут правильним є не обмежувати себе, а збагачувати. Ясно, багатьом українцям і росіянам по діаметрально протилежним причинам краще сподобалось, щоб Патріарх був менш різносторонньою особистістю. А от мені односторонність і не подобається в людях. Люди взагалі значно більш цікаві і різносторонні, ніж прийнято вважати. І треба вміти відкривати різні сторони в особистих, особливо в тих, що реально можуть змінити хід історії (православ’я, Росії, України).
18. Олена, Київ
— Обрання митрополита Кирило було і очікуваним і несподіваним. У зв'язку з цих, хеякі журналісти в Росії та Україні висловлювали припущення, що митрополит Кирило був обраний Патріархом за негласною згодою Кремдля. Крім того, сучасна РПЦ дуже тісно пов'язана в Росії з державою, зокрема з командою В.В.Путіна. Чи не здається Вам, що такий зв'язок повністю унеможливлює можливість проведення Патріархом Кирилом проукраїнської політики, яка сьогодні не вигідна Кремлю?
— По-перше, це лише найбільш вірогідне припущення, що проукраїнські реверанси Патріарха Кремлю невигідні.
По-друге, це правда, що РПЦ тісно пов’язані із державою в РФ, але зазначу, що держава вільна при цьому від РПЦ і не задовольняє багатьох бажань РПЦ.
По-третє, якщо Патріарх не може бути «всім для всіх», як це казав апостол Павло, то він є бюрократом, а не наслідником апостолів.
Ну і найголовніше. У Патріарха Кирила не було конкурентів. Про це на РІСУ була гарна стаття Сергія Сидоренко «Патриарх Алексий…». Там є аргументація, чому Кремлю ближчий був митрополит Кирил, а не митрополит Климент. Саме тому, що Климент – лише патріот. А Патріарх Кирил може бути різним, а тому може бути більш придатним до участі у вирішенні складних проблем, із якими стикається РФ.
17. Киянин
— Після перегляду Ваших відповідей в мене склалося враження, що Ви або намагаєтеся показати плюралізм, який нібито існує в УПЦ МП (але якого в їх ЗМІ не побачиш), або що Вам байдуже, що про Вас думатимуть і як поставляться в керівництві УПЦ МП. Який з моїх домислів є ближчим до істини?
— Я не представляю УПЦ і тому «показую» лише власну відкритість. Я вже відповідав трохи раніше, що «партій» в УПЦ за моїми спостереженнями немає. Тому і немає того, що називається плюралізмом думок. Але певне різноманіття в УПЦ існує. Владика Софроній дозволяє собі бути білою вороною в єпископаті. Я є мирянином, що теж не боїться постати в ролі білої ворони. Всі мої знайомі українофіли із УПЦ перш за все думають «як би чого не вийшло». У мене немає такого запобіжника. Я не вхожу в «систему» і не збираюся входити в майбутньому. До речі, я не хочу і нічого змінювати в УПЦ, тобто в Церкві. Я просто висловлює власні думки. А «церковною політикою» займаються інші. От по них і треба судити про те, чи є в УПЦ плюралізм і т.д.
Наступне, мені також пригадалося, що після подій 2004 року т.зв. "помаранчеві" священики з УПЦ МП (у т.ч. Ваші друзі) потрапили під репресії з боку керівництва церкви. Ви не є священиком і тому Ви вільніші у своїх думках і висловлюваннях. Але чи зараз в УПЦ відбуваються репресії щодо інакомислячих?
— Я не вважаю, що були значні репресії з боку керівництва УПЦ. Серйозно постраждав один о. Андрій Глущенко, який пішов із Академії. Але не стільки за Майдан та відозву, скільки за те, що сам по собі зайве говорив на лекціях в Академії про необхідність рівновіддаленості від кандидатів.
Ну і взагалі, наскільки я знаю, то же о. Петро Зуєв мав благословення навіть із Москви бути близьким до Олександра Зінченко як найбільш русофільського із тодішнього оточення Ющенко.
Зараз жодних фактів репресій в УПЦ немає. Маю надію, що й не буде. Не можу уявити собі, щоб склалася в УПЦ якась ситуація, подібна до ситуації 2004 року. Різні неприємності можуть бути в українському православ’ї взагалі, але це вже не буде суто внутрішні проблеми УПЦ.
Ну і якщо я когось образив власною позицією в 2004-2005 чи зараз, то прошу вибачення. Я не хотів. Ось наприклад, найбільш образилися на характеристику єпископату, яку я дав на початку своєї статті «УПЦ на початку двадцять першого століття». Але я написав про весь український єпископат, а зрозуміли всі, що то лише про єпископат УПЦ. Це ляп, за нього теж треба було б вибачитися. Бо зброєю дійсно торгували не єпископи УПЦ, а інші діячі. Якщо кому цікаво із вірних УПЦ КП, то можу особисто розповісти. Але відразу прошу вибачення. Все може бути неправдою, в тому числі і те, що я знаю. Знання – ненадійна штука.
16. Валерий Фролов
— От кого будет охранять Патриарха Кирилла в Украине российские ФСБ и ФСО? Почему, если визит носит пастырский характер, в Зимненский монастырь на Волыни во время визита туда Патриарха не пустят прихожан? Почему жестко ограничен доступ в Почаевскую Лавру на время визита Патриарха - только по приглашениям?
— Відповідь очевидна. Патріарх боїться того, що будуть такі ж неприємності, як були під час візиту Патріарха Олексія 1990 року. Тому що поки що українські православні, що належать до УПЦ КП та УАПЦ, що не є русофілами в УПЦ МП – всі вони ігнорувалися, записувалися до маргіналів, називалися політиками і журналістами. А тепер цих священників, цю інтелігенцію, цих селян бояться. Між тим зазначу, що охорона скрізь за Патріархом посилена їздить. Скрізь можуть бути неприємності. Це Каліст Уер чи сербський Патріарх по вулицях без охорони ходять. У мене є один знайомий, що колекціонує автографи православних єпископів з усього світу. У нього є автографи Предстоятелів з усіх країн, до всіх можна було спокійно підійти до чи після служби. Немає лише автографу Московського Патріарха. Бо це майже як цар або Президент РФ. Ця гра єпископів в сановники закінчується протестантизацією їх країн.
15. Киевлянин
— Юра, патриарх едет к своим прихожанам, визит, кажется, носит только духовный характер. Но почему государство финансирует большую часть этого внутрицерковного мероприятия? Разве это межгосударственный визит? А почему тогда бюджетные деньги не вкладывались в прием высоких католических иерархов, протестантских гостей или буддийского ламы, которые в этом году побывали в Украине? Разве у нас были конституционные изменения и УПЦ МП уже государственная церковь по закону (по факту это и так есть)?
— Я за нашу державу відповідальності нести не можу. В політиці Української держави в релігійній сфері логіки поки що немає. Як і в інших сферах теж. Це біда.
Логічно було б заключити конкордати з усіма Церквами, де кожна виборола б собі статус відповідний до кількості членів (реальних), ролі в історії та культурі.
Але у нас роблять інакше: Конституцією та законам зводять стіну між державою та Церквами, а потім створюють неформальні відносини під тією стіною. Це дуже українська політика. Про цю ситуацію у мене була критична стаття у «Президентському віснику» ще 2001 року. Треба буде знову надрукувати, бо за ці роки нічого суттєво не змінилося.
14. Журналіст, Київ
— Мені здається, що довкола візиту склалася нездорова медіа-атмосфера. В УПЦ (МП) намагаються вибілити особу патріарха Кирила, зробити його українським патріотом. Але досі він себе таким не показав. Що Ви про це думаєте?
— Якщо Патріарх зможе бути не лише російським, але і українським патріотом, то це добре. Це був би поворот в російській свідомості. Я часто згадую вислів Лесі Українки: «російський демократ закінчується там де починається українське питання» (тобто перетворюється на імперіаліста – і часто сам цього не помічає). Я думаю, що вірною є і моя теза: «російський християнин закінчується там, де починається українське питання». Якщо щось змінитися, і у Патріарха на зміну імперіалістичному ставленню до України та українців прийде ставлення християнське і пастирське, то це добре.
Особисто я думаю, що якщо Патріарх звернеться українською мовою – візит пастирський. Якщо не звернеться – то політичний. Бо мова для українців є центральною ознакою їх ідентичності, і українці дуже чутливі щодо цього. Папа ж зміг звернутися українською. Це насправді не важко. Але важливо. Такими знаками твориться історія. Такими символами сповнена історія Церкви. Це залишається на віки.
Так що чи є Патріарх Кирил українським патріотом – побачимо. Чи належність до російської верхівки переважить християнські чинники в його світогляді – теж побачимо.
13. Алла Бойко, проф. Інституту журналістики КНУ
1. Наскільки можна говорити про одностайність думок в УПЦ (МП) щодо візиту Патріарха Кирила?
— Одностайність є. Всі ми, вірні УПЦ раді, що Патріарх приїздить із візитом. Це класно.
Ну а після візиту буде менше одностайності, бо Патріарх, його слова та дії – як відбулися і, ще важливіше, які не відбулися – стануть причиною неоднозначності в ставленні до візиту.
Якщо Патріарх скаже хоч одну промову українською, зробить якість здорові пропозиції щодо майбутнього православ’я в Україні, то це візит взагалі буде об’єктивно вдалим, і буде однозначно позитивно оцінюватися і після його завершення.
2. Чи дійсно в УПЦ (МП) існують українофільські настрої і які їх впливи?
— Українофільські настрої є. Наприклад у мене. Поки мене не відлучили чи я сам не пішов. І таких людей багато. Але українофіли не створили власних братств, не давлять на єпископат. Це через лінощі, песимізм та бажання залишитися християнами, а не перетворитися на політичних православних по образу Кирила Флорова тільки з іншим акцентом.
Українофільської партії серед єпископату немає. Єпископат УПЦ єдиний, складається із тверезо мислячих людей, і є лише тенденція до створення російськофільської партії та одеського сепаратизму.
Українофіли взагалі більш зважені люди, дружньо ставляться до росіян і можуть бути одночасно і русофілами. Це українофобів можна відразу відрізнити, бо вони значно помітні саме виразністю свого українофобства. Ще більш помітна інша група єпископів (невелична), що відрізняється тим, що я б назвав самолюбством: люблять себе в Церкві. Це я вважаю більш небезпечним, бо від наявності таких самолюбців УПЦ більш компрометується, ніж від наявності українофобів.
12. Остап Савицький
1. Чи не варто було у закритому режимі патріарху Кирилу зустрітися з представниками УПЦ КП і УАПЦ (краще не з першими особами, бо перші занадто невідповідні)?
— УПЦ КП і УАПЦ проявили мало ініціативності за півроку правління Патріарха для того, щоб зустріч була можливою і плідною. Якщо така зустріч відбудеться спонтанно, то це буде тактична перемога Патріарха Кирила, що як Патріарх розпочне нову політику. Але це сфера можливостей, які рідко здійснюються. Горбачов теж мав шанси не розвалити Союз, але де ті можливості виявилися, коли все стало розпадатися? Сьогодні УПЦ КП і УАПЦ не дивляться з надією на Патріарха Кирила. Їх надії пов’язані із іншими історичними постатями.
2. Яку роль УГКЦ Ви відводите у справі міжправославного порозуміння в Україні?
— УГКЦ не може відіграти ролі посередника. Але наявність УГКЦ стимулює розуміння православними що треба об’єднуватися. УГКЦ демонструє власну універсальну християнську суть, що поєднується із українською ідентичністю. І це приваблює багатьох, особливо із числа інтелігенції. Якби УГКЦ ще мала б інститут теології, створений за зразком інститутів Академії Наук, і видавала б ще гори теологічного продукту, то такій Церкві не було б ціни. І тоді, щоб не втрати все, православ’я в Україні об’єдналося б і нормалізуватися.
11. Тарас
— Юрко, не думав ставити запитання, але прочитав ось цю думку митрополита Одеського Агафангела, який як мало хто в УПЦ може дозволити собі говорити що думає: «Патріарх їде, щоб засвідчити, що Українська православна Церква — невід’ємна частина Російської Православної Церкви, це канонічна територія Російської Православної Церкви. Він їде сюди не як гість, а як господар, як Предстоятель усієї російської Православної Церкви». Якщо бути щирим, чи не є це дійсно найбільш об'єктивна думка про це візит?
— Митрополит Агафангел по суті сказав частину правди. Адже канонічно, Патріарх Московський залишається єпископом для УПЦ, не дивлячись на те, що УПЦ «користується правами широкої автономії» та має власного Предстоятеля. Інша частина правди в тому, що Патріарх приїздить в Україну і до українців. В цьому відношенні він – гість. Крім того, є ще одна сторона медалі. Єпископ – не лише господар, але і слуга віруючих слуга слуг Божих. В тому числі і слуга українців, якщо вони – так вже сталося є серед пастви. Ось про цей аспект служіння, на жаль, не згадав у своєму вислові митрополит Агафангел.
Інше: Якщо візит засвідчить про УПЦ як невід’ємну частину РПЦ, то тоді процеси пошуку альтернативи пришвидшаться. Адже не дивлячись на трагічність знаходження в розколі, зараз в ньому перебувають 5 тисяч громад. Це наслідки саме слів і дій щодо «невід’ємності». Половина із цих громад постала саме через відразу до всіх цих слів про невід’ємну частину. Митрополиту Агафангелу ми завдячуємо породженням ентузіазму до розбудови автокефальної церкви не меншому, ніж Патріарху Філарету.
10. Олександр, киянин
— Юрію, Ви колись доволі критично відгукувалися про російське втручання в українські справи, зокрема, у релігійні. Сьогодні сайт, на якому Ви працюєте, здійснює позитивний піар візиту Патріарха Московського Кирила, який, як відомо, завжди займав проімперську позицію. Чи змінилися Ваші погляди, чи щось інше вплинуло на Вас?
— Щодо Патріарха. Є шанси, що ставши Патріархом, він не буде мати тієї проімперської позиції, що мав як голова ОВЦС. Ці шанси малі, але вони є, бо Патріарх Кирил – більш різностороння особистість, ніж Патріарх Олексій. І ці шанси треба було б використати. А Патріарх Філарет у звернення припускається помилки, коли заздалегідь ототожнює майбутню політику Патріарха Кирила із політикою, що її проводив голова ОВЦС. Треба було збирати по Україні мільйони підписів під зверненнями до Константинопольського і Московського патріархів, виступати із ініціативами про переговори, про богословські круглі столи, тощо.
Сайт «Релігія в Україні» буде здійснювати позитивне висвітлення і візитів інших світових лідерів. Наприклад, якщо приїде Папа.
Особисто я маю надію на краще. «Релігія в Україні» заявлений як ресурс позаконфесійний і світський, аналітичний, а не пропагандистський. Поки що ця норма, на мій погляд, витримується. Хоча, звісно, ми завжди ходимо на грані піару. Але маю надію, що не перейдемо межі. Якщо у Патріарха Кирила є хороші сторони особистості, добрі ідеї, то про це можна розповісти.
Якщо «Релігія в Україні» перетвориться на інструмент пропаганди, а не аналізу, то я піду звідти і про це сповіщу. Безумовно, що ресурс створений за допомогою багатьох людей, в тому числі із УПЦ. Це добре, що до УПЦ матимуть причетність інші сайти крім «Единого отечества» чи сайту В. Анісімова.
Від «Релігія в Україні» може бути велика користь як для України взагалі, так і для православ’я – і не лише українського. «Релігія в Україні» — гарний майданчик для релігієзнавців, богословів, аналітиків. Він є аналогом одночасно і «Релігаре.ру» і «Богослов.Ру». Якщо він стане на ноги так, як то задумано, то це буде велике досягнення. Його вплив може стати таким як був вплив на розвиток православ’я мислителів російської еміграції. Користуючись нагодою запрошую всіх до співпраці і прошу надсилати власні матеріали наприклад на мою скриньку [email protected]
Щодо моїх особистих поглядів, то я їх не змінював у головному ніколи, і сьогодні не став русофілом. Ті надії, що я маю на Патріарха Кирила, не роблять мене симпатиком ані Росії, ані РПЦ.
До речі, я ніколи не був симпатиком Росії чи антипатиком України. В своїй статті проти мене В. Анісімов для доведення, що колись у мене була інша позиція, ніж 2004-2005 року, цитував газету СОС, а саме статті, що були надиктовані С. Циганковим, записані зовсім іншими людьми і до яких я не мав жодного відношення.
Взагалі як можна підозрювати в проросійських симпатіях сина українського літературознавця, нащадка багатьох поколінь священників із Волині, селян з Уманщини і вчителів із Київщини? Я що – сам собі ворог?
Я проти будь-яких утисків росіян в Україні. Але це не тому, що я є русофілом, а тому що захищати права всіх – це норма.
Мій прапрадід був розстріляний денікінцями за захист євреїв під час погрому. Брат мого прадіда розстріляний радянською владою лише за те, що був священиком, а ще один родич поплатився життям як єпископ УАПЦ. Я не бачу причин після цього любити російських шовіністів чи симпатизувати тим, хто за відродження радянщини. У мене добра історична пам’ять.
Мої патріотичні почуття щодо України природні, як і мої демократичні переконання. Як і впевненість в необхідності відродження і домінування універсального, християнського в українському православ’ї.
Деякі зміни моїх поглядів скоріше відбуваються в зовсім інший бік. Сьогодні я з більшою симпатією ставлюся до католиків та греко-католиків. Я краще став розуміти протестантизм (класичний, звісно). Я ще більше маю критичних закидів на адресу УПЦ КП і УАПЦ за бездарно змарновані разом із Ющенко роки великих історичних можливостей. Відсутність універсалізму в церковній свідомості православних здається мені ще більш загрозливою для майбутнього православ’я в Україні.
9. Колега по майдану
— Юрію, як Ви сьогодні оцінюєте події 2004 року, так званої "помаранчової революції"? Ви тоді із друзями були першими підписантами відомого "Звернення до кліриків та мирян УПЦ", у якому просили засудити фальсифікації, а Януковича - достойно піти у опозицію (копія звернення) Чи варто довіряти сьогодні тим єрархам та високоповажним особам в УПЦ, які займалися агітацією у 2004 році? Наближаються чергові президентські вибори. Чи буде УПЦ знову залучатися до агітації?
— Принципово важливим я вважаю той факт, що в зверненні не було агітації за Ющенко. Звернення виникло лише в зв’язку із загрозою застосування сили тим кандидатом, що був причетний до фальсифікації результатів виборів – проти чого і протестували люди. Факт фальсифікацій було визнано Верховним Судом.
Це звернення було виявом християнських почуттів та думок. Було б дивним якби я сьогодні засумнівався в правильності того звернення.
Якби фальсифікації були на користь іншого кандидата і був би інший Майдан, то я і на нього вийшов би. І підписав би звернення із закликом відвернути кров.
З іншого боку звернення було ідеалістичним і наївним. Митрополит Володимир тоді говорив, що молиться за мир. І в каплиці молилися за мир. І цього може було достатньо. А звернення може і не було потрібним.
Щодо Ющенко, то цей політик і тоді не справляв на мене великого враження і я знав, що буду сильно розчарований. Однак, він перевершив навіть мої тверезі побоювання. Жаль, що тієї осені голоси вкрали не в якогось іншого кандидата, і майдан зібрався не на захист іншого вибору народу.
Щодо довіри єпископам. Православна і католицька Церкви тримаються на довірі до єпископів. Їх голос є авторитетним тлумаченням Писання і Передання. Їх голос є голосом Церкви. Особливо в питаннях догматики і моралі, менше в питаннях політики чи науки. Але Святі Отці вчили, що вчення єпископів (і тим більше старців) повинно відповідати Писанню. Це важливий критерій.
Коли єпископат агітує за когось треба терпіти скільки можливо і навіть більше. Онтологічно є лише Христос, Його Церква, Євхаристія, община навколо чаші, і є грішник, тобто я. Відносини із Богом в момент, коли єпископат трохи не правий, мають бути безпосереднішими – через єднання в Євхаристії. Корисно відсторонитися власною свідомістю в такі моменти від того, що єпископи є, ходити в маленькі храми, де не має шансів зустріти агітацію від єпископів чи священників.
Крім того, на виборах після 2004 року агітація була вже не такою небезпечною. В участі єпископату в політиці було вже багато смішного через суперечливість заяв, коли один єпископ вагався публічно чи балотуватися чи ні, по якому списку йти і т.п. Вся політика в Україні все більше нагадує фарс, і участь єпископів в ній вже не так зачіпає християнську совість і почуття. Мені так здається. На політичні симпатії єпископів звертають уваги все менше. Не вибираємо ж ми марки машин, орієнтуючись на смаки єпископату. Треба і в політиці думати головою, а не вухами.
8. Андрій Смирнов
1. Скажіть, будь ласка, яка роль владики Олександра (Драбинка) у прийнятті рішень в УПЦ МП? Які церковні та навколоцерковні кола його підтримують?
— Всі «рішення УПЦ» приймаються її Предстоятелем Блаженнійшим Митрополитом Володимиром разом із Синодом та Архиєрейським собором – як це і передбачено канонами. Єпископ Олександр – помічник Блаженнійшого Митрополита Володимира. Його роль в житті УПЦ стала предметом різного роду спекуляцій. Зокрема, зважену політику, яка для росіян виглядає «українофільською», приписують не самому Блаженнійшому Митрополиту Володимиру – що відповідало б істині, а єпископу Олександру, його впливу на Блаженнійшого Митрополита Володимира. Між тим світогляд єпископа Олександра не є українофільським. Таким є світогляд Блаженнійшого Митрополита Володимира. Єпископ Олександр лише вірний і старанний помічник Блаженнійшого Митрополита Володимира. Якби Блаженнійший Митрополит Володимир зараз повернув до політики русофільської, то єпископ Олександр допомагав би йому не менш енергійно і старанно.
Взагалі, з початку 1990-х років точаться розмови про вплив на Блаженнійшого Митрополита Володимира його оточення. І політика Блаженнійшого Митрополита Володимира приписується цьому оточенню. Митрополит Володимир не протестує проти такого бачення церковним народом стану справ, але мушу відкрити секрет, що це неправда. Не треба плутати «політичну технологію» розподілу відповідальності між Митрополитом Володимиром та його оточення із реальним станом справ. Всі «рішення УПЦ» є справа розуму та серця Блаженнійшого Митрополита Володимира. І ці рішення завжди приносили лише користь УПЦ.
2. Хто має найбільші шанси очолити УПЦ МП після митрополита Володимира?
— В УПЦ багато достойних кандидатів на пост Предстоятеля. Як видатна особистість Блаженнійший Митрополит Володимир не провадив політики деяких українських патріархів, спрямованої на те, що здібності підлеглих були на порядок нижчі, ніж таланти Предстоятеля. Тому сьогодні є велика лава можливих кандидатів. Хоча про зміну влади говорити зарано. І все ще може помінятися. Можна говорити лише про тенденції популярності різних кандидатур серед єпископату УПЦ. Ця тема дражлива, і про це воліють не говорити. Тому я можу сказати лише про власні враження. Наскільки я знаю, сьогодні зростає число симпатиків митрополита Онуфрія. Це зростання симпатиків викликане тим, що митрополит Онуфрій уособлює очікування тих єпископів УПЦ, що хотіли б бачити на чолі Церкви любителя чернечого способу життя. Після того, як Патріархом було обрано «менеджера», то симпатії до «монахів» значно зросли.
В церковній політиці митрополит Онуфрій є втіленням ідеалу ап. Павла – «Я був всім для всіх». З одного боку він є своїм для симпатиків Росії та єпископату РПЦ. З іншого боку він благословляє служіння на румунській мові в своїй єпархії. Це дає надію українофілам на терпимість щодо української мови богослужіння в УПЦ та українізацію Церкви.
Крім того, в популярності серед єпископату з ряду причин втрачає позиції єпископ Іларіон Донецький. Бажаний для Патріарха кандидат – архиєпископ Марк ще не набрав потрібної ваги для того, щоб бути обраним.
На жаль, Українська Держава немає такого корисного важеля впливу на обрання предстоятеля УПЦ як право відводу кандидатур. Таке право існує у ряду держав, і це було б корисним обмеженням демократії. Але для такого обмеження треба щоб сама держава не була корупційною.
7. Андрей, Россия
— Юра, а почемо в УПЦ МП об автокефалии позитивно говорит только митрополит Софроний? Все другие против или боятся? Если боятся, то кого и почему?
— Митрополит Софроній відіграє роль «пробної кулі». Він говорить деякі речі, про які інші єпископи УПЦ мовчать. Але всі ці єпископи дивляться на реакцію Церкви на заяви митр. Софронія. На жаль, не існує мирянського руху на підтримку позиції митр. Софронія, не існує інформаційних ресурсів, де б ця позиція розвивалася, обґрунтовувалася, захищалася. Українці взагалі сплять тоді, коли треба підтримати власних вождів, в тому числі і духовних. І прокидаються тоді, коли вже пізно. Якщо є запитати скільки людей не проти автокефалії чи не проти Константинополя, то тоді результати би багатьох здивували б. Було якось анонімне опитування в одній із єпархій центра України серед священників УПЦ із питанням «Чи приєднались би Ви до канонічної Української Церкви, що отримала б автокефалію чи автономію від Константинопольського патріархату?». Результат – 90 % було «так». Насправді, МП в Україні «висить на волосині», яка може одного дня перерватися. Щоб цей день не стався під час візиту, Патріарх Кирил їздив на Фанар.
Вибачте, що відповів українською. Маю надію, що смисл відповіді буде зрозумілим.
6. Олексій, [email protected]
— Пане Юрію, як ви гадаєте, чи будуть вестись переговори про незалежність ПЦ України від МП?
— Такі переговори, наскільки я знаю, не вестимуться. На сьогодні в стадії «замерзання» навіть прості розмови про майбутнє православ’я в Україні. Ніхто не надіється на краще. Ніякої системної політики не проводиться. Переговорів ніхто не бажає. Після торішньої відмови Патріарха Філарета піти у відставку на вимогу Константинополя, всі перебувають в песимізмі. Ні керівництво УПЦ, ні УПЦ КП, ні УАПЦ переговорів із Патріархом Кирилом не ініціюють. Константинополь же знову зайняв позицію чекання і робить вигляд, що потрапив під вплив інтелектуального шарму Патріарха Кирила. Останній же панічно боїться, що будь-якого дня Константинополь «войдет в Украину и УПЦ МП посыпиться». От якби Українська держава ізолювала б наших єрархів трьох Церков на «конклав» без хліба і води, то тоді б справи пішли б швидше. І то я не впевнений в досягненні консенсусу. Якби ж до того конклаву приєднати всіх предстоятелів православних Церков світу (прости мені, Господи!), то українська помісна Церква народила би швидко – максимум за тиждень.
5. о. Андрій
— Пане Юрію, я не є прихожанином УПЦ, тому не знаю ситуації в УПЦ. Розкажіть коротко, що там робиться напередодні візиту Патріарха?
— Йде тиха боротьба між центристами та російськими сепаратистами із Півдня. Про цю боротьбу дивіться мою статтю на сайті «Релігія в Україні».
4. Яків, [email protected]
— Хто, на вашу думку, з представлених в Україні церков та церковних особистостей проводить (пропагує) об'єднавчу лінію досягнення соборності Церкви (як православної) та українських громадян найактивніше і якими методами? Яка різниця між ними?
— Я не бачу жодної системної діяльності, спрямованої на досягнення соборності Церкви та українських громадян. Для УПЦ соборність – це нічим не образити росіян. В такому разі це не соборність в Україні. Тут центр тяжіння перенесено на іншу територію. УПЦ КП і УАПЦ страждають від браку християнського православного універсалізму. Вони дивляться на Росії, бачать симбіоз держави та Церкви (до речі, при цьому значно перебільшують) і говорять: і нам так треба. Але навіщо замість російського етнофілітизму та етатизму (обожнення держави) вводити український етнофілітизм чи етатизм. Церква повинна бути Церквою для всіх. Для УПЦ КП і УАПЦ їх універсальність – це пусті слова. А УПЦ МП і РПЦ про власну універсальність згадують, лише тоді, коли їм говорять, що в Україні треба бути більш українськими. В Росії ж ніякої універсальності РПЦ не відчувається. Церква там просякнута етнофілітизмом («патріотизмом») і етатизмом (шовінізмом, імперіалізмом).
І взагалі я не вважаю, що сьогодні реально від православ’я можна очікувати формування соборної ідеї для України та втілення її в життя. Час, коли спільноти об’єднувалися спільною релігією, вже минув. Сьогодні об’єднує і розділяє те, до якої масової культури належать люди. В Україні православ’я не може виконати соборної ролі ще й тому, що число протестантських общин вже перевищує число православних громад. У вихідні на протестантських службах людей більше, ніж в православних храмах. На сьогодні можна говорити лише про те, що християнські моральні норми могли б зіграти роль спільного орієнтира – поряд із мовними та культурними цінностями. Але православ’я саме по собі, без більш загального контексту християнської культури вже і не може відігравати об’єднавчої ролі.
А тому я вважаю, що відсутність єдиної православної Церкви для України не має значення. Може дозволити собі дві православні Церкви Естонія – то я думаю, і дві канонічні Церкви могла б мати Україна. Перша Церква мала б бути автокефальна – і томос про автокефалію міг би дати Константинополь, або ж Константинополь разом із Москвою, або ж Всеправославний собор. Або така Церква могла бути автономною у складі Константинопольської патріархії: головне, щоб це була канонічна і україноорієнована Церква. А іншою могла би бути Церква для тих віруючих, що забажали б зберегти єдність із Москвою. І навіть якби ці Церкви поділили б Україну навпіл, Україна б від цього б не роз’єдналася. Але наші політики бояться цієї лінії розділення і все чекають кращих варіантів. Даремно чекають. Україна не розвалиться, тому що українська нація як політична реальність поєднана спільною масовою культурою – футболом, пивом, музикою, кумівством, тощо. І єдина Церква не додала б Україні єдності. А дві канонічні Церкви не розділили б Україну. В усякому разі, вони б – ці дві церкви – були б ближчими між собою, ніж сьогоднішні УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ.
3. Алексей, Винница
— Скажите, почему столько политического ажиотажа вокруг визита Патриарха Кирилла?
— Не знаю, что именно Вы имеете в виду. Поскольку Патриарх Кирилл как глава ОВЦС десятилетиями курировал «украинское направление» и не пошел навстречу украинцам ни в чем, отстаивал русские интересы всеми средствами, в том числе использованием больных людей типа Кирилла Флорова, то ажиотаж еще небольшой. В принципе реакция на церковный империализм должна была бы быть большей. Но украинцы толерантны, ленивы, легко прощают, мало интересуются своим будущим. И потому не угрожают в стиле: сегодня миротворческие предложения от МП, а то завтра не пустим в Киев. Вот если бы были такие действия и слова, тогда политический ажиотаж был бы нормальным, соответствующим объективно сложившейся ситуации.
2. Степан Мельник
— Шановний пане, як Ви думаєте, чи зміцнить візит Патріарха Кирила позиції "політичного православ'я" в Україні?
— Справа не у візиті. Політичне православ’я в Україні – це в значній мірі проект ОВЦС МП. І митрополит Кирил, сьогоднішній Патріарх, нагороджував Каурова орденами. Думаю, що Москва буде докладати зусиль для відродження політичного православ’я в Україні. Воно взагалі було засуджене лише з огляду на те, що треба було надати УПЦ більш українського вигляду в кінці 2007 року і напередодні 2008. Щоб у Президента було поменше підстав говорити про необхідність «української помісної». Щоб виглядати привабливо для УАПЦ, з якою вели переговори про можливе приєднання автокефалів до УПЦ. Ці переговори, звісно, мали на меті відволікти УАПЦ від пошуку інших варіантів. Тепер можна очікувати нових проектів із активізації політичного православ’я. Воно ж не вмирало. Достатньо почитати виступи митрополита Агафангела, щоб впевнитися в його життєздатності. УПЦ – це єдність різноманіття. І деякі владики із церковним вченнями поєднують власні історіософські утопії та політичні плани. І вважають це виразом православного віровчення. Політичні православні будуть черпати власне натхнення у висловлених під час візиту звичайних московських словах про «спільну купіль трьох народів», про «духовну єдність» тощо.
1. Дмитро (Київ)
— Пане Юрію, відома офіційна програма візиту Патріарха Кирила в Україну. А що, як на Вашу думку, в ній бракує? Що Ви б хотіли ще бачити під час цього візиту?
— Я особисто думаю, що візит є значною мірою провокативним.
Поясню. В 1990 році в Київ приїздив Патріарх Олексій і відповіддю на неї була акція «Геть Московського попа!». Минулого року таких акцій не було тому що разом із Московським Патріархом в Україні перебував Вселенський Патріарх.
Очевидно, що перед самостійним візитом треба було б домовитися про «ненапад» із УПЦ КП. Але, видно, що цього не зроблено.
УПЦ КП, звісно ж руками громадських організацій, проведе ряд акцій протесту. Знову-таки, у відповідь на провокаційну заяву Патріарха Кирила про те, що на Україні автокефалії хочуть лише політики і журналісти. Автокефальні Церкви не мають спілкування із вселенським православ’ям і то до них належить близько п’ять тисяч громад і мільйони визнають себе вірними цих Церков. А що було б в разі появи автокефальної Церкви, що знаходилась би в спілкуванні із вселенським православ’ям? Думаю, що до такої Церкви відійшла б переважна кількість православних громад. При такій ситуації в Україні заявляти, що прихильниками автокефалії є лише політики і журналісти – це або помилка, або провокація. Або зневажання всіх, хто зараз належить до УПЦ КП і УАПЦ. Хіба ці люди, яких називають «розкольниками», не є свого роду мучениками за ідею? Вони виходять із канонічної Церкви, ідуть у невизначений простір, який світове православ’я називає розколом – і всі заради протесту проти балачок про те, що ніхто в Україні не хоче автокефалії. І все одно, цим людям не вірять. Говорять, що у них немає церковної свідомості, а тому вони не належать до церкви, а є «політиками і журналістами». Ну щоб багато політиків і журналістів в Україні – як це вони змогли населити стільки міст і сіл та утворити стільки громад УПЦ КП і УАПЦ?
Дивує відсутність християнського ставлення до вірних УПЦ КП і УАПЦ. Якщо це «розкольники» і вони знаходяться в стані гріха, то треба до них йти – спасати їх. Невже покликання християн в тому, щоб відгородитися від всіх «розкольників» китайським муром? Між тим, вчення про те, що у «розкольників» не відбувається навіть хрещення є саме таким китайським муром. УПЦ КП звернулася до УПЦ з приводу невизнання хрещення. Адже згідно із 1-м правилом св. Василя Великого хрещення у розкольників дійсні. А не може бути такої «акрівії» (строгого дотримання канонів), щоб вироки були більш строгими, ніж передбачено канонами.
Отже, сам візит – провокативний.
Заяви перед візитом – провокативні. Якби візит готувався правильно, то треба було б замість інтерв’ю В. Ансімову дати українофільське інтерв’ю. А так сказав Патріарх, що українці не мають права на власну інтерпретацію своєї ж історії. Ну навіщо ж піддаватися на провокацію Анісімова?
Патріарх впав в типову для росіян помилку, думаючи що чудово розуміє, як його слово буде сприйняте українцями. Між тим українці з болем чують від росіян всі їхні роздуми про історію чи мову. Історія та мова – це ті реальності навколо яких склалася національна ідентичність українців. І всі розмови про необхідність перегляду українського розуміння історичних чи мовних реалій сприймають дуже погано. Росіяни думають, що не ображають українців як раз в той момент, коли ображають. Якщо цього не розуміє В. Анісімов, то це ясно. Але якщо Патріарх не запросив жодного українця проглянути чи не вийшло чогось образливого – то це поганий знак. Українцями зневажають – не усвідомлюючи цього. Або свідомо – як то робить В. Анісімов.
Вся поведінка роками по відношенню до вірних УПЦ КП і УАПЦ – провокативна. Я вже не згадую про те, що нехтування інтересами вірних УПЦ теж провокативне. Наприклад, в Києві неможливо знайти вірному УПЦ храм із службою українською мовою. Я не розумію чому на жодному із храмів не має оголошення «о 7.00 літургія українською, о 10.00 – слов’янською»? Нехай ходило б на таку літургію небагато таких вірних – як от я та мої однодумці – але щоб це було, щоб був такий храм і така служба. Поки що є служби в православ’ї на всіх мовах, крім української та російської. Ось така кирило-мефодіївська традиція. І ось після всіх цих провокацій варто очікувати протестів. Дай Боже, щоб їх не було. В принципі українці вже нічого не чекають від Патріарха, а тому і «громадські організації» навіть можуть і не організувати протестів. Сьогодні вірні УПЦ КП і УАПЦ сприймають Патріарха як особу, що немає жодного стосунку не до їх минулого, ні до їх майбутнього. І це може спасти Україну від акцій протесту.
Сьогодні ще є шанс сформувати єдину українську православну Церкву, що була б соборною для України та союзною відносно РПЦ. При попередньому Московському архіпастирі такого шансу не було. Патріарх Олексій був на порядок менш різносторонньою людиною і від нього не можна було очікувати різноманітності в церковній політиці. Патріарх Кирил – більш талановита особистість, від якої можна очікувати різних, в тому числі нестандартних ходів. Тому саме сьогодні УАПЦ та УПЦ КП не треба було б дивитися в минуле і заявляти, що ми знаємо політику Патріарха Кирила, бо він 20 років керував ОВЦС. Тоді він не був Патріархом і мав тих можливостей, які є сьогодні. УАПЦ та УПЦ КП треба було не чекати півроку, а зібрати по Україні мільйони підписів під зверненням до Патріархів Константинопольського і Московського, а зараз під час візиту Кирилу привезти ці мільйони підписів. І тоді б розмови пішли інакше. А так від Патріарха чуємо, що автокефалією стурбовані лише політики і журналісти, а від людей Патріарха чуємо, що без підтримки політиків розкол розвалиться. Думаю, що мільйони підписів спростували б такі домисли раз і назавжди. Але керівництво УАПЦ та УПЦ КП не звикло знаходити ефективні ходи в протистоянні-діалозі із МП. Із новим Патріархом складність політики МП в Україні виростає на порядок, а УАПЦ та УПЦ КП працюють по старим шаблонам відносно спокійних років. Ця сьогоднішня помилка може УАПЦ та УПЦ КП дорого обійтися. Зараз потрібно стукати в всі двері і щоб люди бачили, що стукаються, а не відсипаються в затінку.
Тому бракує не пунктів в програмі візиту. Бракує української політики МП. Бракує розуміння специфіки України. Переважають очікування, що від нас із захватом народ з’їсть все, що не подамо. Це невірний підхід.
Наступне, як Ви думаєте, чи потрібно Патріарху Кирилу зустрічатися з представниками Всеукраїнської Ради Церков, як це зробив під час свого візиту Папа Римський?
— В межах такої зустрічі Патріарх Кирил зустрівся би з представниками автокефального руху. Це дозволило б останнім спекулювати щодо власного визнання. В той же час обговорити проблемні питання, які є у Московського патріархату у відносинах з іншими Церквами в межах такої зустрічі не було б можливості. Московський патріархат вважає, що проблеми, які потребують обговорення у нього є лише із УАПЦ і УПЦ КП. Із ними, очевидно, і могли б відбутися переговори – при бажанні. І для цього не обов’язково зустрічатися в зв’язку із візитом. Новий Патріарх міг би ініціювати таку зустріч давно. Як і представники УПЦ КП і УАПЦ. Я думаю, що Патріарх Московський буде зустрічатися із Всеукраїнською Радою Церков тоді, коли в Україні буде повна перемога протестантизму, і православ’я буде в очевидній меншості – у тому випадку, якщо в Україні на той момент будуть ще общини МП.
