"Успенська вежа" відсвяткувала 20-літній ювілей

Чи можна собі сьогодні уявити друковане релігійне видання, яке регулярно виходить ось уже 20 років поспіль, має свого читача в Україні й за океаном, і при цьому — не має жодного спонсорування? Є лише пожертви читачів та подвижництво працівників, що ґрунтується на переконаності у своїй справі й великому ентузіазмі.

Віра Маркович: «Лише нашими людськими силами ми б цього не змогли…»

Чи можна собі сьогодні уявити друковане релігійне видання, яке регулярно виходить ось уже 20 років поспіль, має свого читача в Україні й за океаном, і при цьому — не має жодного спонсорування? Є лише пожертви читачів та подвижництво працівників, що ґрунтується на переконаності у своїй справі й великому ентузіазмі. Газету вони вважають чудом — бо ж виживає всупереч законам менеджменту, і розповідають про неї з неприхованою гордістю. Кожен з них має основне місце праці, але весь їхній вільний час — це братство та газета "Успенська вежа".

Цей друкований орган Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозванного сьогодні "неугодний" не тільки державній владі, прихильній до лише однієї православної конфесії. Останніми роками видання опинилось в опозиції і до офіційної влади Української Автокефальної Церкви. «Ми залишаємось вірними заповітам Патріархів Мстислава і Димитрія і рішенням IV Помісного Собору 2000 року і не сприймаємо теперішньої клонованої церковної влади. Її почав клонувати Кучма, а продовжив Ющенко, який дозволив Мефодію захопити приміщення Патріархії», — розповідає п. Тарас Дмитрик, заступник голови Львівського братства св. Андрія Первозванного. — Були часи, коли нашу газету друкарні просто відмовлялися друкувати, боячись тиску з боку влади. Тепер такого економічного тиску вже немає, бо друкарні шанують клієнта. Але, звісно, є несприйняття нас з боку Московської Патріархії, адже ми стоїмо на заваді розбудові "русского мира", який сьогодні активно формується на постсовєтському просторі.

Сьогодні у нас тираж невеликий — 2000 примірників. А у 1998 р., коли ми зареєстували "Успенську вежу" як всеукраїнське видання і внесли в реєстр Укрпошти, вона виявилась найдешевшою і нам зробили тираж — 30000. Ми були в шоці — чи вкладемося? Але потім підрахували, що із більшим тиражем собівартість здешевлюється. Тоді ми придбали те, що було для нас розкішшю — комп’ютер. Але тоді був і тиск шалений і на братство і на Церкву взагалі — після відходу у вічність патріарха Димитрія. Газета не доходила до передплатників. Зрештою, так тиснуть і на інші "незручні" видання. Так що тираж з часом падав".

Історія "Успенської вежі" нерозривно поєднана з історією братства і з нелегкою новітньою історією УАПЦ. Пані Віра Маркович, донька блаженної пам’яті Патріарха Димитрія Яреми, у газеті від самого її заснування. Можна лише подивляти силу духу і відданість справі цієї жінки, яка після участі у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії (В. Маркович — біолог за фахом) стала інвалідом по зору й уже не бачить того, що пише — руки по пам’яті виводять літери на письмі. Пані Віра пригадує події 20-літньої давнини, коли відроджувалась українська Церква: "... 90-й рік був дуже буремний, кожен свідомий українець хотів прилучитися до розбудови України. При Успенській Церкві у Львові виникло братство св. Андрія Первозванного. Звісно, ми мріяли про друкований орган. Перші номери нашої газети "Відродження" виходили у Прибалтиці, перевезти їх було важко. Коли ми пішли реєструвати газету, то виявилось, що кілька днів тому уже була зареєстрована газета з такою ж назвою, і треба було за лічені хвилини придумати нову. І прийшла раптом на гадку Успенська Вежа — тоді це був оплот всього українського у Львові. Але у ті часи питання стояло так: якщо ти не греко-католик, отже, не українець. Треба було доводити, що існує ще й українське православ’я. Тоді ми писали полемічні праці, звернення — щоб формувати думку про історію України в галичан. Бо ж слово автокефалія мало негативне забарвлення. Коли ми відправляли першу панахиду за Шевченком у 90 р. біля пам’ятника Федорова на Успенській площі, то зійшлось багато активістів із сторони греко-католиків, і вони із обуренням говорили: та ж Успенська церква не православна. А нам було дивно, що люди освічені і такі не обізнані. (До речі, попередня панахида у Львові за Шевченком відправлялася у 1944 році, коли хор Кошиця емігрував в Америку — з єпископатом, священиками. Їдучи зі Східної України, зупинились у Львові, попросили у митрополита Андрея дозволити відправити за Шевченком панахиду, і отримали дозвіл зробити це у Преображенській церкві. Нам розповідав патріарх Димитрій: люди стояли, як оселедці в бочці, а спів був чудовий...) Тепер ми щороку відправляємо цю панахиду у Каневі, а останніми роками вона перетворилась у Всеукраїнський зїзд братства.

Отож, на початках ми робили акцент на історичній тематиці. Роз’яснювали, що УАПЦ діяла і за радянської влади. Якось ми були на Волині — на шлюбі похресниці братства — і я здивувалася: храм належить Московському патріархату, а служба правиться українською мовою. А виявляється, у них дуже довго протрималась парафія УАПЦ".

"Священики, які були в УАПЦ до 1942 р., продовжували служити українською, — додає п. Дмитрик. — Була така парафія у м. Нікополі, де до 82-ого року минулого століття правив українською мовою старенький священик Авакум Заєць. Аж поки не прийшов новий випускник московської семінарії. Тоді всі книжки прилюдно на подвірї спалили, а називалося це "изгонять зайца".

Отож, на початках на шпальтах газети роз’яснювалось різницю між українським та російським православ’ям. "Ми друкували історію кожного львівського храму, доводили, що певний період церкви були православними, — продовжує п. Віра. — Найдовше протримався Успенський храм — до 1708 р., тоді польські драгуни увірвались до храму силою. І саме тут свою першу проповідь українською виголосив Шашкевич.

Втім, коли минули міжконфесійні сутички, Львів заспокоївся, ми почали віддавати дуже багато часу, матеріальних і фізичних зусиль на те, щоб охопити усю Україну. Практично кожна область була нами освоєна — там зароджувались громади, ми їм помагали. Усе це висвітлювалась на сторінках газети. Тепер, коли перечитую, аж дивуюся, звідки бралося у нас стільки сили і наснаги щотижня кудись їхати — то в Нікополь, то на Дніпропетровщину, то на Миколаїв, то на Чернігівщину... Щоправда, тоді були дешеві поїзди і бензин. Але все ми робили за свій кошт, ніхто нас не спонсорував.

Потім постала інша проблема — роз’яснювати, що така соборноправність. Спочатку священики за рахунок братства свої інтереси відстоювали, та згодом вирішили: навіщо їм вплив мирян? І тоді треба було відстоювати соборноправність Церкви. Так що на першому місці у нас були завжди церковні проблеми, бо ж історія нашої Церкви важка, бурхлива, стільки служб працювало на те, щоб розбити її зсередини — між іншим, зараз щось схоже відбувається із УГКЦ.

З часом ми зрозуміли, що є величезна потреба давати більше матеріалів загальнохристиянської тематики, які б не провокували протистояння, і ми набули спокійнішого характеру. З’явились постійна дитяча рубрика "Криничка", "Домашня Церква". Патріарх Димитрій дуже любив говорити, що в першу чергу треба у кожній родині створити свою Домашню Церкву. Тож подаємо такі матеріали, аби усі члени родини виховувались на християнських цінностях. Коли подаємо життя святих — теж намагаємось підвести під сучасність".

Пані Віра — автор матеріалів для дітей у "Криничці". Розповідати і вигадувати історії для діток, говорити їхньою мовою вона була вимушена тоді, коли займалась вихованцями ставропігійного братства. У 90-их роках віряни, члени релігійних організацій масово хрестили дітей із сиротинців. Але з часом багато хто із хресних батьків помалу забував про похресників. Пані Віра тоді їздила у Червоноград, забирала цих діток на вихідні, розвозила по сім’ях. А дорогою, щоб якось збавити їм час, видумувала для них різні повчальні історії. До речі, багато з тих похресників братства уже створили свої сім’ї і з вдячністю згадують своє перебування у львівських родинах, де вчилися елементарних цивілізованих норм життя і поведінки. Адже все для них тоді було диковинкою: і баночки з шампунями, які виливали у ванну, і вимикачі, які безконечно вмикали-вимикали...

Потужна місійна діяльність минулих років — адже практично кожна парафія на Сході була створена за підтримки братства — іноді приносить газеті несподівану віддачу. Так, миколаївська парафія подарувала редакції різограф, а канівська громада щороку збирає кошти для газети. Розповідає Юрій Федів, член редколегії і голова Успенського осередку братства. "Коли ми приїхали у Канів відправляти панахиду за Шевченком і побачили священика у дуже старих ризах — нам аж серце защеміло. Відтоді завжди старалися щось привезти: Євхаристійний набір, на другий рік — престіл, хоругви, нові ризи. А тепер вони завжди нам щось жертвують.

Взагалі у Каневі чудова громада. У 2009 р. нас там було близько 300 чоловік. Ми вийшли з автобусів із прапорами, усі у вишитих сорочках, хор заспівав панахиду у маленькій церкві — це справляло неймовірне враження. Парафія невелика — максимум 50 сімей, та атмосфера там панує надзвичайно доброзичлива. Адже прийняти таку масу народу — розмістити, організувати харчування — не кожен галицький священик зголоситься на таке. Так що "Успенська вежа" є засобом єднання людей, спілкування. Стосунки творяться не корисливі, а приятельські. Стараємось, щоб читач бачив потужну моральну сторону релігії, бачив, як живуть українські громади — у нас і за кордоном.

Прикро, що досі маємо проблеми із доставкою — причому, тільки в Україні, там, де домінуючою є інша конфесія. Газета спокійно доходить за океан, і навіть в Росії її отримують передплатники. Найгіршою ситуація є в Івано-Франківську — люди по півроку не отримують газету. Таку ж проблему мали на Сумщині, Рівненщині. А на Львівщині, у Турківському районі, скільки б не підписували, люди ще ніколи нічого не отримували".

"Успенську вежу" з цікавістю читають за кордоном. "Якось зайшов до братства незнайомий пан і низько вклонився, ледь не клякнув, — пригадує п. Маркович. — Спитав лише, чи це братство Андрія Первозванного. Тоді там чергувала одна сестричка, й вона оторопіла. Виявилось, що то — ректор колегії св. Андрея з Вінніпегу. Прийшов висловити таким чином пошану редакції газети..."

Справді, ця газета — маленьке диво. Тут живий ще той запал, який переповнював багатьох у 90-их і розгубився десь по дорозі до наших днів. Можливо, не всупереч, а завдяки матеріальним нестаткам вони зуміли зберегти оцю свіжість віри, переконаність у проповідуваних ідеалах, яку випромінюють сторінки газети. І навіть відсутність журналістської освіти тут стала плюсом. "Можливо, Господь бачить наші старання, наші потуги, як ми ідемо через незнання, невміння, і дуже нам помагає, — говорить донька патріарха. — Як казав Господь: не журіться, що будете говорити. Коли прийде час, Дух Святий зійде і будете говорити те, що треба. В якийсь спосіб так і виходить. Бо як люди ми цього б не осилили".