Нині не варто полемізувати про те, чи ідея побудови величного собору була головною земною місією владики, чи важливішим, скажімо, було просто служити громаді, каратися в неволі і знову йти зі словом Божим до людей, а опісля очолити представницьку релігійну делегацію, яка забезпечила офіційний вихід правітцівської церкви з підпілля.
Кожна вулиця, кожна будівля коломийського середмістя є неповторним, неоціненним надбанням минулих поколінь. Особливо відрадно, коли нові споруди гармонійно доповнюють давні архітектурні шедеври, зоряної доби міста. Однією з таких є Преображенський собор – своєрідна візитна картка покутської столиці. З прадавен цей закуток називали «На Затишу», яким частково володіли представники римо-католицької архідієцезії. У радянський час майдан потопав у танцювальних ритмах, які долинали з літньої естради. Тепер на його місці вознеслася головна святиня греко-католиків краю. А починалася історія єпархіальної катедри року Божого 1996-го, коли під грандіозну забудову було виділено 1. 638 гектара земельної ділянки. Вже якось й забулося про те, що зовсім інший проект тут планувалося втілити в життя. Йдеться про дещо фантастичний задум знаного у світі американського архітектора українського походження Зенона Мазуркевича, який пропонував абсолютно модерний варіант, аналогів якому Україна ще не знала, радше схожого на космічний корабель. Однак впливові представники коломийської громади виступили в періодиці з категоричним неприйняттям нетрадиційного сакрального дизайну. Замість того, перевагу було віддано коломийському авторові, головному міському архітекторові Віктору Мицаєві, якого за виконану працю було номіновано лауреатом обласної премії ім. Василя Стефаника. І вже 1серпня 1999 року, у співслужінні з майбутнім настоятелем храму о. Русланом Вавриком та численним духівництвом, Кир Павло Василик освятив наріжний камінь та заклав пропам’ятну капсулу зі зверненням до прийдешніх, християнських поколінь. Два роки зводилися стіни цокольного поверху та його широкого перекриття, де могло б розміститися приблизно дві тисячі вірян. 2003-го акурат до празника святих Петра й Павла освячено та встановлено золочені хрести на банях – офіровані Олександром Яворським. Щодо матеріальної підтримки й стабільності будівництва, то тут свою лев’ячу частку надала українська діаспора Німеччини та Сполучених Штатів Америки. Зокрема на покриття мідними листами даху кошти надійшли від самого Ватиканського понтифіка Івана-Павла II, з яким світлої пам’яті Павло Василик мав відповідну аудієнцію.
Нині не варто полемізувати про те, чи ідея побудови величного собору була головною земною місією владики, чи важливішим, скажімо, було просто служити громаді, каратися в неволі і знову йти зі словом Божим до людей, а опісля очолити представницьку релігійну делегацію, яка забезпечила офіційний вихід правітцівської церкви з підпілля.
Ви – сіль землі, Ви – світло світу
Сказав Христос синам своїм
Нехай те світло людям світить
Несіть його у храм, у дім…, – остання віршована посвята коломийської поетки Надії Кметюк покійному владиці.
Подвижницьку справу преосвященного на площині храмового оздоблення продовжив його рідний брат, львівський маляр Роман Василик. За власними ескізами митця студенти Львівської академії мистецтв створили овальне мозаїчне панно «Спас Нерукотворний». Величні, просторі і світлі вітражні композиції на центральному фасаді виготовлені у майстерні-студії Володимира Блащука. Масивні, катедральні двері з корабельного дерева замовлені у польському місті Ченстохові, відкривають перед тобою зовсім інший світ. Він хоча й просочений робочими моментами, однак чимраз впевненіше набирає рис небуденної урочистості. За літній та осінній періоди 2007-го художники розмальовували чотири півсфери із зображеннями: Різдва, Преображення, Богоявлення, Воскресіння, святих апостолів та пророків.
Чимало за вікном промайнуло часу, і вже року 2005-го на храмове свято Переображення Господнього в підвальному приміщенні катедри новим правлячим владикою Миколаєм Сімкайлом була відслужена перша Архієрейська Літургія. Одразу після цього Кир Миколай прибув до Апостольської столиці на паломницьку зустріч із Святішим Отцем Бенедиктом XVI, де відслужив Літургію на гробі святого апостола Петра в наміренні швидшої добудови коломийської Преображенської катедри. Щораз підкоректовуються архітектурні проекти комплексної забудови, адже тут повинно розміститися чимало побутових, адміністративних, культурних і господарських приміщень, кінозал, бібліотека, готель. Дещо вищою од своєї посестри постане дзвіниця, яка буде збудована коштом коломийської родини Бортейчуків і для якої вже викопано чималих розмірів котлован.
Наразі богослужіння, духовно-реколекційні та інші заходи проводяться у нижньому храмі, де за стараннями нині чинного єпарха виставлено до пошанування мощі святих. На постійне зберігання сюди привезено з Польщі прах нашого краянина блаженного Омеляна Ковча, якого папа Кароль Войтила беатифікував на патріаршому Синоді УГКЦ. В час німецької окупації святий отець не переставав проповідувати любов до усіх страждущих, незважаючи на їхню національну приналежність. Запроторений до нацистського концтабору смерті Майданеку, він не покидав своїх нещасних вірних до останнього їхнього віддиху, і був спалений у крематорії 25 березня 1944-го. У наш час юдеї проголошують Омеляна Ковча «Праведником світу», а мешканці прикордонних міст України і Польщі поминають нашого краянина спільною Літургією. У передвівтарній частині окремо зберігаються мощі єпископа Симеона Лукача, який після винесення вироку 10 років виконував каторжну працю на лісозаготівлі в Красноярському краї. Поруч у скриньці – останки Івана Слезюка, який таємно отримав єпископську хіротонію, не зрадив віру прабатьківську, за що, власне, й був двічі засуджений і переслідуваний аж до самої смерті. Цих трьох священномучеників за віру об’єднує той біографічний факт, що усі вони свого часу навчалися у стінах Коломийської гімназії. Символічне, драматичне і високе у своїй святості життя галичан-новомучеників, доля яких звела в юності, опісля випробовувала поневіряннями, аби знову поєднати під омофором Коломийського собору Господнього Преображення.
Василь НАГІРНИЙ