"Я намагатимусь бути хорошим пастором"

Кореспондент «ЛіС» розмовляє з дівчиною, яка скоро стане священиком

Проблему священства жінок, звичайно, аж ніяк не можна назвати чільною як для нашого роздертого протиріччями суспільства, так і для наших занурених у міжправославний конфлікт церков. Проте в багатьох країнах, передусім західних, вона вже кілька десятиліть стоїть у списку найважливіших. Про те, як у благополучній Німеччині розв’язання цього питання переходить у практичну площину, кореспондент «ЛіС» дістав можливість дізнатися, як кажуть, з перших вуст.

Бути пастором — робота, як і будь-яка інша. Спочатку треба вчитися. В Німеччині майбутні пастори навчаються в університеті, на теологічному факультеті. Закінчивши його, можна стати «теоретиком» — ученим, дослідником. А можна «практиком»: працювати у громаді, проповідувати, служити відправи у храмі.

Студенти-теологи влітку, як і всі студенти, відбувають навчальну практику. Звичайну практику, відповідно до спеціалізації. Сюзанна Флейшер свою літню практику відпрацювала в лютеранській громаді Києва. Звідси випливає, що фройляйн Сюзанна збирається бути пастором.

— Що я стану пастором, це я вирішила ще в гімназії. Десь у років 16-17, коли взагалі доводиться такі речі вирішувати — куди вступати, ким бути. Мені робота пастора видається дуже цікавою. І я наважилась.

— І все ж це не зовсім звичайна професія. Непросто оволодіння сумою певних технологій, а високе духовне покликання. Це ж — причетність до таїнств. А Ви кажете так спокійно: можна було робити кар’єру фармацевта в аптеці, що належить мамі, але Ви вирішили робити кар’єру пастора...

— Саме так воно і є. Я обрала цей предмет, бо він мені цікавий. І зі свого боку зроблю все, аби бути добрим пастором. І сподіваюсь, що Бог мені в цьому допоможе. Але я не вважаю себе «покликаною». Мала б за лицемірство так про себе казати: от я — «покликана», а інші — «не покликані»... Бо це — одразу занадто велика відповідальність на моїх плечах. Ні, так я не скажу.

— Як Ви прийшли до церкви? Ваша родина релігійна?

— Я народилася у Франкфурті-на-Майні, в Західній Німеччині. Не можу сказати, щоб тато і мама були дуже релігійні, вони навіть вийшли з громади, щоб не платити зайві податки. (У Німеччині люди, що належать до церкви, католицької чи протестантської, сплачують певний податок). Але релігійне виховання в мене все ж було. Звісно, я змалку ходила до церкви, ще на дитячі богослужіння, брала участь у різних гуртках при церкві. І моєю улюбленою книжкою в дитинстві була «Дитяча Біблія». Там зібрані найцікавіші біблійські історії (у «дорослій» Біблії багато й нудного для дитини, закони, закони...). Я її перечитувала принаймні раз на місяць, завжди за один день. Плакала... Це було для мене завжди дуже сильне переживання. Напевне, найважливіше переживання. І, мабуть, головне «релігійне виховання».

— Тобто відвідання церкви ніколи не було для Вас примусом, нудним обов’язком, що його нав’язують дітям ці нудні дорослі? Принаймні, так ми собі тут, у Радянському Союзі, уявляли релігійне виховання, читаючи, приміром, «Тома Сойєра»...

— В жодному разі. А ще в нас у Німеччині у школі є такий предмет — релігія, який вивчається з початкових класів. А у 12-13 класах гімназії (це у 18-19років) — філософія.

Але, боюсь, з того, що розповідаю, все ж не зовсім зрозуміло, що в нас у Німеччині зовсім інша ситуація. Там майже всі належать до якоїсь церкви. І ніхто не соромиться говорити про віру. Це щось саме собою зрозуміле. Іноді навіть занадто «саме собою зрозуміле»...

— І, однак, як Ваш вибір зустріли батьки і, головне, ровесники?

— Мама спочатку засмутилась. Вона справді сподівалася, що я піду її шляхом і працюватиму в її аптеці. Друзі з гімназії... Хто — як. В дитинстві, бувало, кепкували з тих, хто ревно ставиться до віри, відвідує дитячі богослужіння. Зараз усі сприймають нормально. І потім наш факультет — просто один з багатьох університетських факультетів. Ми нічим не відрізняємось від інших.

— І на дискотеки ходите? І алкоголь вживаєте?

— І на дискотеки ходимо. І випити ніхто не забороняє. Але ж не обов’язково напиватися, це вже взагалі кожна людина для себе вирішує.

— Вибачте, не зовсім тактовне запитання. Ви — дуже гарна молода дівчина. У Вас є хлопець? І як він ставиться до того, що його майбутня дружина збирається стати пастором?

— Хлопець — є. Проблем — нема. Знаєте, у нашій конфесії не існує якихось заборон, обмежень чи правил для людини, яка хоче стати пастором. Я б описала нашу етику так: заборонено те, що є шкідливим для людини. А одружуватися ж не шкідливо, навпаки, добре...

— Ви захочете мати дітей...

— Тут все, як і в інших професіях. Є право на відпустку у зв’язку з пологами, потім можна взяти відпустку на три роки для догляду за дитиною.

— Скажіть, а зараз, підчас навчання, хлопці, що теж збираються стати пасторами, як до Вас ставляться? Чи відчуваєте Ви себе поруч з ними рівноправною і «рівноцінною»?

— Не завжди і не скрізь. Але таке взагалі є в нашому суспільстві, і я навіть би сказала, що на нашому факультеті це відчувається слабкіше, ніж на інших. Теологи — вони взагалі більш терпимі, хоча б з огляду на фах. Мені доводилося стикатися зі студентами-економістами, правниками, котрі дуже зверхньо ставляться до жінок, не визнаючи їх за рівню у своїй професії.

— Я знаю, що в Лютеранській церкві жінки здобули право на висвячення років з п’ятдесят тому. Але проблема й досі не вважається закритою. Вас не лякає, що Ваше життя буде пов’язане з цим конфліктом?

— Справді, в нас є громади (переважно на півдні та сході Німеччини), де не визнають висвячення жінок. Це групи фанатично віруючих, які сприймають усе, що написано в Біблії, дослівно. Наприклад, там є: «Жінка повинна мовчати в громаді» — і з цього вони роблять висновок, що жінка не може бути пастором. Але ж це було написано більш як дві тисячі років тому, в зовсім іншому суспільстві! І якщо читати Біблію так, як вона дослівно була написана давніми мовами, ми дуже багато чого там просто не зрозуміємо. Тут, у Києві, коли я порівнюю німецький варіант Біблії з російським, то постійно знаходжу відмінності, слова, що позначають зовсім різні поняття. А йдеться ж усього-на-всього про різні переклади.

— І все ж, що для Вас важливіше: власне служіння церкві чи довести, що жінка «теж може»? Чи бачите Ви перед собою сходження ієрархічними східцями? Я чула, що десь у Гамбургу не так давно жінку було висвячено навіть на єпископа. Вас захоплюють такі приклади?

— Як Вам сказати? Ні, не захоплюють. Робота «моєї мрії» — це робота пастора у громаді. Я нічого не хочу доводити сама від себе. Більш того, мені здається, що коли б я хотіла щось від себе чи для себе довести, нічого б не вийшло. Я намагатимусь бути хорошим пастором. Я хочу, щоб людям жилося краще в суспільстві. Щоб у нас у громаді склалося якесь інше життя. Не таке суворе, жорстоке, як навколо.

На Заході, в суспільстві, яке Ви називаєте «капіталістичним», життя доволі жорстоке. Надто багато визначають гроші. Коли в суспільстві з’являється якась проблема, ніхто не думає, як її вирішити, — всі думають, скільки це коштуватиме. Але коли все вирішують гроші, як це діється при неолібералізмі, — це неправильно, неприродно. Це руйнує людину. У нас зараз стільки психічно хворих... Але ж можна цілком добре жити і при значно меншій кількості грошей. Ну, не їсти щодня делікатеси. Не вважати за обов’язкове мати власний будиночок на островах Середземного моря. Навіщо? Тим часом високий рівень достатку наганяє нові й нові потреби. І люди падають у цій гонитві.

— Як до цих проблем ставиться Лютеранська церква?

— Ми вчимо людей, що існує ще щось. Що можна не лише «робити гроші», а й займатися чимось іншим. Наприклад, добровільно комусь допомагати . Хворим. Немічним. Відвідувати старих людей. Просто посидіти з ними, порозмовляти. Просто тому, що це — добре. Одним словом, ми намагаємося вчити, що є альтернативне життя.

— Що Вам дав час, проведений у Києві?

— Я брала участь ужитті громади, допомагала пасторові. Вчилася, як що робити, що треба, аби вийшло добре. Адже в університеті вчать словом. Як це — бути пастором, можна зрозуміти, лише коли ти у громаді. Я допомагала у відправах. Навіть двічі читала проповідь... А особисто мені час, проведений тут, допоміг зрозуміти, що таке — ділитись. Коли навколо таке важке життя, люди, якось влаштовані, повинні обов’язково ділитися з тими, кому погано. Я поки що студентка й мало що можу віддати сама, але я навчилася тут, як це повинно бути.

— І багатій Німеччині?

— У багатій Німеччині люди повинні більше бувати разом, спілкуватися, слухати одне одного. Я постараюся, щоб так було у громаді, де працюватиму.

Розмовляла Лариса ТРИЛЕНКО

Людина і світ. — 1998. — №10. — С. 13—21.