У нас у патріархії зберігається ця справа – там є і рішення Синоду УАПЦ, і власноручно написане Йонафаном прохання про перехід в УАПЦ. Але, коли вже все було вирішене, йому, мабуть, дали пораду не йти туди. І він на спільне з єпископами УАПЦ богослужіння, куди його чекали, не приїхав.
Алла ДМИТРУК. — "Релігія в Україні", 7 квітня 2010 року
Від редактора: До патріарха Філарета ми звернулися за роз'ясненням його позиції і мотивів у процесі зміни статусу української Церкви протягом 1990-1992 років після того, як екс-голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко заявила, що на цей крок тоді ще Патріаршого екзарха митрополита Філарета підштовхнув Леонід Кравчук.
А після 10 квітня 2010 року на порталі "Релігія в Україні" буде опубліковано інтерв'ю з предстоятелем УПЦ митрополитом Володимиром, де викладено його бачення подій, що розгортались в українській Церкві у 1992 році, коли його було обрано митрополитом Київським і всієї України, предстоятелем УПЦ.
Релігія в Україні: Пропоную поговорити про те, яким був процес становлення Української Церкви вже у вигляді УПЦ і про Вашу роль у цьому, без сумніву визначному для українського православ’я, процесі. Як Ви відчули, що вже настав час міняти статус, і від Екзархату переходити до власне Української Церкви? Це було віяння часу, потреба народу, прагнення ієрархів?
Патріарх Філарет: Чому я відчув потребу в зміні положення Українського Екзархату в складі Московського Патріархату? Пригадаймо цей час – кінець 80-х років, коли до влади прийшов Михайло Горбачов і з’явилася тенденція до більшої самостійності республік у складі СРСР, до розширення їхніх прав. Я відчув суспільні настрої, що панували на той час в Україні і в Москві, яка орієнтувалася на те, щоб для утримання України у складі СРСР дати їй більші права.
РвУ: Ви радились попередньо з кимсь щодо зміни статусу?
ПФ. По-перше, як Екзарх України, а по-друге, як Місцеблюститель Патріаршого престолу, я тоді перебував у Москві, а в Київ приїздив служити. Мені було зрозуміло, що наявний тоді статус Екзархату не відповідає положенню УРСР у складі Радянського Союзу. Екзархат вужчий, бо влада обіцяла Україні більші права в СРСР. Тому була необхідність привести статус церковний у відповідність до державного статусу. І я це питання порушив на Соборі РПЦ, який обирав нового Московського патріарха.
РвУ: А Ви знали, що Вас обійдуть на фініші у цій «виборчій кампанії»?
ПФ. Я думав про долю Церкви в Україні, а не про своє особисте майбутнє. Я з цією доповіддю виступив на Соборі, а учасники його погодились з необхідністю розширення прав Української Церкви. Проте у підсумкових документах собору цього рішення про розширення прав не було. Чому? Їх складав нинішній патріарх Московський Кирил, і він це рішення свідомо викинув. Але ми вже проголосували, і було рішення собору.
Тож я порушив питання перед новим патріархом, чому викреслено підсумкове рішення щодо України. Патріарх Алексій ІІ наказав митрополиту Кирилу внести цей пункт у постанови собору. З таким формулюванням: Українська Церква отримує права самостійності й незалежності в управлінні.
РвУ: Така формула збереглася і зараз?
ПФ. Так. Після цього Кирил потелефонував мені, бо я був у Києві, і спитав, чи мене влаштовує таке формулювання. Я сказав, що так.
РвУ: А можна було одержати ще більше?
ПФ. Формула «самостійна і незалежна» дає досить широкі права. Але ж насправді не деталізовано, в чому ця самостійність полягає. Тому наступний етап був – наповнити змістом оцю самостійність. Було створено для цього спеціальну комісію під головуванням митрополита Крутицького Ювеналія (Пояркова). І я був у складі цієї комісії. Також були в ній богослови Московського патріархату.
Перше, що ми визначили – що Синод Української Церкви самостійно обирає єпископів, сам поставляє архієреїв для Української Церкви, не узгоджуючи їх кандидатури з Московським Патріархатом. Єдиний виняток: після обрання собором українських архієреїв Предстоятеля Церкви, його кандидатуру затверджує Московський патріарх.
РвУ: А на Вас особисто дія цієї новели поширювалася?
ПФ. Так. Тому потрібно було, щоб зібралися українські ієрархи, обрали Предстоятеля, а потім затвердила Москва. От такий кадровий підхід наша комісія запропонувала Синоду РПЦ. Він погодився. І передав це на розгляд Архієрейському собору. Останній скликали в жовтні 1990 року. На ньому затверджено було рішення комісії.
РвУ: А перед цим Ви ні з ким приватно не обговорювали, які перспективи для Церкви матиме це рішення? Чи означатиме це розширення прав Церкви зростання кількості єпархій, інший порядок фінансування тощо?
ПФ. У приватному порядку – ні. Архієрейський собор скликав патріарх Алексій ІІ. Дехто з архієреїв намагався виступати проти, але переважна більшість була за те, щоб нам дати ширші права.
РвУ: А які були мотиви тих, хто виступав проти?
ПФ. Вони вважали, що розширення прав не потрібне для Української Церкви.
РвУ: А паралельно з вами патріарший Екзарх Білорусі митрополит Мінський Філарет (на фото нижче) не намагався розширити права Білоруського Екзархату?
ПФ. Намагався.
Ми тоді з патріархом приїхали біля брами Заборовського (на фото) і зайшли на територію Софійського собору. А коли демократи дізналися, що патріарх їде через цю браму, то вони швидко перелізли і лягли посеред вулиці, але міліція швидко їх розтягла. Завершилася літургія, патріарх прочитав грамоту про самостійність УПЦ, все це транслювало телебачення. Таким чином Українська Церква отримала самостійність і незалежність.
РвУ: А хто ще був у складі делегації Московського Патріархату?
ПФ. Митрополит Крутицький Ювеналий. У грамоті було сказано, що ми самостійні і незалежні, але повинні зберігати православну віру і канони. Ми стали жити за новими положеннями.
РвУ: Які ваші перші кроки?
ПФ. Ми прийняли статут УПЦ – де було зафіксовано оці новели про Синод і самостійність в управлінні. І Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР затвердила його. Але держава не втручалася, бо ми відокремлені від держави.
І от закінчується 1990 рік, починається 1991. Проходить референдум про перебування в СРСР (квітень 1991). Україна проголосувала за те, щоб бути в складі Союзу.
Серпень 1991 року. Невдалий задум і провал ГКЧП. Потім розслідування щодо ступеню провини всіх причетних. І от українські комуністи побоялися, що їх зачепить ця «слідча мітла», боялись відповідальності перед Москвою за підтримку цих ге-ка-че-пістів.
Тому вони 24 серпня 1991 року і проголосували за незалежність. Отже, якби не було путчу, то зберігся б й надалі Радянський Союз. Чи надовго – не знаю, але зберігся б. А так, після проголошення незалежності, я усвідомив необхідність привести Українську Церкву, її положення, у відповідність до статусу держави.
РвУ: А ви приймали це рішення самостійно? Чи радилися з кимсь?
ПФ. Ні з ким я не радився. Я знав, що так має бути. Бо приклади численні: Греція, Болгарія, Сербія, Румунія.
РвУ: А ви не дізнавалися настрої серед архієреїв УПЦ? Чи всі були прихильниками такого варіанту?
ПФ. Вони всі були одного настрою. Деякі мені ще за рік-два до цього почали говорити: «Нам потрібна автокефалія!», надсилали з єпархій заяви, листи.
А московських я не розпитував: ані патріарха, ані членів Синоду РПЦ.
РвУ: Але ж Томос про автокефалію можна було одержати або від Москви, або від Константинополя? Як ви планували розв’язати цю колізію?
ПФ. Сподівався, що все буде в канонічному полі. Шляхи такі: ми самостійні, отже, маємо право скликати собори. Як наслідок, я скликав собор восени 1991 року. Це було ще до виборів першого президента України. На соборі був весь єпископат – 20 єпископів. А в радянський час в УРСР їх було 14. Всі архієреї були присутні, а також від кожної єпархії священик, миряни; були й представники монастирів і духовних навчальних закладів – на той час останніх було два: КДАіС та Одеська семінарія.
Собор засідав протягом 1-3 листопада 1991 року. При цьому настрій був піднесений, відчувалась ейфорія від незалежності. Під впливом цієї ейфорії я прочитав доповідь, головною думкою якої було: ми повинні мати автокефальну Церкву. Всі погодилися і підписали соборне звернення.
РвУ: І владика Йонафан (Єлецьких) теж?
ПФ. Ні, бо він тоді вже був соборно позбавлений єпископського сану за те, що, будучи намісником лаври (я його призначив намісником після відкриття лаври у 1988 р.), вкрав велику кількість срібла ще царського часу, яке на лавру пожертвували. Та й не тільки срібло: ще книжки, ікони, килими, які, коли відкрили лавру, то люди жертвували на монастир. Дуже багато було ікон. Цінну бібліотеку передала ігуменя столичного Покровського монастиря. А він усе це привласнив.
РвУ: Думав, що ніхто не дізнається?
ПФ. Напевно. Тому ми його на Синоді заборонили в священнослужінні, і я зняв його з посади намісника Лаври.
РвУ: А хто став намісником?
ПФ. Архімандрит Єлевферій (Діденко). Зараз він нібито несе послух у РПЦ в Челябінській єпархії.
РвУ: А Ви намагалися повернути ці церковні цінності від вл. Йонафана?
ПФ. Нічого ми не повернули, бо він сказав, що все віддав на Церкву. Але це не так, тому ми його засудили за святотатство, бо людина привласнила собі те, що мало належати Церкві, що було пожертвою Богові. Тому ми заборонили йому служити – до покаяння.
РвУ: А що він робив після цього?
ПФ. Він тут жив у Києві, бо має квартиру в столиці. А потім йому хтось напевне підказав, що потрібно на мене написати донос у Москву. І він написав цей донос, зміст якого також почали поширювати в пресі. Скоріше за все, його запевнили, що цей донос допоможе вплинути на мене, і я поверну його до служіння. Але донос цей залишився «під сукном».
На захист мене виступили лише кілька українських архієреїв. Зокрема єпископ Почаївський Яків (Панчук), він уже зараз помер. Першим виступив проти мене із українських Кіровоградський єпископ Василій (Васільцев), який уже помер. Цей архієрей на всяких урочистостях виступав завжди з такими улесливими промовами на мою адресу, говорив всілякі похвали. Я завжди на це: ну навіщо ти таке говориш? Навіщо такі лестощі? І от у Москві уже говорить він зовсім протилежне.
Те засідання Собору тривало з обіду аж до першої години ночі – 7-8 годин без перерви – і все говорили проти мене. Я сиджу в президії, слухаю, не хвилювався абсолютно, розумів, що все це наклепи з чужих слів. Уже о першій годині ночі патріарх Алексій мені каже: «Може, Ви виступите?» Впевнений був, що мені вже нема що говорити після всіх цих помиїв, що на мене вилили.
Я кажу: «Гаразд». Очевидно, вони очікували, що я почну каятися в тих гріхах, що вони в них мене звинувачували, оголошу про добровільний відхід з кафедри Предстоятеля. Обіцяли: «Ми вам дамо кафедру де завгодно – в Україні, в Росії, лише щоб ви не були Київським митрополитом». Я слухав, слухав. А коли патріарх Алексій запропонував мені виступити, я переніс це на завтра.
Була друга година ночі. Я зібрав у своєму номері українських архієреїв. Уже тоді мені стало зрозуміло, що питання про автокефалію піде в небуття. І тут митрополит Харківський Никодим відкрито каже: «Ну що тут уже говорити. Уже треба відмовлятися Вам від Київської кафедри».
РвУ: А що, йому пообіцяли цю посаду?
ПФ. Не знаю. Вже потім дещо з’ясувалося. А тоді я йому кажу: «Ви пропонуєте відмовлятися від Київської кафедри. А як же автокефалія?» Бо ж всі архієреї УПЦ залишились прихильниками автокефалії. Тільки Никодим робив такі спроби вплинути на мене. Але я йому твердо сказав, що нікуди не піду. Він знітився, бо якщо я залишуся, а він буде на Харківській кафедрі, то що на нього чекатиме? Він злякався. А я зрозумів, що він не той уже, що був до собору.
РвУ: А поки Ви були в Москві, вам не телефонували з Києва, не питали, як розгортаються події?
ПФ. Ні, ніхто не телефонував. Без ніякого тиску ми все це робили. Без рекомендацій. І от настав другий день Архієрейського собору в Москві. Якісь поточні питання вирішували. Надали потім мені слово. Я говорив приблизно 90 хв. Розповів про свій шлях, про служіння Церкві, про все. А перед цим деякі архієреї виступали проти КДБ. Хризостом Литовський особливо. Ще дехто. Тож, коли я виступав, вони боялися, що я розкрию всі таємниці співпраці архієреїв з КДБ.
РвУ: А звідки у вас була така інформація? Хто Вам її надавав?
ПФ. У мене очі є, вуха є. Розум є, щоб робити висновки. І вони знали, що я багато знаю. А я про все знав, бо ж не один рік із ними знався. Але я нікого не зачепив. Вони потім зітхнули з полегшенням. Але коли я закінчив промову, митрополит Смоленський Кирил сказав: «Якщо це так, як ви говорите, нам треба зовсім по-іншому діяти. Це переводить нас на зовсім інші позиції».
РвУ: Що це означало?
ПФ. Що не можна мене засуджувати. Але все одно просили мене відмовитися від кафедри Предстоятеля.
РвУ: А чим вони це мотивували?
ПФ. Умовляли мне вчинити так, як зробив колись свят. Григорій Богослов. Будучи патріархом Константинополя, коли єпископат виступив проти нього, то він заявив: «Якщо я винний, то візьміть мене, як Іону, і киньте в море». І мене спонукали визнати свою «провину». Я відмовився, бо не хотів, щоб мене кинули в море. Сказав: «Хочу залишитись Київським митрополитом». А мені у відповідь: «Тоді ми у вас відберемо самостійність і незалежність. Ми дали, ми й заберемо». Я говорю: «Мене обрали Архієрейським собором УПЦ на цю посаду, то чому я маю відмовлятися?». А вони: «То скликайте тут собор» (у Москві). З тим, щоб мене тут прямо на соборі зняли.
Я зрозумів, що це цілком реально: якщо собор під їх впливом і тиском пройде в Москві, вони можуть мене зняти і до Києва я повернуся вже не Предстоятелем. Проте вихід я знайшов: треба полишити Москву в сані митрополита та Предстоятеля. Тому я сказав так: «Попередній собор відбувався в Києві, то й інший має проходити там. Я сам подам прохання про звільнення на соборі в Києві». Бо ж мені треба було виграти час – щоб із Москви виїхати нормально.
Вони мені кажуть: «Ви покляніться». Я їм: «Господь сказав – не кляніться». Ювеналій припускає: «Ви повернетесь і скажете, що влада проти, тому Ви все перевернете». Він розумів: якщо я з Москви виїду, то відмовлятись ні від чого я не буду.
Врешті-решт погодились на тому, що в Києві скличемо собор, і я там відмовлюся від титулу. Тоді Московський собор виніс постанову таку: «Дякувати за багатолітні труди митр. Філарета на благо Церкви». Абсолютно хвалебну. То добу мене лаяли, то дякують за труди – от такий контраст! Я був задоволений, що мій задум вдався.
Але уже там, у Москві, називали кандидатуру митр. Володимира (Сабодана) як мого наступника
РвУ: А чому не пропонували когось із українських архієреїв? Що було мотивом для кандидатури саме митр. Володимира?
ПФ. Коли обирали патріарха Алексія, то митр. Володимир був у трійці претендентів на патріарший куколь. І уже після обрання патр. Алексія було вузьке коло людей, якесь застілля і там митр. Володимир сказав: «Філарет проковтнув цю кістку (не ставши Московським патріархом). Але ми йому таку кістку підготували, що він нею подавиться».
РвУ: Тобто сценарій був уже заздалегідь визначено? Ще тоді?
ПФ. Так, це був 1990 рік, червень. Ще був СРСР, не було ні ГКЧП, ні передумов до вивільнення України – нічого, а вже готували мені «кістку». Про неї розказав мені учасник цієї зустрічі. І ось цей факт я на соборі оприлюднив. Бо мене ж на соборі звинувачували, крім дружини і дітей, у владолюбстві: мовляв, я не став Московським патріархом, так хочу стати Київським.
Я говорю: «Якби я хотів стати Московським, я б ним став. Якби я обрав запропонований мені шлях, то я би став патріархом ще тоді».
РвУ: Який шлях Ви маєте на увазі?
ПФ. Ще коли патріарх Пімен був живий, а Раду у справах релігій при Раді Міністрів СРСР очолював К.М. Харчев, був певний задум. Харчев – це була людина з ідеями досить радикальними (Именно при Харчеве Совет по делам религий впервые стал открывать церкви и мечети (было открыто несколько тысяч), вступил из-за этого в конфликт с местными органами власти, с политбюро и КГБ (считавшими такую перестройку слишком "быстрой" – А.Д.). Він мав велику підтримку в Політбюро і, як я потім дізнався, вже в той час було протистояння між КПРС і КДБ. Харчев – висуванець партії і противник КДБ. Тому в Комітеті його хотіли зняти. Харчев стояв на боці патріарха Пімена, і от тоді він замислив познімати майже всіх митрополитів-членів Синоду.
РвУ: Харчев? Як він міг це здійснити?
ПФ. Дуже просто. Пішов до патріарха з відповідною пропозицією. І той зняв з посади голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків митрополита Мінського Філарета. Потім мали звільнити інших постійних членів Синоду РПЦ: Алексія, Ювеналія – всіх постійних членів Синоду, крім мене.
РвУ: Тобто в вас Харчев бачив наступника патр. Пімена?
ПФ. До мене у нього було особливе – добре ставлення. Він мені симпатизував по-людському. І сподівався, що після Пімена я стану патріархом. Він вважав, що оцих всіх членів Синоду треба було прибрати, щоб розчистити мені дорогу.
РвУ: А синодали чинили спротив?
ПФ. Ні, бо все це мало відбуватися дуже швидко.
РвУ: Але ж не відбулося?
ПФ. Ні. Бо КДБ знав про цей задум, тому люди з Луб’янки синодалів попередили, що на них чекає така сама доля, як і Філарета Мінського. Зокрема, і митр. Володимир був у цьому «чорному списку», як керуючий справами МП і член Синоду. Стривожені, перелякані, вони потелефонували мені до Києва: «Приїздіть негайно, тут така катастрофа».
РвУ: А Ви знали, що є такі плани, подібні перспективи?
ПФ. Я дізнався згодом. Тоді мені було відомо, що Філарета Мінського патріарх указом знімає з посади голови ВЗЦЗ (14 листопада 1989 р. – А.Д.), а тут уже члени синоду говорять, що нас усіх знімуть. (Хоча моє ім’я прямо не називалося). І вони пропонують мені: «Нам треба звернутись до Горбачова, щоб зняли Харчева». Тому митр. Володимир написав відповідного листа, члени Синоду його підписали і передали в Кремль, на прийом до Горбачова.
Михайло Сергійович нас не прийняв, а прийняв Анатолій Лук’янов – тодішній Голова Верховної Ради СРСР. Ми розповіли про нашу стурбованість: «Мовляв, Харчев через патріарха, порушуючи церковні канони, знімає постійних членів Священного Синоду. Це порушення процедури. Бо треба було скликати Синод і виносити спільне рішення. Тому ми просимо, щоб Харчева зняли». Віддали цей лист. А Лук’янов його показав Харчеву. Це було наприкінці січня 1990 року, після Водохреща.
Минає час – не знімають Харчева. Він залишається, бо навколо його постаті точилася боротьба КДБ і КПРС. КПРС хотіла його залишити, а органи безпеки – зняти. І от Харчев запросив мене до себе і питає: «Навіщо ви лист підписали проти мене?»
І розповідає, яку перспективу він готував для мене.
І знову питає: «Які у вас мотиви виступати проти мене, адже я хотів зробити вас патріархом, а ви виступили проти і собі зашкодили». Я кажу: «Костянтине Михайловичу, для мене важливіше дотримання канонів церковних. Не може патріарх знімати членів Синоду своїми указами. Це пряме порушення, а, як архієрей, я маю виконувати, а не порушувати церковні канони. То ж, буду чи не буду патріархом, а йти таким шляхом не хочу. Не тому, що я проти вас; я проти шляху, на який Ви стали, і на який мене штовхаєте». Так ми з ним поговорили і розійшлися, бо мали різні погляди.
І от про цей випадок із Харчевим я й розповів на соборі 1992 року. Кажу: «У мене була можливість стати патріархом Московським. Проте я не хотів ставати патріархом без волі Божої, тому я молився: якщо Богу угодно, щоб я став патріархом, то тільки з волі Божої. А проти волі Божої не хочу. Бо патріарх сьогодні є, а завтра помер. Мені важливіше не патріаршество, а вічне життя». І потім розповів про «кістку» від митрополита Володимира.
РвУ: А він не пробував заперечити: мовляв, таких слів я не говорив?
ПФ. Заперечував, але Господь йому затьмарив розум. Він сказав: «Нехай ця кістка буде моєю, якщо я таке говорив». Бачте, як ця необережна заява вплинула на його стан здоров’я, на місце і владу в Церкві? Подібна доля спіткала і Іова (Тивонюка), і Макарія (Свистуна).
Останній взагалі сказав про мене: «Філарет – це вчорашній день», а сам потім так тяжко захворів, що й служити не міг, на візочку привозили до престолу. Так само цей підступ аукнувся й Никодиму Харківському. Погляньте, яке зараз його самопочуття!
Я це кажу не для того, щоби їх осоромити, а тому, що вони та інші мають зрозуміти: шлях, яким вони пішли – неправдивий, не Божий. І я дуже хочу, щоб ті, хто йдуть цим шляхом, зійшли з нього і повернулися на шлях правди.
РвУ: А Ви знали, що готується проведення Харківського собору 1992 року?
ПФ. Ні, не знав. Я знаю багато про що. Але про підготовку цього собору я не знав.
РвУ: Митр. Володимир згадував, що перед його приїздом до Києва, як Предстоятеля УПЦ, йому телефонував Президент Л. Кравчук і говорив, що краще в Україну не приїздити.
ПФ. Думаю, так і було. Бо я мав зустріч із Кравчуком перед початком Харківського собору. Я попереджав Кравчука: «У Харкові скликають незаконний собор, тому Ви, як президент, повинні реагувати, бо це внесе велике сум’яття в державу». Він мене запевняв: «Це не собор, а нарада. Архієрейська». А потім, коли оголосили, що вибрали Сабодана Предстоятелем, я прийшов до президента і кажу: «От вам нарада, і новий предстоятель». І тоді Леонід Макарович дав вказівку не визнавати рішення цього так званого собору. Тому була заява Ради у справах релігій при уряді України, що вони не визнають Харківський собор. Пізніше і президія Верховної Ради виступила проти Харківського собору.
РвУ: Але ж митрополит Володимир все одно приїхав в Україну? Він згадував, що під час подорожі поїздом з ним у вагоні їхали якісь підозрілі спецслужбісти…
ПФ. То не підозрілі. Це йому приставили охоронців.
РвУ: А хто ж їх залучив до цієї поїздки?
ПФ. Спецслужби, які утворилися замість КДБ, але складалися з тих самих людей. Ті, хто виступав організатором Харківського собору, вони попрацювали і тут. Адже Харківський собор насправді організовано не Никодимом. Никодим – це ширма. Справжні його організатори – російські і українські спецслужби. Причому останні зробили це без відома президента Кравчука. У мене є достовірні дані, що саме спецслужби виступали організаторами, тим більше, що архієреї без їхнього дозволу, без тиску не поїхали б до Харкова. Впевнений: історія розкриє потім всі ці таємниці, коли відкриють архіви КДБ.
РвУ: А як розвивалися події, коли митр. Володимир не міг зайти до Володимирського собору після прибуття в Україну?
ПФ. Справа в тому, що, коли виїхав цей потяг із Москви, стало відомо, що в ньому їдуть охорона і спецслужби. Постало питання: пускати їх в Україну чи ні. Вагалися, однак їх пропустили через кордон. А потім почали шкодувати через це: мовляв, треба було не пускати. Тут у Києві було створено комітет з прийому митрополита Володимира. У день приїзду стягли декілька тисяч працівників міліції на вокзал, були машини з автогенами, завдання яких було різати замки на брамі Володимирського собору. Думали, що ми закриємо храм, тому хотіли зрізати замки і зайти. Від залізничного вокзалу планувати одразу їхати у собор. Всім натовпом – віряни, духовенство, міліція – всі. Причому міліція була не на нашому боці.
РвУ: Чому?
ПФ. Бо вони одержали вказівку згори. А хто захистить нас? УНА-УНСО. Прибули, і коли побачили, і наблизилися машина з автогеном, то розвернулася і поїхала. У соборі були разом – і міліція, і УНСО.
Міліція казала: «Приберіть УНСО, ми вас захистимо». Я кажу: «Будьте всі разом, тоді буде надійніше». Тож, коли Володимир під’їхав до собору, побачили, що собор закритий, увійти неможливо, і поїхали далі. І після цього тривалий час були спроби захопити і Володимирський собор, і оцю патріаршу резиденцію на вул. Пушкінській – приходили натовпи з Лаври, великі групи людей. Але ж нас охороняли бійці УНА-УНСО.
РвУ: А що це за історія з захопленням Лаври бійцями УНА-УНСО?
ПФ. Цей випадок стався ще до приїзду митрополита Володимира. Моя резиденція як священноархимандрита Лаври, була в 49 корп. Я отця Бориса (Табачека, на той час керуючого справами Київської митрополії – А.Д.) тоді послав утримувати цей корпус. Щоб не допустити туди нікого зі сторонніх людей.
РвУ: Це було у квітні 1992 р.?
ПФ. Ні, вже в червні. Після собору ситуація складалася так: бійці УНА-УНСО зайшли туди і стали охороняти цей корпус. Бо це була моя резиденція. Але тоді Іван Салій був мером, і згодом так написав у мемуарах: «Я дав вказівку підрозділу «Беркут» викинути бійців УНА-УНСО з 49 корпусу». А якби не Салій, і не «Беркут», то ми б залишилися в Лаврі.
Мені Кравчук пізніше говорив: «Однією з найбільших помилок свого президентства вважаю те, що не передав Лавру Київському патріархату».
Адже якби митр. Володимира не пустили би в Київ і в Лавру, він би змушений був зупинитися в Харкові, і зараз ситуація з Церквами в Україні була б зовсім інша. Адже й Харківський собор відбувся з порушеннями. Збирав на нього архієреїв митр. Харківський Никодим, який був звичайним єпархіальним архієреєм, і за канонами не мав права скликати собори.
Тож коли говорять про канони, слід пам’ятати, що Москва ніколи не зважала на канони, коли вони їй перешкоджають. Вони посилаються на канони, лише коли їм це вигідно.
Так було раніше, так є і тепер. Але ж все це в порівнянні з вічністю – мізерне і метушливе. Тому я хотів би зустрітися і з митр. Володимиром, і з патр. Кирилом. Нагадав би всім нам про майбуття, про Суд Божий і про те, що кожному воздасться за дії і слова. Але це вже – якщо буде воля Божа, то така зустріч буде можлива, бо людські наміри – річ непевна.
РвУ: Ви говорите про людські наміри. На вашу думку, яким буде ставлення нової влади до Київського патріархату? Ще ніхто з нової команди з вами не зустрічався?
ПФ. Ні, ніхто. Але я нічого не боюся, і думаю, доля нашої Церкви буде успішна. Бо люди – тлінні й скоро відходять, а Церква залишається. Сьогодні президентом є В. Янукович, завтра – буде інший.
РвУ: А ви не пропонували президенту зустрічатися?
ПФ. Ні, проте думаю, стосунки будуть нормальні, бо Київський патріархат – велика Церква, яку подолати вже неможливо…
РвУ: Це почасти визнала й комісія міжсоборної присутності з подолання церковних розколів на засіданні 25 березня: виросло покоління людей, які є вірянами УПЦ КП змалечку, то вони вже не розкольники, а християни…
ПФ. Насправді москвичі хочуть, щоб УПЦ КП приєдналася до УПЦ МП. І будуть працювати для цього максимально, але успіху не досягнуть.
Так само із плануванням резиденції для патріарха Кирила біля лаври. Можуть говорити що завгодно, але навіть, якщо на це пристане митр. Володимир (Сабодан), то все одно є люди в Синоді УПЦ і в єпархіях, яким Кирил зовсім не потрібен у Києві. Тому і ця затія успіху не матиме.
Москва завжди покладалася на зовнішню силу, на співпрацю з владою. Там думають, що достатньо мати вплив на керівників держави, мати гроші та інші мирські ресурси – і все можна вирішити. Але забувають, що все – в руках Божих. Бог сильного робить немічним, а слабкого возвеличує, бо сила Божа в немочі звершується. Який був сильний Пилат і Синедріон – а Христос, хоча і помер на Хресті, але виявився сильніший від них. Бо їхня сила була тимчасова, земна, а Його – божественна.
І в радянський час, і тепер, я бачив, які великі сили повставали проти Церкви, щоби знищити її. Але вони не змогли знищити – хоча здавалося, що ще трохи – і все, кінець. І цю силу Господь розвіяв, бо і могутнього Радянського союзу, і могутньої комуністичної партії нема.
Так само і з нашої Церквою, з Київським Патріархатом. У 90-х роках не раз здавалося, що вороги зруйнують його. Він був таким слабким, немічним – а проти нього була і Російська Церква, і державна влада. Нас тиснули ззовні, нас намагалися знищити зсередини. Але Господь допоміг нам все це перенести. І це для мене є одним з доказів того, що на нашому боці правда – бо ми у несприятливих умовах, в утисках зростаємо і зміцнюємося.
Я вже розповідав для документального фільму, що перед тим, як почалося в 1992 р. розділення в Українській Церкві, я бачив сон. Сон був такий: я стояв на скелі серед бурхливого моря. З усіх боків у цю скелю били великі хвилі. Але били – і відходили. Думаю, що так буде і з Українською Церквою – хоча хвилі з усіх боків б’ють в неї, але вона стоятиме міцно. Бо на нашому боці правда, а в правді – не в силі – Бог.