"Я впевнений, що саме в Україні існують великі можливості для того, щоб спрямувати діялог між гуманітарною наукою і богослов’ям у річище взаємної поваги та розуміння"

У гостях: о. д-р Юрій АВВАКУМОВ, декан Гуманітарного факультету Українського Католицького Університету

У гостях: о. д-р Юрій АВВАКУМОВ, декан Гуманітарного факультету Українського Католицького Університету

Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі

13. Запитання від редакції

— Отче Юрію, як Ви стратегічно бачите розвиток гуманітарної освіти в Україні, зокрема, її духовний вимір? Чи можна сказати, що існують тенденції до десакралізації гуманітарної науки, до її перетворення в знаряддя секуляризації? І що на це може відповісти випускник Гуманітарного факультету УКУ?

Дуже дякуємо за участь у веб-конференції. Бажаємо всіх Божих ласк у Вашій такій багатогранній діяльності!

— Для того, щоб відповісти на це запитання, потрібно було би, напевно, написати цілу книжку. На відкритті наступного семестру, 14-го вересня, запланована моя лекція, і я хочу спробувати щось сказати саме про цю проблему (назвою лекції буде: „На шляхах до діалогу між богослов’ям та історичною наукою”). Щиро запрошую усіх зацікавлених на лекцію, буду радий мати добру дискусію. Зараз можу сказати: гуманітарна наука, як на мене, і не повинна бути „сакральною” (останнє є небезпечним!), отже її „десакралізація” не є проблемою. Але вона насправді не повинна ставати „знаряддям секуляризації”. Вважаю, що шлях до вирішення цієї проблеми пролягає не в останню чергу через виховання особи науковця, через його власні релігійні переконання. Це останнє, зі свого боку, залежить від переконливості християнської місії для сьогодення. Причому ця місія має два виміри. Найголовніший та вирішальний: особиста, життєва, душпастирська, „дійова” та „практична” переконливість. Другий: спроможність Церкви вести діялог із сучасною наукою, її „інтелектуальна” переконливість. Одне пов’язано з другим. Отже дуже багато залежить від богословів: важливо, щоб вони не закривалися у власному гетто, незрозумілому для більшості їхніх сучасників. Я впевнений, що саме в Україні існують великі можливості для того, щоб спрямувати діялог між гуманітарною наукою і богослов’ям у річище взаємної поваги та розуміння. Сподіваюся, що гуманітарний факультет УКУ зробить свій внесок у виховання науковця-гуманітарія, який слідує християнським цінностям та відчуває відповідальність за духовний клімат у суспільстві.

12. Ігор Осташевський, Львів

— Отче Юрію, а чи відомо Вам, чи є десь в Україні громади росіян-греко-католиків?

— Спроби заснувати такі громади, наскільки мені відомо, на Сході України є. Раджу із таким запитанням звернутися до мого доброго знайомого, росіянина отця Лева Струкова, який зараз душпастирює у Владики Степана Менька (Донецько-Харківський екзархат УГКЦ).

11. Абітурієнтка з Харкова

— Яку підготовку повинен мати абітурієнт УКУ? Які вступні іспити на ваш факультет? Хто може стати студентом: представник лише греко-католицької церкви чи інших також, у тому числі - протестантських?

— Про умови вступу та вступні іспити Ви можете довідатися на нашому сайті www.ucu.edu.ua або за телефоном (032) 240 99 40. Конфесійних обмежень при вступі не існує. Водночас для всіх, хто навчається в УКУ, ми висуваємо вимогу: поважати інші релігійні переконання.

10. Олена

— На форумі РІСУ з приводу Вашої участі у веб-конференції зазначено, що Ви ще і творча людина, зокрема маєте музичні здібності. Чи це справді так? Які Ваші досятнення у цьому? Дякую.

— Трохи займаюся співом, у Мюнхені співпрацюю із хором і оркестром „Мадригал”, брав участь (як соліст-бас) у виконанні духовних творів Генделя, Гайдна, Люллі, Рамо, Персела, у Львові співав концерт за темою „Духовні образи та теми у творах західних та українських композиторів”.

9. Степан Мельник

— Скажіть будь-ласка, а чому Ви вирішили після Петербургської православної семінарії перейти до УГКЦ?

— Моє знайомство з Українською Греко-Католицькою Церквою почалося іще на початку 80-х років, завдяки зустрічі із блаженної пам’яті Владикою Павлом Василиком. У той час я належав до одного із невеличких гуртків православних у Петербурзі, що захоплювалися Володимиром Соловйовим та бажали єдності із католицькою Церквою із збереженням власної духовної спадщини. Отже, я розумів вже тоді приєднання до УГКЦ ( яке відбулося завдяки Владиці Павлові) не як „перехід”, але як необхідне „вдосконалення” власного православ’я. Із такими переконаннями навчався і працював в Петербурзькій Православній Академії викладачем латини та греки (до речі, на той час в Семінарії і в Академії навчалася велика кількість українців-галичан, про багатьох з них згадую з добрим почуттям та вдячністю). Отже, для мене Українська Церква була (і є) чудовим, унікальним проявом Вселенської Церкви, який поєднує у собі „вселенськість” і вірність власній традиції. Не можна заперечити, що таке поєднання давалося людям, що складають собою Церкву, далеко не завжди легко, і це бачимо в історії УГКЦ (маю на увазі передусім латинізацію тощо). Але головне – згадана мною основа – залишається актуальною та надихаючою і сьогодні.

8. Matthew

— How can a Catholic university insure that it is being objective in presenting the content of various disciplines yet also maintain its Catholic identity, in particular, faithfulness to the teaching of the magisterium?

— It depends upon what one means under “being objective”. I think the best ethical answer to the problem of “scientific objectivity” was given by Max Weber in his “Wissenschaft als Beruf“. He says there that for him the only true scientific virtue is a “simple intellectual honesty” (“schlichte intellektuelle Rechtschaffenheit”). A sociologist (the main “hero” in Weber’s lecture) has a moral task to show by his research to his reader: “If you choose this alternative, you will end up there and there, if you choose another one, you will be driven in such and such direction. So in the first case you offend this one “god” and serve this one other, in the second it will be vice versa”. This Weber’s thought was for me always a kind of ethical orientation while working in the field of history. In such a way I think “scientific objectivity” can receive an ethical dimension for a scholar (also for a non-theologian who is personally devote to “the teaching of the magisterium”).

7. Андрій зі Львова

— А чим гуманітарна освіта в УКУ суттєво відрізняється від освіти в інших львівських університетах?

— Відповідь на це запитання див. № 3.

6. Петро Дідула, didula@ucu.edu.ua

— Отче Юрію, який, на вашу думку, більш властивий канонічний статус греко-католицької Церкви у Росії: як екзархату УГКЦ - із неминучим наголосом на "українськості", чи як окрема еклезіяльна одиниця, що формується переважно із росіян, і в якій українці складали б якусь, можливо з часом зовсім незначну, частину. Можливо є якась інша форма?

— Пане Петро, здається, я частково заторкнув Ваше запитання у попередній відповіді. Як на мене, трохи зарано говорити про окремий „національний російський” екзархат.

5. Степан Мельник

— З інформації на сайті УКУ (http://www.ucu.edu.ua/) я зрозумів, що Ви науково цікавитеся Середньовіччям та історією російських уніатів. Як Ви думаєте, які перспективи розвитку Греко-Католицької Церкви в Росії сьогодні?

— Непросте питання. Думаю, що, говорячи про Греко-Католицьку Церкву в Росії, у першу чергу треба думати про українців. Нормальна практика взаємостосунків Церков по цілому світі – те, що іншонаціональні та іншомовні громади іммігрантів мають право запрошувати власних священників та мати власні церкви чи місця богослужінь. Як приклад: у архидієцезії Мюнхен і Фрайзінг, де я працював останні п’ятнадцять років, існує 24 (!) іншонаціональні душпастирства (для католиків італійців, іспанців, португальців, поляків, та багатьох ін.). Ці душпастирства отримують матеріальну підтримку від німецької Мюнхенської архидієцезії (!), але священників для них присилають церкви названих країн. Отже, це було би цілком природно, якщо би в Росії існували громади УГКЦ для українців-греко-католиків – там, де є в тому потреба (до речі: так само, як і навпаки – в Україні для росіян-православних). Що стосується власне російських греко-католиків, то їх є дуже мало, але й вони, як кожний громадянин демократичної держави, повинні користуватися правом свободи сумління.

4. Михаил

— Уважаемый отче, известно, что вы ранее закончили Ленинградскую духовную академию, и даже, кажется, преподавали в ней. То есть вы довольно хорошо знаете Русскую Православную Церковь изнутри. Скажите, имеет ли смысл греко-католикам стремиться к единству с РПЦ? Не являются ли подобные прожекты заведомо обреченными на провал в силу неактуальности этого вопроса для православных, особенно российских (ведь в России число греко-католиков ничтожно мало)? Другой смежный вопрос — не является ли опасным, вредным для греко-католиков объединяться с православными, ведь вместе с таким объединением в ГКЦ хлынут коррупционеры и шпионы.

— Думаю, что следует стремиться не к формальному, структурному и тем более кадровому «обединению» с РПЦ, а к диалогу и к общению. Такой диалог фактически уже был предложен Московскому Патриархату руководством УГКЦ, однако эти предложения, к сожалению, или оставлялись без внимания, или на них следовали реакции, которые фактически означали неготовность РПЦ к диалогу. Убежден, что диалог и общение не должны означать «сдачу позиций» со стороны греко-католиков, наоборот: греко-католики должны оставаться самими собою, верными своим убеждениям. Однако внутренняя готовность к честному и серьезному диалогу с православными (имею в виду далеко не только московских православных, но и многие другие юрисдикции), мне кажется, полезна в первую очередь для самих греко-католиков, эта готовность делает нас морально сильнее и мудрее.

3. Ірина, Львів

— А що особливого пропонує Гуманітарний факультет УКУ? Чим його випускники відрізняються від, наприклад, випускників істфаку ЛНУ ім. І. Франка?

— Гуманітарний факультет УКУ має державну акредитацію для ступенів бакалавра, спеціаліста та магістра з історії. Факультет має дві головних особливості. По-перше, це те, що ми пропонуємо нашим студентам низку предметів богословського циклу, які, на нашу думку, можуть допомогти майбутнім історикам добре орієнтуватися у релігійній проблематиці (напр. „Вступ до богослов’я”, „Християнська духовність”, „Історія релігійних вчень”, „Історія Церкви в Україні”, „Історія християнства”, „Історичні книги Старого Завіту”, „Синоптичні Євангелії та Діяння Апостолів” та ін.). По-друге, ми маємо сильну мовну програму, що стосується як сучасних (англ., франц., італ., нім., пол.) так і класичних мов (латина, грека). Кожний історик отримує, таким чином, добрий мовний, філологічний інструмент для свого головного „ремесла” – праці з джерелами та ознайомлення із сучасною світовою науковою літературою. Наша магістерська програма (трьохсеместрова) має три спеціалізації: (1) медієвістика, – історія, релігія і культура Середніх Віків, Візантії, Русі-України; (2) історія Центрально-Східної Європи Нового часу; (3) Історія України ХІХ-ХХ століть, історія Церкви та релігійности у модерній Україні.

2. Степан Мельник

— Даруйте, але Ви чи не найневідоміший учасник веб-конференції РІСУ серед всіх, хто в ній брав участь. Чи не могли б Ви представитися? Але, будь-ласка, не в двох словах.

— Народився у Петербурзі (мені 47 років), закінчив Ленінградський Державний Університет за спеціальністю „класична філологія” (латинська та грецька мови), відтак Ленінградську Православну Духовну Семінарію та Академію, зі ступенем кандидата богослов’я. Висвячений на священика у 1992 році в Українській Греко-Католицькій Церкві, у Львові. Останні 15 років працював у Німеччині, був відповідальним за російськомовне католицьке душпастирство Мюнхенської архидієцезії. На католицькому богословському факультеті Мюнхенського університету захистив докторську дисертацію і опублікував німецькою мовою монографію „Виникнення унійної ідеї. Обряд Східної Церкви як проблема середньовічного латинського богослов’я” (Берлін, 2002). Упорядкував і редагував збірник «Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії» (Львів, вид-во УКУ, 2004). Із лютого 2007 року – декан Гуманітарного (історичного) факультету УКУ.

1. Ihor

— Ваше прізвище вказує на російські корені. Що маєте з ними спільного? Адже для росіян поняття "католик" дуже разюче і неприємне. Дякую за відповідь.

— Ви праві щодо „російських коренів”, я народився у Петербурзі і провів там значну частину свого життя. Поняття „католик” „дуже разюче і неприємне” для багатьох росіян, але далеко не для усіх. Нагадаю, що іще у ХІХ – на початку ХХ ­століття у Росії існував інтелектуальний рух за зближення із католицькою Церквою, до якого належала ціла низка представників тогочасної аристократії, мислителів, церковних діячів: кн. Єлизавета Волконська, кн. Іван Гагарін, Володимир Соловйов, архим. Леонід Фьодоров, поет і дослідник античності Вячеслав Іванов та багато інших (про це див. мою – спільно із О. Гайовою – книгу „Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики у Росії”). Якщо ми виходимо не з „вузько-партійної” конфесійної приналежності, але із віри у Христа неподіленого, усі ми повинні бути водночас і „католиками” (бо це є найдавніша самоназва християнської Церкви), і „православними” (бо це є визначення того, якою повинна бути наша віра). Сучасна російська антикатолицька пропаганда зумовлена передусім політикою. Отже, не будемо думати, що усі росіяни без винятку „антикатолики”.

Довідка про гостя: отець Юрій Аввакумов народився в Петербурзі, студіював у Ленінградському університеті класичну філологію. Навчався в Петербурзькій Православній духовній академії, згодом — на католицькому факультеті Мюнхенського університету. Був рукоположений на священика владикою Юліяном Вороновським в УГКЦ у 1992 р. Докторську дисертацію із середньовічної історії богослов’я та філософії захистив у Мюнхені. 15 років був парохом для росіян греко-католиків в архидієцезії Мюнхена і Фрайзінґа. З лютого 2007 року — декан Гуманітарного факультету Українського Католицького Університету. Автор монографії «Ґенеза унійної ідеї. Обряд Східної Церкви як проблема латинського богослов’я у Середньовіччі» (вид. нім. мовою в Берліні 2002 р. ). Також є головним редактором і співупорядником двотомного збірника документів «Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії». (за матеріалом у журналі "Патріярхат")