Майже половина редакції РІСУ та кілька наших сталих партнерів і колег 13-14 листопада були учасниками конференції «Медія-Мобілізація», яку організували Асоціація «Духовне відродження», Союз молодих християн України та Асоціація інтернет-євангелистів. РІСУ виступила генеральним медіа-партнером та підготувала кілька виступів. Вважаємо за потрібне поділитися своїми враженнями від цього важливого і цікавого заходу.
Напевно вперше після такого заходу я маю враження, що їздив з користю. На кількох попередніх таких заходах, організованих іншими інституціями, було враження, що вони цікаві і корисні лише для тих, хто робить перші кроки у церковному піарі. Слухати постійно про те, що це треба і як це треба – втомлювало. А особливо пустопорожні «благословенні» промови в «гламурному» стилі. І цього на ММ не було. Хоча було і про ази церковного піару, і про його потребу, і про духовну складову цього всього. Але не було пустопорожнього… можливо я його не зауважив :)
Підхід до вибору абсолютної більшості спікерів позитивно характеризує наміри організаторів. Чотири промовці з газети «Коммерсант» задавали діловий стиль, народний депутат Леся Оробець аргументувала, чому і як громадянське суспільство і сучасні медіа можуть впливати на прийняття рішень на найвищому рівні. З іншого боку, позитивний досвід релігійного журналу «CREDO» чи соціального блогінгу Миколи Малухи або богословське і філософське осмислення медіа-благовіщення Юрія Чорноморця і Михайла Черенкова. Все це не давало часу на прогулянку містом чи байдикування в соцмережах, бо кожна сесія і всі пленарні виступи були дуже цікавими. І частіше виникало запитання: чому таких цікавих доповідачів не розвести в окремі часові рамки, щоби більше їх могли послухати?
Як на мою думку, цю зустріч відрізняло від попередніх подібних християнсько-медійних «тусовок» те, що представники ортодоксальних конфесій (хоч і в меншості) не почувалися дискомфортно у середовищі молодих (часто новонавернених) протестантів, а це важливо. Якраз на МедіаМобілізації панував дух єдності, порозуміння, як і личить християнам. Можливо це було через те, що панувала поміркована та більш інтегруюча світоглядна думка, а не конфесійні «відходи від теми», а можливо тому, що перевагу отримав професійний підхід і розуміння того, що не час шукати колоду в чужому оці, тим більше, коли «інші» можуть поділитися позитивним досвідом. І поодинокі фундаменталістські висловлювання (наприклад, нардепа Унгуряна) лише підкреслювали таку мою оцінку.
Найбільше цій зустрічі, як на мене, бракувало не лише часу, а саме окремої зустрічі журналістів, які займаються релігійною тематикою в світських ЗМІ. Поодинокі з них, тут представлені, більше навчали колег з церковних прес-служб, ніж мали шанс в секційному форматі обговорити сферу своєї професійної діяльності. А ця сфера потребує особливої уваги, бо саме світські журналісти мають значно більший вплив на формування поглядів суспільства про релігійний простір України. Можливо таку зустріч потрібно проводити окремо, щоби розділити піар та журналістику.
Понад 200 учасників з різних регіонів України та різних конфесій, цікаві спікери-професіонали, потрібні теми, бездоганна організація – це безумовний успіх конференції MediaMobilization, за яку організатори заслужено отримали багато слів подяки від учасників та титул найкращої християнської медіа-конференції на пострадянському просторі. Це одна з небагатьох ініціатив, яка допомогла багатьом християнським журналістам – як професіоналам, так і аматорам – подивитися поза межі вузьких завдань та цілей свого середовища та зрозуміти, що вони не одні у всесвіті, і зробити крок до взаєморозуміння і співпраці. Це безумовні позитиви, проте, будучи медіа-партнером, було б нечесно перед організаторами промовчати про застереження, які з’являлися під час конференції, а саме надмірний радикалізм середовища та заклики деяких спікерів до боротьби.
Сам термін «мобілізація» є мілітаристським, армійським і передбачає боротьбу, а отже ворога. Хто є ворогом християнського журналіста чи журналіста, який пише про релігію? Під час конференції прозвучали думки, які мене насторожили – про загрозу мусульманського екстремізму та лібералізму, з якими варто боротися, і журналістам також. Важко себе ідентифікувати з такими закликами. Все начебто правильно, але будь-яка боротьба передбачає радикалізацію, а отже екстремізм групи, яка бореться. Отже, смерть ворогам толерантності? Як на мене, для уникнення екстремізму в багатьох роздумах про боротьбу бракувало одного кроку далі. За що боротися? І у відповіді на це запитання збігаються і журналісти-християни, і журналісти-агностики – за правду, яка є найвищою цінністю для християн та найпершим постулатом журналістської етики.
Саме правда, як стандарт журналістики та богословська концепція, здатна згладити гострі кути християнської журналістики – професіоналізм vs духовність, порушення авторського права «на славу Божу», критика та цензура в церковних медіа – які гаряче обговорювали журналісти та духовні лідери під час ток-шоу, організованого журналом «Кредо» та РІСУ. Саме проголошення правди – а отже боротьба з власним страхом та обмеженнями – здатне змобілізувати журналістів, часто поділених конфесійними приналежностями та ідентичностями.
Що мені найбільше не сподобалось на конференції Media Mobilization – це брак часу для спілкування з усіма цікавими людьми, які приїхали на два дні до Ірпіня не лише з України, але й із-за кордону.
Бачити давніх знайомих, впізнавати живі аватарки – неймовірна втіха для таких жителів віртуальної мережі як я. А також розуміти: і радості, і проблеми української християнської журналістики ти переживаєш не сам. Нас – сотні. Понад дві сотні на цій конференції, як мінімум. Молодих і старших, тих, хто щойно вчиться, і тих, хто вже має неабиякі здобутки у професійній діяльності.
Для мене було величезною відповідальністю говорити до цих людей. Бо говорити доводилось не лише про приємне і переможне, але й і про невирішені проблеми, на які часто в середовищі християн просто закривають очі. Вечірнє обговорення гострих кутів християнської журналістики могло затягнутись на багато годин. І очевидно, що це було не розважальним ток-шоу, хоча так воно було представлено у програмі, а відверта розмова, наче на прийомі у лікаря, якому можна без прикрас і сорому розказати про тривожні симптоми і почути діагноз – не вирок, а перший крок до лікування.
Багато учасників про свій досвід журналістської роботи говорили з надривом. І з болем. Бо ж у своїх Церквах нас не завжди розуміють або сприймають серйозно. А тут – всі свої, однодумці. Навіть, якщо не практикуючі журналісти, то саме ті служителі, яким не байдуже, як ми працюємо. Попри різний досвід, різні конфесії і навіть різні країни. Ми різні, але проблеми переживаємо однаково. І це найбільше єднає.
Безцінний досвід інших – саме тому таке важливе спілкування, діалог, комунікація, а не просто монологи. Мені, та й, думаю, кожному з нас, було чому повчитися у колег. В першу чергу – міцності у вірі і витривалості в боротьбі з тими гострими кутами. Для когось це – постійний брак фінансування церковних ЗМІ, для когось – порушення авторських прав чи «псевдодуховна крадіжка» контенту колегами по цеху. Чомусь ми про це не говорили раніше, коли збирались на подібних заходах. Обговорювали на кухнях, у дуже вузьких колах. Але на широкий загал всі продовжували робити вигляд, що цих проблем у нас не існує. Мабуть, були неготові. І ця перша спроба зазирнути в кути і вимести звідти сміття виявилась, імхо, досить вдалою. Ми дорослішаємо, вчимось відділяти зерно від полови, вчимось приймати виклики і не боятись відповідальності. Не лише за фізичне існування, кількість, але тепер вже і якість християнських медіа-ресурсів.
Вже заради цього варто було приїхати на MediaMobilization.
Насичена програма та нові знайомства – це перший і безумовний плюс збіговиська під назвою Media Mobilization. Другий – те, що це перша і найбільш масова зустріч в своєму роді. Третій і не менш важливий позитив – руйнування стереотипів стосовно один одного. Правда, хотілось би бачити на таких зустрічах якомога більше католиків і православних, це було б корисно як для самого зібрання, так і для учасників із традиційних християнських Церков України. А саме, для католиків і православних такі зустрічі можуть бути добрим поштовхом до руйнування карикатурних уявлень про братів протестантів.
Серед недуже вдалих елементів зібрання я б назвав легку політизованість та надмірний фундаменталізм. Чим кращий християнський, чи пак протестантський, (бо більшість учасників зустрічі були протестанти) фундаменталізм від ісламського (це зокрема було дуже яскраво видно у зверненні пана Унгуряна в останній день)?
В Україні вже було кілька спроб створити власне християнську професійну спільноту працівників медіа. Поки що ці спроби не вийшли за свої вузько-конфесійні рамки. Хочеться сподіватись, що таке вдале починання як Media Mobilization не піде цим шляхом.
Ірина МАТВІЄНКО, студія «VITAGRAF»: «Про те, що люблю. Рефлексії»
Не люблю масових заходів. Люблю кухонні посиденьки. Щирі розмови. Відкрито. Чесно. Як є. Не боячись виглядати незграбно. Не боячись, що тебе не зрозуміють або зрозуміють якось не так. Не потрібно розумувати. Бути кращим, ніж ти є. Намагатися подобатися. Ти така, як є. Ті, з ким ти п'єш чай, такі, як є. Живі. Цікаві. Радісні.
Не люблю масових заходів. Люблю, коли видно людину. Особистість. Кожного окремо. Зі своїм конкретним призначенням. Своєю місією. Своїм характером. Цільного. Багатогранного. Талановитого.
Не люблю масових заходів. Люблю прислухатися. Аналізувати. Робити висновки. Самостійно. Не за вказівкою. Без нав’язування чужої думки. Без маніпуляції. Без примусового заштовхування: «З’їж! Це те, що тобі потрібно! Нам краще знати».
Парадокс: усе, що люблю, я знайшла в масовому заході під дивною назвою «Mediamobilization»! Як вдалося це зробити? Хто так постарався? Складно відповісти однозначно. Але мозаїка склалася на диво красиво: люди, місце, час, атмосфера, якість, ідея, мета, ціна, сонце, сосни…
Кілька років тому під час інтерв’ю з одним представником української інтелігенції почула наступне: «Християни прогавили у свій час радіо. Потім телебачення. Через заборони й свої страхи перед незрозуміло-далеким. Сьогодні черга за Інтернетом. Скільки можна?.. Коли ж ми порозумнішаємо…»
Мені згадалися ці слова сивої людини, коли я дивилася на молодих енергійних християн, тих, що зібралися разом, щоби щось змінити. Зламати стереотипи. Християн, котрі відгукнулися на заклик до мобілізації.
Може, ми, нарешті, порозумнішали?...
Перед тим, як сказати про свої враження від медіа-конференції, хотітось би сказати, що власне мене заохочує їхати на подібні зустрічі — це люди, які там будуть і те, що вони говоритимуть. Тож, коли отримав інформацію про спікерів — зразу зрозумів, що дуже багато крутих людей досі не бачив і навіть не чув. Не менш важливо було дізнатися, про що вони говоритимуть — кожен, мабуть, був по-своєму цікавий, принаймні, кожен раз треба було вибирати, до кого ж йти на доповідь. Наступне, що приваблює взяти участь в таких заходах — учасники: багато з них — це люди, яких знаю віртуально, якими починаю захоплюватися і з якими прагну зустрітися.
Останнє з трьох — банальне, скільки це задоволення тобі коштуватиме. Виявилось — зовсім не багато.
Отже, поїхав: зустріли, поселили, нагодували, розказали. Не буду розказувати, хто найбільше, наймудріше, цікавіше доповідав, — напевне, це скажуть більш професійні учасники конференції, тільки згадаю безподобне ток-шоу з о. Миколою Мишовським та Оленою Кулигіною – молодці! Ще сподобалось, що учасники конференції, незалежно від своєї конфесійної приналежності, тут почувалися комфортно — дякую друзям-протестантам. Загалом, склалась позитивна думка: «Є набагато більше хороших людей — духовних інтелектуалів, ніж це може здатися песимісту». В мене утверджується переконання, що Церква цілком достойно може виражатися і через Інтернет. І для цього є дуже багато ефективних інструментів. Думаю, не один учасник конференції задумався про велику користь створення власного аканту в соцмережі, чи то спілкування в твітері, або заведення Живого журналу, бо це все може бути активним на шляху євангелізації людей, зокрема, молоді. Якщо в Інтернеті зареєстровано мільйони українців, то є рівно стільки шансів розказати їм про Бога.
На «Media Mobilization», попри не першу в моєму житті мобілізацію на «комунікативний фронт», довелося пережити, так би мовити, інформаційний шок – стільки різних тем і спікерів було представлено. Виокремлю лише два пункти з програми конференції, які
полишили особливе враження.
Перший – це лекції журналістів «Коммерсантъ-Украина» Ірини Миронової та Вероніки Гаврилюк. Ірина додала снаги до подолання одного з моїх «вічних» комплексів: ідучи на будь-яке інтерв’ю, завжди внутрішньо дуже хвилююся про те, щоб не поставити часом «дурного» запитання. Отож тепер зберігатиму в пам’яті рецепт від Ірини: якнайбільше питань, навіть якщо вони здаються дурними і банальними – тільки так можна дізнатися те, що потрібно, а нерідко й те, що спікер хотів би від журналіста приховати J. Шкода лише, що не обійшлося в її презентації без воєнних мотивів щодо піарників, до яких я одним боком теж належу. Лекція ж Вероніки запам’яталася конкретністю і точністю підібраних прикладів, відчутним бажанням спікера справді поділитися досвідом із менш «крутими» колегами й водночас – абсолютною відсутністю зверхності професіонала в стосунку до аматорів, що незрідка можна спостерігати на інших подібних заходах.
Другим пунктом хочу відзначити ток-шоу Олени Кулигіної та о. Миколи Мишовського про гострі кути християнської журналістики. Бо на ньому говорилося про справді актуальні проблеми – приміром, «недуховність» журналістів, якою їх таврують, якщо вони раптом насмілилися сказати «незручну правду» про Церкву чи спільноту, до якої належать, або ж, з іншого боку, відверті плагіати, які практикують доволі часто ті ж самі журналісти, прикриваючись високими словами про те, що «для Бога не має значення, хто написав матеріал, головне – ідея того матеріалу». Те, що християнські журналісти зуміли глянути у вічі цим проблемам, а не лише розповідати одне одним про те, які вони хороші, а світ поганий і не вміє доцінити їхню працю, – як на мене, було одним із основних здобутків конференції. Адже, щоб нести комусь вістку про найвищу Правду – Бога, треба мати мужність самим бути правдивими, насамперед щодо себе.
Важко переоцінити вплив конференції Media Mobilization на моє розуміння християнської журналістики. Бо, незважаючи на різноманітність сказаного під час шоу «Гострі кути християнської журналістики», вважаю, що духовність та професіоналізм є двома гранями одного неподільного кристалу, що є стрижнем християнських медіа.
Загалом, саме ток-шоу залишилось найяскравішим спогадом про конференцію. Адже саме під час обговорення учасниками насущних проблем журналістики, я нарешті отримала відповіді на безліч власних питань. Тим більше, що для християнської журналістики ці проблеми є найбільш важливими та делікатними водночас. Проте, зізнатися, не уявляю це шоу без о. Миколи Мишовського та Олени Кулигіної в якості ведучих.
Уже в самій сутності заходу вбачається перспектива співпраці людей, що належать до різних конфесій. Радію, що серед безлічі часток, з яких складалася мозаїка конференції, був присутній такий, можна сказати, екуменічний елемент. Хочеться вірити, що наступним етапом стане створення спільних міжконфесійних проектів у середовищі мас-медіа.
Суміш вільного спілкування, доброзичливого ставлення один до одного учасників, а також високий професіоналізм та креативність спікерів вчинились фундаментом подій, що розвивались впродовж двох днів. Насичена програма та швидкий перебіг дійств задали справді робочий ритм, що спроектував увагу учасників лише на площину Media Mobilization.
Лекціям спікерів була притаманна інформативність. Відчувалося, що люди готувалися і справді були раді передати свій досвід іншим. Зізнаюся, після завершення багатьох лекцій, я сумувала з приводу того, що п’ятдесят відведених хвилин збігли надто швидко, бо теми були надзвичайно цікавими, і особисто для мене їх глибше розуміння зостається досить важливим.
Використання новітніх технологічних досягнень – на сьогоднішній день це розмова у зрозумілому форматі для безлічі людей у всьому світі. А говорити про Бога потрібно зрозумілою мовою. Тому акцентування спікерів конференції на використанні медіа-простору, створеного саме новітніми технологіями, є до неможливого вчасним. За цим майбутнє. Тому внесок конференції в історію не тільки медіа, але й людства є справді вагомим.