Відзначаючи цього року великий ювілей Реформацї, слід думати не тільки про їхню Реформацію, але й про Реформацію нашу, про нас самих, про відносини західної та східної християнських традицій, Європи й України.
Для масової свідомості, що перебуває під впливом православної ідеології та культури, Реформація виглядала як зазіхання на чужі території, як небезпечна пошесть. Мартіна Лютера іменували «лютим»: «По истине же он Лютером словяше, ибо лютую ересь всея». У чому полягала ця «єресь», крім того, що представляла інший образ християнства і його відносини з владою, схоже, залишалося незрозумілим. Але вже цієї «іншості» було цілком достатньо, щоб бачити в Реформації загрозу для державної, церковної та громадської безпеки. Хіба свобода совісті – це не єресь? Що буде, якщо кожен почне читати і тлумачити Біблію? Як можна критикувати cвяту церкву? Хіба можна змінювати порядок речей, який встановив Бог?
«Мартін Лютий» був не просто іншим, він був незрозумілим, чужим, жахливим. Реформацію бачили як витівку антихриста останніх днів, як знак кінця світу, що надходить.
По-іншому Реформацію бачили інтелектуали. Михайло Драгоманов з тугою говорив про Реформацію. Для нього вся українська історія – перервана (“обірвана”) історія, а історія української Реформації – історія перерваної Реформації.
Україна могла розвиватися разом із Європою, якби наша Реформація вдалася. Але замість Реформації в українській історії зяючий розрив, «розрив і руїна». Ці думки Драгоманов висловлює у зв’язку з характеристикою Шевченка, який не був європеїстом і виявив залишки патріотизму в селянстві.
Сам Драгоманов не бачив перспективи в бунтарстві, швидше за все – у проєвропейськи орієнтованій міській культурі та реформованій церкві. Без Реформації – «розрив і руїна», казенна церква і руйнівне гайдамацтво. З Реформацією – повернення на європейський шлях розвитку, церковне відновлення, широкий громадянський рух.
Якщо Драгоманов бачив Реформацію як певний обов’язковий пунктом в історії, який не можна оминути, до якого так чи інакше доведеться повертатися, то для Грушевського вона була рушійною силою: «Український корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли цей вітер опав і не стало ні цих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!»[1].
Для нього «вітер Реформації» опав, і Україна сама по собі нічого не може з цим поробити – змінилися історичні обставини. Поки вітер дув, був унікальний шанс змінити курс і просунутися в правильному напрямку. Вітер шанс – шанс упущений. Цікаво, що раніш, ніж опав вітер, українці «злякалися суперечливих течій тієї бурхливої епохи» і самі кинули «якір», так і не ризикнувши «тісніше зв'язатися з євангельським рухом» і відірватися «від православних традицій, від гасла «руської», національної церкви, від патріархату, який служив їй і всій традиції, немов якорем на глибокій воді»[2].
Утім, не всі шанси були втрачені. Дещо реформувати вдалося. Про це у своїй новій книзі «Брама Європи» нагадує наш сучасник, гарвардський історик Сергій Плохій. Якщо Україна – це «брама Європи», то вона поєднує в собі різні світи, у тому числі різні християнські традиції. Вона не тільки «брама», вона і «міст» (коли брама відкрита). Як стверджує Плохій, в Україні відбулася «східна Реформація», що створила греко-католицьку церкву й оновила київське православ’я, тому в результаті перетворень і боротьби за різні варіанти розвитку «сформувалася нова плюралістична політична і релігійна культура, що дозволяла обговорення і незгоду»[3].
Дивно, що поряд із греко-католиками, які синтезували східне і західне християнство в національному дусі, історик не помічає самостійної ролі протестантських громад, начебто «східна Реформація» мала справу тільки з православ’ям.
Нехай так, подальша історія показала поразку «православної Реформації» і знову дала шанс протестантам. Те, що не вдалося зробити кальвіністам першої хвилі Реформації, вдалося зробити лідерам хвилі другої – штундистам-баптистам. Останні сформували впливову громаду, вписали її на конфесійну карту та зробили свою версію протестантизму невід’ємною частиною української національної ідентичності. Вони знову впіймали «вітер Реформації» і продовжили «перервану історію».
Наші протестанти “другої хвилі” були своєрідними. Якщо судити про протестантизм за Максом Вебером, то українських протестантів можна не впізнати. Ніякого духу капіталізму вони не нюхали. Ніяким розчаклуванням світу не займалися. Та й Кальвіна не читали, як слід. Без сумніву, вони засвоїли базові істини Реформації, але швидше інтуїтивно, ніж із книжок.
Хоч книги відіграли свою роль. Як і зв’язок із європейськими протестантами. Найкраще цей вплив видно в історії Івана Рябошапки – «апостола баптизму в Україні». Лютерани-колоністи розповіли селянинові з Любомирки про важливість Писання й особисті стосунки з Богом. У тій же колонії Рябошапка придбав два Нових Заповіти – собі та своєму другові. Навчився читати і почав відвідувати біблійні заняття колоністів – так звані «бібельштунден». 1870 року він прийняв «водне хрещення по вірі» від Юхима Цимбала, якого раніше охрестив німецький баптистський проповідник. А потім почав хрестити інших українців і їздити з «благовістю».
Рябошапка був учасником багатьох знаменних подій. Одна з них відбулася в колонії Рюкенау 1882 року – спільний з’їзд німецьких та українських баптистів. Інша – 1884 року в Петербурзі, де він представляв південно-руських баптистів на з’їзді євангельського руху і ледь не залишився за дверима у своєму селянському вбранні.
Пресвітер-селянин вирізнявся і на тлі євангельської аристократії, і на тлі православного священства. Разом із декількома проповідниками Рябошапка склав «визнання віри» (1880 р.), що охоплює і православ’я і баптизм. Один із пунктів проголошує: «Ми визнаємо, що все, сказане в Символі православної Церкви, є правильним і з усім погоджуємося, бо там усе згідно зі Святим Письмом». Інший пункт уточнює: «А все, що не написано у Св. Письмі, ми не визнаємо».
Сповідуючи водне хрещення по вірі, Рябошапка більше говорить не про нього, але про подальше життя у спільноті. «Прийняття нових членів відбувається більшістю голосів, якщо спільнота побачить у нового члена, який прагне приєднатися, нове життя і живу віру в Христа. Новий член, що входить до спільноти, обіцяє взяти на себе всі подвиги, зазначені у Св. Письмі (1 Петра 4:18)». Катехізис нагадував і про дисципліну – про виключення і можливе поновлення. «Нове життя і нову віру» треба було не тільки виявити одного разу, але і постійно зберігати та підігрівати – незважаючи на гоніння. Штундо-баптисти стали відомими не тільки завдяки своїй сектантській «єресі», але також завдяки працьовитості, тверезості, міцним і великим родинам, взаємодопомозі, біблійній грамотності.
Церква в Любомирці зустрічалася в сараї, хоч нараховувала до трьохсот членів. Прикметно, що цей сарай було побудовано за фінансової участі відомого аристократа і євангельського християнина полковника Пашкова, який раніше приймав Рябошапку в Петербурзі.
Непримітне село Таврійської губернії стало вогнищем могутнього євангельського руху. Лютерани розбудили православних. Справу віттенберзького професора продовжив український селянин.
Друга хвиля Реформації на українських землях охопила і розбудила селян. Вплив німецьких колоністів дав початок широкому духовному руху «штундистів», які вивчали Біблію групами і хрестилися «по вірі», тобто наново, вже в зрілому віці. Гоніння з боку царського уряду і державної церкви привели до того, що вчорашні православні селяни усвідомили себе окремою церковною спільнотою, спорідненою як із православною традицією, так і з західними баптистами. Надалі це відмежування українських протестантів від держави і державної церкви посилилося і стало частиною їхньої соціально-богословської ідентичності.
Очевидно, що дві «хвилі» протестантизму в Україні не змогли змінити докорінно справ речей у домінуючих конфесіях та суспільстві в цілому. Вони породили специфічіні типи протестантських течій (відповідно, елітарний та маргінальний), але не вийшли на більший, національний масштаб. Виникає запит на «третю хвилю» яка змінила б православную церкву, а також повернула би протестанські спільноти в масштаб загальноцерковних перетворень. Залишається питання, чи може нова Реформація відбутися під знаком примирення та єдності навколо Євангелії. На це питання мають відповісти як протестанти, так і православні. Для України відповідь останніх буде критично важливою. Що буде з православ’ям, із його «розривом і руїною»? Чи ризикне знятися з «якоря» і вирушити в майбутнє? Чи зважиться воно відкрити «браму Європи» і зустрітися з «Мартіном Лютим»?
[1] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / М. Грушевський. Київ: Освіта, 1992. – С. 79.
[2] Там само. – С. 78.
[3] Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності / С. Плохій. – Харків, 2016. – С. 139.